Література латинською мовою
У добу Зрілого Середньовіччя, коли зміцніли літератури на народних мовах, латинська література втрачає провідне становище. Латина залишається мовою церкви, держави, науки, школи, судочинства, всіх ділових паперів та листування. Разом з тим це жива розмовна мова освіченої частини феодального суспільства і, зрозуміло, мова, на якій можлива поетична творчість. Доказом цього є поезія вагантів (або голіардів) ( Лат. — мандрівні; старофр. — «блазень». Термін «ваганти» більш вживається у германських землях, а «голіарди» — поширений переважно в 'романських землях та в Англії.)— так у Середньовіччя називали мандрівних священиків, які не мали своїх парафій, збіглих монахів, попів-розстриг, котрі через одруження чи пияцтво втратили духовний сан. У пошуках кращої долі вони мандрували небезпечними в ті часи європейськими дорогами, заробляючи на прожиття складанням віршів та пісень. До них приєднувався різний люд, намагаючись уникнути податків, переслідувань та покарань за різні провини. З часом ряди вагантів стали поповнюватись за рахунок молоді, яка вчилась.
З кінця XI ст. Європа вступила в період великих соціально-культурних перетворень, зросла потреба в письменних і освічених людях, які готувались спочатку в соборних школах, а з XII ст.— й у світських школах та університетах. Школярі та студенти були народом непосидючим і з метою удосконалення своїх знань кочували з міста в місто. Ця бешкетна, буйна молодь, як і ваганти, не відзначалась моральністю і загальноприйнятими чеснотами. Тоді говорили: «Школярі вчаться благородним мистецтвам — у Парижі, древнім класикам — в Орлеані, судовим кодексам — у Болоньї, медичним припаркам — у Салерно, демонології — в Толедо, а добрим звичаям — ніде».
Це безжурне співуче плем'я безтурботно віддавалось усім радощам мирського буття, а при нагоді приєднувалось до різних суспільних непорядків, що підривало авторитет духовного сану, непокоїло духовні та світські власті. Радощі та прикрощі свого вільного життя ваганти здавна висловлювали у піснях і віршах латинською мовою. Саме в їхньому середовищі склалася велика і своєрідна поезія, розквіт якої припадає на XII—XIII ст. Перші відомості про поезію, близьку духом до вагантської, зафіксовані ще в епоху Каролінгського Відродження. У збірці «Кембріджські пісні» (початок XI ст.). де зібрано 50 віршів різної тематики, є також і пісні, що нагадують вагантські. У 1803 р. знайдено найбільш значне зібрання середньовічної світської лірики — «Буранські пісні» («Сагтіпа Вигапа») — збірку, складену в XIII ст. у Баварії. До збірки ввійшло близько 200 латинських віршів переважно вагантського походження. Познайомившись з ними, «здивована Європа побачила, що похмуре Середньовіччя вміло не тільки молитися, а й веселитися, і не лише рідними мовами, а й вченою латиною...»
Поезія вагантів головним чином анонімна. Цьому, очевидно, сприяли умови вагантського середовища. Мандруюча маса письменних, а то й добре освічених людей, що володіли латиною і вмінням складати вірші (цьому вчили у школі), відчувала себе відокремленим кланом — вільним братством освічених людей, які звисока дивились на представників усіх станів (у тому числі на феодальну знать), якщо ті були безграмотними. Як і в середовищі жонглерів, будь-які вірші, що відповідали настроям та смакам вагантів, ставали загальним надбанням, і кожний міг прикласти до них свою руку, доповнюючи, переправляючи чи створюючи нові варіанти і наслідування.
Проте в анонімній масі збереглось декілька імен вагантів-поетів: Гугон за прізвиськом Примас Орлеанський (середина XII ст.), вагант за прізвищем Архіпіїта (Тобто поет над поетами.) Кельнський (середина XII ст.), Вальтер Шатільонський (друга половина XII—початок XIII ст.) та ін. Творчість кожного з них відзначається індивідуальним почерком. Найбільш самобутнім з них є Примас. Бідняк і скиталець, він зумів передати всю безшабашність і безпритульність вагантського буття, де воля і незалежність поєднувались із необхідністю шукати покровителів, випрошувати подачки, вислуховувати лайки і миритися з презирством.
Поезія вагантів спиралася на досвід релігійної лірики, на античну традицію (переважно на творчість Овідія, Горація, Ювенала) та на народну поезію, з якою ваганти знайомились під час мандрів. Ваганти внесли свою долю новаторства у розвиток європейської поезії. Вони широко вводили риму (яка ввійшла в європейську поезію у Х ст.), що надавало їхнім віршам співучості, витонченості. Вони охоче наслідували пісенні й танцювальні народні традиції. Їхній стиль відзначається багатством відтінків — від зворушливої ніжності, юної свіжості та безпосередності до навмисної бурсацької зухвалості, грубості.
Тематика вагантської поезії різноманітна. Вони писали на замовлення високопоставлених осіб хвалебні словослів'я (за них добре платили), відгукувались на політичні події, наприклад, складали віршовані заклики до хрестових походів, релігійні пісні та гімни. Але славили й Венеру, Бахуса, Флору, котрих вважали символами земних радощів, плотських насолод, веселих розваг у колі друзів та подруг. Для вагантів характерне самопародіювання, тому чимало віршів просякнуті гіркотою безпритульного життя. Зразком вагантського світосприйняття є знаменита «Сповідь» Архіпіїти. Він не бажає прикриватися брехливим благочестям, з викликом визнає свої провини:
Не понурість вченого — гурт, веселий дотеп Більш мене приваблюють, ніж медові соти. Лиш Венері-владарці рад я слугувати:
Це ж бо діло вибранців, молодих крилатих.
