Диктатура пролетаріату в філософії Карла Маркса

Карл Маркс, використовуючи термін «диктатура», мав на увазі передачу засобів виробництва і громадських інституцій представникам робітничого класу, які змінять представників заможних класів (т.зв. «диктатура буржуазії»). У новому післяреволюційному періоді повинні виникнути цілковито нові структури влади, що уможливлювали б усім робітникам можливість управління як засобами виробництва, так і державою^[1].

Положення про диктатуру пролетаріату, уточнення її місця в історичному процесі добре відображено у відомому листі Маркса Ведемеєру від 5 березня 1852 року, в «Анти-Дюрінгу» Енгельса (1876-78 р.) і в «Критиці Готської програми» Маркса (1875 р.), де Маркс робить такий висновок:

«Між капіталістичним і комуністичним суспільством лежить період революційного перетворення першого в друге. Цьому періоду відповідає і політичний перехідний період, і держава цього періоду не може бути нічим іншим, крім як революційною диктатурою пролетаріату»[2]

. Дана теза одержала подальший розвиток у роботі Леніна «Держава і революція» (1917):

«Демократія для гігантської більшості народів і придушення силою, тобто виключення з демократії, експлуататорів, гнобителів народу, — ось яка видозміна демократії при переході від капіталізму до комунізму»[3].

Практична реалізація диктатури пролетаріату

Разом з тим існує проблема^[4] практичної реалізації диктатури пролетаріату партією революціонерів, що проголошує здійснення диктатури пролетаріату в інтересах трудящих після приходу до влади: декларована диктатура в ім'я трудящих може перетворюватися в диктатуру партії революціонерів, партійної номеклатури, тощо. При диктатурі відсутні механізми запобігання негативним явищам зловживання "диктаторів", котрі мають^{[Джерело?]} здійснювати диктатуру в ім"я трудящих, та перетворення диктатури пролетаріату у диктатуру над пролетаріатом. Фактично так і сталося, що після революції 1917 р. партія більшовиків, яка проголошувала реалізацію диктатури пролетаріату, узурпувавши владу, сама стала здійснювати диктатуру над трудовим народом.

Ніколи трудовий народ і, зокрема, пролетаріат не вибирав і взагалі не надавав жодних повноважень більшовикам виступати від його імені та здійснювати диктатуру, яку більшовики іменували диктатурою пролетаріату. Навіть навпаки: трудящі маси чинили опір більшовицькій владі і після незаконного захоплення більшовиками влади в 1917 р. організований більшовиками червоний терор також був скерований проти трудового селянства та робітників.^[5][6]

Диктатура пролетаріату за Леніном-Сталіном

Ленін вважав, що на зміну старому експлуататорському ладу прийде влада трудящих - диктатура пролетаріату, яку він окреслив наступним чином:

“Диктатура означає — візьміть це раз назавжди до уваги, панове кадети, — необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон”[7].

“Необмежена, позазаконна, в прямому сенсі слова, влада, що спирається на силу — це й є диктатура”[8].

“Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, нікакими абсолютно правилами не стиснуту владу, що спирається безпосередньо на насиллі” [9].

В практиці по смерті Леніна (1924) і приходу до влади Сталіна термін диктатура пролетаріату почав використовуватися у значному спрощенному сенсі. Акцентувався заклик застосування терору, який почав слугувати закріпленню влади Партії, а пізніше окремих осіб, а не якимось суспільним інтересам. Цю схему слід за СРСР повторювали країни-сателіти. Наслідком стала справжня диктатура, що спиралася на необмежену владу вузької групи осіб, що не мала нічого спільного з передачею влади до робітничого клас у первісному розумінні^[1].

