Тема 3. Соціальна стратифікація: тендерний вимір

Чудове, та, що не менш важливо, адекватне уявлення про своєрідність явища, що лише надалі вивчатиметься, можна скласти, якщо кинути бодай один погляд на назви - не вичерпні, проте напрочуд репрезентативні -праць учених, які ретельно та старанно займаються проблемами, дотични­ми до феномена, що вже, хоч і загадково, проанансовано. Ось приклади: "Місце жінки у життєвому циклі чоловіка", "Обмін жінками. Нотатки "по­літичної економії" статі", "Статева відмінність як політичний проект но­мадизму", "Лесбійська феміністська мобілізація", "Порнографія. Чоловіки

мають жінок" тощо.

Окрім проблематики, той самий щирий погляд на ті самі назви праць дозволить із легкістю помітити також і деякі принципові висновки цих до­сліджень, своєрідну перспективу розгляду або сприйняття поки що за­гадкової та втаємниченої проблеми. Дивіться самі: "Чи мають пригноблені можливість розмовляти?", "Мужчина створив мову", "Танці па мінному полі", "Епістемологія прикомірку", "Ізольований індивід: андроцентрист-ський нахил у постулатах неокласичної теорії" та особливо "Фемінізм, іро-мадянство та радикальна демократична політика".

Лише назви щонайменше вражають, зачіпають та інтригують, байдуже кого, чоловіків чи жінок. Таким чином, з одного боку, емоційне сприйняття, що утворюється внаслідок поверхового прочитання, з іншого - самі назви, що, вибачте за каламбур, вже в самій назві досить прозоро натякають нам па сутність проблеми. Усе разом — ше краще, повніше, тобто конототивне уяв­лення про ту саму сутність проблеми, що продовжує висловлюватися ніяк. Інакше кажучи, наша емоційна реакція однозначно вказує на прикметну особливість сьогоднішньої теми, що полягає у неможливості її вивчення без формулювання свого ставлення до неї. Уважно поглянувши на особливості першого та по-справжньому щирого ставлення, ми зможемо розвинути в собі, врешті-решт, здатність кращого розуміння інших людей, що істотно, до болю та жалю, відрізняються від нас, начебто нормальних, виявити та подолати свої стереотипи та забобони, а також осягнути обставини й контекст соціального життя взагалі та нашого власного зокрема.

Отже, спробуємо спочатку втілити нашу недиференційовану та пере­важно бурхливо емоційну реакцію у більш зручну для наукового вивчення понятійну форму. Тим більше, що питання з цього приводу начебто фор­мулюються самі собою. Чому деякі вчені обрали та цікавляться такими ди­вними, незвичними й узагалі маргінальними темами? Про що свідчить не­впинне зростання кількості як самих таких праць, так і вчених, що їх ство­рюють? Нарешті, що, враховуючи всі ці обставини, спричиняє настільки ненейтральне, небуденне та неузвичасне наше власне ставлення до цієї проблематики, проблематики, відносно якої спочатку так важко або навіть просто неможливо не обрати якусь неполярну позицію?

Як це не дивно, але в даному випадку навіть не треба глибоко та вза­галі занурюватися у саме питання, щоб сформулювати відповіді, які, незва­жаючи на всю їх попередність, мають цілком непогані шанси виявитися

29

принаймні слушними. Наприклад, сам факт небуденного сприйняття таких проблем свідчить про їх протиставленість існуючому ладу речей (статус-кво). Сам факт появи та подальшого зростання праць та вчених, що спра-вою свого наукового життя обирають вивчення, на перший погляд, маргі­нальних тем, може свідчити на користь незадоволення багатьох людей іс­нуючим станом речей та намаганням його якимось чином розхитати. На­решті, сам факт нашої власної початкової кваліфікації цих проблем як "ди­вних", може вказувати на власну вкоріненість у статус-кво.

Додамо ще декілька обставин: по-перше, переважна зацікавленість ци­ми проблемами мешканців країн так званого "золотого мільярда" та майже повне нехтування з боку решти країн; по-друге, ставлення до таких питань талі і юраі, як до цілком нормальних; по-третє, дослідження даної проб­лематики переважно жінками та представниками різноманітних меншин, зокрема сексуальних. Збираючи докупи ці факти разом із власною щирою, бурхливо емоційною реакцією, ми можемо, з одного боку, впевнено пере­вести наші гіпотези у стан доведених положень, а з іншого - приблизно сформулювати сьогоднішню тему: статевий вимір соціальної стратифікації.

І Іерш за все, необхідно цілком виправдати обґрунтованість розгляду соціальної стратифікації з точки зору статі, а не лише з погляду класу або етносу. Тобто треба довести таке: жінки насправді є якщо не пригнобле­ною соціальною групою, то принаймні такою, що за своїм соціальним ста­новищем суттєво відрізняється від становища групи чоловіків. У тому разі, коли передбачається саме соціальна стратифікація, з примусовою необ­хідністю слід звернутися до її критеріїв. Як правило, виокремлюють три критерії: по-перше, розмір прибутків та власності; по-друге, ранг у владній ієрархії; по-третє, статус, що визначається родом занять та кваліфікацією.

Розмір прибутків та власності. Нині визнається таке: раніше, навіть у новий час, "жінки, як неповноцінні особи без належного юридичного ста­тусу, не мали змоги провадити економічної діяльності, тобто не могли ані бути власниками, ані самостійно заробляти на життя", і це за умови, що "жінки завжди працювали, і то часто виконуючи найнуднішу й найтяжчу роботу" [32, с. 74]. Становище жінок на ринку праці починає змінюватися паралельно розвиткові капіталізму, і вже в середині минулого століття "жінки мають певні економічні права, проте так звана жіноча робота, до якої залучено дві третини жіночого населення розвинених країн, є безопла­тною працею. І це факт величезної ваги за умов монетарної економіки, де незалежність і престиж залежать від грошей" [32, с. 74]. Єдиним винятком на той час можна було вважати Швецію, де хатня робота мала матеріальні виміри і її враховують при розлученнях тощо [32, с. 74].

Через декілька десятків років мало що змінилося, і про це, зокрема, свідчить Доповідь ООН за 1980 рік: "Жінки складають половину населен­ня земної кулі, виконують майже дві третини всієї роботи, одержують одну десяту світового прибутку та володіють менш ніж однією сотою світової власності" (цит. за [9, с. 2041). Сьогодні, наскільки можна судити, таке ста­новище дещо виправляється; принаймні "серед людей із майном, що пере-

30

вищує $ 1 мли., 61 % - чоловіки, хоча вдів у цьому клубі мільйонерів геж багато. Усього 12 % людей, що названі журналом "lu>rhes" найбагатшпми людьми СІЛА, - жінки" [28, с. 448].

Однак слід обов'язково враховувати щонайменше дві обставини: по-перше, різницю, що існує між становищем жінок у так званих західних де­мократіях, та рештою країн; по-друге, суттєву кількісну перевагу останніх за чисельністю (більш ніж уп'ятеро).

Красномовні та водночас вірогідні відомості можна отримати, зверну­вшись до даних, що стосуються співвідношення між заробітною платою чоловіків та жінок. На початку 1970-х pp. у СІЛА "порівняння прибутків, які отримують жінки і чоловіки з однаковими рівнями підготовки, виявило, що жінки, які закінчили чотирирічне навчання в університеті, отримують лише 47 % прибутку чоловіків з таким самим освітнім рівнем. Випускниці загальноосвітньої школи заробляли тільки 38 %, а початкової - 33 %" [32, с. 75]. К. Мілет наводить таку статистику "Міністерства праці СІНА про пересічний річний прибуток: білі чоловіки - $ 6704, небілі чоловіки - $ 4227, білі жінки - $ 3991, небілі жінки — $ 2816". Крім того, "жінки, які за­робляли більше $ 10 000 на рік, становили менше 1 %". "Ця різниця буде ще більш промовистою, коли взяти до уваги, що освітній рівень жінок у кожній групі загалом вищий, ніж освітній рівень чоловіків" [32, с. 75].

Що ж стосується картини в цілому у світі, то, за даними Світового ба­нку, "в індустріально розвинених країнах заробіток жінок з числа пра­цюючих за наймом становить у середньому 77 % отримуваного чоловіка­ми, у країнах, що розвиваються, цей показник дорівнює 73 %. Лише близь­ко п'ятої частини різниці в зарплаті можна пояснити тендерними відмін­ностями, пов'язаними з освітнім рівнем, трудовим досвідом або особливос­тями роботи" [10, с. 24].

Другий критерій: ранг у владній ієрархії. Цей критерій передбачає можливість накидання певних обмежень, а тому необхідно враховувати ту суспільну діяльність, що більш-менш тісно пов'язується з цим процесом. Аби переконатися в тому, чи насправді жінки, порівняно із чоловіками, знаходяться у нерівному становищі, слід лише поглянути на історію одер­жання жінками рівних з чоловіками виборчих прав.

Першими країнами, що спромоглися провести таку реформу, були І Іо-ва Зеландія (1893) та Австралія (1902); потім - Скандинавські країни, по­чинаючи з Фінляндії (1906). Сполучене Королівство, незважаючи на добре відомий Акт про реформу від 1832 p., що формально усунув всі найбільш важливі перешкоди, лише у 1948 р. привело свою виборчу систему у відпо­відність до принципу "одна людина — один голос". Франція, Італія та Бель­гія зберегли право відвідування виборчих дільниць винятково за чоловіка­ми до кінця Другої світової війни, а в Швейцарії жінки одержали право го­лосування лише у 1971 р. [16, с. 65].

Звісно ж, така довга історія чоловічого панування у законодавстві не могла не позначитися на проблемах, що розглядались у суспільстві. Модно-час, ширше залучення жінок до політичної діяльності не могло не вплину-

31

їй як на кількісні., гак і на склад цих проблем: "багато проблем і турбот, які сіали особливо нагальними для жінок і які раніше ігнорувалися чи виводи­лися "за межі політики", нині посідають у політичних дебатах центральне місце Йдеться про рівність прав на працю, легалізацію абортів, зміни в законах про сім'ю та розлучення, визнання прав лесбіянок, захист жертв домашнього насильства, забезпечення дітей дошкільного віку місцями в дитячих садках та надання дитячої допомоги [13, с. 413 - 414].

11 роте, навіть попри всі ці останні успіхи, становище жінок за критерієм "ранг >' владній ієрархії"" все ж дозволяє стверджувати наявність структуро-ваної нерівності у цьому випадку. Адже "у 179 світових парламентах жінки мають лише 13,9 % місць, хоча й складають половину людства. Це на 3 % більше, ніж 50 років тому, однак лише у Норвегії, Швеції, Фінляндії та Данії (38,7 %), ^а також Ісландії (34,9 %) та Нідерландах (32,9 %) частку жінок-парламен гарів можна зіставити з їх часткою в населенні" [28, с. 450].

До цього слід також додати: у країнах, що розвиваються, жінки вияв­ляють я Ш.0 більш обмеженими у своєму волевиявленні, оскільки "в серед­ньому попи займають менше 10 % місць у парламенті (винятком є Східна Азія, іс цей показник дорівнює 18-19 %). 1 в жодному регіоні "третього світу' жінки не мають більше 8 % міністерських портфелів. Починаючи з 1970 і' просування вперед на цьому напрямі в більшості регіонів було ду­же неіпачіпім. У Східній Свропі початок економічних та політичних змін тако* супроводжувався падінням рівня представництва жінок в органах влади і 25 до 7 відсотків" [10, с. 24].

( і а гус, що визначається родом занять та кваліфікацією. Статус жінки у сумісних розвинених суспільствах можна з'ясувати, якщо уважно приди­витись до п кваліфікації, що, суто теоретично, має збігатися з обраним ро­дом з:шя'іь. Нині "оплачувану роботу поза домом у більшості європейсь­ких країн виконують 35 - 60 відсотків жінок віком від 16 до 60 років. Най­більш значне зростання зайнятості відбулося серед заміжніх жінок... 1 все-таки частка працюючих жінок досі значно менша, ніж працюючих чолові­ків. 11а оплачуваній роботі зайнято 74 відсотки чоловічого населення у віці від 25 до 60 років, і це співвідношення не зазнало значних змін протягом останнього століття" [13, с. 378].

Відповідно до більш нових даних, у 1945 р. у Сполученому Коро-лівстні жінки становили 29 % трудових ресурсів, а зараз ця цифра сягнула 45 %. Якщо 1971 р. лише половина жінок у віці від двадцяти п'яти до со­рока чотирьох була економічно активною (тобто були зайняті на оплачу­ваній роботі або шукали її), то напередодні нового тисячоліття цей відсо­ток перетнув позначку 75 % [11, с. 345]. Паралельно цьому відбувається й скорочення частки економічно активного чоловічого населення, хоча не такими швидкими темпами: скажімо, якщо у 1981 р. 98 % чоловіків у віці від сорока п'яти до п'ятдесяти чотирьох років були економічно активними, то до 1997 р. цей показник скоротився до 91 % [11, с. 345].

Проте навіть краще не зосереджуватися на цих даних, а відразу перей­ти до характеристик роботи, на якій зайнята переважна більшість жінок.

32

Тоді легко побачити, що "працюючі жінки сьогодні виконують малоопла­чувану, рутинну роботу. До цього призвели зміни в організації зайнятості, а також стереотипні погляди на слабку стать" [13, с. 378]. Приблизно та сама картина, за даними Світового банку, спостерігається і в інших краї­нах: "у більшості регіонів "третього світу" підприємства, очолювані жінка­ми, порівняно із структурами, на чолі яких стоять чоловіки, мають менший обсяг капіталовкладень та кредитування, у них нижчий рівень механізації, використання добрив, брак поінформованості про перспективи розширен­ня бізнесу тощо" [10, с. 22].

Явище це не є однозначним та простим, а тому мало подиву викликає розмаїття понять, за допомогою яких соціологи намагаються його описати. Одне з них - це фемінізація рутинної "білокомірцевої" роботи: "що більше зростала кількість людей клерківських та аналогічних професій, то вищим ставав відсоток жінок у цих галузях і тим рутиннішими ставали самі ці га­лузі" [13, с. 309]. Інший спосіб концептуалізувати становище жінки - це прагнення вказати на яку-небудь закономірність: "що вище доход та прес­тиж професії у певній галузі, то більше відповідних посад обіймають чоло­віки" [28, с. 444].

Історія знає багато прикладів зазначених вище явищ; ще навіть серед так званих примітивних племен спостерігалася така картина: якщо перева­жали вироби жінок, то ця професія більше не вважа іаси престижною, а ко­ли трішки згодом у тій самій професії більшість виробів виготовляли чо­ловіки, то ця професія знов ставала престижною. Те саме стосується і су­часних розвинених суспільств, "доречним прикладом цього є зміни в пре­стижі та робочих завданнях клерків. 1850 р. у Сполученому Королівстві 99 відсотків клерків становили чоловіки. Посада клерка часто означала відпо­відальне становище, що вимагало знання бухгалтерії, а часом виконання обов'язків менеджера. Навіть найдрібніший клерк мав певний статус у своєму оточенні. У XX ст. відбулася загальна механізація конторської пра­ці (після впровадження друкарських машинок наприкінці XIX століття), яка супроводилася різким падінням престижу кваліфікації та статусу клер­ка, а також спорідненої професії секретаря. Ця робота стала непрестижною і низькооплачуваною. Оскільки оплата і престиж цих посад зменшилися, їх почали обіймати жінки. 1991 р. майже 90 відсотків посад дрібних службо­вців та 98 відсотків посад усіх секретарів обіймали жінки" [13, с. 378[.

Таким чином, незважаючи на те, що співвідношення працюючих чо­ловіків та жінок поступово вирівнюється, посади, які вони обіймають, за­лишаються різними. Наприклад, у США приблизно половина працюючих жінок займаються або канцелярською роботою (так звані "рожеві комір­ці"), або причетні до сфери обслуговування, причому більшість з них пра­цюють офіціантками, дитячими вихователями та працівниками охорони здоров'я [28, с. 442]. Але навіть за умов більш-менш рівних посад ви­являється, що чоловіки, перефразуючи Дж. Оруела, обіймають більш рівні. Тобто, навіть незважаючи на те, що зараз працюючі жінки з розвинених країн менше уваги приділяють домашньому господарству, частка праці,

33

яку нони виконують удома, залишилась тісю самою, як і в часи, коли хатня робоїа була чи не єдиним заняттям жінки [28, с. 442].

Крім тога, "у своїй книжці "Штурм вежі" Сюзанна Лай та Вірджинія О'Ліері аналізують порівняльну статистику зайнятості жінок у сфері вищої освіти в країнах світу, включаючи Сполучене Королівство, Сполучені Штаїи, Німеччину, Норвегію, Індію та Ізраїль. У всіх досліджуваних краї­нах частка студентів жіночої сгаті у повоєнний період стабільно зростала. У СІЛА, Ізраїлі та Норвегії жінки становлять приблизно половину всіх сту­дентів. Водночас в академічному складі вузів картина набаїато похмуріша. У цих країнах жінки становлять лише незначну частку викладачів універ­ситетів, а на низькооплачуваних та частково оплачуваних посадах їх не­пропорційно багато" [13, с. 381 - 382]. Ллє навіть тоді, коли чоловіки та жінки обіймають формально однакові посади, "результати порівняльного дослідження становища жінок-викладачів у Британії та Сполучених Шта­тах показали, що в обох країнах жінки мають більше педагогічне наванта­ження, ніж їхні колсги-чоловіки, і зазвичай рідше зайняті в магістратурі та аспірантурі. Значне педагогічне навантаження забирає час, необхідний для досліджень та наукових публікацій, котрі є. важливими критеріями для просування по службовій драбині" [13, с. 381 - 382].

Отже, зважаючи на всі наведені факти, можна напевно стверджувати про існування якщо не статевої стратифікації, то принаймні статевого ви­міру соціальної стратифікації. Водночас встановлене вимагає певного по­яснення: справа, як завжди, в тлумаченні. Можна виокремити щонайменше три висновки щодо існуючого стану речей, які диференціюються залежно від того, наскільки вони сприяють зміні статус-кво.

І Іерший, нейтральний висновок, не потребує будь-яких пропозицій, просто констатуючи очевидне: жінкам "відведено найменш оплачувані по­сади, що передбачають дуже обмежені можливості просування по службі та контроль з боку чоловіків" [28, с. 442].

Другий, ідеологічний висновок, передбачає надто радикальні зміни: "жінки - пригноблений клас. Наше пригноблення абсолютне, воно впливає на всі сторони нашого життя. Нас експлуатують як сексуальні об'єкти, як виробників домашніх послуг, дешеву робочу силу. Нас вважають неповно­цінними істотами, єдиною метою яких є підвищення якості життя чолові­ків... Нам забороняють сприймати наші особисті страждання як політичні умови... Конфлікти між окремими чоловіком та жінкою є політичними конфліктами, розв'язати які можна лише спільно... Дійовою силою нашого пригноблення ми називаємо чоловіків. Чоловіче домінування є найбільш старою, найголовнішою формою придушення... Всі чоловіки одержують економічні, сексуальні та психологічні переваги від чоловічого домінуван­ня. Всі чоловіки пригноблювали жінок" (Маніфест "Червоних панчіх Нью-Йорка", 1969; цит. за [9, с. 191]).

