Фізіологія нервової системи

Загальна характеристика нервової системи

Живий організм знаходиться в нерозривній єдності з навколишнім середовищем. Ця єдність здійснюється завдяки здатності організму сприймати зовнішні впливи і відповідати на них тією чи іншою реакцією.

Основною ланкою сприйняття є нервова система, що координує діяльність всіх органів і систем, забезпечує пристосування організму до змін навколишнього середовища.

Нервову систему людини умовно пірозділяють за топографічним принципом на центральну і периферичну. До центральної нервової системи (ЦНС) відносять спинний і головний мозок, до периферичної — парні нерви, що відходять від головного і спинного мозку, — це спинномозкові і черепні нерви з їхніми корінцями, їх верви, нервові закінчення і ганглії (вузли, утворені тілами нейронів).

Існує ще одна класифікація, відповідно до якої периферичну нервову систему умовно підрозділяють на дві частини: соматичну (анімальну) і веґетативну (автономну). Соматична нервова система іннервує головним чином органи тіла, посмуговані чи скелетні м’язи, шкіру, деякі внутрішні органи (язик, гортань, глотка). Веґетативна нервова система іннервує усі внутрішні органи, більшість залоз, гладкі м’язи органів і шкіри, судини, серце. Веґетативна нервова система, у свою чергу, підрозK діляється на парасимпатичну, симпатичну, метасимпатичну.

Структурною і функціональною одиницею нервової системи є нервові клітини — нейрони, спеціалізовані на сприйнятті, обробці, збереженні і передачі інформації, об’єднані в нейронні ланцюги і нервові центри, що складають функціональні системи мозку. Об’єднання нервових клітин здійснюється за допомогою синапсів (синаптичних об’єднань), важливою функцією яких є забезпечення переходу сигналу (інформації) з одного нейрона на інший. Структурною основою нервової системи є рефлекторна дуга — послідовно з’єднаний ланцюжок нервових клітин, що забезпечують здійснення реакції на подразнення. Вона складається з аферентних, центральних і еферентних ланок, пов’язаних між собою синаптичними сполуками.

Аферентна частина рефлекторної дуги пов’язана з рецептивним полем. Подразнення рецепторних клітин запускає рефлекторну реакцію. Рецепторні клітини спеціалізовані для сприйняття адекватних подразників (наприклад, фоторецептори сприймають світло, смакові рецептори — смак, температурні — холод і тепло і т. д.). Сукупність рецепторів, при подразненні яких виникає певний рефлекс, називають рецептивним полем рефлексу.

Рецепторні утворення трансформують енергію зовнішніх подраз нень у нервовий імпульс, що надходить по аферентній (чутливій) ланці в центральну нервову систему (нервовий центр). Тут відбувається аналіз і синтез чутливої інформації від рецепторів і переключення сигналу на еферентну ланку рефлекторної дуги, що складається з рухового нейрона і еферентного (рухового) шляху до ефектора (органа, тканини і т. д.). Якщо в системі рефлекторної дуги є одна синаптична сполука, така рефлекторна дуга називається моносинаптичною (наприклад, рефлекторна дуга сухожильного рефлексу у відповідь на розтягування). Наявність у структурі рефлекторної дуги двох і більше синаптичних переключень (тобто 3 і більше нейронів), дозволяє характеризувати її як полісинаптичну. Уявлення про рефлекторну реакцію як про доцільну відповідь організму диктує необхідність доповнити рефлекторну дугу ще однією ланкою — петлею зворотного зв’язку, покликаною встановити зв’язок між реалізованим результатом рефлекторної реакції і нервовим центром, що видає виконавчі команди.

Зворотний зв’язок трансформує відкриту рефлекторну дугу в закриту. Вона може бути реалізована різними способаK ми: від виконавчої структури до нервового центра (проміжного чи ефеK рентного руховому нейрону), наприклад, через зворотну аксону колаK тераль (розгалуження) пірамідного нейрона кори великих півкуль чи рухової моторної клітини переднього рогу спинного мозку.100