Секретар Політбюро ЦК ВКП(б) в 1920-х роках, Б. Г. Бажанов у своїх спогадах писав^[10]:

За марксистською догмою — у нас диктатура пролетаріату. Після семи років комуністичної революції все населення країни, пограбоване й злиденне, — пролетаріат. Звичайно, усе воно ніякого відношення до влади не має. Диктатура встановлена над ним, над пролетаріатом. Офіційно в нас ще влада робітників і селян. Тим часом, кожній дитині очевидно, що влада тільки в руках партії, і навіть уже не в партії, а партійного апарату. У країні купа всяких радянських органів влади, які є насправді зовсім безвладними виконавцями й реєстраторами рішень партійних органів. Політбюро — верховна влада, але це — надзвичайно секретно, це повинно бути приховано від усього світу. Усе, що стосується Політбюро, цілком таємно: всі його рішення, виписки, довідки, матеріали; за розголошення секрету винним загрожують різноманітні покарання. Але брехня йде далі, пронизує все. Профспілки — це офіційні органи захисту трудящих. Насправді — це органи контролю й жандармського примусу, єдине завдання яких полягає в тому, щоб змусити трудящих якнайбільше працювати, якнайбільше їх обібрати для рабовласницької влади. Уся термінологія брехлива. Винищувальна каторга називається «виправно-трудовими таборами», і сотні брехунів у газетах співають дифирамби незвичайно мудрій й гуманній радянській владі…