Нарешті, середній, традиційно більш прийнятний шлях уособлює ви­сновок ціннісний: "коли описати ситуацію, вдавшись до економічних те­рмінів, то становище жінок багато чим нагадує умови життя колоніальних

34

чи індустріальних народів. Хоч вони й досягли першого ступеня економіч­ної автономії під час промислової революції і тепер становлять велику й погано оплачувану частку фабричної робочої сили, проте не беруть безпо­середньої участі у визначальних технологічних чи виробничих процесах. А те, що жінки продукують (хатні та особисті послуги), не має ринкової вар­тості і не є, так би мовити, капіталістичним товаром" [32, с. 771.

Перспектива, що напрочуд вдало поєднує усі зазначені вище три то­чки зору, водночас не перешкоджаючи відкриттю нових фактів, уперше була викладена в праці К. Мі лет "Сексуальна політика" (Sexual politics), що вийшла у 1969 році [32]. І хоча її теорія неодноразово зазнавала крити­ки, вона й досі залишається найбільш впливовим аналітичним знаряддям дослідження усього того спільного, що властиве різноманітним формам соціальної нерівності за ознакою статі.

Вихідна теза К. Мілет полягає в тому, в чому полягає така ж теза аб­солютної більшості чоловіків; її, зокрема, чудово висловив американський письменник Т. Еліот: "усе, що пов'язано з надприродною силою, Богом, Його божественним правлінням, а також етичні та інші вартості', фі­лософію та мистецтво нашої культури, - отже, саму цивілізацію, - створи­ли чоловіки" [32, с. 52]. Але, на відміну від чоловіків, що багато разів слу­хали це твердження, та жодного разу не почули його, надалі авторка змі­нює кут розгляду, кажучи, що такий етап речей є не природною, апріорною умовою людського існування, а лише наслідком, досить хибним та сум­ним, певної суспільної організації з цілком зрозумілими, незважаючи на все історичне розмаїття, принципами існування. Така суспільна організація одержала назву патріархату.

Визначення: "якщо вважати патріархальний¹⁰ устрій за інституцію, за­вдяки якій одна половина населення - жінки - перебуває під контролем другої половини - чоловіків, принципи патріархату, здається, такі: чоловік має панувати над жінкою; старший чоловік має панувати над молодшим" [32, с. 22].

Помітити патріархат не дуже легко, оскільки "як і в разі будь-якої ін­шої суспільної інституції, дуже часто існує велика різниця між реальтіим та ідеальним: у межах системи неодмінно трапляються суперечності та ви­нятки. Хоча патріархат як інституція - соціальна константа, так глибоко вкорінена, що пронизала всі інші політичні, суспільні та економічні форми -кастові, класові, бюрократичні й феодальні, - так само, як пронизала всі основні релігії, в.н, крім того, має велике розмаїття історичних та локаль­них форм" [32, _•. 52]. Однак, ураховуючи той факт, "що армія, промисло­вість, технологія, вища освіта, наука, політична влада і фінанси, тобто всі

⁹ Тобто цінності: такий вже переклад.

¹⁰ Те саме, що й патріархат; уживаючи падалі саме осіаіпіій ішріаит, я слідую російській традиції перекладу цього терміна.

" Hop. is визначенням С. Пальбі, однієї і сучасних прихильниці, теорії шпріпрха-ту: "система соціальних структур та -звичаїв, ча якої чоловіки володарюють над жінка­ми, утискають та експлуатують їх" [ 11, с. 110].

35

сфери влади в суспільстві, разом із примусовою силою поліції, цілковито перебувають у чоловічих руках", є всі підстави говорити, з одного боку, "про пайсильніший вияв сегрегації, суворіший, ніж класовий поділ, послі­довніший і, звісно, тривкіший", а з іншого - про всім зрозуміле підґрунтя: "і хоч який непомітний цей феномен у наші дні, сексуальне панування нині становить чи не найпоширенішу ідеологію нашої культури і лежить в ос­нові найфундаментальніших інституцій влади. Це тому, що найде суспільс­тво, подібно до всіх інших історичних форм суспільства, патріархальне" [32, с. 51 -52].

Таким чином, патріархатна влада чоловіків над жінками є основою для функціонування всіх суспільств, тобто, вона виходить далеко за межі офіційних інститутів влади. Вона сильніше за класові та расові обмеження, оскільки економічна залежність означає, що самовизначення класу жінок -це "дещо побіжне, заміщаєме та тимчасове", тоді як "сексизм може бути більш ендемічним для нашого суспільства, ніж расизм". У цілому, "коли йдеться про підпорядкування, то патріархат - ідеологія панування, яка не має собі рівні. Можливо, що жодна інша система не досягла такого цілко­витого контролю над своїми підданими" [32, с. 63].

Але завдяки чому?

1 Іатріархат підтримується, головним чином, за допомогою процесу со­ціалізації, що починається з виховання дітей у сім'ї та зміцнюється у по­дальшій освіті, знайомстві з літературою та релігією до такого ступеня, що його цінності засвоюються як чоловіками, так і жінками. У деяких жінок це викликає ненависть до себе, самозаперечення та визнання власної не­повноцінності. Наприклад, "... із двох експериментів, у яких жінок запиту­вали, чи хотіли б вони народитися чоловіками, результати одного показа­ли, що ствердно відповіла чверть опитуваних, а другого - половина. Коли запитали дітей, які не навчилися ухилятися від відповіді, що б вони вибра­ли, якби мали таку можливості, дівчата у своїх відповідях у переважній бі­льшості випадків схилялися до елітарної групи, натомість хлопчики майже всі відкидали альтернативу народитися дівчинкою" [32, с. 100—101].

А що робити з такою ситуацією: "дівчатам-випускницям пропонували прочитати статтю, яка була підписана ім'ям то Джона Макея, то Джоани Ма-кей. І хоч текст в обох випадках пропонували ідентичний, проте опитані при-писували Джонові глибину мислення, а Джоані незначні інтелектуальні здіб­ності. Отже, все залежало від статі гаданого автора" [32, с. 98]. У цілому, со­ціологічна література "підтверджує, як і можна було сподіватись, наявність у жінки рис, притаманних представникам суспільних меншин: колективна са-мозненависть та самозаперечення, зневага як до себе, так і до решти жінок, — а це, власне, наслідок нескінченних, хоч і ледве чутних, балачок про жіночу неповноцінність, що її вона зрештою визнає" [32, с. 99 - 100].

Утім, незважаючи на успіхи цієї "внутрішньої колонізації"", патріархат також спирається на економічну експлуатацію та використання сили або загрози використання сили. К. Мілет слушно зазначає, що "ми не призви­чаєні асоціювати патріархальний устрій із силою. Його система настільки

36

досконала, підпорядкування його вартостям таке розповсюджене, він так довго й повсюдно домінує в людському суспільстві, що, як здається, його впровадження зовсім не потребує сили. Звичайно ми розглядаємо бруталь­ність, притаманну йому в минулому, як екзотичні чи "примітивні" обряди. А теперішню брутальність уважають за індивідуальні відхилення, зумов­лені патологічною чи ексцентричною поведінкою, і не надають їм ваги. Однак ... контроль у патріархальному суспільстві був би неповний, якби не покладався на силу, яка служить не тільки засобом впливу в екстремальних ситуаціях, а й інструментом повсякденного залякування... Сила патріарха­льної системи почасти пов'язана і з насильством, зокрема сексуальним, властивим чоловікам; найяскравіше воно виявляється в акті зґвалтування... При зґвалтуванні емоції агресії, зневаги й бажання поглумитися над особис­тістю набирають форми, що цілком годиться для сексуальної політики... Цікаво, що чоловіки, зґвалтовані іншими чоловіками, відчувають, що над ними скоєно подвійну наругу. Тобто їх не просто зґвалтували, а ще й при­низили до рівня жінки. Наші міркування можна підкріпити... тією знева­гою, що її виявляє гомосексуальне середовище особам, які в статевих зно­синах гомосексуалістів виконують роль жінки... Патріархальні суспільства здебільшого поєднують жорстокість із сексуальністю, причому сексуаль­ність часто ототожнюється як з пороком, так і з владою. Про це свідчать сексуальні фантазії, про які повідомляє психоаналіз і які зображує порног­рафія. В них, як правило, садизм асоціюється з чоловіком ("чоловічою ро­ллю"), а на жертву обертається жінка ("жіноча роль")..." [32, с. 79 85].

Отже, історія патріархату - це літопис чоловічої нелюдськості у відно­шенні до жінки. Тисячі жінок, які вмирають у США під час абортів, є жер­твами тієї самої системи, що й індійські жінки, які гинули на похоронних вогнищах, китайські жінки, яких калічать бинтуванням ніг, та африканські дівчата, яким роблять клітороектомію. У цих суспільствах патріархат та­кож спирається на сексуальне насилля та зґвалтування: зважаючи на те, що багато зґвалтувань не закінчуються "успішним" статевим актом, деякі вче­ні (С. Браунмілер, наприклад) стали інтерпретувати їх як "свідомий процес залякування, посередництвом якого всі чоловіки тримають усіх жінок у стані страху" (цит. за [20, с. 267]).

У цьому контексті сексуальні стосунки між чоловіками та жінками -це лише вираження чоловічої влади. Кохання також може бути лише вико­ристанням довіри, частиною патріархатної ідеології, що створена для мас­кування реальної влади. У зв'язку з цим К. Мілет удається до нового тлу­мачення добре відомих концепцій лицарського та романтичного кохання. Виявляється, що останні були поширені переважно серед представників вищих класів, та взагалі не були чимось іншим, ніж грою: "лицарство па­ліатив, що не змінює несправедливості суспільного становища жінки, і водночас один із засобів її маскування. Треба визнати, що лицарське став­лення до жінки - просто гра, в якій панівна група буцімто піднімає жінку на п'єдестал. Дослідники куртуазного кохання наголошують, що захоп­лення поетів не мало щонайменшого впливу нл юридичне чи економічне

37

становите жінки і мало позначалося на її соціальному становищі. Соціолог Х'юіо Байгель зауважив, що як куртуазне, так і романтичне кохання — не що інше, як "подарунки", які дає чоловік жінці, поступившись одним із своїх необмежених повноважень. Обидві форми кохання приглушували патріархальний характер західної культури, а маючи загальну тенденцію приписувати жінкам неможливі чесноти, зрештою ставили їх у вузькі, а ча­сом і досить суворі рамки нормованої поведінки. Наприклад, за вікто-ріанської доби жінку звичайно обертали на "сумління" чоловіка й накида­ли їй роль праведника, роль, яка чоловікові видавалась нудним обов'язком, що його, гадав він, однаково хтось має виконувати" [32, с. 70].

Якщо ж відійти від сфери міжособистісних стосунків, то теорія патрі­архату спрямовує увагу на те, що зазначені вище психологічні риси жінок, нав'язані останнім чоловіками, врешті-решт, спричиняють формування не­вігластва, внаслідок якого чоловіки ще більше зміцнюють свою владу над жінками. Тобто К. Мілет фактично закликає не захоплюватись успіхами жінок у реалізації свого права на оплачувану роботу, адже "навіть за участі у виробництві товарів через найману працю жінки, як правило, не є влас­никами, не контролюють, а то й не розуміють процесів, до яких залучені" [32, с. 77].

Навряд чи можна визнати природним такий стан речей: "нині, у час фрагментації та спеціалізації знань навіть серед чоловічого населення, чо­ловіки все ж спроможні гуртом реконструювати будь-який технологічний пристрій. Проте жінки, з огляду на свою теперішню віддаленість від тех­нології, заледве спроможні за відсутності чоловіків заміняти чи лагодити промислові машини. Ще більша відстань відокремлює жінок від високих технологій: великомасштабного будівництва, виробництва комп'ютерів, фотографування Місяця і т. ін. Якщо влада дає знання, то й знання дають владу, і через те велику роль у підпорядкуванні жінок відіграє невігластво, що його послідовно накидає їм патріархальний устрій" [32, с. 77].

В. Брайсон так підсумувала теорію патріархату К. Мілет. Головна ува­га акцентується на тому, що за пригноблення жінок відповідальні не не­справедливі закони або економічні системи, а чоловіки, що як клас мають інтереси, які суперечать інтересам жінок. Однак ця теорія не передбачала, що всі окремі чоловіки є ворогами - навпаки, вона дає можливість розріз­няти структури чоловічого панування та окремих чоловіків. Ворог - це чо­ловіча влада в усіх її проявах, проте ця влада соціально сконструйована, а не втілена в усіх біологічних чоловіках [9, с. 196].

Отже, доки не буде скинутий патріархат та радикально змінено сек­суальність, доти чоловіки та жінки ніколи не зможуть взаємодіяти як рівні [9, с. 193]. І, до речі, страждати від цього також будуть чоловіки: сучасне, на­скрізь сексистське суспільство, нав'язує їм роль годувальника, відштовхує від виховання дітей, змушує придушувати свої "жіночі" риси, і, врешті-решт, від­чужує чоловіків від повного проявлення власної людяності.

Теорія патріархату, класичний варіант якої було викладено вище, зав­дяки своєму неабиякому описовому потенціалу, була однією з причин роз-

38

різняння того, що раніше вважалося природно пов'язаним. Мовиться про зв'язок між біологічною статтю людини та її соціальною долею. Тобто, ра­ніше, у разі народження чоловіка або жінки, завжди можна було напевно передбачати "закономірність" їх життєвих шляхів, і такі припущення фор­мулювалися без жодних вагань: мовляв, про що тут взагалі розмовляти, як­що це жінка або чоловік? Проте після появи численних праць вчених, що належать до так званого феміністського табору, якщо не практична, то принаймні теоретична безумовність такого ототожнення долі людини та її статі була поставлена під сумнів. Одним з наслідків стало розщеплення цієї цілісності, спочатку на два поняття - стать та тендер.

Терміном "стать" відтепер позначали біологічні відмінності між людь­ми, у той час, як "гепдер" використовують для "відображення соціокуль-турного аспекту статевої належності людини. Тендер - соціальна організа­ція статевих відмінностей; культурологічна характеристика поведінки, що відповідає статі у даному суспільстві в даний час" [40, с. 209].

Інакше кажучи, поняття "геидер" пов'язується з виконанням особою соціально обумовленої ролі, з додержанням нею певної лінії суспільної по­ведінки, з характером сподівань, на реалізацію яких вона може розрахову­вати, виходячи зі своєї належності до жіночої або чоловічої статі. Жінки та чоловіки різняться за своїми фізіологічними ознаками, і в усіх культурах ці вроджені фізіологічні відмінності лежать в основі уявлень про те, які нор­ми поведінки та рід занять уважаються прийнятними для представників кожної статі, а також якими правами, матеріальними можливостями та вла­дою вони наділені. Хоч у різних суспільствах ці системи уявлень досить відрізняються, та у них можна віднайти деякі спільні риси. Гак, майже в усіх суспільствах догляд за немовлятами і маленькими дітьми покладено на жінок та дівчат, а військова служба і захист країни є прерогативою чо­ловіків" [10, с. 19].

Таким чином, тендер, так само, як і класова належність, є соціальною категорією, "яка значною мірою обумовлює реалізацію життєвих устрем­лінь людини, визначає її місце в суспільному житті та економіці. Деяким суспільствам не притаманний поділ за расовими та етнічними ознаками, але в усіх суспільствах різною мірою присутня тендерна асиметрія, включ­но з неоднаковим ставленням до представників різної статі та їхньою не­рівноправністю" [10, с. 19].

Однак згодом виявилася незадовільність та, у певному сенсі, костру­батість виокремлення лише цих двох понять. Зокрема, була виявлена супе­речність та двозначність критеріїв, на підставі яких і відбувалося розріз­няння чоловічої та жіночої статей. Скажімо, К. Штарке, один з упорядни­ків відомого культурологічного лексикона "Гіротика", зазначав, що поняття "стать" можна зустріти на десяти різних (наукових) рівнях [2, с. 249 250]. Причому, навіть суто біологічно, остання може ідентифікуватися на під­ставі: хромосомного набору, що складається під час злиття яйцеклітин та сперматозоїдів (XY - чоловік, XX -жінка); гена, який визначає домінуючу статеву належність; гонад, або статевих залоз, що належать до внутрішніх

39

статевих органік; особливостей гормонального розвитку (наявності естро­генів та андрогенів); гіпоталамуса, що пов'язує мозок та гормональні зало­зи; морфологічних або анатомічних ознак тощо [2, с. 249 - 250].

Не кажучи вже про існування соціальних та культурних імплікацій по­няття "статі", а також наявність частих неузгодженостей між різними ста­тями людини, дихотомічне розрізняння "статі" та "гендеру" не дозволяло пояснити сам факт появи великого відсотка так званих сексуальних мен­шин. Наприклад, у видатних та новаторських працях А. Кінзі, присвячених сексуальним практикам американського суспільства, було з'ясовано: "10 % опитаних чоловіків у віці від 16 до 55 років були гомосексуалістами впро­довж щонайменше трьох років; 37 % мали декілька одностатевих контактів і відчули при цьому оргазм"; "2 - 6 % опитаних жінок у віці від 20 до 35 років відповіли, що є лесбійками; 13 % мали декілька одностатевих контак­тів і відчули при цьому оргазм" [36, с. 13]. Усунення певних недоліків, властивих піонерським працям А. Кінзі, фактично відтворило попередні результати, коли, скажімо, 9,9 % чоловіків визнавали себе гомосексуаліста­ми впродовж щонайменше трьох років, а 34 % опитаних мали декілька од­ностатевих контактів і відчули при цьому оргазм [36, с. 13].

Ці дивовижні дані аж ніяк не пояснювалися виокремленням "статі" та "гендеру", оскільки перша вважалася чимось від природи визначеним та незмінним; поширювалося усвідомлення незадовільності понять, що вико­ристовувалися для концептуалізації цих явищ. До того також долучилось спостереження за розмаїттям гендеру, що погано узгоджувалося з уявлен­ням, відповідно до якого останній остаточно формується до п'яти років. Нарешті, співвідношення між біологічними та соціальними процесами за­лишилося, по суті, втаємниченим [45, с. 193 - 194].

Звісно ж, не гоже соціологам розв'язувати загадку статі; однак, роз­робляти категорії, що не ігнорують, а сприймають певні феномени, намага­тись їх пояснити з урахуванням новітніх досягнень та за умов збереження соціологічної специфічності, - так, це вже їх справа. Здійснено багато та­ких спроб, і одна з них представлена прізвищами відомих феміністських соціологів К. У ест та Д. Зімерман, які сформулювали нове розуміння ген­деру, розрізняючи стать, тендер та категорію статі.