Йду, куди юнацтво йде; світ переді мною. Дружний не з чеснотами — з блудом заодно я. , Насолоди прагну я більше, ніж спасіння, Плоть цвіте, в душі, проте, не людина — тінь я.
Я в корчмі й померти рад, не В м'якій постелі, Аби лиш вино було в келиху веселім;
Голосніше янголи заспівають, може:
«Глянь на пияка того й змилостися, Боже!»
Ось і гріхи мої — мов на скатертині,
Все, про що злорадники вам доносять нині.
В душу власну глянути в них немає часу,
Хоч на блуд мій дивляться не з презирством — ласо.
(Переклад А. Содомори).\
У ліриці вагантів переважають любовна тема і викривальна сатира. У любовній ліриці з молодих зухвальством прославлялась земна пристрасть. Разом з тим нерідко звучить повага до юного дівоцтва і цнотливості. Героїнею в таких випадках виступає молода селянська дівчина-пастушка. Лірика часто пов'язана з картинами сільської природи; поети оспівують весну, пробудження природи; весна і любов — давні фольклорні символи оновлення всього живого.
Простодушна релігійність вагантів поєднується із критичним ставленням до духовенства високих рангів, від яких залежало низове церковне середовище. У дотепних задиркуватих сатирах ваганти висміюють симонію ( Симонія — купівля-продаж церковних посад або духовного сану в католицькій та інших церквах, поширена за доби феодалізму в Західній Європі.), лицемірство, розпусту, здирство, користолюбство духовних осіб. Гостра критика папського двору чить, наприклад, у вірітіі «Викриття Риму» Вальтера Шатільйонського. Ваганти створили багато веселих, дотепних пародій на ритуали. Так, у відомій пародії «Всеп'яніша літургія» (XIII ст.) точно відбито всі компоненти меси, пародійним перекрученням слів досягається комедійний ефект. Викривальні вірші вагантів переписувались по всій Європі. Водночас слід підкреслити, що вагантська сатира — це не критика, а самокритика духовного прошарку: вагант може сказати багато гірких слів своєму побратику-клірику, але сам він не уявляє себе поза цим середовищем, їхні пародії користувались великою популярністю, це своєрідний заклик дотримуватися моралі, не ганьбити себе, а також весела посмішка, середньовічний звичай змішувати серйозне і дотепне, нечестиве з благочестивим.
Наприкінці XIII ст. лірика вагантів занепала, але її традиції вплинули на розвиток куртуазної та міської літератури. У наступні століття про вагантів майже забули і відкрили в добу романтизму, коли пробудився інтерес до старовини. В наш час знову помітне зацікавлення вічно молодою поезією запальних співців свободи і радощів життя, тим більш, що в середовищі вагантів виникло чимало студентськмх пісень, зокрема деякі строфи з широковідомої «Gaudeamus igitur» *. Поява університетів на межі XII—XIII ст., де поряд з богослів'ям вивчали медицину та правознавство, поширила коло знань про людину та навколишній світ.
В добу хрестових походів у Європі з'явились латинські переклади (з арабської мови) праць з математики грецьких вчених (Евклід, Птоломей), з медицини (Гіпократ, Гелен), а також всі твори Аристотеля, вчення якого про аргументацію логічними категоріями, швидко оновило богослів'я і правознавство. Головною проблемою середньовічних мислителів було узгодження двох джерел новоєвропейської культури — античності та християнства. Античність давала уявлення про красу і гармонію світу, християнство — про достоїнство та цінність напруженого життя людської душі. Примирення цих ідеалів відбувалося поступово, в склад-боротьбі поміж різними тенденціями духовного життя Європи ХІ—ХЇЇІ століть.
Центральною постаттю освіченої Європи початку XII ст. був П'єр Абеляр 79—1142) —французький латиномовний письменник, мислитель, який очолював раціоналістичний напрям у філософії і як діалектик далеко випередив свій Видатний оратор і педагог, він заснував приватну школу в Парижі, відому своїм вільнодумством. На лекції Абеляра збиралась різна публіка — клір, городяни, лицарі, ваганти. Слухачі та послідовники були віддані йому та всюди йшли слідом за наставником. Абеляр з повагою ставився до античної філософії, утверджував пріоритет розуму, логіки досвіду. За критику релігійного фанатизму погляди Абеляра двічі були засуджені церквою як єретичні. В автобіографічній «Історії моїх бідувань» він розповів про глибоке кохання до своєї учениці — талановитої і вродливої Елоїзи, а також про те, як жорстоко переслідують Їх церковні фанатики і заздрісники. Трагічна історія цього кохання знайшла відображення в їхньому листуванні, яке вражає психологічною глибиною і щирістю почуттів. «Історія» Абеляра та листування є цінним літературно-історичним джерелом у вивченні духовної атмосфери Європи початку,XII ст., а також свідоцтвом відродження духу античного індивідуалізму, зростаючої свідомості про самоцінність окремої особистості.
Історія цього кохання знайшла відгук у творчості Ф. Війона, Ф. Петрарки, А. Попа, Ж.-Ж. Руссо та ін. В українській літературі — у вірші Є. Плужника «В листопаді, місяці тихім».
Латинська світська література розвивається і в наступні століття, використовуючи античні жанрові форми: промови, листи, елегії, ідилії, віршовані послання, сатири, епіграми тощо. Розрахована на освіченого читача, латинська література, однак, не відмовляється від народних джерел, опрацьовує фольклорно-епічні сюжети і засвоює народно-пісенні ритми. Представниками латинської літератури Ренесансу можна назвати Ф. Петрарку, Еразма Роттердамського, У. фон Гуттена, Т. Мора та ін.