Значення слова "Диктатура пролетариата" в Большой Советской Энциклопедии

Диктатура пролетариата, власть рабочего класса, устанавливаемая в результате социалистической революции и имеющая целью построение социализма и переход общества к строительству коммунизма. Эта власть называется пролетарской потому, что руководящее положение в обществе и государстве занимает рабочий класс во главе с марксистско-ленинской партией, выступающий в союзе с крестьянством и др. демократическими слоями общества. Эта власть называется диктатурой потому, что она, осуществляя самую широкую демократию для трудящихся, использует силу, когда это необходимо, для подавления сопротивления эксплуататорских классов и пресечения деятельности враждебных социализму элементов. Учение о Диктатура пролетариата с неизбежностью вытекает из марксистско-ленинской теории классов и классовой борьбы. К. Маркс и Ф. Энгельс выступили против мелкобуржуазных течений, стремившихся к примирению и затушёвыванию классовых противоречий, а также против анархистов, призывавших к немедленному разрушению всякой государственности. В противоположность этому К. Маркс и Ф. Энгельс обосновали необходимость завоевания политической власти пролетариатом для построения нового общества. Власть нужна пролетариату для того, чтобы «... вырвать у буржуазии шаг за шагом весь капитал, централизовать все орудия производства в руках государства, т. e. пролетариата, организованного как господствующий класс, и возможно более быстро увеличить сумму производительных сил» [«Манифест Коммунистической партии» (1848), см. Маркс К. и Энгельс Ф., Соч., 2 изд., т. 4, с. 446]. Особое значение для развития идеи Диктатура пролетариата имело обобщение опыта Революции 1848-49 в Германии и Парижской Коммуны 1871; это позволило Марксу и Энгельсу сделать важный вывод о необходимости слома буржуазной государственной машины, а также выявить основные черты и особенности пролетарской власти. Маркс впервые употребляет термин «диктатура пролетариата» в работе «Классовая борьба во Франции с 1848 по 1850 г.» (см. там же, т. 7, с. 31,91). Впоследствии, опираясь на опыт международного рабочего движения, Маркс сформулировал в «Критике Готской программы» (1875) следующий вывод: «Между капиталистическим и коммунистическим обществом лежит период революционного превращения первого во второе. Этому периоду соответствует и политический переходный период, и государство этого периода не может быть ничем иным, кроме как революционной диктатурой пролетариата» (там же, т. 19, с. 27). Дальнейшее развитие учение о Диктатура пролетариата применительно к эпохе империализма и пролетарских революций получило в трудах В. И. Ленина. Ленин подчеркнул, что Диктатура пролетариата означает особую форму его союза с крестьянством и другими эксплуатируемыми массами, вскрыл глубоко демократический характер Диктатура пролетариата как власти трудящихся, т. е. большинства общества, над эксплуататорами, составляющими незначительное меньшинство. Ленин открыл Советы как новую форму государства рабочего класса, разработал вопрос о системе организаций Диктатура пролетариата и руководящей роли коммунистической партии в этой системе, о многообразии форм Диктатура пролетариата в различных странах. Положение о необходимости установления Диктатура пролетариата было впервые закреплено в Программе РСДРП, принятой на 2-м съезде партии (1903). Марксистско-ленинское учение о Диктатура пролетариата блестяще подтвердилось на примере первой страны социализма - Советского Союза, опыт которого обогатил теорию Диктатура пролетариата новыми идеями и выводами. Новая полоса в развитии теории Диктатура пролетариата наступила после 2-й мировой войны 1939-45, когда рабочий класс в союзе с широкими демократическими силами одержал победу в ряде стран Европы и Азии. Этот опыт обобщён в решениях 20-24-го съездов КПСС, в Программе КПСС, в документах братских коммунистических и рабочих партий. В этих документах разработаны проблемы единства в основном и разнообразия форм перехода к социализму и Диктатура пролетариата, о возможности в современную эпоху более широких классовых союзов пролетариата в социалистической революции, а также о превращении в известных условиях парламента из орудия буржуазии в форму народовластия при осуществлении социалистических преобразований. В Декларации Совещания представителей коммунистических и рабочих партий социалистических стран 1957 Диктатура пролетариата характеризуется как всеобщая закономерность социалистической революции и строительства социализма. Переход к коммунизму, осуществляемый в СССР, выдвинул проблемы дальнейшего развития социалистического государства. Коммунистическая партия Советского Союза в своей Программе (1961) разработала вопрос о перерастании государства Диктатура пролетариата во всенародное социалистическое государство. Марксистско-ленинское учение о Диктатура пролетариата складывалось и развивалось в ожесточённой борьбе против правого и «левого» оппортунизма. «Марксист лишь тот, - писал Ленин, - кто распространяет признание борьбы классов до признания диктатуры пролетариата. В этом самое глубокое отличие марксиста от дюжинного мелкого (да и крупного) буржуа. На этом оселке надо испытывать действительное понимание и признание марксизма» (Полное собрание соч., 5 изд., т. 33, с. 34). Борясь против реформистов и правых ревизионистов, отрицающих необходимость Диктатура пролетариата для перехода от капитализма к социализму, марксисты-ленинцы исходят из того, что без Диктатура пролетариата строительство социализма невозможно. Вместе с тем марксизм-ленинизм ведёт решительную борьбу против догматического, вульгаризаторского толкования Диктатура пролетариата, стремления увековечить её, преувеличения роли насилия при переходе к социализму и коммунизму, недооценки необходимости развития социалистической демократии. Характер и черты Диктатура пролетариата определяются задачами построения социализма. В области экономической необходимо заменить частную собственность на орудия и средства производства общественной и ввести планомерную организацию производства в интересах благосостояния и всестороннего развития трудящихся; в области социальных отношений - ликвидировать эксплуататорские классы, возможность эксплуатации человека человеком; в области политической - укрепить государство путём расширения его социальной базы, упрочения союза рабочих и крестьян, привлечения всё более широких масс к участию в управлении общественными делами, дальнейшего развития пролетарской демократии; в области военной - укреплять оборонную мощь и вооружённые силы. Диктатура пролетариата, - писал Ленин, - «... есть упорная борьба, кровавая и бескровная, насильственная и мирная, военная и хозяйственная, педагогическая и администраторская, против сил и традиций старого общества» (там же, т. 41, с. 27). Одним из первых шагов Диктатура пролетариата является экспроприация собственности крупной буржуазии и помещиков. Опыт показал, что экспроприация, как правило, вызывает ожесточённое сопротивление эксплуататорских классов. Сопротивление свергнутой буржуазии тем опаснее, что она непосредственно после социалистического переворота располагает ещё большой силой. Парализовать силу буржуазии и подавить её сопротивление способна только сильная и решительная власть. Сила, которую рабочий класс вынужден использовать против реакционеров, носит глубоко демократический характер как по своим целям, выражающим волю подавляющего большинства народа, так и по своим методам, применяемым самим народом. Сущность и высший принцип пролетарской власти состоит в союзе рабочего класса со всеми трудящимися и др. демократическими силами. «Диктатура пролетариата, - писал Ленин, - есть особая форма классового союза между пролетариатом, авангардом трудящихся, и многочисленными непролетарскими слоями трудящихся (мелкая буржуазия, мелкие хозяйчики, крестьянство, интеллигенция и т.