Тепер стать кваліфікується так, щоб підкреслити її соціальний харак­тер: "це визначеність, що Грунтується на використанні соціально прийня­тих біологічних критеріїв для класифікації індивідів як жінок або чолові­ків" [45, с. 195]. При цьому, критеріями виступають ті, що зовсім не обов'язково узгоджуються: геніталії по народженні та хромосомний тип до народження [45, с. 195].

Отже, суспільство визначає критерії, воно ж може визначати й ступінь їх узгодженості. Вихідним при цьому є розуміння того, що стать не є ви­нятковою парафією біології: слід казати й про значний, якщо не вирішаль­ний, вплив суспільства па весь процес визначення когось або як чоловіка, або як жінки.

40

Наступне поняття - це категорія статі, за допомогою якої автори на­магаються описати соціальну належність індивідів. Іншими словами, "ка­тегорія статі" фіксує ту незаперечну обставину, відповідно до якої: а) кожне суспільство має певний набір уявлень щодо належної поведінки чоловіка та жінки; б) ці уявлення є настільки міцними, що припис, або, власне кажучи, катетеризація¹² статі відбувається щомиті протягом повсякденної взаємодії. У разі невдачі припису (наприклад, коли відсутні чітко виражені статеві ознаки) взаємодія вкрай ускладнюється, якщо взагалі можлива.

Разом із тим ці уявлення та сама стать можуть змінюватися незалежно одне від одного, як це траплялося вже неодноразово: наприклад, протягом одного покоління погляд на виправданість праці жінки поза домом або на­віть про пріоритетність догляду немовлят саме чоловіками зазнавшій сут­тєвих змін, що ніяк не позначилось на їх належності до жіночої або чолові­чої статі (принаймні біологічно). Знайома ситуація - суспільство не просто визначає критерії статі та міру їх узгодженості, воно також обумовлює й співвідношення, завжди конкретне й історичне, між статтю та належною поведінкою.

Нарешті, тендер визначається, як "діяльність з організації ситуативної поведінки у світлі нормативних уявлень щодо настанов та дій, які від­повідають категорії статі. Тендерні види діяльності обумовлені належністю до категорії статі та підтримують її" [45, с. 195]. Скажімо, якщо людина, за соціально схваленими ознаками, є жінкою, почуваючи себе, втім, чолові­ком, вона може поводити себе відповідно, не проявляючи у такому разі ге­ндеру. Отже, тендер - це не якості особистості, а, радше, "емерджентна ха­рактеристика соціальних ситуацій - як результат та, водночас, причина рі­зноманітних соціальних відносин, як засіб легітимізації одного з найфун-даментальніших поділів у суспільстві" [45, с. 194].

Таким чином, тендер є соціально сконструйованим, а внаслідок проце­су його створення з'являються певні уявлення про сутність жіночої та чо­ловічої природи; звичайно, що всі складові цього процесу водночас зале­жать одна від одної та змінюються незалежно одна від одної. Звідси можна припустити, що не існує нічого того, що можна вважати "природно" чо­ловічим та жіночим; усе створюється та щоразу заново прописується, ви­ходячи з тих ситуацій, у які вплутані люди.

Саме тому "соціологічне за суттю" розуміння гендеру, запропоноване К. Уест та Д. Зімерман, виявилось здатним не тільки подолати всі зазначені вище недоліки, властиві виокремленню лише "статі" та "тендеру", але є корисним і при поясненні таких екзотичних соціальних груп, як гомосексу­алісти, лесбіянки, трансвестити тощо.

¹² У цьому контексті доречно буде -надати, що ktitegoreslhui, кіл якого походить слово категорія (категоришція), означаг "звинуначунаїи публічно".

41

Суспільство, девіантіїа поведінка та злочинність

"Одної о разу вибух плачу та раптове сум'яття дали знати, що десь по сусідству хтось помер. Мені сказали, що Кімай'ї, підліток приблизно шіст­надцята років, якого я особисто знав, впав з кокосової пальми та розбився на смерть.

Я поспішив у сусідне село, де це відбулося, та застав там похоронну церемонію, що вже почалася. Це був перший випадок смерті, жалоби та поховання, який я міг спостерігати, а тому, зацікавлений етнографічною стороною ритуалу, я навіть забув про обставини трагедії, хоча декілька фа­ктів, що трапилися тою ж часу у селі, мали б викликати в мене підозри. З'ясувалося, що за якимось таємничим збігом у той самий час серйозно був поранений якийсь інший хлопчина. Під час церемонії між селом, де помер хлопчик, і тим, у яке були перенесені останки для поховання, виявлялася явна ворожість.

Лише набагато пізніше мені вдалося відкрити справжнє значення цих подій: юнак скоїв самогубство. Виявилося, що він порушив правила екзо­гамії, причому співучасницею його злочину була найближча родичка по матері, донька сестри його матері. Цей факт був відомий всім та усіма за­суджувався. Він, однак, не мав ніяких подальших наслідків, доки ініціати­ву не взяв на себе кавалер, якого зневажали, а він хотів би з нею одру­житися й почував себе дуже скривдженим. Спочатку нещасливий суперник погрожував винному юнакові чорною магією, проте з цього нічого не ви­йшло. Годі одного разу він звинуватив його публічно, на все село, поста­вивши йому у провину кровозмішення та вживаючи при цьому деякі ви­слови, яких не стерпить жоден гуземець.

На це нещасний юнак міг відповісти лише одним; для нього залишав­ся один лише вихід. Наступного ранку він одягнув своє святкове вбрання та прикраси, піднявся па кокосову пальму та, прощаючись, звернувся до жителів села з гущавини пальмового листя. Він пояснив причини свого відчайдушного вчинку і в той же час приховано звинуватив того, хто довів його до смерті, - відтепер помста кривднику перетворилася на борг роди­чів самогубці. Далі, під голосний жалібний плач, як приписує звичай, він стрибнув ч пальми, заввишки майже в шістдесят футів, і розбився на смерть. Після цього в селі виникла бійка, в якій був поранений його супер­ник, і бійка повторилася ще раз під час поховання" [27, с. 250-251].

Ця невеличка оповідь з життя мешканців Тробріанських островів, за­лишена нам у вічний спадок видатним антропологом Б. Малииовським, здебільшого здасться нам вельми незвичною, вражаючою або просто диво­вижною. Навіщо скоювати самогубство в умовах, коли тебе публічно зви­нуватили в тому, що всі й так чудово знали? Для чого зраджувати свого нареченого, як це зробила дівчина з прізвищем, що пестить слух, Бомава-ку, а після цього стрибнути з пальми лише для того, аби розбитися на смерть [27, с. 261]? Навіщо приймати отруту просто тому, що дружина звинувачує тебе у зраді та інших гріхах [27, с. 261]?

42

Ні, сьогодні такі уявлення і поведінка навряд чи будуть схвалені, що, однак, не має відволікати нас від головного: за яких причин ці, за визна­ченням Б. Малиновського, "аргонавти Західної частини Тихого океану" (назва найбільш відомої праці цього антрополога) так покладалися на са­могубство? Адже ми не можемо просто закинути їм про брак розуму, оскі­льки за тривалістю їх цивілізація не поступається, і це ще сказано обереж­но, жодній розвиненій західній країні; радше треба пошукати функції, які виконує самогубство в процесі постійно триваючого пристосування до ото­чуючого середовища.

Б. Малиновський називає два мотиви в психології самогубства: по-перше, завжди є якийсь гріх, злочин або вибух пристрасті, тобто провина, яку треба спокутувати. Прикладом провини може бути порушення правил екзогамії, перелюбство, ображення невинного, спроба ухилитись від своїх обов'язків. По-друге, це протест проти тих, хто зробив даний проступок загальновідомим, публічно образив винного та поставив його в безвихідне становище [27, с. 262].

Отже, самогубство на Тробріанських островах, звісно, не відновлює законність, проте воно дає можливість тому, кого звинувачують або пере­слідують, виправдатись. Самогубство начебто тисне на психіку гуземців, утримує їх від насильства, від усілякого ухилення від звичаю або традиції, що могло б образити кого-небудь. Таким чином, і ц<- найбільша дивина, са­могубство є "засобом, що змушує туземців точно дотримуватись законів, які утримують людей від крайніх та нетипових вчинків. І чаклунство, і са­могубство виступають як консервативні фактори і як такі складають міцні підвалини права та порядку" [27, с. 262].

У цій історії, з одного боку, ідеться про девіантну поведінку, тобто га­ку, що відхиляється від загально прийнятих норм та очікувань¹ . Окрім са­могубства, до проявів девіантної поведінки також -зараховують злочин­ність, проституцію, наркотизм, вуайєризм тощо.

З іншого боку, укоріненість, скажімо, явища самогубства в існуючих на Тробріанських островах засобах підтримання стабільності та порядку унеможливлює визначення тієї чи іншої поведінки як девіантної.

Узагалі, існує багато теорій, які пояснюють, чи принаймні намагають­ся пояснити, всю складність даного явища. Не абияку роль при цьому віді­грають декілька обставин:

1) уявлення дослідників про саму сутність девіантної поведінки, які можуть бути дуже різними. Скажімо, ті самі питання, що висувались нами стосовно ролі самогубства в житті суспільства, можна поставити й у ви­падку будь-якого іншого типу девіантної поведінки: проституція може тлу­мачитись як вид девіантної поведінки, може навіть розглядатись як злочин, а за певних умов є чи не єдиним засобом виживання, до якого, до речі,

¹³ Це не с чітким визначенням даного явища. Крім того, поки що мало уваги приді­ляється більш точному та чіткому розрізненню нидів поведінки в межах деніаншої: делін-квеїітної (порушення будь-яких формальних норм) та -точнішої (порушення криміналь­них правових норм).

43

штовхає саме суспільство. Спроба поєднати усі ці форми, яких набирає проституція, суттєво впливає на те, що саме досліджують учені та яким чином вони це роблять;

2. традиційне більш значне приділення уваги вивченню в межах деві­ антної поведінки саме злочинності. Пояснення цьому відшукати не дуже складно: насамперед актуальність вивчення злочинності, значущість якої в очах громадян поступається будь-якому порушенню інших соціальних норм; дослідити злочинців набагато легше, аніж "простих" девіантів, тим більше, що до них можна зарахувати чи не все населення (хто, мовляв, з людей не порушував правила дорожнього руху, перетинаючи дорогу не там, де можна, а там, де потрібно);

3. крім того, надзвичайна складність дослідження девіантної поведін­ ки постійно підсилюється обставиною, яку часто зневажають, а саме: спе­ ціалізація сучасної науки. Отже, щодо злочинності, то більшість відповід­ них теоретичних та емпіричних праць виконано в соціології, "яка зай­ мається пошуком причин у соціальних структурах та культуральних фак­ торах. Оскільки ці причини свій вияв у поведінці тільки й знаходять зав­ дяки психологічним процесам на індивідуальному рівні, не існує чіткої розділової межі між соціологічними та психологічними поясненнями" [7, с. Пі]. Звідси складається парадоксальна ситуація, що кожна спеціаль­ ність формулює свої дисциплінарні пояснення, водночас будучи не дуже добре обізнаною в аналогічних працях, виконаних у рамках інших наук.

Тому не дивно, що вивчаючи явище девіантної поведінки, ми маємо бути вельми обережні, проте не надто серйозно ставлячись до певних меж, що висуваються усіма науковими дисциплінами: треба виходити з сутнос­ті проблеми, а не з дотримання вірності дисципліни, нехай це навіть стосуватиметься й соціології.

Осягнення цього явища, з урахуванням зазначених складностей, мож­на розпочати з визначення, рамки якого мусять бути досить чіткими, аби не розчинити специфічність девіантної поведінки ряду більш-менш схожих проблем, та, водночас, достатньо широкими, аби вмістити усе розмаїття форм та видів девіантної поведінки. Імовірно, визначенням, що уз-годжується з найбільш широким колом різноманітних концепцій, можна вважати таке: "девіантна поведінка (deviant behavior) — це вчинок, дія лю­дини (групи осіб), що не відповідає нормам та очікуванням, які офіційно встановлені або фактично склалися у даному суспільстві (культурі, суб-культурі, групі)" [12, с. 23].

Визначивши сутність девіантної поведінки, маємо відразу згадати й про те, що будь-яке визначення фіксує наявний стан речей, здебільшого описує його, проте не пояснює (або робить це вкрай рідко). Отже, питання формулюється само собою: у чому полягає сутність, тобто причини виник­нення, девіантної поведінки? Звернемось до літератури.

За даними відомого сучасного російського спеціаліста в цій галузі Я.І. Гіліпського, в останньому виданні "Енциклопедії кримінології та деві-антноі поведінки" (2001) розрізняються три головних підходи у визначенні

44

девіантної поведінки: по-перше, девіантність може розумітись, як поведін­ка, що порушує встановлені норми; по друге, девіантність розглядається, як порушення прав людини; нарешті, девіантність тлумачиться, як соціальна конструкція, тобто явище, що створюється [12, с. 24].

Перші дві інтерпретації не викликають ані питань, апі зауважень, тому ми їх можемо спокійно відкинути: те, на чому погляд не зупиняється, нав­ряд чи розповість про механізм утворення та подальшого відтворення деві­антної поведінки. Але розуміння останньої як конструкції, що реагує та створюється, потенційно є більш цікавим. Придивімось уважніше.

Вихідним для цієї перспективи є усвідомлення того, що значна кіль­кість існуючих соціальних феноменів, інститутів або так званих соціальних фактів, не стільки наявні об'єктивно, скільки штучно або соціально скон­струйовані. Тобто суспільство та держава, вважаючи за необхідне реагува­ти на певні соціально значущі типи поведінки, тим самим створює те, що можна вважати нормальною поведінкою, а що - відхиленням від неї.

Отже, явища, що позначаються термінами: "злочинність", "корупція", "тероризм", "самогубство", "проституція", "вуайєризм" тощо - не мають якогось онтологічного статусу, тобто не існують поза межами конкретних суспільств, що наповнюють їх змістом. Саме суспільство, цього разу у ви­гляді різноманітних державних інститутів, контролюючи певні прояви людської поведінки, більш-менш свідомо формулює норми та визначає процес співвіднесення з ними.

Даючи тим чи іншим видам людської активності відповідні оцінки, усі причетні до цього процесу "агенти", врешті-решт, створюють вигляд зав­жди історичний та мінливий, того, що сьогодні вважається злочинним. У цьому сенсі вчені вдаються до так званого "чорного гумору": працівники різноманітних каральних та виправних закладів не можуть дозволити собі повністю викорінити злочинність, оскільки це залишить їх без роботи.

Отже, можна стверджувати, що злочинність - це соціальний та мов­ний конструкт: соціальний тому, що саме суспільство безпосередньо бере участь у створенні сьогоднішнього образу злочинності; мовний же тому, що певні стійкі суспільні уявлення зберігаються в мові: недарма нещодав­но відбулася славнозвісна заміна "нігера" або "чорношкірого" па "афро­американця" [12, с. 24 - 26].

ЯЛ. Плінський, один з найбільш активних російських спеціалістів у галузі деві антології, як приклад соціального конструювання девіантних форм поведінки вказує на проституцію, гомосексуалізм та наркоманію. Так, із встановленням радянської влади, покарання визнавалося "захис­ним" заходом, а в середині 1920-х pp. у Карному кодексі цей термін узагалі замінено на інший -"заходи соціального захисну".

Багато явищ, що надалі сприймалися вкрай негативно, спочатку ілу-мачились у повній відповідності до такої настанови. Наприклад, вважаючи, що проституцією жінки здебільшого змушені займатися внаслідок неспри­ятливих обставин, насамперед соціальних, радянська влада прагнула до ре­абілітації проституток шляхом залучення їх до праці й підвищення ос-

45

вітнього та професійного рівня. На перших порах радянська влада також відмінила карну відповідальність за гомосексуалізм: визнаючи за причину появи цих людей неправильний розвиток, водночас проголошували немож­ливість покладання суспільством провини на носіїв даних особливостей. Нарешті, до травня 1928 р. спостерігалося індиферентне ставлення до спо­живання наркотичних засобів та наркоманії як до соціального явища.

Однак через декілька років усе змінюється: замість системи соціальної реабілітації жінок, зайнятих проституцією, починають застосовувати реп­ресивну політику. Радикально змінюється ставлення до гомосексуалістів, яких відтепер можуть покарати позбавленням волі на строк від трьох до восьми років. 1 вже в 1934 р. держава остаточно оформила нові настанови щодо наркотиків, установивши карну відповідальність за посіви опійного маку та індійської коноплі.

Ллє чому так сталося? Відповідь, можливо, дасть порівняння гомосек­суалістів із фашистами, зроблене народним комісаром юстиції РРФСР Н. Криленком: "у радянському суспільстві з його здоровою мораллю гомо­сексуалізм як статеве збочення вважається ганебним та злочинним... У бу­ржуазних країнах, де гомосексуалізм є вираженням морального занепаду правлячих класів, гомосексуалізм фактично некараний". Звідси, на думку Я.І. Гілінського, видно, яким чином та за яких причин режим конструює різні пиди девіантності та злочинності [12, с. 26 - 28].

Однак у зв'язку з вищевикладеним з'являється одне зауваження: якщо переважна більшість видів девіантної поведінки є соціально сконструйо­ваною, тобто має історичний і мінливий характер, тоді слід припустити, що девіаптна поведінка, включаючи навіть злочинність, виконує певні функції у процесі тривалого виживання суспільства.

Наскільки можна судити, саме цим міркуванням послуговувався Е. Дюркгайм, коли проголошував своє сенсаційне твердження: "злочин­ність - це нормальне явище тому, що суспільство без злочинності абсолют­но неможливе". Більше того, відсутність патології у наявності девіантної поведінки обертається на виокремлення чотирьох її найважливіших функ­цій [28, с. 264]:

По-перше, девіантна поведінка підтверджує культурні цінності та норми. Мовиться про таке: як правило, люди керуються певними цінностями, що впо­рядковують їх життя. Однак, подібно до того, як чеснота спирається на порок, а добро - на зло, так і будь-які цінності та норми обов'язково передбачають свою протилежність, а це і є девіантна поведінка. Отже, девіантність має бути для ви­значення та підтримання різноманітних цінностей та норм.

По-друге, реакція на девіантність уточнює межі морального. Інакше кажучи, вважаючи окремих людей девіантними, суспільство розмежовує те, що має бути, та те, чого бути не повинно.

По-третє, реакція на девіантність сприяє соціальному об'єднанню. Ця функція Грунтується на тому правилі, що майже не має винятків: звичайна реакція людей на істотний рівень девіантності є спільним обуренням. Тим самим люди підтверджують соціальні та моральні зв'язки, що їх об'єднують.

