Правила директивного спілкування:

• щирість, відкритість поведінки; відверта відмова здійснювати дії, не прийнятні для суб'єкта;

• активні цілеспрямовані дії, рішучий захист себе від агресивної поведінки партнера;

• чітке висловлення своєї позиції, намірів;

• урахування значущих потреб партнера.

Директивне спілкування включає такі прийоми: висловлен­ня сумнівів, незгоди, власних оцінок, порад, пропозицій, по­яснення своєї думки, повідомлення про наслідки негативної поведінки, обов'язкове виконання своїх обіцянок.

До прийомів захисту від небажаного впливу належать:

а) постійне спостереження, усвідомлення власних емоцій, мотивів, невербальних дій, збереження спокою;

б) повсякчасне самоспостереження, усвідомлення власних емоцій, мотивів, невербальних дій, збереження спокою;

в) нестандартні дії та реакції.

Під час критики слід уникати конфронтації (не вступати в суперечку, перенести бесіду); отримати додаткову інформацію про зміст претензій (попросити конкретизувати, висловити свої припущення про деталі зауваження); перефразувати образли­ву критику, а тільки потім відповідати; запитати (без оцінок) про наслідки своєї діяльності ("що станеться, якщо..?"); част­ково погодитися з критикою (з фактами, або з можливими на­слідками, або з принципами, або з правом співбесідника мати своє бачення ситуації).

Отже, ефективне спілкування можливе за таких умов:

1. Встановлення відносин довіри на основі визнання іншої людини особистістю.

2.Безоцінне (некритичне) і безумовне (без "якщо ти... — я тебе поважатиму") прийняття іншої людини.

3. Щире виявлення розуміння і співчуття.

4. Конгруентність (відповідність думок — почуттям — словам — невербальним діям — ситуації) і аутентичність (відвертість, щирість) власної поведінки.

5. Забезпечення співрозмовникам свободи висловлювання власних думок, почуттів, участі у прийнятті рішень і відповідальності за їх наслідки.

Техніка впливу

Виховна робота полягає не тільки в ефективному спілкуванні, а й у здійсненні гуманізуючого впливу на школярів. У широко­му розумінні слова будь-яка дія вчителя впливає на учнів. Але, крім того, є спеціальні дії — прийоми, які дають змогу ціле­спрямовано впливати на свідомість та підсвідомість партнерів зі спілкування, вирішувати конфлікти тощо. Прийоми впливу — це складові методів виховання, які тільки у сукупності дають змогу досягати його мети, слід уміти доцільно вибирати тон. Стиль спілкування та прийоми впливу (особливо у стресових ситуаціях) називають педагогічним тактом.

Педагогічний такт базується на повазі до особистості учня, урахуванні його індивідуальних властивостей, якостей та пси­хічного стану, виборі найбільш ефективних для кожної ситуа­ції прийомів впливу.

Показниками педагогічного такту є врівноваженість пове­дінки вчителя, витримка; оптимістичне ставлення до можли­востей учня, ненав'язливий контроль; уміння вислухати, ви­явити зацікавленість, зняти напруження в класі, виявити радість з приводу успіхів учня або засмучення у зв'язку з не­вдачею, намітити перспективи, ігнорувати демонстративні не­гативні прояви у поведінці учнів. У різних ситуаціях доціль­ними будуть різні прийоми, але за поданих умов не припустимі брутальні зауваження з приводу зовнішності учня, його розуму та здібностей.

Найбільш яскраво педагогічний такт виявляється в умінні вирішувати конфлікти. Конфлікт — це суперечність, а не сварка. Не сприяють вирішенню суперечності словесна агресія (обра­зи, погрози), уникання контактів, повна поступка, розрив від­носин, тому що напруження, дистрес збільшуються, а пробле­ма не зникає і причина не усвідомлюється, стосунки погіршу­ються.

Позитивне вирішення конфлікту можливе за допомогою таких прийомів:

1. Урегулювання власного емоційного стану, концентрація на проблемі, а не на учасниках.

2. Усвідомлення власних мотивів, що спонукають до дії.

1. "Пасивне слухання".

2. "Активне слухання".

3. Перефразування.

4. "Я-повідомлення".

5. Аналіз проблеми (поділ її на підпроблеми, частини).

6. Об'єктивація проблеми (розгляд за пунктами — від прос­ тих до складних).

7. Оцінка кожної позиції, рішення з погляду доцільності.

10. Деталізація, вибір тактики, шляхів реалізації рішень.

11. Рефлексія своєї поведінки, рішень, здобуття уроків.

Першим етапом вирішення конфліктів завжди має бути са­морегуляція емоцій. Не слід вирішувати "згарячу", необхідно заспокоїтись, "подивитись на себе збоку", усвідомити свої справ­жні потреби і мотиви, "мислені ігри" у цьому конфлікті (Наві­що мені це потрібно? Чому я цього хочу? Загрожує це моєму здоров'ю чи поглядам?). Потім слід осмислити мету, мотиви, потреби опонента, його психічні особливості (темперамент, рі­вень інтелекту тощо).