д.), или большинством их, союза против капитала, союза в целях полного свержения капитала, полного подавления сопротивления буржуазии и попыток реставрации с ее стороны, союза в целях окончательного создания и упрочения социализма» (там же, т. 38, с. 377). Рабочий класс не в силах в одиночку, без союзников, решить грандиозные задачи социалистического строительства. Он исторически призван не только повести всех трудящихся на свержение капиталистического строя, но и возглавить их в строительстве социалистического общества. Широта союза рабочего класса с др. демократическими силами зависит от конкретно-исторических условий, а также от гибкой политики пролетарского государства. Власть рабочего класса и всех трудящихся на практике воплощается в системе политических и общественных организаций, к числу которых относятся: органы государства, политические партии, профсоюзы, кооперативные объединения, молодёжные организации и др. Руководящей силой в системе Диктатура пролетариата является марксистско-ленинская партия рабочего класса. Она играет особую роль в политической системе стран социализма. Рабочему классу и его союзникам после взятия власти предстоит выдержать упорную борьбу против сил и традиций капиталистического строя, против отсталых взглядов и привычек миллионов людей. «Без партии, железной и закаленной в борьбе, без партии, пользующейся доверием всего честного в данном классе, без партии, умеющей следить за настроением массы и влиять на него, вести успешно такую борьбу невозможно» (там же, т. 41, с. 27). На основе теории марксизма-ленинизма и опыта масс партия вырабатывает политическую линию во всех областях социалистического и коммунистического строительства и руководит всем процессом осуществления этой линии на практике. Такое понимание роли партии в системе Диктатура пролетариата подвергается критике со стороны ревизионистов. Ревизионисты настолько сужают руководящую роль партии, что это равноценно полному отказу от партийного руководства социалистическим строительством. Они утверждают, что партия должна быть лишь идеологическим фактором развития социалистического сознания, но не политическим фактором, фактором власти. Эта концепция способна привести к усилению влияния в обществе и государстве враждебных трудящимся политических сил. Отвергая концепцию ревизионистов, марксисты-ленинцы вместе с тем дают отпор вульгаризаторам, которые утверждают будто диктатура рабочего класса тождественна диктатуре его партии. Это привело бы к свёртыванию многообразных форм, через которые рабочий класс осуществляет своё руководство обществом, сузило бы базу его власти, а значит ослабило её. Партия руководит всеми государственными и общественными организациями, но не подменяет их. Она добивается осуществления своей политики, действуя через членов партии, работающих в государственном аппарате и в общественных организациях. Для всех социалистических стран характерно возрастание роли масс в общественно-политической и хозяйственной жизни. Этому способствуют принципы устройства всех организаций Диктатура пролетариата на основе демократического централизма. Диктатура рабочего класса порождает исторически новый тип демократизма - пролетарскую демократию, направляемую и руководимую рабочим классом, которая служит классам и группам населения, строящим социализм, т. е. интересам подавляющего большинства общества. Власть рабочего класса вырастает из конкретных условий освободительной борьбы каждого народа. Поэтому в разных странах она не может не приобретать различной формы. «Все нации придут к социализму, - писал Ленин, - это неизбежно, но все придут не совсем одинаково, каждая внесет своеобразие в ту или иную форму демократии, в ту или иную разновидность диктатуры пролетариата, в тот или иной темп социалистических преобразований разных сторон общественной жизни» (там же, т. 30, с. 123). Разнообразие форм Диктатура пролетариата объясняется тем, что на форму пролетарской власти, наряду с определяющим влиянием её классовой сущности, оказывают воздействие и др. факторы, к числу которых относятся: уровень экономического и политического развития страны, расстановка классовых сил в ней и соотношение сил социализма и капитализма на мировой арене, мирный или немирный путь развития социалистической революции, уровень политического сознания народа, национальные традиции. Исторически первой формой власти рабочего класса была Парижская Коммуна 1871. Советы были формой Диктатура пролетариата, рождённой революционным опытом рабочего класса, народных масс России и утвердившейся в результате Великой Октябрьской социалистической революции. В ходе дальнейших революций после 2-й мировой войны 1939-45 родилась новая форма Диктатура пролетариата - народная демократия. Развитие революционного движения убедительно показало, что основные черты власти рабочего класса одинаковы для всех стран, осуществляющих переход к социализму. Опыт стран народной демократии свидетельствует, что при благоприятной внутренней и внешней обстановке есть возможность перехода от демократического этапа революции к социалистическому и установления власти рабочего класса без гражданской войны. Слом старой государственной машины в этих условиях может быть осуществлён постепенно посредством отсечения наиболее реакционных частей её, преобразования и использования традиционных демократических форм. Новая расстановка классовых сил предопределила особенности народной демократии. Диктатура в этих странах была направлена в основном против крупной буржуазии, а демократия распространяется на пролетариев, крестьянство, городскую мелкую буржуазию, интеллигенцию. Почти во всех этих странах существуют народные, национальные фронты, включающие социалистические и демократические силы: Национальный фронт чехов и словаков в Чехословакии, Отечественный фронт в Болгарии, Фронт социалистического единства в Румынии и т.д. Переход народов др. стран к социализму породит новые формы власти рабочего класса. Однако каждый народ, встающий на путь социализма, неизбежно должен будет в той или иной форме осуществить социалистическую революцию и установить политическую власть рабочего класса и всех трудящихся. Построение социализма и переход к коммунизму вызывают изменение характера, задач, функций, форм и методов деятельности власти рабочего класса. Диктатура пролетариата, рождённая социалистической революцией, играет всемирно-историческую роль в построении социализма. В то же время в процессе строительства социализма она претерпевает изменения. В связи с ликвидацией эксплуататорских классов в той или иной стране отмирает функция подавления их сопротивления. На этой основе начинается процесс перерастания государства Диктатура пролетариата во всенародную организацию тружеников социалистического общества. Обеспечив полную и окончательную победу социализма в СССР и переход общества к строительству коммунизма, Диктатура пролетариата выполнила свою историческую миссию и с точки зрения задач внутреннего развития перестала быть необходимой в Советском Союзе. Государство Диктатура пролетариата превратилось в общенародное социалистическое государство, пролетарская демократия - во всенародную социалистическую демократию. «... Диктатура рабочего класса перестает быть необходимой раньше, чем государство отмирает» (Программа КПСС, 1971, с. 101). Социалистическое общенародное государство продолжает дело пролетарской диктатуры. Руководство рабочего класса во главе с коммунистической партией сохраняется и в период перехода к коммунизму. Но оно также претерпевает изменения. Рабочий класс как руководящий класс не пользуется никакими особыми преимуществами. С исчезновением классов и построением коммунизма рабочий класс завершит выполнение своей роли руководителя общества. Лит.: Маркс К. и Энгельс Ф., Немецкая идеология, Соч., 2 изд., т 3; Маркс К., Нищета философии, там же, т. 4, гл. 2, § 5; его же, Классовая борьба во Франции с 1848 по 1850, там же, т. 7; его же, Восемнадцатое брюмера Луи Бонапарта, там же, т. 8; его же, Гражданская война во Франции, там же, т. 18; его же, [Письмо] И. Вейдемейеру 5 марта 1852 г., там же, т. 28; Ленин В. И., О задачах пролетариата в данной революции, Полн. собр. соч., 5 изд., т. 31; его же, Государство и революция, там же, т. 33; его же, Пролетарская революция и ренегат Каутский, там же, т. 37; его же, О «демократии» и диктатуре, там же; его же, О государстве, там же, т. 39; его же, О диктатуре пролетариата, там же; его же, Экономика и политика в эпоху диктатуры пролетариата, там же; Программные документы борьбы за мир, демократию и социализм, М., 1961; Международное совещание коммунистических и рабочих партий. Москва, 1969 г. Документы и материалы, М., 1969; К 100-летию со дня рождения В. И. Ленина. Тезисы ЦК КПСС, М., 1969; Основы марксизма-ленинизма, 2 изд., М., 1962; Основы научного коммунизма, 3 изд., М., 1969; Бурлацкий Ф. М., Государство и коммунизм, М., 1963; Ленинское учение о диктатуре пролетариата, М., 1970. Ф. М. Бурлацкий.