46

По-четверте, девіантна поведінка штовхає до реалізації соціальних мін. Ідеться про те, що девіантні люди зсувають межі можливого для сус­пільства, пропонуючи альтернативи існуючому стану речей та штовхаючи суспільство до змін. Те, що сьогодні розуміється як девіація, завтра обер­тається нормою: згадаємо лише будь-яку релігію.

Американський соціолог К. Еріксон, вивчаючи пуритан з містечка Массачусетс-Бей, дійшов висновку, що Е. Дюркгайм таки мав рацію, коли наголошував на функціональності девіантної поведінки. Зокрема, пурита­ни, глибоко релігійна та напрочуд цивілізована група, мали свої уявлення про різноманітні відхилення у поведінці; просто ці відхилення ква­ліфікувалися як такі, на які мирянин взагалі б не звернув увагу. Більше то­го, хоча характер злочинів протягом часу змінювався досить радикально, відсоток людей, яких пуритани вважали девіантними, залишався майже не­змінним. Саме це красномовно свідчить на користь тези, відповідно до якої девіанти потрібні для уточнення моральних меж у суспільстві, що постійно зазнають змін [28, с. 264 - 265].

Окреслені раніше функції девіантної поведінки натякають нам на не­обхідність не лише негативного ставлення до неї. Цю думку блискуче вис­ловив видатний сучасний теоретик Е. Гіденс: "Кожне суспільство, яке ви­знає, що люди мають різні цінності та прагнення, мусить знайти місце для індивідів та груп, чия діяльність не відповідає нормам, котрих до­тримується більшість. На людей, які розвивають нові ідеї в політиці, мис­тецтві, науці або інших галузях, часто дивляться з підозрою та ворожістю ті, хто обстоює ортодоксальні звичаї. Наприклад, політичним ідеалам Аме­риканської революції - свободі індивіда та рівності можливостей - свого часу чинили опір багато людей, проте сьогодні ці ідеали прийняті в усьому світі. Щоб відійти від норм, які панують у суспільстві, потрібна мужність і рішучість, але саме така поведінка сприяє процесам перемін, корисним згодом для всіх.

Чи є "шкідлива девіантність" тією ціною, яку суспільство мусить пла­тити, надаючи людям волю жити, як їм хочеться, виходячи за рамки кон­формістської поведінки? Чи не є високий рівень злочинності неминучим наслідком індивідуальних свобод, з яких користуються члени суспільства? Дехто так і вважає, стверджуючи, що годі уникнути спалахів насильства в суспільстві, де не застосовуються суворі правила підлеглості. Але такий погляд не здається дуже слушним, якщо розглянути цю проблему глибше. В деяких суспільствах, де людям надається високий рівень індивідуальної свободи і толерується девіантна поведінка (таких, наприклад, як Голлан­дія), рівень злочинного насильства низький. І навпаки, країни, де індивіду­альні свободи всіляко обмежуються (як, наприклад, у деяких латиноамери­канських суспільствах), дають високі показники насильства.

Суспільство, яке толерантно ставиться до девіаптної поведінки, може не боятися соціального вибуху. Однак такого результату, певно, можна до­сягти тільки там, де індивідуальні свободи поєднуються з соціальною справедливістю, тобто за умов соціального порядку, де нерівності не є ра-

47

зючими і де населення в цілому має шанс жити повним і задовільним жит­тям. Якщо ж свободу не збалансовано рівністю, а люди не мають змоги на­повнити своє життя змістом, тоді девіантна поведінка може вилитися в по­тужну соціально деструктивну течію" [13, с. 250].

Остання частина даної теми присвячується тим складностям, із якими стикаються вчені, намагаючись дослідити один з видів девіантної пове­дінки - злочинність. Причини, за якими більша частина такого роду праць стосувалася саме злочинності, більш-менш детально вже було висвітлено на початку. Дійсно, навряд чи якась людина дозволить оминути феномен злочинності: надто вже поширене це явище, щоб ним можна зневажати.

Попередні сторінки дають можливість сформулювати ще одну причи­ну звернення до такої, здавалося б, добре знаної проблематики: якщо зло­чинність - це явище переважно соціально сконструйоване, тоді можна очі­кувати, без усілякого ризику помилитись, потужних спекуляцій навколо злочинності. Аби ке дати заманити себе в пастку очевидності уявлень, що вирують у суспільстві й ним же пропонуються для подальшого відтворен­ня, необхідно достеменно розібратися в дійсних можливостях, які надають­ся сучасною наукою у справі осягнення підвалин, виходячи з яких когось можна вважати або не вважати злочинцем. Така настанова передбачає не лише руйнування счевидності, що завжди оточує феномен злочинності, але й більш глибоке простеження меж та механізму впливу суспільства на певні сторони людського життя.

Усвідомлення проблем, які супроводжують дослідження злочинності, почнемо з особливостей вимірювання так званих соціально-психологічних рис злочинців - прагнення вчених діяти в цьому напрямку постійно піді­гріваються надією на безпомилкове та раннє виявлення злочинців та їх по­дальшу ізоляцію або перевиховання.

Можна виокремити щонайменше три проблеми при вимірюванні соці­ально-психологічних рис злочинців, але навіть якщо б у цій галузі налічу­валось не більше однієї, тоді вона б усе одно утворила замкнене коло: така вже специфіка даного виду досліджень. Слідкуймо уважно [7, с. 226 - 227].

Перша проблема пов'язана, насамперед, із тестами, що використову­ються для вимірювання певних особистісних рис. Труднощі починаються з відсутності загальноприйнятої теорії, яка б пов'язувала злочинність та осо­бистість, унаслідок чого різні тести дають різні результати. Крім того, пе­реважна більшість тестів, що використовуються під час вивчення злочин­ців, як правило, розроблялася для діагностування різноманітних психопа-тологій, а не особистісних рис, унаслідок чого будь-яка їх модифікація не позбавляє сумнівів щодо придатності для вимірювання саме злочинців. Отже, ніхто не помилиться, якщо запевнятиме: майже всі використовувані тести не стандартизовані щодо самих злочинців.

Здавалося б, у чому проблема - зберіть злочинців докупи й розробіть у підсумку стандартизовані та достовірні тести. Але розв'язати цю про­блему складно, оскільки на заваді стоїть інший кінець кола: проблема ви­бірки: зазвичай усі тести треба перевіряти, а для цього краще за всіх підхо-

48

дять ув'язнені. Однак високий рівень латентної злочинності автоматично позбавляє достовірності ці засоби вимірювання. Начебто й цього мало, так виникає ще одна перешкода: хто потрапляє до в'язниць? Як правило, до них потрапляють люди, що часто-густо коїли тяжкі насильницькі злочини: уже це натякає на ймовірні спотворення вибірці тих, на кому будуть від­працьовуватись тести. Далі, одиничний учинок насильницького роду зо­всім не обов'язково означає наявність стійкої схильності до насильства. Найбільш удачливі злочинці намагаються не потрапляти до уваги, а тому результати їх тестування (навіть, якщо вони є) розчиняються в результатах тестування більш-менш випадкових, або невдачливих злочинців.

З'являється остання проблема - спрощені уявлення самих дослідни­ків: останні вважають злочинців однорідною групою, що помилково, у тій самій мірі, що й уявлення про решту населення як незлочинців просто на підставі того, що вони не потрапили до в'язниці.

Утім, повільно, але наполегливо та старанно, учені таки долають заз­начені перешкоди, результати чого можна побачити у дещо передчасному підсумковому огляді, здійсненому Р. Блекборном [7, с. 227 - 254]. Остан­ній виокремив такі особистісні риси, стосовно яких дані тестування злочи­нців можна, на сучасному етапі, вважати вірогідними.

Інтелект. Вплив інтелекту на делінквентність людини залишається неясним, оскільки прийнято вважати, що він має опосередкований харак­тер та залежить від навчання у школі. Визнати це змушують такі дані.

Якщо просто вимірювати злочинців на інтелект, то дані дуже супе­речливі: від 1 до 45 % усіх злочинців можуть бути слабоумними. Більш ві­рогідні свідчення можна одержати, якщо розрізняти невербальний та вер­бальний інтелект. Тоді з'ясовується, що рівень невербального інтелекту в делінквентів майже такий, як і серед неделінквентів (хоча трішечки все ж нижче); водночас, майже 2/3 делінквентів мають явний дефіцит вербально­го інтелекту. Трохи переконливіші цифри щодо впливу низького рівня вер­бального інтелекту на рецидивну злочинність: у 70 % рецидивістів перева­жає невербальний інтелект, порівняно із 42 % делінквентів-нерецидивистів.

Науковці дають таке пояснення: більш високий інтелект виконує роль захисного фактора, що перешкоджає кримінальному розвиткові тих, хто скла­дає групу ризику або внаслідок наявності кримінального батька, або за при­чини певних відхилень у поведінці в дитячому віці. Вважається, що низький рівень вербального інтелекту безпосередньо сприяє антисоціальній поведінці, обмежуючи розвиток вищих інтелектуальних функцій; ідеться насамперед, про мовну саморегуляцію та здатність розв'язувати соціальні проблеми.

Самоконтроль та імпульсивність. Вихідним при вимірюванні цієї риси є таке міркування: оскільки кримінальні дії часто передбачають сідоволення нагальних потреб за умови ризику тривалих негативних наслідків, то злочинці, зазвичай, розглядаються як люди з погано |)о шиненими функціями контролю та відстроченого задоволення.

Проблеми, що супроводжують будь-яке вимірювання злочинців, у да­ному випадку виявляються найбільш виразно, починаючи від неоднорід-

49

них груп навіть серед убивць, не кажучи вже про решту злочинців, та за­кінчуючи, перш за все, теоретичною неузгодженістю різноманітних вимі­рювань самоконтролю.

Єдине, що доведено, так це теза, згідно з якою імпульсивність сприяє розвитку делінквентних здібностей, а не, скажімо, обумовлює чи детермі­нує його. Більше того, коли злочинцям, за якими спостерігали, давали зав­дання на завершення історій, то її оцінки часової близькості значущих по­дій, на кшталт одруження та появи онуків, виявилися не дуже реалістични­ми. На цій підставі вважають, що делінквентам притаманна менша часова перспектива, особливо у випадку з рецидивістами.

Настанови, цінності та переконання. Тут картина більш радісна: у цілому, порівняно з неделінквентами, делінквенти оцінюють своє реальне "я" менш позитивно, особливо у частині, що стосується моральних, осо-бистісних, соціальних та сімейних компонент. У даному випадку більше значення надається фізичним аспектам розвитку особистості. Деякі дослід­ники вважають, що саме постійні невдачі, ймовірно вмотивовані порівняно низьким рівнем вербального інтелекту, призводять делінквентів до зани­ження почуття власної цінності, що й спричиняє делінквентність як альтер­нативу звичайній поведінці.

Досить часто одержуються результати, відповідно до яких де­лінквенти цінують уседозволеність, агресію та заперечують повсякденну роботу; такі дані іноді заперечуються посиланням на те, що все сказане вище можна вважати прихованими цінностями всього суспільства. Однак безперечно інше: ув'язнені чоловіки більш цінували мету, що спрямо­вувалась на задоволення потреби у почутті особистісної значущості, а ув'язнені жінки мають більш маскулінну систему цінностей.

Нарешті, делінквентам не вистачає прагнення до соціально схвалених надбань або побудови успішної кар'єри: скажімо, в юнацькому віці де-лінквента поведінка, насамперед, пов'язується із досягненням незалежнос­ті, аніж успіхів у навчанні.

Соціальні та міжособистісні навички. За результатами тестування різноманітних соціальних та міжособистісних навичок з'ясовується, що бі­льшість делінквентів-юнаків характеризуються вищим рівнем егоцент­ризму, внаслідок чого вони не здатні вповні приймати або грати так звану роль "узагальненого Іншого". Тим самим передбачається відсутність здат­ності розділяти почуття інших людей, розуміти причини їх дій та підґрунтя їх намірів; як наслідок, схильність до неповаги прав інших людей. Деякі дослідження фіксують більш низький рівень емпатії (здатність відгукува­тись на почуття інших), властивий саме делінквентам.

Делінквенти характеризуються не досить високим рівнем вирішення проблемних ситуацій, тобто вони досить погано уявляють собі її наслідки (або наслідки певного засобу вирішення проблемної ситуації). Отже, біль­шість злочинців утягуються в антисоціальну поведінку саме внаслідок за­тримань на егоцентричному рівні розумового розвитку, недостатнього пе­редбачення соціальних наслідків своїх дій та дефіциту навичок вирішення

50

проблемних ситуацій. Щоправда, ці дані стосуються переважно підлітків, а ііс дорослих злочинців.

Якщо у випадку із соціально-психологічними рисами прагнення вче­них не виходили далі ймовірності впевненої ідентифікації злочинців чи схильних до здійснення протиправних дій, то у випадку з генетичними до­слідженнями маємо справу з надзвичайним рівнем амбіцій: визначати зло­чинців ще до їх народження та, якщо можна, впливати на весь цей процес.

Вихідною для всіх генетичних досліджень є гіпотеза, за умовами якої і єни встановлюють межі людської поведінки, у той час, як середовище ви-значає розвиток у рамках цих меж. Звідси, генетичні дослідження прагнуть до визначення взаємовідносин, що існують між оточенням та генетичним кодом людини. Результати цих праць, якщо їх розташувати за методами одержання даних, такі [7, с. 169 - 176].

Вивчення сімей: порівнюється вкоріненість у антисоціальну пове­дінку біологічних родичів злочинців та незлочинців. І хоч важко відокре­мити генетичні впливи від середовищних, установлено, що діти батьків-злочинців частіше стають злочинцями: приблизно удвічі частіше для хлоп­ців та дещо менше для дівчат.

Дослідження близнюків: порівнюють монозиготних та дизиготних близнюків, наслідуючи таку логіку: за однакових умов виховання феноти­пові відмінності відображають генетичні впливи. За індикатор відміннос­тей обирається відсоток кримінальних близнюків, що мають іншого кримі­нального близнюка (так звана парна конкордантність).

Отримані дані дуже цікаві: 77 % монозиготних (MZ) близнюкових пар конкордантні щодо судимостей, які призводять до тюремного ув'язнення, і це порівняно з 12 % дизиготних (DZ) близнюків. Інші дослідження дають дещо відмінні результати - 60 та 30 відсотків відповідно. Разом із тим ви­вчення неповнолітніх фактично спростовує всі ці дані, засвідчуючи на­явність мінімального впливу генетичних факторів на делінквентність не­повнолітніх: 87 та 72 відсотки відповідно.

Це змусило вчених шукати більш вірогідні методики: скажімо, після то­го, як рівень зиготності близнюків (монозиготні, дизиготні або взагалі ніяк не зиготні) почав встановлюватися не за даними самоопитування, а на підставі аналізу крові, парна конкордантність склала вже 35 та 13 % відповідно серед чоловіків, та 21 та 8 відсотків відповідно серед жінок. Огже, абсолютна дис-кордантність є вельми високою, що вказує на істотні негенетичні фактори ^и.

За більшістю інтелектуальних рис, особистісних інтересів та соціальних настанов MZ-близнюки, що виховувались окремо, схожі з MZ-близнюками, що росли разом. Таким чином, існуючі дані підтверджують наявність певно­го впливу генетичних факторів на розвиток кримінальності людей, однак, за відсутності даних щодо близнюків, які виховувались окремо, поки що неможливо робити остаточні висновки.

Правда, цікаво, що різницю в 13, 15 та навіть 22 % можна вважати несуттєвого, хоча .10 % у попередньому прикладі сприймалися як майже неспростовне свідчення на користь наявності обумовлюючого генетичного впливу.

51

Вивчення прийомних дітей скеровується такою настановою: якщо діти, які майже відразу після народження були взяті на виховання іншими родинами, виявляють більшу схожість зі своїми біологічними батьками, можна припустити наявність генетичного впливу.

Отримані результати: приблизно 8 із 52 прийомних дітей від позбав­лених волі злочинниць мали проблеми із законом, у той час як серед "нор­мальних" прийомних дітей це співвідношення дорівнює 2 із 52. Можливо, головне полягає в тому, що генетичний вплив здійснюється на втягуваність У дрібні, але не насильницькі злочини. Тобто генетично обумовлюється передача, скоріше, загальної ніж специфічної схильності.

Хромосомні аномалії. Мовиться, насамперед, про синдром додатко­вої Y-хромосоми. З'ясувалося, що серед ув'язнених, особливо із психічни­ми розладами, дійсно більш поширений XYY-каріотип (хромосомний на­бір). У межах загальної популяції поширеність XYY-каріотипу становить приблизно 0,1 %, а серед ув'язнених 9 із 315. Кожен може самостійно ви­явити свої арифметичні навички та порівняти ці дані...

Житія сучас-іих суспільств: антропологічне підґрунтя

Уявімо собі таке '⁵: якось на вечірці, серед друзів або просто добре знайомих людей, Вк зустрічаєте незнайомця. Зовсім не зненацька Вас охо­плює бажання дізнатися про нього бодай щось. Кортить, одним словом. Слідую» л за цим нестерпним бажанням, що так часто надає нам хороброс­ті, починаємо розпитувати друзів, знайомих, уважно придивлятися до одя-і У та манери поведінки індивідуума, що лише самим фактом своєї появи, простим виходом "на люди", наробив такого галасу, збентежив наш спокій та змусив удаватись до усіляких хитрощів, аби лише довідатися про нього. До речі, зверніть, будь-ласка, увагу на цю обставину: намагання за будь-яку ціну осягнути те, з чим ми спіткаємось як з невідомим, а також підста­ви, на яких відбувається таке зниження інформаційної невизначеності.

Щось у поведінці натякає нам на можливість його одруження з двома найважливішими, принаймні з точки зору суспільства, наслідками - це "щось", імовірно, є весільною каблучкою, жінкою, яка усюди супроводжує нашого незнайомця разом з двома чудовими дітлахами. Ще раз щось натя­кає нам на Академію митної служби як головне місце роботи - це "щось", імовірно, є специфічною бірюзовою формою, у яку він одягнений та яка йому так пасує. Знов-таки щось натякає нам на те, що він працює на посаді викладача - це "щось", імовірно, є особливостями його розмови, де пану­ють вислови: "був змушений поставити залік, щоб вони від мене відчепи­лися", "і ось після іспиту я, нарешті, дізнався, що насправді вони мені хо­тіли розповісти" тощо. Після цього у нас виникає відчуття знайомства з раніше цілковито невідомою нам людиною, особливо, якщо нас предста­вили одне одному.

' Сама ідея такого прикладу, надалі адаптована до наших реалій, належить вида­тному німецькому соціологу Р. Дарендорфу [18, с. 193 - 194].

52

Отже, зважте на таку обставину: насправді ми нічого особистісного не довідалися про цю людину, які думки та мрії їй притаманні, чи властиве їй почуття гумору, що є спільного між нами тощо. Тобто, про нашого слав­нозвісного незнайомця ми взагалі нічого не дізналися такого, що дозволить нам відрізнити його від решти людей, що одружені, мають двох дітей, пра­цюють викладачами Академії митної служби України. Погодьтеся, таких людей може бути багато, навіть тих, що відвідують вечірки "при повному параді": у формі, з дружиною та дітьми.