"Пасивне слухання" використовують тоді, коли співрозмов­ник бажає висловитись і є дуже емоційним. Іноді достатньо вислухати людину, і проблема зникає. Слід не перебивати спів­розмовника, а обов'язково показати, що ви його уважно слуха­єте і розумієте. У процесі висловлювання енергія опонента змен­шується і можна переходити до наступних прийомів.

"Активне слухання" застосовують, коли співрозмовник не може самостійно сформулювати проблему. Завдання полягає в тому, щоб спокійно, доброзичливо допомогти йому висловити почуття, сформулювати причини ї'х виникнення. Гіпотези ма­ють чергуватися з паузами, прийняттям заперечень, доповнень або підтверджень від співрозмовника; звучати як співчуття. Потрібні розуміння, а не висміювання, погрози, накази, випи­тування, звинувачення, поради. Словесне формулювання про­блеми дає змогу перейти до її вирішення.

Якщо співрозмовник висловлюється брутально, слід корек­тно перефразувати його слова, описати його емоції, а потім від­повідати.

"Я-повідомлення". Більшість конфліктів переходять у скан­дал через те, що починаються взаємні звинувачення мають міс­це вимоги неможливого, квапливі узагальнення ("ти завжди...", "ніколи...", "усі ви такі"). Суть "Я-повідомлення" полягає в тому, щоб розповісти про свої почуття, стан здоров'я, трудно­щі, не звинувачуючи партнера. Це дає можливість не накопи­чувати негативні емоції, інформує співрозмовника про те, що він не побачив, дає йому шанс "зберегти обличчя" і самостійно прийняти рішення. Наприклад, неправильно говорити: "Твоя музика дуже гучна та жахлива, вимкни магнітофон"; правиль­но: "Я втомився і в мене болить голова від голосних звуків".

Після цього можна переходити до розгляду проблеми, супе­речності за частинами, починаючи від найпростішої. Це дає змогу набути досвіду згоди, співробітництва. Потім слід оціни­ти кожний варіант вирішення, вибрати найкращі, оптимальні для цієї ситуації варіанти та розробити детальний план їх ви­конання (Хто? Коли? Як?). Нарешті, корисно оцінити свою поведінку в ході вирішення конфлікту (що було ефективно, а що потрібно вдосконалити).

Крім прийомів вирішення конфліктів є прийоми педагогіч­ного впливу, що створюють позитивні якості та гальмують негативну поведінку. До тих, що створюють позитивні якості, відносять такі: переконання, моральну підтримку й укріплення віри у власні сили, залучення до цікавої діяльності, організа­цію успіху в навчанні; довіру, авансування позитивних якос­тей; прояв доброти й уваги, прохання тощо.

Прийоми впливають більш ефективно, коли вони несподі­вані. Вибір прийомів залежить від ситуації й індивідуальних особливостей учнів. На інтровертів краще впливають такі га­льмуючі прийоми: натяк, ласкавий докір, удавана байдужість, вияв засмучення; на екстравертів — збудження тривоги про майбутнє покарання, іронія, удавана недовіра, щире обурення.

Ніхто не любить, щоб його явно виховували. А.С. Мака-ренко писав: "Чому в технічних ВНЗ ми вивчаємо опір матері­алів, а у педагогічних не вивчаємо опір особистості, коли її починають виховувати?"¹ У вихованні довгі проповіді не ма­ють сенсу. Дії педагога важливіші за його слова, тому що невербальна мова впливає ефективніше. Щоб звертатися до під­свідомого, яке керує поведінкою, слід говорити мовою підсві­домого.

Якщо ми бажаємо удосконалити людину, то менше за все слід намагатися змінити її. Для непомітного навіювання, лег­кого гіпнозу, психопрограмування є прийоми психономінного впливу на підсвідомість. У роботі вчителя доцільно використо­вувати такі прийоми.

"Розрив стереотипу". Для переривання небажаної поведін­ки необхідно різко зробити щось незвичайне, несподіване, що викликає розрив умовного рефлексу — появу орієнтувального рефлексу — легкий транс — привертає увагу. Тоді людина лег­ко піддається навіюванню. Наприклад, раптово підняти руки над головою, змінити початий жест, гучність голосу, стати на стілець, заграти на музичному інструменті тощо.

"Вибір без вибору" — ілюзія самостійного вибору стимулює діяльність ("Напишемо контрольну роботу на початку чи в се­редині уроку? Ти виконаєш один чи з товаришем? Перед тим як відповідати, можеш поміркувати. Розв'яжемо задачу чи вико­наємо тест?"). Відбувається навіювання корисної активності.