В теорії марксизму-ленінізму форма держ. влади, що встановлюється внаслідок соц. революції, здійснюваної пролетаріатом (роб. класом) на чолі з його партією. Про необхідність завоювання влади пролетаріатом йшлося в написаному К. Марксом і Ф. Енгельсом «Маніфесті Комуністичної партії» (1848), де були сформульовані й гол. завдання такої влади: відібрати в буржуазії всі засоби в-ва, зосередити їх у руках пролет. д-ви, скасувати приватну власність, перетворивши її на суспільну (державну). Сам термін «диктатура пролетаріату» К. Маркс уперше вжив у праці «Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.» (1850). Ідеї ж безперервної пролет. революції, обов'язковості зламу в її процесі старої держ. машини, союзу пролетаріату і селянства, Д. п. як неминучого підсумку б-би класів і переходу до їх повного скасування К. Маркс розробив у праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1852) та в листі до І. Вейдемейєра від 5.III 1852. Дальшого розвитку доктрина Д. п. набула у працях «Капітал» (1867—94), «Громадянська війна у Франції» (1871), «Критика Готської програми» (1875), а згодом — у працях В. І. Леніна та ін. марксистів. На їхній погляд, ідею Д. п. вперше практично апробовано у формі Паризької комуни 1871. На 2-му з'їзді