Таким чином, з'являється вже знайомий нам парадокс: з одного боку, ми не знаємо нічого про цю конкретну людину (який він чоловік, батько, коханець, друг або ворог), а з іншого - ми знаємо цю конкретну людину <)уже добре (одружений чоловік з двома дітьми, викладач).

Для розв'язання цього начебто парадоксу необхідно особливу увагу чвсрнути на з'ясування своєрідної діалектики форми та змісту, оскільки несь процес здивування, що керував попередніми міркуваннями, своїм ви­тком мав таку обставину: наскільки багато про певну людину, яку ми ще навіть ні про що не розпитували, розповідають нам особливості її поведін­ки та одягу, розповідають багато в чому всупереч своєму формальному ха­рактеру. Надалі ми спочатку опишемо цей парадокс, акцентуючи увагу на його структурних елементах, тобто на тих формальних показниках, на під­ставі яких ми перестали кваліфікувати досі невідому нам людину як "не-шайомця". А вже після спробуємо пояснити, яким чином узагалі він став можливим, тобто звернутись до людської природи.

Отже, розглянемо три групи фактів, властивих "сутності" суспільства, і ри її складових: соціальний статус, соціальна роль та соціальний інсти­тут, з наявністю яких, з одного боку, згодна більшість вчених, а з іншого — підповідальних за раніше сформульований парадокс.

Соціальний статус. "Соціальний статус (лат. status - положення) -і піввідносне становище індивіда або соціальної групи у соціальній систе­мі, що визначається на підставі низки ознак, властивих даній системі" [40, • W5]. Інакше кажучи, поняття "соціального статусу" фіксує одну незапе-і ■• ■ ту обставину: кожна людина займає певну позицію у суспільстві; спро-

■ і унати це досить важко.

Соціальний статус, як кажуть іноді американці, це своєрідне "пара-

• і >пі.коне (umbrella)" поняття, що позначає водночас безліч міністатусів,

• і чім соціальна позиція поєднує та узгоджує велику кількість позицій лю­ тіш Це збагнули майже відразу, а після цього почалася плутанина — ко- і їм учений намагався створити класифікацію соціальних статусів, біль-

і і. яких мала дуже сумнівне теоретичне та практичне значення.

()дпак найбільш проста та самоочевидна класифікація соціальних ста-і < ні стверджує обумовленість соціальної позиції кожної людини двома ппгімн факторів - уродженими та надбаними. Звідси, розрізняння двох мігші сіаіусів - одержаних та досягнутих/надбаних, якому ми завдячуємо г Мипоііу, американському соціологу, що вперше вжив сам термін соціа-и чин ,■ппипуг ("Вивчення людини", 1936): "одержані статуси -ті, що при-иі її.ти і,ся індивідам без урахування їх уроджених відмінностей або здіб-

53

hoc ієн. І\ мо/Міл пс|н'.,чі)Л'ш і и іл nil пупі іл іоімно і момспіу плроіі.жешіи С*гагуси ж досягнуті/надбані Це п, що мк мінімум поірсііуіоіь ocodiiiiiuix якостей, хоча необов'язково ними одержуються. їх не призначають індиві­дам від народження, але пропонують заповнити за допомогою змагання та індивідуальних зусиль" ^І6 (цит. за [18, с. 222 - 223]). Одержані статуси складають стать, колір шкіри, етнічне походження, місце народження, прі­звище родини; надбані статуси - батько, теща, мати, професор тощо.

Класичним прикладом, що ілюструє як сутність соціального статусу, так і різницю між одержаними та набутими статусами, є: уявіть собі, що Ви водій авто. Це Ваш сьогоднішній статус. Але яким чином Ви його дося-гли? Частково через те, що ще до Вашого народження вже було наявне са­ме авто з кермовим колесом, перемикачем передач, дросельним важелем, гальмом і зчепленням, що як константа з постійно наявними можли­востями напередзадані індивідуальному водію [18, с. 229]. Отже, водієм Ви стаєте частково завдяки власним зусиллям з опанування автотехнікою.

Така класифікація має неабиякий теоретичний та практичний сенс, ос­кільки дозволяє визначити особливості соціальної системи, ступінь від­критості певного політичного режиму, рівень справжньої демократичності держави. Тобто класифікація одержаних та досягнутих статусів дозволяє роз­різнити особливості соціальної нерівності, коли відносини між людьми ґрун­туються чи-то на змаганні, чи-то на усталених, начебто природних ознаках.

Соціальна роль '⁷. "Соціальна роль - нормативно схвалений, віднос­но стабільний взірець поведінки (включаючи дії, думки та почуття), що відтворюється індивідом залежно від соціального статусу або позиції в су­спільстві" [40, с. 954].

Уже згадуваний нами Р. Лінтон наполягав на можливості виключно теоретичного відокремлення соціальної ролі від соціального статусу: "го­ворячи умовно, статус - це позиції в конкретному їх наборі. Статус, на від­міну від індивіда, що ним володіє, - це просто сукупність прав та обов'яз­ків. Роль - це динамічний аспект статусу. Індивід соціально "прикоманди-рований" до деякого статусу та володіє ним, співвідносячись з іншими ста­тусами. Коли він реалізує права та обов'язки, що складають його статус, то він грає деяку роль. Роль та статус неможливо відокремити одне від одно­го, і різниця між ними суто академічного характеру" (цит. за [18, с. 229]).

Таким чином, поняття соціального статусу позначає лише місця в по­лях відносин, тоді як поняття соціальної ролі задає нам тип відносин між тими, хто займає ці позиції, й тими, хто займає інші позиції того самого поля. Соціальні ролі позначають два типи вимог до тих, хто займає певну соціальну позицію: з одного боку, це рольова поведінка, тобто вимоги що­до поведінки індивіда; з іншого - це рольові атрибути, тобто вимоги щодо зовнішньої сторони та "характеру" цієї поведінки. Ці два типи вимог мож­на пояснити, якщо провести розрізняння між ідеалом та його втіленням.

¹⁶ Російською: приписанньїе и приобретенньїе. Англійською: ascribed and

achieved statuses.

¹⁷ Термін "соціальна роль" у 1930-х pp. запроваджений, незалежно одне від одно­ го, Р. Лінтоном та Дж.Г. Мідом [40, с. 954].

54

< 'к.ііммч, під і ічиаіи.ііін | мни ііііміадл'і.і о'іікуі і u И, " wain, виконаний чім о щі|нч неміч іюіи'діпкп, що пі.'ред()лчлс і'пріїміїпя розвиненню мислен-■ ■іі. н.їданим ним величезного обсягу інформації іл виховання через влас­ний ік-ідогаїїннн приклад. Ллє, зважаючи на пракіичПУ недосяжність тако-ііі і/папу, під соціальної ролі викладача, щонайменше, вимагається дотри-м.ніііч рольових атрибутів, тобто переважно зовнішньо¹"⁰ підтримання своєї І ют приходити на заняття у формі, бути здатним виголосити певну су­купність речень, що мають відношення до науки, яку він викладає, добре множ, якщо ця людина зможе відповісти не одне-два питання тощо. Звід-• и, "соціальні ролі — це пучки очікувань, що прив'язується в конкретному і уіпшьстві до поведінки тих, хто займає соціальні позиції" [18, с. 198].

І Іодібно до соціального статусу соціальні ролі розуміються як прин-іінпіжо незалежні від конкретного індивіду, оскільки способи поведінки та прибути, що очікуються від батька, викладача, футболіста можна сформу-іііоііати, навіть не замислившись про конкретну особу- Крім того, кожна з множини соціальних ролей, так само, до речі, як кожний з множини со­ціальних статусів, складаються з великої кількості рольових сегментів -скажімо, очікування від викладача можна класифікувати залежно від со­ціальних відносин "викладач - курсанти", "викладач — керівництво та на­віть "викладач - батьки". Звідси, кожна соціальна роД^{ь є} комплексом пове-дінкових очікувань [18, с. 198].

Отже, важко сказати, що соціальний статус є об'єктивно заданою оз­накою, а соціальна роль ні, оскільки одне від одного ї^х неможливо відокре­мити. Виникає слушне питання - яким чином мо>і^^е бути гарантований обов'язковий характер рольових очікувань?

Відповідь така: суспільство завжди має у своєму розпорядженні санк­ції, за допомогою яких воно може досягти виконання власних приписів си­лою. Хто не грає свою роль, того карають; хто грає — того винагороджують або принаймні не карають. Конформізм із наперед визначеними ролями є, таким чином, універсальною рисою всіх соціальних форм.

Можна виокремити три види (рольових) очікувань (обов'язкові, ба­жані, ймовірні) та два види санкцій (позитивні та негативні), що сприяють підтриманню виконання соціальних ролей [18, с. 205J-

Вид санкцій

Приклад

Негативна

Позитивна

Вид очікувань

(викладач АМСУ)

Покарання через суд

Обов'язкові очікування

Викладання, виховання, шдви щення авторитету АМСУ І

Соціальний бойкот

(Симпатія)

Бажані очікування

(Антипатія)

Повага

Імовірні очікування

Високоякісне викладання, ак­тивна участь у життГАМСУ Високоякісне викладання та

55

виховання через власний без- _доганний приклад^

Таким чином, рольова концепція, витоки якої сягають ще тридцятих років минулого століття, може бути зведеною до п'яти положень, що у су­купності утворюють її логічне ядро. Перші два постулюють основну мета­фору, актора (actor) та сценарій (script) [20, с. 258 - 259]:

1. аналітичне розрізняння особистості та соціальної позиції, яку вона займає;

2. набір дій або типів рольової поведінки, що закріплені за соціаль­ ною позицією.

Три наступні тези формулюють засоби, за допомогою яких спочатку запускається та надалі розвивається, згідно з певним сценарієм, соціальна драма:

3. рольові очікування, або норми, визначають, які дії відповідають да­ ній позиції;

4. цих рольових очікувань дотримуються люди, що займають "про­ тилежні позиції"" (counter-position) (ті, хто задає ролі, або референтні групи);

5. ці люди забезпечують виконання ролей за допомогою санкцій — ви­ нагород, покарань, позитивних та негативних підкріплень.

Дані поняття є інструментами, за допомогою яких у теорії ролей здій­снюється спроба загального аналізу соціальної взаємодії. Це зрозуміло, проте - зрозуміло для кого? Навряд чи можна сподіватись на легкість усві­домлення теоретичної та практичної корисності виокремлення поняття "соціальної ролі", особливо, якщо Ви не є соціологом. Оскільки цей твір написаний аж ніяк не для останніх, то питання негайно вимагає відповіді: у чому полягає цінність, а в більш широкому значенні, вартість концепції соціальних ролей?

Незважаючи на деякі недоліки, рольовій теорії властиві декілька сут­тєвих переваг, що роблять її серйозною теорією внутрішніх факторів фор­мування соціальних відносин.

По-перше, вона дає можливість відійти від біологічних інтерпретацій відмінностей між людьми або статями та зробити акцент на тому, що пове­дінка, зокрема, чоловіків та жінок, відмінна, оскільки відповідає певним со­ціальним очікуванням. Найбільш плідні дослідження, вмотивовані ідеєю ро­лі, розглядають, як визначаються ці очікування у засобах масової інформації.

По-друге, теорія соціальних ролей пов'язує соціальну структуру з фор­муванням особистості, тобто поняття ролі "знаходиться на перетині со­ціології та психологі'Г (Р. Дарендорф). Це дуже простий підхід до опису включення індивіда в суспільні відносини: входження відбувається шля­хом "засвоєння ролі" (наприклад, у формі ігор, протягом яких люди нав­чаються сприймати, висловлюючись словами Дж. Міда, роль "узагальнено­го Іншого"). Зокрема, чоловічий або жіночий характери формуються шля­хом соціалізації у чоловічу або жіночу ролі відповідно, а відхилення вини­кають унаслідок певних невдач у процесі соціалізації. Звідси увага до "аген­тів соціалізації"".

По-третє, теорія ролей містить принципи політики реформ, коли не­обхідно лише змінити соціальні очікування, що спричиняють ті чи інші

56

особливості певних соціальних ролей. У цьому - коріння різноманітних ;иітисексистських шкільних програм, розробка та прийняття антидискримі-паційних законів, розвиток політики рівних можливостей на ринку праці гоню [20, с. 260-261].

1 останнє. Раніше, під час обговорення сутності рольової теорії, ми кже згадували про метафори актора та сценарію. Аби надалі не перетворю-нати метафору на аналогію, нам необхідно визначити межі, що унеможлив­люють повне ототожнення людини з актором.

На думку Р. Дарендорфа, головні поняття рольової теорії, роль, пер­сона, характер, маска, не зважаючи на те, що вони стосуються різних плас­тів мовного розвитку, так чи інакше належать до театру. Із цими словами зазвичай пов'язується розмаїття асоціацій:

1. Усі вони позначають дещо напередвизначене щодо їх носія - акто­ ра; це те, що існує поза ним.

2. Це напередвизначене можна описати як комплекс засобів пове­ дінки, які зі свого боку взаємодіють з іншими засобами поведінки, ос­ кільки є частиною (що чітко простежується з лат. pars та англ. part, які по­ значають "роль").

3. Оскільки ці засоби поведінки напередвизначені для актора, він має їх навчатися, щоб мати змогу їх зіграти.

4. З точки зору актора, жодна роль не є вичерпною — він може навчи­ тися та зіграти безліч ролей.

Таким чином, головною ознакою театральної метафори "соціальної ро­лі" є справжність актора: ролі та маски не мають ніякого відношення до ак­тора, який залишається самим собою [18, с. 184 — 185]. Однак, цілком слуш­ним є передбачення небезпечності порівняння суспільства із театром, оскі­льки в суспільстві майже неможлива ситуація-після-п'сси: "те, що людина -істота соціальна - більше ніж метафора, її ролі - більше, ніж маски, що їх можна зняти, її соціальна поведінка - більше ніж просто комедія або траге­дія, звідки й актора відпускають у "справжню" дійсність" [18, с. 192].

Аби це краще зрозуміти, уявіть собі таку ситуацію: Вам геть усе наб­ридло, усі, хто оточує, та все, що навколо. Ви відчуваєте необхідність від­починку, який дозволить відновити сили, заспокоїтись та віднайти нові стимули. Так чи інакше, проте такі думки часто відвідують людей, а тому навряд чи здатні викликати здивування. Дивує інше: сам факт відпочинку та дозвілля згодом перетворюється на роль: скажімо, грати роль "туриста" або просто того, "хто відпочиває", це поводити себе так, як передбачається заздалегідь. І, мабуть, ніщо так яскраво не свідчить про це, як наявність так званої індустрії розваг, що до уваги туристів пропонує широке коло това­рів та послуг, які навряд чи здатні викликати бодай якийсь попит за межа­ми цієї ролі...

Соціальний інститут. "Соціальний інститут — це відносно стабільна форма організації соціального життя, що забезпечує усталеність зв'язків та відносин у рамках суспільства" [40, с. 993].

57

Інакше кажучи, аби суспільство було цілісним, необхідною, на думку американських соціологів Г. Ленського та Дж. Ленського, виглядає наяв­ність щонайменше шістьох елементів: по-перше, комунікація між членами суспільства; по-друге, виробництво товарів та послуг, необхідних для ви­живання членів суспільства; по-третє, розподіл цих товарів та послуг; по-четверте, захист членів суспільства від фізичної небезпеки (штормів, по-венів та холоду), інших біологічних організмів та ворогів; по-п'яте, заміна тих членів суспільства, що вибувають, шляхом біологічного розмноження та засвоєння індивідами певної культури протягом соціалізації; по-шосте, контроль за поведінкою членів суспільства з метою створення умов для творчої діяльності суспільства та врегулювання конфліктів між його члена­ми. Ці соціальні потреби вимагають спільних зусиль усіх членів суспільст­ва, і ці зусилля здійснюються саме соціальними інститутами [38, с. 80].

Соціальний інститут слід відрізняти від конкретних організацій або соціальних груп: скажімо, "інститут сім'ї"" передбачає не окрему сім'ю, а виключно сукупність норм, які реалізуються у безлічі сімей [40, с. 993]. Звідси, успішне функціонування соціальних інститутів пов'язано із наяв­ністю в межах останніх цілісної та несуперечливоі сукупності стандартів поведінки конкретних людей у певних умовах. Ці стандарти поведінки є закріпленими у вигляді норм права та інших соціальних норм. Протягом так званої практичної діяльності виникають певні види соціальної актив­ності, а правові та соціальні норми, що регулюють цю діяльність, згодом перетворюються на легітимізовану та санкціоновану систему, яка й забез­печує надалі цей вид соціальної діяльності. Такою системою виступає со­ціальний інститут [40, с. 993].

У свою чергу, це передбачає не лише наявність різних соціальних інс­титутів, залежно від сфери дій та функцій (уявлення про більшість з них можна скласти протягом вивчення курсу соціології, тому зараз вони не зга­дуються), але й еволюцію соціального інституту як такого. Зазвичай вважа­ється, що історія еволюції суспільства є історією поступового перетворен­ня соціального інституту традиційного типу в сучасний соціальний інсти­тут. Традиційний соціальний інститут характеризується насамперед ас-криптивністю та партикуляризмом, тобто грунтується на правилах поведін­ки, чітко приписаних ритуалом та звичаєм, і родинних зв'язках. Зазнаючи змін, соціальний інститут стає більш спеціалізованим за своїми функціями та менш суворим за правилами й рамками поведінки [40, с. 993].

Час зупинитись та поміркувати з приводу того, що з самого початку вмотивовувало розгортання цієї лекції: як можна знати людину, нічого особистісного про неї не знаючи? Усі попередні сторінки, присвячені з'ясуванню сутності соціального статусу, ролі, його динамічного аспекту, а також своєрідних організаційних рамок, що визначають процес тривалої у часі взаємодії людей, — усі вони, за задумом, повинні були сприяти розв'я­занню цього парадоксу.

Разом з тим одержані відповіді скоріше описують існуючий стан ре­чей, надаючи йому відповідних назв, проте у затінку залишається, власне кажучи, головне - пояснення, тобто причини. Але в якому напрямку взагалі

58

їх слід шукати? Для усвідомлення цього пропоную ще раз звернутись до попередніх понять "соціального статусу" та, особливо, "соціальної ролі".

Уже зазначалося, що "соціальний статус" є своєрідним парасольковим поняттям, оскільки передбачає наявність багатьох міністатусів, адже те, що ми зникли сприймати як соціальне становище людини, насправді склада-(ті.ся (і складається суперечливо) з багатьох позицій: спробуйте визначити соціальний статус людини, що є чоловіком, має п'ятьох дітей, не одруже­ний, працює викладачем Академії митної служби України та за своїм етні­чним походження афроамериканець?

