Тема 3. Нетарифне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

1. Нетарифні обмеження, їх суть та призначення.

2. Методи нетарифного регулювання ЗЕД.

3. Квотування: його суть та види.

4. Ліцензування.

5. Субсидування експорту та адміністративні методи нетарифного регулювання.

6. Ефективність застосування нетарифних обмежень(самостійно).

1. Нетарифні обмеження, їх суть та призначення.

Ставлення до використання нетарифних методів регулюван­ня у світовій практиці достатньо суперечливе. З одного боку, Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) і Світова організація торгівлі (СОТ), яка почала функціонувати з 1995 р., офіційно ставлять завдання максимально можливого скасування таких заходів та переходу до регулювання зовнішньої торгівлі винятково тарифними методами. З іншого боку, всі країни світу, включаючи ті, які входили в ГАТТ з дня підписання і які стали членами СОТ з початку її діяльності, використовують різноманітні форми нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі. Деякі нетарифні заходи не можуть бути усунені, тому що являють собою проекцію заходів внутрішньої економічної політики на торгово-економічні відносини з іншими країнами. Нарешті є і узаконені міжнародною торговою системою заходи нетарифного регулювання, як-то захисні заходи, що мають за мету в установленому порядку запобігти або пом'якшити шкоду, яка наноситься на­ціональній економіці різким зростанням імпорту іноземних товарів, а також заходи, спрямовані на припинення недобросовісної конкуренції з боку іноземних експортерів. Оскільки в системі ГАТТ/СОТ в ролі ідеальної моделі розглядається регулювання зовнішньої торгівлі винятково за допомогою тарифних заходів, всі інші заходи об'єднуються під загальною назвою нетарифних. Класифікаційні схеми, що одержали міжнародне ви­знання, у наш час нараховують близько 800 конкретних видів нетарифних заходів.

Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі — це комплекс заходів обмежувально-заборонного характеру, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішні ринки та стимулюють розвиток експортного потенціалу держа­ви як суб'єкта світових господарських зв'язків.

Мета цих заходів - не тільки посилення конкурентних позицій країни-імпортера, але й захист національної промисловості, охорона життя і здоров'я населення, навколишнього середовища, моралі, релігії і національної безпеки. Крім того, нетарифні методи використовуються і стосовно експортних операцій, також для захисту національних ринків.

2. Методи нетарифного регулювання зед.

За визначенням основних методів діючі заходи нетарифного регулювання можна розділити на дві основні групи: прямі заходи нетарифного регулювання, непрямі заходи нетарифного регулювання

Прямі заходи нетарифного регулювання полягають у встановленні державою кількісних обмежень при експорті та імпорті окремих категорій товарів.

Кількісні обмеження — це адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обороту, що визна­чає кількість та номенклатуру товарів, дозволених для експорту або імпорту. Кількісні обмеження можуть застосовуватися за рішенням уряду однієї країни або на основі міжнародних угод, які коорди­нують торгівлю певними групами товарів. Кількісні обмеження

є формою державного регулювання умов виходу підприємств на зовнішній ринок. Основними видами кількісних обмежень є квотування, ліцензування і добровільне обмеження експорту.

Добровільне обмеження експорту - кількісне обмеження, що ґрунтується на зобов'язанні одного з партнерів обмежити (не роз­ширювати) обсяг експорту, взятому на себе в рамках офіційної міждержавної угоди про встановлення квот на експорт товару.

Добровільне обмеження експорту, як правило, вводиться урядом країни під політичним тиском іншої, більш впливової країни (групи країн), що імпортує свою продукцію, аби уникнути однобічних обмежувальних заходів даної країни (групи країн) на імпорт у разі відмови "добровільно" обмежити експорт.

За допомогою кількісних обмежень на державному рівні вирішується широке коло завдань загальноекономічного, зовніш­ньоторговельного і навіть політичного характеру: захист споживача і виробника аналогічних конкуруючих товарів усередині країни, підтримка стабільності на внутрішньому ринку, економія валютних ресурсів, одержання поступок на умовах взаємності від інших країн, обмеження постачання і закупівлі озброєння і військових матеріалів. Прикладом практичних заходів, пов'язаних з прийняттям добровільних обмежень, є облік-реєстрація зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Технічне регулювання - вимога з дотримання національних стандартів, одержання сертифікатів відповідності на імпортну продукцію, спеціального маркування та пакування товарів, дотримання санітарно-гігієнічних норм та інші вимоги, встанов­лені законодавством країни.

До технічних заходів належать: технічні умови, яким має відповідати продукція; вимоги до інформації, яку вона повинна містити (країна походження, вага, спеціальні позначення для небезпечних речовин тощо); вимоги до інформації для спожива­ча, яку повинна містити етикетка; вимоги до маркування (матеріал, спосіб пакування); вимоги контролю, інспекції

(у митних лабораторіях) і карантину (відносно живих тварин і рослин); вимоги до інформації про продукт (перелік компонентів, поради щодо використання і зберігання).

Технічне регулювання має в даний час декілька різновидів: а) заборону або обмеження імпорту сировинних товарів і ма­теріалів, що забруднюють навколишнє середовище (хімічні товари, отрутохімікати, кам'яне вугілля і нафта з високим вмістом сірки);

б) використання протекціоністських заходів стосовно готових виробів — промислового устаткування, транспортних засобів та інших видів продукції, експлуатація якої веде до забруднення атмосфери і повітря;

в) вимоги до якості товарів, які захищають інтереси споживачів, оберігаючи їх від шкоди, викликаної дефектами товару, та від можливої шкоди при вживанні. Це стосується насамперед імпорту побутової електротехніки, медичних препаратів і приладів, харчових продуктів, дитячих товарів і т. ін.

Вимога щодо вмісту кінцевих компонентів - метод торгової політики держави, що законодавче встановлює частку кінце­вого продукту, яка має бути виготовлена національними вироб­никами, якщо такий продукт призначається для продажу на внутрішньому ринку.

Вимога щодо вмісту кінцевих компонентів допускає створення і нарощування національної бази виробництва імпортованих товарів, з метою повної подальшої відмови від їх імпорту. Уряди розвинутих країн, наприклад, використовують вимогу щодо вмісту кінцевих компонентів з метою уникнення переміщення виробництва в країни, що розвиваються, з більш дешевою робочою си­лою і збереження рівня зайнятості своїх громадян. Обмежувальний вплив цього заходу на імпорт очевидний, так само, як і економічні витрати, які перекладаються на споживачів.

За видами дозвільних документів та органами, що їх видають, можна виділити такі напрямки: ліцензування, облік-реєстрація зовнішньоекономічних контрактів, сертифікація імпортованої продукції та інші.

Відповідно до статті 18 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" на територію України дозволено імпорт тих товарів, які за своїми технічними, фармакологічними, санітарними, фітосанітарними, ветеринарна та екологічними характеристиками не порушують мінімальних умов відповідних стандартів та вимог, що діють на території України. При цьому технічні, фармакологічні, санітарні, фітосанітарні, ветеринарні та екологічні стандарти та вимоги, а також процедури їхнього застосування не можуть використовуватися з метою створення нетарифних бар'єрів для здійснення зовнішньоекономічної діяльності її суб'єктами.

Систему державного контролю побудовано таким чином, що дозвільні документи, видані на товари та інші, які перетинають митний кордон України,як правило мають надаватися на момент митного оформлення і є водночас підставою для його завершення.