РСДРП (1903) доктрина про неминучість Д. п. стала складовою частиною партійної програми-макси-мум. Внесок В. І. Леніна у дальшу еволюцію концепції Д. п. полягає у висуненні тез про те, що переростання бурж.-дем. революції у соціалістичну водночас є переростанням рев.-дем. диктатури пролетаріату і селянства в Д. п., про різноманітність форм Д. п., про ради як одну з форм Д. п., про кер. і спрямовуючу силу, функції, характер, риси і практ. завдання Д. п. тощо. Теоретики марксизму-ленінізму розглядали Д. п.: 1) у соціально-екон. сфері — як засіб ліквідації приватної і встановлення сусп. власності на осн. засоби в-ва, експропріації майна вел. буржуазії та поміщиків, націоналізації землі, банків, пром. підприємств, тр-ту, зв'язку, знищення експлуатації людини людиною, запровадження планової системи г-ва, забезпечення контролю за мірою праці і мірою споживання членів сусп-ва тощо; 2) у політ, сфері — як засіб зруйнування старого держ. устрою, придушення панівних класів, захоплення влади, скасування «буржуазної» і встановлення «пролетарської» демократії, яка мала б на меті широку участь трудящих в управлінні громад, справами, зміцнення д-ви шляхом розширення її соціальної бази, насамперед завдяки «союзу пролетаріату з селянством» при збереженні кер. ролі роб. класу, позбавлення виб. прав кол. експлуататорів та ін.; 3) у правовій сфері — як засіб ототожнення права і політики, права і закону, анулювання бурж. зак-ва, запровадження принципу соц. законності, заснованого спочатку на рев. правосвідомості і рев. доцільності, а згодом — на суто класовій правовій системі, розуміння права як сукупності встановлених д-вою норм, доведення верховенства д-ви над правом, як знаряддя охорони соц. (державної) власності, підтримання внутр. порядку тощо; 4) у військовій сфері — як засіб зміцнення оборон, могутності, придушення опору скинутих владних верхів експлуататорських класів, розбудови роб.-сел. збройних сил; 5) у сфері зовн. політики — як засіб захисту країни від чужозем. агресорів, забезпечення держ. безпеки, налагодження зв'язків із зарубіж. ком. і роб. орг-ці-ями, надання військ, та ін. допомоги рев. і визв. рухам та ін. Отже, класич. марксизм вважав, що Д. п. притаманні як насильницькі, так і творчі, госп.-орг. та культур.-виховні функції.