Водночас велика кількість соціальних міиістатусів, за визначенням, передбачає велику кількість соціальних ролей, що є невід'ємною частиною будь-якого соціального статусу. Соціологи визначають такий стан речей як рольовий набір, або рольова система, тобто сукупність ролей, що відпові­дають даному статусу [38, с. 658]. Не важко передбачити у цьому випадку появу декількох проблем.

Одна з них у працях видатного американського соціолога Р. Мертона одержала назву рольового конфлікту - це "ситуація, за якої людина сти­кається із суперечливими вимогами двох або більше несумісних ролей" 138, с. 658]. Гадаю, кожен з нас колись осягнув, наскільки важко виробити поведінку, яка б узгоджувалася із очікуваннями батьків та друзів по школі. Ще один поширений приклад рольового конфлікту очікує керівних праців­ників, що змушені поводити себе по-різному із начальниками та підлегли­ми; також не слід забувати батьків, робота яких часто виявляється несуміс­ною з негайним задоволенням потреб своїх дітей [38, с. 77].

З іншого боку, крім рольового конфлікту, часто спостерігається так звана рольова напруга - це "ситуація, за якої одна роль пред'являє люди­ні суперечливі вимоги" [38, с. 658]. Н. Смелзер наводить такий приклад: "від працівника соціальної сфери очікується доброзичливість та чуйність. Однак необхідність мати справу з бюрократами від соціального забезпе­чення потребує напористості та твердості" [38, с, 78].

На перший погляд, в описаних вище ситуаціях немає нічого дивного, адже вони настільки очевидні: хто з нас у разі потреби не поводив себе за­лежно від ситуації, навіть коли вимагались цілком протилежні дії? Єдине, що хоча б якось може привернути увагу, так це взагалі здатність людини дотримуватись безлічі вимог, що висуваються статусами та ролями. Але очевидність майже відразу намагається поновити свою владу, скажімо, у вигляді знизування плечима: мовляв, легкість, із якою людина може грати велику кількість ролей, натякає лише на природність такого явища, проте навряд чи обіцяє якусь таємницю.

Однак сумнів уже не спинити - у чому тоді полягає ця "природність", якщо людина не здатна не грати якоїсь ролі? Очевидність знов чинить опір: оскільки наявність соціальних статусів і ролей передбачається існу­ванням інших людей, то людина змушена поводити себе відповідно до різ­них людей, що й спричиняє певні конфлікти у визначенні належної страте­гії поведінки.

59

Дивують у такому разі можливості людини, що дозволяють їй зміню­вати поведінку в умовах, коли необхідно витримувати просто вражаючий тиск з боку вже засвоєних вимог. Певне уявлення про рівень цієї напруги можна скласти, якщо придивитись до деяких обставин, які супроводжува­ли дотепний експеримент С. Мілграма, що мав на меті з'ясувати "механіз­ми дотримання соціальних норм"; на особливу увагу заслуговували норми, що регулюють повсякденну діяльність людини, залишаючись, проте, неко-дифікованими [ЗО, с. 54]. Сутність експерименту полягала в тому, що до пасажирів нью-йоркського метро, де діє правило "хто встиг, той і сів", зве­ртались із проханням поступитися місцем: це стосувалося і чоловіків, і жі­нок, і не передбачало якої-небудь мотивації.

Перші цікаві результати були одержані, як не дивно, ще до початку самого експерименту, у вигляді емоційної реакції експериментаторів, коли більшість з них "відзначали значні труднощі при виконанні завдання. Сто­ячи перед випробуваним та прохаючи його поступитись місцем, студенти відчували тривогу, напругу та ніяковість. Часто-густо вони відчували, що не спроможні вимовити свою просьбу та були змушені ретируватися. Ін­шого разу їм здавалося, що вони привертають до себе увагу всього вагона, іноді вони не могли навіть поглянути на випробуваного. Якщо ж їм по­ступалися місцем, вони відчували необхідність відобразити у своїй поведі­нці якесь виправдання прохання (наприклад, за допомогою міміки показа­ти, що в них щось болить; деякі навіть відчували нудоту)" [ЗО, с. 59].

Остаточний висновок С. Мілірам сформулював у такий спосіб: "Ре­зультати нашого експерименту щодо здійснення вчинків, які підпадають під категорію "так не робиться", змушують припустити, що знання об'єк­тивного соціального порядку керує поведінкою не лише на когнітивному рівні (думка про те, що можна просити поступитися місцем, може навіть не спадати на думку), але й на емоціональному. Дії, що виходять за межі зви­чних соціальних підвалин ... призводять до миттєвої стримуючої емоції. Ця емоція жорстко спрямовує дії індивіда у річище стійких соціальних сте­реотипів, що становлять стабільний фон повсякденного життя" [ЗО, с. 61].

Повертаючись до наших попередніх міркувань, слід знову звернути увагу на дуже дивну обставину: людина грає надзвичайну кількість ролей, що не передбачає легкості у її дотриманні (суперечності між ролями); як­що ж додати сюди нездатність людини не грати ролі взагалі, то природа людського організму просто вражає.

Стій: а чи не надто часто йдеться про "здатності", "можливості" або "природу" людини? Може, це є натяком на єдино справжню та цікаву про­блему з-поміж усіх існуючих наук: що це за істота така дивна - людина? Спробуємо прийняти цей шлях, що уможливлює не опис, а саме пояснення парадоксу, вихідного для цієї теми.

Отже ми звертаємось до теорії сутності, або природи, людини, яка б відповідала щонайменше двом умовам: по-перше, вона має сприяти оста­точному розв'язанню вже неодноразово зазначеного парадоксу та, по-дру-

60

11-, узгоджуватися з раніше зазначеними фактами вражаючого впливу сус­пільства на життя людини (наслідки соціальної стратифікації, конст­руювання статі тощо).

Перспективою, що, на нашу думку, відповідає зазначеним вище умо-нлм, можна вважати так званий соціальний конструктивізм, підґрунтя яко-і о було закладено інтернаціональним дуетом у складі П. Бергера та Т. Лук-мапа в праці з дуже симптоматичною назвою: "Соціальне конструювання реальності" [5]. Отже, перед нами твір, у назві якого прямо говориться про предмет - "як людина створює соціальну реальність та як ця реальність і-1 иорює людину" [5, с. 5].

Вихідним для П. Бергера та Т. Лукмана є усвідомлення відсутності спеціалізованих інстинктів, властивих винятково людині. Ця фундамен-ілльна відмінність між людиною та іншими вищими ссавцями, біологічно іііііжди прив'язаними до певного оточуючого середовища, одним зі своїх найважливіших наслідків має потенційне перетворення людського існуван­ня на хаотичне, спричинене браком уже готових реакцій на велику кіль­кість стимулів. Оскільки хаос у людському житті спостерігається не дуже часто, можна припустити наявність певних механізмів, які спричиняють процес, за умовами якого внутрішня нестабільність людського існування змушує людину забезпечувати стабільне оточення для своєї поведінки. Ця антропологічна необхідність, укорінена в біологічний апарат людини, реа­лізується у створенні інститутів та соціальних ролей [5, с. 80-89].

Будь-яка людська діяльність протягом часу стає звичайною (хабітуалі-іонаною), а дія, що часто повторюється, перетворюється на взірець, що на­далі відтворюється з певною економією зусиль та свідомо. Важливий, пе­редусім психологічний, наслідок хабітуалізації полягає у зменшенні кіль­кості виборів, що звільняє індивіда від так званого "тягаря усіх цих рі­шень". Це призводить до послаблення психічної напруги, підґрунтям якої є месирямована інстинктуальна організація людини.

Отже, хабітуалізація передбачає напрямок та спеціалізацію діяльності, яких не вистачає біологічному апарату людини, сприяючи тим самим пос­лабленню напруги, що є наслідком неспрямованих потягів. Крім того, ха-Ьітуалізація не лише створює стабільну основу діяльності людини із міні­мумом затрат на прийняття рішення протягом більшої частин життя, але й звільняє енергію для прийняття рішень у тих випадках, коли це дійсно по-ірібно. Нарешті, хабітуалізація дає можливість передбачати дії інших лю­дей у більшості ймовірних випадків.

Хабітуалізація, таким чином, стає підґрунтям інституціоналізації: будь-яка взаємна типізація узвичаєних дій з боку їх виконавців і є інсти­тутом. На особливу увагу заслуговує те, що відбувається не тільки типіза­ція дій, але й типізація діячів у цих інститутах: інститут виходить з того, що дія типу X повинна виконуватись діячами типу X. Крім взаємної ти­пізації дій та діячів слід підкреслити іншу характерну рису і петиту ціоналі-зації, а саме історичність та контроль.

61

_і

Тобхо взаємні типізації дій посхупово схворююхься прохягом тривалої історії, продукхами якої вони є. Крім хого, інсхихухи вже завдяки самому факту свого існування здійснюють контроль над поведінкою, встановлю­ючи певні зразки, що надають поведінці один з можливих напрямків. Під­креслюємо: сказахи, що часхина людської діяльносхі була інституціона-лізована, це те саме, що стверджувати встановлення соціального контролю

над цією діяльністю.

Звідси інституціоналізація - це основний та найбільш впливовий різ­новид соціального контролю, що власхивий інсхихуху незалежно від хого, чи має осханній сисхему санкцій, які підхримують його. Більше того, є всі підстави вважати таку систему додатковою, вторинною за ефективністю, оскільки її поява свідчить радше про недостатню ефективність процесів ін-ституціоналізації [5, с. 89-93].

Таким чином, парадокс, сформульований нами на початку даної теми, тепер розв'язується, тобто пояснюється посиланням на неспеціалізовану інстинктуальну організацію людини. Пам'ятаєте, як нам кортіло дізнатися про незнайомця? Але ж будь-який незнайомець потенційно уособлює не­безпеку, спричинену, як ми всі підозрюємо, відсухнісхю чіхко визначених схереохипів поведінки. Коли ми заспокоюємось? Тоді, коли дізнаємось про спектр можливих дій людини, а для цього досить бути обізнаним лише в його соціальному статусі та ролях, що відповідають останньому; тепер ма­ємо справу з цілком передбачуваною людиною, хоча, за великим ра­хунком, вона й досі залишається загадкою.

Та сама неспеціалізованість людського існування, вкорінена в її біоло­гії, дозволяє пояснихи вражаючу кількісхь ролей, зіграних однією люди­ною прохягом її життя, ролей суперечливих як стосовно одна одної, так і внутрішньо. Брак інстинктів, що вказують на виправдану лінію поведінки у цілком визначених умовах, передбачає пластичність людської природи та необхіднісхь її спрямування шляхом забезпечення порядку і схабільносхі. Інсхихуціоналізація та пов'язані з нею соціальні ролі фактично виконують роль інсхинкхів, скеровуючи енергію, яка продукується людським організ­мом, на виконання, і виконання передбачуване, певних дій.

Саме ця пластичність людської природи пояснює, чому суспільне життя вимагає такої кількості ролей (вони антропологічно необхідні, на­самперед для виживання самого суспільства), а також дивовижну здатність людей їх глибоко грати, причому робити це навіть в умовах, коли багато ролей є суперечливими (неспеціалізована інстинкхуальна організація до­зволяє використовувахи організм у дуже широкому спектрі різних видів діяльності, що до того ж постійно зазнають змін).

Урешті-решт, інституціоналізація та ролі, з одного боку, відкривають шлях до суто людського існування, а з іншого - здійснюють це за рахунок суттєвого та фатального обмеження можливих виборів: народившись здат­ною прожити хоч мільйон життів, людина, у кращому випадку, проживає лише одне.

62

Культура і суспільство: взаємодія та взаемообумовленість

Для кращого усвідомлення того, про що йтиметься далі, я процитую уривок з відомої п'єси А.П. Цехова "Три сесхри". Але спочахку декілька зауважень. Були собі десь у губернському місті три сестри - Ольга, Маша і а Ірина, проте розповідь не про них, а про їхнього брата, Прозорова Анд­рія Сергійовича. Якщо ж зовсім точно, то не стільки про нього, скільки про ііого наречену, а потім дружину, Наталю Іванівну. А ще точніше: йдегься про взаємовідносини нареченої з сесхрами. Охже, уявіхь собі сихуацію: день народження однієї з сесхер, Ірини, госхі, деякі з них - хакі несподіва­ні, що схожі на прибульців, шум ха гам. У цілому, як завжди на хаких без­глуздих вечірках. І ось...

Наталья Ивановна входит; она в розовом платье, с зеленьїм

поясом.

Нахаша. Там уже завхракахь садятся... Я опоздала... (Мельком глядишся « іеркало, поправляєшся). Кажется, причесана ничего себе... (Увидев Ирину). Милая Ирина Сергеевна, поздравляю вас! Щелует крепко и продолжитель-ію). У вас много гостей, мне, право, совестно... Здравствуйте, барон!

Ольга (входя в гостииую). Ну, вот и Наталия Ивановна. Здравствуй-ге, моя милая!

Целуются.

Наташа. С именинницей. У вас такое большое общество, я смущена ужасно...

Ольга. Полно, у нас все свои.

Поки що зупинимося та спробуємо уявити, як можуть надалі розвива­тися події... Тепер саме час для спокійного прочитання уривка до кінця.

Ольга (вполголоса, испугашю). На вас зеленьш пояс! Милая, зто не­хорошо!

Наташа. Разве єсть примета?

Ольга. Нет, просто не идет... и как-то страмно...

Наташа {плачущши голосом). Да? Но ведь зто не зеленьїй, а скорее матовьій {Идет за Ольгой в залу) [49, с. 330].

Колись, до речі, не так вже й давно, один з філософів зазначив, що най-сильнішою владою є та, що залишається непоміченою. У поданому уривку, прочитаному старанно та ретельно, ми зіткнулися з таким самим випадком: ми опинились під впливом певного явища, що навіть і досі залишається не­поміченим чи, мабуть, майже непоміченим, і незбагненним. Згадайте та по­вірте: саме те, що Ви, так само як колись давно і я, не змогли осягнути, і становить сутність явища, якому далі ми присвятимо цілу лекцію.

Явище, що, по-перше, залишилося для нас непоміченим, коли ми не змогли передбачити подальші події: чи багато з Вас могли передбачити та­ке нетактовне звинувачення у відсутності смаку, яке пролунало на адресу Наталії?

63

Явище, що, по-друге, залишилося непоміченим як для нареченої Анд­рія Сергійовича, що вдягла рожеву сукню із зеленим паском, так і для са­мих сестер, коли вони не змогли впоратися зі своїм щирим намаганням да­ти миттєву оцінку особливостям одягу людини, яку вони вперше побачили.

Явище, що, по-третс, відразу визначило взаємне розташування всіх дійових осіб цього уривка: сестри з одного боку, а наречена — з іншого; межі смаку та культури, пам'ятаємо, є найбільш нездоланними з-поміж усіх існуючих. І подальший конфлікт між цими двома сторонами можна було б передбачити вже відразу, лише на підставі манери одягатися.

Отже, явище стає поміченим лише у випадку зіткнення з таким самим, але деіцо відмінним, явищем.

Навіть не назвавши це явище, ми познайомилися з його, ймовірно, найсуттєвішими та водночас парадоксальними ознаками - невловимістю і переважно абстрактним характером, а також безперечним, миттєвим, фак­тично підсвідомим, майже автоматичним впливом на людські вчинки. Йдеться про культуру, вплив якої на людину, можливо, є найбільш ваго­мим серед усіх інших факторів, а тому він напрочуд тісно пов'язаний з людською природою.

Досить лише сформулювати ознаки, виходячи з яких надалі будується концепція культури, що до того ж узгоджується із раніше встановленими фактами (наслідки соціальної стратифікації, конструювання не лише уявлень про належне жінкам та чоловікам, але й створення самої сутності статі, вплив суспільства на рівень та визначення девіантної поведінки, вражаюча пластичність людського організму), як відразу виникає підозра, що культура, всупереч попередній темі, може бути описана в термінах біології. Адже не­вловимість та водночас незаперечний вплив дуже нагадує дію інстинкту (на яку зазвичай покладається все непорядне, що існує в суспільстві).

Отже, перед нами постало завдання перевірити сумнів, що раптово ви­ник, та, відповідно до результатів, продовжити процес дослідження різно­манітних аспектів того, що часто так ризиковано та безпечно позначається

як суспільство.

Слід зазначити, що "сучасна історія генетичних досліджень людської поведінки почалася більше століття тому з кузена Ч. Дарвіна, Френсіса Гал-тона. Прочитання дарвінівського Про походження видів надихнуло Галтона присвятити решту свого життя дослідженню спадковості в людській пове­дінці" [54, р. 161]. Після цього було встановлено багато цікавих фактів, що стосуються генетичної обумовленості людської поведінки; наприклад, до­сить несподівано з'ясувалося, що велика кількість так званих життєвих по­дій, на кшталт конфліктів між подружжям, багато в чому може бути пояс­нено посиланням на генетичні особливості [54, р. 182].

Наукою, що прагне вивчати суспільство з точки зору біологічної ор­ганізації людини, сьогодні стала соціобіологія, підґрунтя якої було закла­дено американським вченим Е. Вілсоном (Е. Wilson). У праці "Соціобіоло­гія: новий синтез" (1975) він навів класичне визначення останньої: "Сис-

64

н-матичне дослідження біологічного підґрунтя усіх форм соціальної пове­дінки усіх видів організмів, включаючи людину" ^|8 (цит. за [57, р. 102]).

Однією з найбільш відомих ідей соціобіологів є ідея так званої ре­продуктивної стратегії, що "являє собою модель поведінки, до якої при­ходять через еволюційний добір і яка сприяє шансам на виживання нащад­ка" 113, с. 36]. Суть її в такому.

Народження дитини, з точки зору суто біологічної, є наслідком поєд­нання жіночої яйцеклітини та чоловічого сперматозоїда; з тієї самої точки юру, біологічна значущість одного сперматозоїда та однієї яйцеклітини іомсім різна. Адже у здорового чоловіка запас сперматозоїдів, що вироб-нясться яєчками, поповнюється постійно протягом більшої частини життя. І Іід час еякуляції чоловік виділяє сотні мільйонів сперматозоїдів: цієї кіль­кості вистачить, аби запліднити усіх жінок України, і так щонайменше чо-шри рази. Яєчники новонародженої дівчинки містять увесь її життєвий за­пас фолікулів, або незрілих яйцеклітин. Зазвичай яєчники жінки викида­нні, по одній яйцеклітині щомісячно. Отже, якщо чоловік біологічно зда-іі-н стати батьком багатьох тисяч дітей, то жінка може виносити лише ма­ну їх кількість [28, с. 133].