Але на практиці насильн. функція Д. п. превалювала майже завжди. Це виявилося, зокрема, у політиці «воєнного комунізму», згодом — у червоному терорі та громадянській війні. Після короткочасної непівської відлиги на кілька десятиліть взяло гору сталінське трактування Д. п. через призму посилення клас, б-би в міру просування до соціалізму, побудови адм.-командної, держ.-казармен-ної моделі д-ви. Д. п. стала засобом анти-конст. дій і масових репресій; вона перетворилася на необмежену диктатуру парт, верхівки.

Починаючи з 70-х рр. 19 ст., сумніви щодо істор. необхідності Д. п., розуміння її як заг. закономірності соц. революції та переходу від капіталізму до соціалізму, як стрижня конституціоналізму і зак-ва часто висловлювали соціал-демократи різних країн (представники тред-юніонізму, прудонізму, лассальянства, економізму, бернштейніанства, каутськіанства, бауеризму; у Росії — меншовизму, зокрема Г. В. Плеханов, Л. Мартов; в Україні — М. І. Зібер, М. І. Туган-Барановський, М. С. Грушевський, В. ІС. Винниченко, С. В. Петлюра та ін.). Вони закликали до мирних засобів переростання капіталізму в соціалізм, відкидали концепції провід, ролі роб. класу в цьому процесі, не визнавали обов'язковості клас, б-би, віддавали належне зх. демократії, за що отримали тавро опортуністів, ревізіоністів, реформістів і т. п. З серед. 20 ст. їх гасла в ком. і соц. русі підхопили М. Джилас, І. Надь, Р. Гароді, Е. Фішер, О. Шік, ін. прихильники «демократичного соціалізму», «соціалізму з людським обличчям», «етичного соціалізму» тощо.

В цей час дедалі помітнішими ставали про-рахунки основоположників класич. марксизму в їх ставці на Д. п., особливо в сфері економіки. Від ідеї Д. п. стали відмежовуватися не тільки соціал-демократи, а й ком. та роб. партії. За таких умов КПРС дійшла висновку, що Д. п. в СРСР виконала свої істор. функції і перестала бути необхідною. Це знайшло відображення і в законодавстві. Конституція СРСР 1977 вже не згадує про Д. п.; в ній СРСР було проголошено загальнонародною д-вою.

Літ.: Маркс К. Класова б-ба у Франції з 1848 по 1850 р. В кн.: Маркс К. і Енгельс Ф. Тв., т. 7. К, 1961; Його ж. Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта. Там же, т. 8. К., 1961; Його ж. Громадян, війна у Франції. Там же, т. 17. К., 1963; Його ж. Иосифу Вейдемейєру 5 березня 1852 р. Там же, т. 28. К., 1965; Ленін В. І. Д-ва і революція. В кн.: Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 33. К., 1973; Його ж. Про «демократію» і диктатуру. Там же, т. 37. К., 1973; Його ж. Про д-ву. - Про диктатуру пролетаріату. - Економіка і політика в епоху диктатури пролетаріату. Там же, т. 39. К., 1973.

Витяг із праці Карла Каутського