За такої біологічної різниці "чоловіки (самці) неперебірливі у своїх г гатсвих зв'язках. Вони прагнуть мати їх із багатьма партнерами, і з погля­ду інтересів виду така стратегія цілком виправдана; вони виконують свою роль, яка полягає в максималізації шансів запліднення, й, давши такий шанс одній самиці, кидаються до іншої"" [13, с. 36]. Однак така схема не уз-юджується з репродуктивними інтересами жінки: кож^а вагітність потре-ііус дев'яти місяців, пологів та певного часу для післяпологового догляду іа дитиною. Тому ефективна репродукція жінки залежить від ретельного вибору чоловіка, чиї якості (починаючи з того, що він просто залишиться поруч) сприятимуть виживанню та успішній подальшій репродукції дити­ни [28, с. 133].

Таким чином, горезвісний "подвійний стандарт", увічнений у ро­сі ііському жарті "каждьій мужчина имеет право на лево", крім історичного володарювання чоловіків над жінками, має ще суто біологічне підґрунтя: чоловіки та жінки використовують різні репродуктивні стратегії.

Слід відразу зазначити, що оцінка соціобіологічних теорій ніколи не (>ула однозначною, причому це однаковою мірою стосується і соціологів, і біологів, і соціобіологів. Соціолог Е. Гіденс слушно писав, що його колеги "не дуже багато знають про генетичний базис людського життя, а біологи, у свою чергу, недостатньо обізнані з результатами соціологічних та антро-

¹⁸ К. Благосклоиов у примітках до однієї праці Нобелівського лауреата з етології 11. Гінбергена вказує на те, що "суспільна, або соціальна, поведінка тварин - термін, прийнятий у західноєвропейській та американській зоологічній літературі. Радянські ж учені використовують терміни: "трупова", "колоніальна", "зграйна", "стадна" поведінка, поведінка у спільності" (у примітках: [42, с. 8]). Таким чином, появі соціо-(їіології сприяла навіть усталена в американському науковому співтоваристві іоологічна та етологічна термінологія.

65

пологічних досліджень. Тобто кожна зі сторін має труднощі в тому, щоб повністю зрозуміти силу аргументів, які висуває друга" [13, с. 36]. Водно­час це не звільняє нас від пошуку істини, навіть якщо вона буде для кож­ного своя.

Критичні зауваження соціологів та біологів можна звести до кількох. По-перше, виникають побоювання, що соціобіологія здатна оживити давні біологічні аргументи, коли проголошувалася зверхність однієї раси чи ста­ті. Це звинувачення виявилося найбільш "легким": у відповідь апологети соціобіології наголошують на тому, що остання насправді сприяє єднанню всіх людей, оскільки еволюційна історія одна, а тому соціобіологія підкре­слює життєву важливість усіх статей чи рас для репродукції людини '⁹.

По-друге, і це вже серйозно, соціобіологам закидають спекулятивність їх конструкцій. Г. Крайг, представник так званої психології розвитку, на­водить цікаві дані щодо результатів генетичних досліджень. Зокрема, за різними оцінками, схильність до скоєння злочину може залежати від спад­ковості на 50 %, а може і па нуль. Ті самі дані стосуються алкоголізму - від 0 до 60 %; розумові здібності (за різноманітними інтелектуальними теста­ми) - від 20 до 80 % [22, с. 130 - 131]. Тільки шизофренія та маніакально-депресивний психоз можуть вважатися генетично обумовленими: від 40 до 90 і від 60 до 80 % відповідно [22, с. 130 - 131].

Навіть у цьому випадку можна помітити, що 10-20 % залишаються на частку негенетичних факторів - і це щонайменше! Тому Д. Бас, психо-лог-генетик, закидає соціобіологам хибне припущення, відповідно до якого постулюється: "Природний добір призвів до появи у людей загальної моти­вації максимізувати притаманну здібність (inclusive fitness)" [52, с. 463]. Тобто репродуктивна стратегія не може бути простежена в межах індиві­дуального життя - лише у вигляді кореляції з іншими здібностями. Вже це свідчить про практичну неможливість виокремлення своєрідного "чистого типу" репродуктивної стратегії ²⁰.

З іншого боку, те, що конституює певну здібність (скажімо, репродук­тивну стратегію), радикально різниться у різних видів чи статей, внаслідок чого "навіть у принципі не може бути домінуючого загального засобу мак­симізувати здібність або репродуктивний успіх. Люди, таким чином, не можуть мати психологічного механізму, мета якого полягає у максимізації репродуктивного успіху... Замість цього в нас є механізми, які у своїй су­часній формі існують завдяки тому, що в нашому еволюційному минулому вони успішно розв'язували певні адаптивні проблеми. Той факт, що успіш­ні рішення еволюціонували через процес диференційованого репродуктив-

¹⁹ Однак далі ми побачимо, як один із сучасних соціобіологів стверджує, що з біо­логічної точки зору людство було б кращим, якби складалося з осіб виключно чоловічої статі. Отже, значна частина цього аргументу й досі зберігає свою силу.

Такий собі різновид відомих парадоксів системного аналізу: пізнати систему можна лише за умовк пізнання її підсистем, знання яких можливе лише за умови пі­знання системи.

66

ного успіху не означає, що механізми розв'язання проблем являють собою максимізатори домінуючої загальної здібності (domain-general fitness maximizers)" [52, с. 463].

Звідси, на думку Р. Роуз, ще одного психолога-генетика, "ми успадко-мусмо схильності, проте не долю" [55, с. 648]; крім того, "менше ніж поло­нина варіацій, що спостерігаються у типовому поведінковому фенотипі, приписується впливу спадковості, та цей вплив переважно є опосередкова­ним взаємодіями та кореляціями гена й оточуючого середовища" [55, с. 648]. Таким чином, "життя не являє собою простих наслідків генетично­го тягаря. Генетичний детермінізм є неймовірним для простих дій..., не­правдоподібним для складної людської поведінки" [55, с. 648].

Але як визначити статус аргументів тієї чи іншої сторони, коли ми не надто обізнані ні в генетиці, ні в нейрофізіології, ні в теоріях когнітивного розвитку, ні в антропології чи соціології? Спробуємо розв'язати суперечку, що має на меті виявлення детермінуючого впливу генетичних і культурних чинників у процесі становлення людини; звернемось до відомостей про так знаних дітей-мауглі, тобто дітей, що за певних причин були залишені осто­ронь соціалізації. Гіпотеза, якою ми надалі будемо керуватись, така:

- якщо ці діти виявлятимуть риси, що притаманні іншим людям, тоді є псі підстави стверджувати вирішальний вплив генетичних факторів;

— у протилежному випадку йтиметься про визначальну дію культур­ них чинників.

Ученим відомо не так вже й багато дітей-мауглі. Перший документа­льно підтверджений випадок дитини, яка прожила перші роки свого життя поза сферою так званих нормальних людських контактів, датується 9 січня 1800 p., коли "з лісу, неподалік від села Сен-Серен у південній Франції, вийшло дивне створіння. Як незабаром з'ясувалося, то був хлопчик віком років одинадцяти-дванадцяти, але хоч він і йшов на двох ногах, все ж більше скидався на дикого звіра, ніж на людину. Він видавав лише різкі дивні звуки, щось подібне до гарчання або виття. Цей хлопчик вочевидь не мав уявлен­ня про особисту гігієну й справляв потребу там, де йому заманеться і коли йому заманеться" [13, с. 42].

"Дикий хлопчик-сенсація з Аверона" привернув до себе увагу вчених, що з медичної точки зору не знайшли в нього якихось значних відхилень; проте він щиро демонстрував різноманітні відхилення з точки зору пере­січної людини: "Коли йому показували дзеркало, він явно бачив віддзерка­лення в ньому, але не впізнавав себе. Одного разу він спробував схопити картоплину, яку побачив у дзеркалі, й простяг туди руку, вдарившись об скло. (Ту картоплину хтось тримав у руці в нього за головою.) Після кіль­кох марних спроб він таки схопив картоплину, сягнувши рукою через своє плече" [13, с. 43].

Один з тих, хто постійно спостерігав за ним, так узагальнює той епі­зод: "Усі ці невеличкі деталі й багато інших, які можна було б ще додати, доводять, що цей хлопчик не зовсім позбавлений розуму, кмітливості та здатності робити правильні висновки. Проте ми змушені визнати, що в усіх

67

випадках, не пов'язаних із його природними потребами або задоволенням його апетиту, його поведінка нічим не відрізняється від поведінки тварин. Хоч він і здатний на відчуття, але вони не допомагають йому сформувати якусь думку або уявлення. Він навіть неспроможний порівняти їх між со­бою. Можна дійти висновку, що немає ніякого зв'язку між його душею або розумом і його тілом..." [13, с. 43].

Ще більш цікава доля цього хлопчини: "Згодом хлопця забрали в Па­риж, де вдалися до систематичних спроб перетворити його "зі звіра на лю­дину". Ці намагання лише почасти увінчалися успіхом. Його навчили хо­дити до вбиральні, він погодився носити вбрання і набув уміння са­мостійно вдягатися. Проте він був байдужий і до іграшок, і до ігор, зумів опанувати лише кілька слів. Наскільки ми можемо судити на підставі де­тального опису його поведінки та реакцій, це не означало, що він був розу­мово неповноцінний. Скидалося на те, що він або не хотів, або був неспро­можний опанувати людську мову. Він майже не зробив подальшого посту­пу й помер 1828 року десь у віці сорока років" [13, с. 43].

Інший приклад - це справжній випадок мауглі. Англійські місіонери в Індії знайшли дівчинку у віці приблизно 8 років. Уважається, що батьки кинули її напризволяще тоді, коли вона була ще грудною; також уважаєть­ся, що вижила дівчина завдяки вовкам. Коли її знайшли, то, цілком при­родно, дівчина вкрай вороже ставилась до інших людей, бігала без одягу просто неба та споживала сире м'ясо. Протягом восьмирічного навчання у школі місіонерів Камала (так назвали дівчину) зробила певні успіхи: вона навчилася вживати найпростіші слова, виражати різні почуття, проявляла певну дружелюбність, одягалась та їла приготовлену їжу. Водночас Камала так і не навчилася читати і підтримувати дружбу протягом тривалого пері­оду часу [38, с. 115].

Далі хронологічно і змістовно йдуть два схожих випадки: Анна та Іза­белла. Внаслідок несприятливих сімейних обставин обидві дівчинки були насильно ізольовані від інших людей та обмежені в емоційних стосунках із батьками. Але якщо у Анни п'ять років соціальної ізоляції спричинили не­оборотні порушення (у вісім років її розумовий розвиток дорівнював роз­виткові нормальної дворічної дитини, розмовляти вона почала майже в де­сять, а згодом померла від захворювання крові), то доля Ізабелли вияви­лась щасливішою: через півтора року її словниковий запас становив близь­ко 2 тисяч, а в 14 років Ізабелла почала відвідувати шостий клас [28, с. 173]. Причини такої різниці так і не були встановлені: можливо, позна­чилося те, що мати Анни була психічно хворою, у той час як Ізабелла про­ходила курс адаптації, вже спеціально розроблений для таких ситуацій² .

І останній випадок: Дженні, яку знайшли у 1970 р. у віці 13 років у Каліфорнії. Із Дженні жорстоко поводились її батьки, зокрема з дворічного віку вона була прив'язана до стільця із отвором, що стояв у темному га-

²¹ Участь у дослідженнях цих двох дівчат брав відомий американський соціолог К. Девіс, із поглядом якого на сутність соціальної стратифікації ми вже познайомилися.

68

ражі. У 13 років її вага не перевищувала 27 кілограмів, а за розумовим роз­питком вона відповідала однорічній нормальній дитині. Після інтенсивно­го лікування вона видужала фізично, проте досі розмовляє як маленька дів­чинка; зараз вона живе у притулку для дорослих інвалідів із порушеннями розвитку [28, с. 173].

І хоча слід бути дуже обережними при тлумаченні цих неповних да­них, все ж таки можна зробити висновок, що соціальна ізоляція в дитинст-ііі спричиняє незворотні порушення розумового розвитку, внаслідок чого певна істота не може перетворитись на людину, принаймні у звичайному сенсі цього слова.

Зважаючи на ці дані та запеклу критику, соціобіологи останнім часом дещо відійшли від своїх попередніх, як виявилося, спрощених уявлень. Гак, повертаючись до дітей-мауглі, Ст. Пінкер, один з провідних амери­канських психолінгвістів, визнає: "Серед тих дітей-мауглі, яких знаходять по лісах або в домівках психічно неповноцінних батьків після пубертатно­го віку, деякі опановують слова... проте вони ніколи не бувають здатні на ' і є, щоб опанувати граматику мови у повному обсязі" [33, с. 278]. Однак проти переоцінки цього факту висуваються щонайменше два аргументи: по-перше, навіть якщо б Камала вибігла з лісу, вільно володіючи якоюсь ирасвітовою мовою, то з ким би вона розмовляла? Тобто мова вимагає ін­шої людини, а за її відсутності мова вже не потрібна [33, с. 265].

По-друге, ще однією причиною нездатності опанувати мову можуть бути "пікові зміни у мозку, такі як зменшення рівня метаболізму і кількості нейро­нів протягом молодшого шкільного віку та досягнення найменшої кількості шнапсів і рівня метаболізму приблизно у пубертатному віці" [33, с. 279].

І взагалі наявність критичних періодів у навчанні є цілком природним кі поширеним явищем серед тварин [33, с. 280]; однак ситуація хоч і по­ширена, але все одно незрозуміла: чому, наприклад, корисна здатність опановувати мову не поширюється на все життя?

Це, на думку генетиків, яких цитує Ст. Пінкер, пояснюється логікою природного добору: коли триває постійний добір певних якостей, то тим самим передбачаються різноманітні компроміси між вигодами та витрата­ми. Природний добір віддає перевагу тому варіанту, за якого вигоди отри­мує молодий організм, а не тому, за якого вигоди рівномірно розподіля­ються протягом життя: врешті-решт, спочатку виживання, а потім усе ін­ше! Тому "у представників будь-якого біологічного виду перевага буде на боці тих генів, що зміцнюють молодий організм на шкоду старому... тому здатність до вивчення мови може бути подібна до інших біологічних функ­цій. Мовні страждання туристів і студентів можуть бути платою за мовну геніальність, виявлену ними у дитячому віці, так само, як і дряхлість похи­лого віку - це плата за бадьорість юних років" [33, с. 282].

Як бачимо, відповідаючи на критику, соціобіологи виявляють і дотеп­ність, і послідовність. Останнє особливо стосується експлікації усіх прихо-ианих припущень нової еволюційної теорії. Найбільш яскраво це втілилося у соціобіологічному тлумаченні культури, безпосереднього предмета на­шої сьогоднішньої теми.

69

Скажімо, відомий сучасний соціобіолог Д. Смайлі спочатку вказує на відоме: "Людська культура еволюціонувала протягом тривалого періоду, пройшовши безліч різноманітних стадій, і те, що сьогодні існує як людська культура, являє собою сплав різних компонентів адаптивних стратегій" [37, с. 129]. Далі автор нагадує класичні постулати еволюційної теорії, що передбачали відсутність мети в гігантському процесі адаптації: "При цьо­му еволюційна зміна відбувається не внаслідок здійснення певної впоряд­кованої послідовності логічних міркувань, а за рахунок використання еле­ментів адаптації, що довели свою плідність у минулому. Наприклад, Жа-коб про еволюцію каже як про процес, що торує собі шлях через проби та помилки, коли нові якості, що себе виправдали, засвоюються, а старі, якщо вони взагалі можуть бути використані, зберігаються" [37, с. 129].

Можливо, одним з найбільш вдалих прикладів збереження елементів старих систем доти, поки вони забезпечують розвиток нових морфологіч­них або поведінкових структур, є еволюція хапального рефлексу новона­родженого. Відомо, що у перші два-три місяці свого життя дитина міцно хапає будь-який предмет, що торкається пальців її руки. Це хапання у предкових видів виконувало певні функції, пов'язані з виживанням: коли у людиноподібних мавп мати змушена втікати, покладаючись на всі чотири кінцівки, дитина, міцно тримаючись за шерсть матері, активно сприяла ви­живанню обох. Зараз хапальний рефлекс для людської дитини не такий ак­туальний, однак поведінка зберігається, бо слугує новій меті - маніпулю­ванню об'єктами [37, с. 134].

Таким чином, ми не повинні впадати в оману стосовно природності або навіть закономірності сучасної людської пристосованості до певного оточуючого середовища: "Організми... є, таким чином, продуктом певної специфічної та випадкової еволюційної історії, яка забезпечує працездат­ний адаптивний компроміс у сучасному. Якщо ми прагнемо зрозуміти цей компроміс більш повно, ми повинні зрозуміти кроки, що призвели до його появи. Культура є адаптивним взірцем наших власних видів. І якщо ми ба­жаємо осягнути її сутність, ми повинні реконструювати еволюційні кроки, що призвели до її формування" [37, с. 129].

Дотепність у новому тлумаченні соціобіології проявив Ч. Ламсден, який грунтувався на такому логічному міркуванні. Уявімо собі соціаліза­цію, один з найбільш звичайних суспільних процесів. Якщо придивитись уважніше, то з'ясовується, що "реально дитячий рівень соціалізації дозво­ляє молодому учню одержати лише неповні або недостатньо організовані дані... навіть за умови, що елементи області йому відомі" [24, с. 111].

Але ж відомо, що вже у дитинстві так звана первинна соціалізація від­бувається напрочуд вдало, коли дитина засвоює базові суспільні цінності у повному обсязі. Звідси єдино можливий висновок полягає у наявності пев­них біологічних імперативів: "Люди не в змозі оволодіти змістом культу­ри, якщо немає багатьох епігенетичних правил. Процедури навчання грун­туються на підсиленні, узагальненні стимулів або на узагальненій здатнос­ті до конструювання, однак самі по собі випробувані гіпотези не зроблять

цієї справи..." [24, с. 111].

70

Таким чином, немає сенсу казати про дію виключно культурних або, п.шпаки, біологічних факторів: "в остаточному підсумку на розвиток впли-п.mm, як генетичні, так і культурні фактори" [24, с. 109]. Сучасні соціо-пииюги почали відтворювати аргументи, що мали на меті заперечення їх­ніх пояснювальних конструкцій. Але якщо "все це відображає взаємодію інологічних факторів та факторів оточуючого середовища" [24, с. 109 -І 101, то яким чином, на думку соціобіологів, співвідносяться біологічні та

культурні фактори?

Ч. Ламсден пропонує спеціальний термін "генокультурна трансляція":

('коріте, він призначений для того, щоб привернути увагу до специфічної

і іратегії розвитку, де еволюційні імперативи, що скеровують зростаючий

організм, визначають, що ці, а не інші елементи культурного середовища із

найбільшою ймовірністю використовуються у ментальному розвиткові"

|.'4,с. 109].

На такому підґрунті вже начебто можна глибше розрізнити притаман­не людині та тварині. Так, Р. де Coca інстинкти, притаманні тваринам, на-швас Т~інстинктами, вважаючи їхньою суттю передбачувану стандартну нідповідь на точні "звільняючі стимули" [39, с. 120]. Людині ж властиві так шані Х-інстинкти, а їхньою характерною рисою можна вважати наявність емоцій, які "не визначають фіксованої моделі поведінки. Навпаки, вони можуть породжувати різноманітні типи цілеспрямованої поведінки за різ­них обставин" [39, с. 120].

Наслідком такої настанови, ще навіть більш важливим, ніж поглиб-іенпя усвідомлення спільного та відмінного між людьми та тваринами, є можливість пояснення розмаїття та водночас універсальності культурного розвитку. Оскільки еволюція, за чудовим висловом Франсуа Жакоба, являє собою процес "латання абияк", коли в кожен окремий момент добір пра-піос з відносно малими змінами існуючих структур, тоді різноманітність розвитку може бути просто вкорінена в процес еволюції.

Як приклад можна навести статеве розмноження. "З еволюційної точ­ки зору, це найбільша нісенітниця, оскільки являє собою річ ризиковану та марнотратну. Ризиковану тому, що кожне наступне покоління відчуває не­пе шеку руйнування внаслідок рекомбінації добрих, вдалих рис, а марно-і ратне тому, що половина з будь-яких перспективних генів втрачається в процесі мейозу. Так, люди як вид були б кращі, якби були представлені піше чоловічими особинами та розмножувалися за допомогою партеноге­незу" [39, с. 118].

Таким чином, хоча "з інженерної точки зору можна казати про те, що і і чи інші механізми могли бути створені більш ефективно" [39, с. 118], проте така відсутність телеологічності людського розвитку відповідає за його розмаїття, у той час як тісна пов'язаність із минулим - за універсаль­ність, коли людство як біологічний вид було змушене пристосовуватись до певного оточуючого середовища.

Як можна поставитись до сучасної соціобіології? Це питання не є мар­ним, оскільки певне уявлення врешті-решт позначається на нашій поведін-

71

ці. Точка зору соціобіологїї може здаватись цілком обгрунтованою та пе­реконливою; однак не зовсім зрозуміло, чим тоді пояснення соціологів від­різняються від пояснень соціобіологів, адже обидві сторони посилаються па складне переплетіння біологічних та соціальних факторів.

Аби виплутатись, повернемось до славнозвісної репродуктивної стра­тегії. Скажімо, соціологи вказували: винахід протизаплідних засобів може позначатись на сексуальній поведінці жінки, яка сьогодні мало чим посту­пається поведінці чоловіка у цій сфері. Для соціобіологів це виявилося пев­ною несподіванкою: жінки поводяться не так, як передбачалося теорією?

Згодом з'явилася нова версія сексуальної поведінки жінок: не всі жін­ки можуть мати дітей від чоловіків із найбільш життєздатними генами, які до того ж були б зацікавлені у вихованні дітей. Оскільки "принців мало та на всіх їх не вистачає", жінки змушені жити з чоловіками, що відрізняють­ся гіршими генетичними властивостями та меншою схильністю до вихо­вання дітей. Тоді у виграші опиняються гени тих жінок, що запрограмовані на стійкі зв'язки з посередніми чоловіками та водночас вдаються по "разо­ву допомогу" з боку чоловіків з кращими генами. Така "допомога" зазви­чай повинна бути таємною, аби законний чоловік не відмовився від піклу­вання про "свого" нащадка. Отже, фізично жінок приваблюють так звані "мачо", у той час як ідеологічно вони є прихильниками "добрих та ніж­них"; тому найкращою репродуктивною стратегією для жінки є комбінація стійких зв'язків та любовних історій, що, однак, суттєво відрізняється від поведінки чоловіка (нерозбірливість, не дуже стійкі зв'язки, багато дітей

від багатьох жінок).

Що можна сказати з цього приводу? Гадаю, можна сподіватися, що відкриття справжньої сексуальної поведінки чоловіка змусить соціобіологів ще раз змінити свої пояснення. Однак, попри всю свою кумедність, цей не­величкий приклад із життя науковців показує, що адаптивних історій, на кшталт цих двох про репродуктивну стратегію, можна розповісти безліч. Поки що чітко визначатися зі ступенем обгрунтованості можна лише у ви­падку яскраво та однобічно висловленої позиції, але на це сучасні соціобіо-логи вже не погоджуються, віддаючи перевагу менш ризикованим пояснен­ням. Але вже соціологи не вбачають жодних підстав довіряти соціобіоло-гам, прагнення яких віднайти генетичні, тобто незмінні та дієві, чинники су­спільного життя, відтепер обертається на виняткову спекулятивність їх тео­рій, що вже нічим не поступаються за характером соціологічним...

У цілому, кожен може обирати свою позицію: не виключаю того, що хтось виявить прихильність до соціобіологічного тлумачення культури; принаймні раніше встановлений миттєвий та майже підсвідомий її вплив на людські вчинки і досі виправдовує прагнення підвести під культуру біо­логічне підґрунтя. Зі свого боку, можу лише вказати на розуміння куль­тури, що, на мій погляд, краще, аніж соціобіологчне, узгоджується з рані­ше встановленими фактами вражаючого за своїм розмаїттям, проте одна­кового за дієвістю впливу суспільства на людське життя.

72

Видатний американський антрополог та культуролог Дж. Мердок якось зазначив: "Крос-культурне дослідження грунтується на переконанні, що всі людські культури, незважаючи на їх розмаїття, у своїй основі мають багато спільного та що ці спільні аспекти культури підлягають науковому аналізу" [29, с. 49]. Виходячи з цього, Дж. Мердок виокремив сім так зва­них фундаментальних характеристик культури, що "не претендують на но-пизну, оскільки всі вони поділяються багатьма суспільствознавцями, а ба-і аго з них - усіма" [29, с. 49].

/. Культура передається через навчання, тобто культура не є інстинк­тивною, не є вродженою та не передається біологічно. Вона складається з певних навичок — таких засобів реагування, що набуваються кожним інди­відом у процесі навчання, яке триває протягом всього життя, починаючи від народження.

Наслідок: якщо культура передається через навчання, то з цієї універ­сальності навчання випливає "лише" певна одноманітність усіх людських культур, що передаються через навчання.

2. Культура прищеплюється через виховання: лише людина здатна шачною мірою передавати набуті навички своїм нащадкам. Більшість на- ничок, набутих людьми у процесі навчання, передаються від батьків до ді- ісй протягом багатьох поколінь. Прищеплюючись кожного разу, вони пе­ ретворюються на тривкі в часі та відносно незалежні від індивідуальних носіїв утворення, що є чудовим приводом позначити таку сукупність нави­ чок як культуру.

Наслідок: якщо культури прищеплюються через виховання, то всі культури повинні мати відбиток виховання. Виховання означає не лише передачу технічних навичок та знань, а також дисциплінування тваринних імпульсів дитини з метою її пристосування до соціального життя. У людсь­кій поведінці повинні проявлятися деякі регулярні якості, що відобража­нні, засоби, за допомогою яких ці імпульси пов'язуються та перенаправля-іоіься у ранні роки життя дитини, тим самим визначаючи її подальший особистісний розвиток.

3. Культура соціальна: культурні навички та звички зберігаються про- іяюм часу не тому, що передаються в процесі навчання та прищеплюються через виховання, а насамперед тому, що є соціальними, тобто вони, з одного поку, властиві людям, що мешкають у колективах, а з іншого боку — збері- і лють свою відносну одноманітність під впливом соціальних факторів.

Наслідок: культура є соціальною, а звідси, у певному сенсі, однома­нітною, тому що її складові елементи забезпечують виживання певної спі­ні,поти. Серед таких культурних універсалій необхідно виокремити по­чуття колективної згуртованості, механізми соціального контролю, органі-іацію захисту від ворожого середовища та забезпечення процесу відтво­рення населення.

4. Культура ідеаційна: групові звички, іцо становлять культуру, зде­ більшого концептуалізовані як ідеальні норми, або взірці поведінки. Тобто иільшість людей демонструє значний ступінь осягнення своїх культурних норм, здатність відокремити їх від суто індивідуальних звичок, концептуа-

73

лізувати та розповідати про них у дрібницях (зокрема, про обставини, що­до яких кожна норма є релевантною, та санкції за їхнє порушення). Звідси (лише у певному сенсі) культуру слід розуміти як ідеаційне утворення, а окремий її елемент - як ідею щодо відповідності певного роду поведінки певному прецеденту (зовнішнього, вербального або підсвідомого), ідею, що зазвичай сприймається та поділяється членами групи або підгрупи.

У той же час ці ідеальні норми не слід плутати з дійсною поведінкою: в кожному окремому випадку поведінка людини є реакцією на сучасний стан її організму (внутрішні спонукання) та сприйняття тієї цілісної ситуа­ції, в якій вона знаходиться. Звідси культура є лише одним з факторів, що визначає поведінку індивіда, однак внутрішні та зовнішні обставини мо­жуть спричинити більш-менш серйозні відхилення від ідеальних норм.

Наслідок: у тому ступені, в якому культура ідеаційиа, ми можемо стверджувати, що всім культурам має бути притаманний певний ступінь подібності, спричинений універсальністю законів, що спрямовують симво­лічні когнітивні процеси (наприклад, у принципах магії можна відшукати певні паралелі по всьому світу).

5. Культура забезпечує задоволення: культура завжди та обов'язково забезпечує задоволення базових біологічних потреб і вторинних потреб, що виникають на їх підґрунті. Елементи культури - це перевірені узви­ чаєні засоби задоволення людиною своїх бажань у взаємодії із зовнішнім природним світом та іншими людьми. Інакше кажучи, елементи культури продовжують існувати лише за умови, що для членів суспільства вони ото­ чені аурою задоволення, тобто з'єднані з таким балансом насолоди і стра­ ждання, коли перше домінує. Саме це пояснює тривалість культури.

Наслідок: якщо культура задовольняє, то у всіх культурах повинні проявлятися риси подібності, оскільки базові людські потреби є однакови­ми та вимагають однакових форм задоволення ^п.

6. Культура адаптивна: культура адаптується до географічного сере­ довища; до іншого соціального середовища шляхом запозичень та реорга­ нізації; біологічних та психічних потреб людського організму ³. Звідси "іс­ торія культури являє собою послідовність унікальних подій, у якій всі нас­ тупні події обумовлюються попередніми".

У цій послідовності можна виокремити два типи факторів, що впли­вають на процес адаптації культури. Перший з них пов'язаний із певними історичними подіями: це, зокрема, стосується подій, що справляють неаби­який вплив на культуру, та є зазвичай випадковими, оскільки виходять за межі культурного континууму (природні катаклізми, епідемії, різноманітні психологічні події на кшталт інтуїції та емоційних вибухів, історичні кон-

²² Мається на увазі задоволення не в абсолютному, а у відносному сенсі: скажімо, важкість сільськогосподарських робіт винагороджується їжею або радістю праці; під­корення та важка праця раба є приємними у порівнянні зі смертю внаслідок нескорення "рабським" нормам.

Звідси, до речі, випливало, що "пристосування до одних тих самих умов може знаходити вияв у різних культурних формах, а подібні культурні форми можуть бути пристосовані до різних умов" [29, с. 53].

74

і акти з іншими народами, "оскільки люди схильні в першу чергу до вико­ристання культурних ресурсів сусідів задля вирішення власних проблем, а иже потім покладаються на свою винахідливість"). Ці фактори обумовлю-іогь, але не детермінують культурні зміни.

Другий тип факторів - це процес пристосування людини, якому влас-піний селективний характер: людина спирається на певні обставини та ви­бірково підходить до задоволення власних потреб. Наприклад, за зміною умов життя традиційні форми втрачають ауру задоволення і зникають; за­мість них виникають нові потреби, що спричиняють появу нових куль-іурних механізмів. Таким чином, історичні та функціональні фактори взає­модіють одне з одним, визначаючи разом розвиток культури.

7. Культура інтегративна: елементи культури, що є одним з продук-п в процесу адаптації, мають тенденцію утворювати узгоджене та інтег­роване ціле. Водночас повна інтеграція ніколи не досягається внаслідок руйнівного впливу на культуру історичних подій, витоки яких, як ми па­м'ятаємо, виходять за межі культурного континууму. Процес інтеграції за-іімаг певний час ("культурний лаг" за У. Огборном), а задовго до завер­шення одного процесу починаються інші [29, с. 49-55].

І останнє. Ми з'ясували так звані фундаментальні характеристики куль-іури; досягли певного розуміння щодо ймовірних причин існування та збе­реження культури як такої, а також сутності її впливу на створення людини і;і суспільства. Але ще не сформулювали визначення явища, що вивчається. І їй значень культури існує безліч, та нас цікавить лише одне визначення - те, що пов'язує культуру з процесом формування/творення людини та суспільс-і на, причому з урахуванням матеріалу попередніх тем. Таке визначення, мо­лінню, запропонував відомий американський антрополог К. Прц:

"Поняття культури, якого я дотримуюсь, позначає історично нада-ііііиу модель значень, що втілюється у символах, систему наслідуваних уяв-п ■//(., що виражаються у формі символів, за допомогою яких люди спілку­ються між собою та на підставі яких фіксуються і розвиваються їхні пипшя про життя та життєві настанови ".

Інакше кажучи, "якщо розглядати її як символічний механізм для кон-іролю над поведінкою, екстрасоматичне джерело інформації, культура ідіііснює зв'язок між тим, ким кожна людина може стати, виходячи з її ідібиостей, і тим, ким вона стає насправді. Стати людиною означає стати індивідом, набути індивідуальності, а індивідуальність ми набуваємо, ке­руючись патернами культури, системами значень, що історично склалися, орієнтуючись на які ми надаємо форми, порядку, смислу та напрямку на­шому життю. Задіяні при цьому патерни культури мають не загальний, а специфічний характер: не просто "шлюб", а конкретний набір уявлень про іс, якими повинні бути чоловіки та жінки, як подружжя має ставитися одне ні одного, хто та з ким може вступати в шлюбні відносини; не просто "ре-чіі ія", а віра у колесо карми, дотримання місячного посту або офірування домашньої худоби. Не можна визначити людину, виходячи винятково з нпугрішньо притаманних їй нахилів... або ж виходячи з її фактичної пове­дінки...; треба шукати зв'язок між тим і тим, який перетворює перше на

75

друге і найбільшу увагу звертати на специфічні особливості цього процесу. Лише в життєвому шляху людини, у його конкретних особливостях можна розгледіти, нехай досить наближено, її природу, і хоч культура - лише один з елементів, що визначають життєвий шлях, проте все ж таки далеко не останній. Культура формувала та продовжує формувати нас як біологіч­ний вид, і так само вона формує кожного індивіда" [14, с. 65].

Суспільство в науці: епістемологічне підґрунтя соціології

Віддамо належне зусиллям соціобіологів та останню тему, присвячену з'ясуванню впливу суспільства на науку, на сукупність категорій, що до­зволяють осягнути певні суспільні явища, почнемо з тварин.

"Потенційно тварині доступно набагато більше інформації, ніж вона здатна зареєструвати та на яку може відповісти. Якимось чином тварина змушена здійснювати відбір, реагуючи лише на ті явища, які їй важливі, та нехтуючи решту. Цей феномен називають фільтрацією стимулу. Сенс його в тому, що на різних стадіях причинного ланцюга між стимулом та реакцією деякі стимули відфільтровуються та не впливають на поведінку тварини...

Коли стимул знайдений, він може бути автоматично класифікований таким чином, що всі його сторонні особливості відфільтровуються. Так, наприклад, Летвін та ін. показали, що у жаби фоторецептори сітківки поєд­нані між собою, і створюють рецептивне поле, як показано на рисунку. Де­які з них, що названі "детекторами жуків", розрізняють головним чином дрібні темні предмети, що рухаються. У пошуках їжі жаби реагують на та­кі об'єкти більше, ніж на інші стимули" [26, с. 198].

Рис. 1. Детектори жуків у жаби не реагують на рух поля з точками (А), проте реагують на рух однієї точки (Б), особливо при її хаотичному русі (В)

Летвін, проводячи експерименти з жабами, відкрив, що певне впізнан­ня здобичі відбувається вже на рівні сітківки: "...Відводили електричну ак­тивність від зорового нерва жаби, коли об'єкти рухались у полі бачення. Вони знайшли чотири типи відповідей, які, скоріше за все, відповідають чотирьом типам гангліозних клітин у сітківці. Було встановлено, що ці клі­тини є детекторами: 1) нерухомої межі; 2) темного опуклого об'єкта, що рухається; 3) змін контрасту або руху та 4) затемнення... Інформація, що дістається мозку, включає кутовий розмір та швидкість руху об'єкта, сту­пінь контрастності з фоном та загальний рівень освітленості. Однак, аби розпізнати здобич, жабі цієї інформації недостатньо" [26, с. 218].

76

Уважніше придивімось до рисунка та інформації, що його оточує: не ііудсмо надто серйозно ставитись до жаргону спеціалістів, а натомість апробуємо опинитись у самій проблематиці. А вона така: коли перед оком жаби пролітає жук (якого, до речі, не дуже чітко видно на частині В рис. І), то жаба, не вагаючись ні миті, його з'їсть. У той же час на падаюче шсрху листя жаба не реагує. І що тут дивного — жаба їсть жуків, проте не ініянляє схильності до листя! Це дійсно може бути смішним, аж доки не іанитати себе: а чи насправді жаба ніколи не їстиме листя?

Уявімо ситуацію, коли листя падає так само хаотично, як літає жук. Як понодитиметься жаба? Це може викликати подив, однак жаба, ймовірно, та­ки не відмовить собі у задоволенні поласувати... листям. Отакої!

Таємниця, однак, не дуже складна, оскільки виявилося, що зір жаби инляс собою не лише одне око: якщо перед жабою пролітає жук, то сприй-м;к його око, потім ця інформація по нерву передається до мозку, який від-понідиим чином реагує, внаслідок чого жук опиняється у шлунку жаби. Ллє якщо перед жабою падає листя, то із зазначеного вище ланцюга наявна пише перша частина, себто далі ока інформація не передається.

Таким чином, жаба не вирішує, що їй не слід їсти листя, тому що вона нот просто не бачить, а мозок так ніколи й не дізнається про те, що ба­чили очі. Так звана еволюція створила таку систему бачення, за якої відбу-н;кться фільтрація інформації, що протягом безлічі попередніх поколінь нпивилася зайвою у справі виживання.

Особливо яскраво така обмеженість виступає при полюванні за здо­биччю: рис. 2 демонструє, що перші три моделі (змія; абстрактний малю­нок та п'явка з головою, що піднята догори) викликають у жаби так звану |н-;ікцію уникання, у той час як остання модель, що змістовно тотожна тре­ті, викликає зовсім іншу реакцію — дослідження та вивчення [26, с. 218].

Рис. 2. Реакція жаби на прості моделі: А — змія; Б — абстрактний ма­люнок; В — п'явка з головою, що піднята догори; Г— п'явка з головою,