7)Джерела цив проц. Права Джерела цивільного процесуального права

Джерела цивільного процесуального права — правові акти, що містять норми даної галузі права. Види джерел залежать від форм, у яких виражається й функціонує норма цивільного процесуального права.

Основними джерелами (формою) права у всіх сучасних правових системах світу є нормативно-правові акти держави. Нормативно-правовий акт — це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, що встановлює, змінює або скасовує правові норми. Нормативний акт приймається компетентним органом у певному процедурному порядку. Це офіційний документ, що містить правові норми, тобто носій інформації про правові норми, юридичне джерело права.

Нормативно-правові акти мають різні назви, вони відрізняються один від одного за юридичною силою, за суб'єктами видання тощо. В найзагальнішому вигляді ієрархічну структуру нормативно-правових актів України можна подати в такий спосіб: закони й підзаконні нормативні акти.

До першого виду джерел цивільного процесуального права належать:

Конституція України, що закріпила найважливіші принципи судочинства. Конституційні норми мають пріоритет при нор-мотворчості й правозастосуванні.

Цивільний процесуальний кодекс України, що є основним джерелом норм цивільного процесуального права, оскільки містить норми, що визначають завдання і принципи цивільного процесу, положення загальної частини статичного характеру, а також розгорнуті процесуальні регламенти, що відображають динаміку діяльності суду й інших учасників судочинства.

Інші закони України, що містять процесуальні норми («Про судоустрій», «Про статус суддів», «Про міжнародне приватне право», «Про прокуратуру», «Про міжнародний комерційний арбітраж», «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Для даного виду джерел цивільного процесуального права характерно наступне: а) перевага серед джерел цивільного процесу законів. Посилення ролі суду в здійсненні й захисті конституційних прав приводить до того, що його діяльність регулюється в основному нормативними актами у вигляді законів, а не підзаконних актів; б) розширення кола законодавчих актів, що містять норми цивільного процесуального права. Законодавець, приймаючи закони, що регулюють матеріально-правові відносини, значну увагу приділяє посиленню механізму захисту прав суб'єктів цих відносин і інших осіб.

До другого виду джерел цивільного процесуального права належать:

Укази Президента України й постанови уряду України (наприклад, Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» 1993 р.)-

Рішення Конституційного Суду України. Згідно зі ст. 150 Конституції України «Конституційний Суд України постановляє рішення, які обов'язкові до виконання на території України, остаточні й не можуть бути оскаржені»2.

Міжнародні угоди і договори, що визначають взаємну правову допомогу держав по цивільних справах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (наприклад, Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 року).

У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч.5 ст.8 ЦПК).

Крім того, суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (ч.б ст.8 ЦПК).

Слід також звернути увагу на Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р., який закріплює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17).

Не є джерелом цивільного процесуального права роз'яснення Пленуму Верховного Суду України.

Зазначені роз'яснення містять узагальнені положення, призначені для багаторазового застосування з тієї або іншої категорії цивільних справ або при виникненні однорідних випадків. За змістом вони являють собою результат аналізу судових помилок і неправильних тенденцій у застосуванні судами процесуальних норм з певної категорії справ у зв'язку з відсутністю норми, що регулює те або інше процесуальне питання, й на цій основі роз'яснення того, як слід правильно застосовувати відповідні норми права.

Постанова Пленуму Верховного Суду України, як і будь-який судовий акт, є підзаконним актом. Однак іменувати його нормативним актом і джерелом права ми не можемо, тому що на відміну від підзаконних нормативних актів, виданих у порядку правотвор-чості компетентними органами, що є самостійними регуляторами суспільних відносин, необхідно мати на увазі, що правила, установлені Пленумом, перебувають в іншій площині, ніж підзаконні норми. Ці нормативні приписи складаються в рамках практики й для практики2. Ті нормативні формулювання, які іноді включаються в керівні роз'яснення Пленуму, у юридичній літературі прийнято іменувати не нормою права, а правоположеннями, що являє проміжне явище, яке наближається до правових норм, але не співпадає з ними повністю.

Постанови Пленуму Верховного Суду України відрізняються від законодавчих актів тим, що вони: 1) приймаються вищим судовим органом; 2) офіційно є актами роз'яснення з питань судової практики, тобто застосовуваних судами нормативних актів; 3) засновані на обов'язковості закону, зміст якого відображають; 4) не можуть змінити, скасувати закон або інший нормативний акт, застосовуваний судом.

Таким чином, постанови Пленуму Верховного Суду України не входять ні в систему права в цілому, ні в систему джерел цивільного процесуального права. Однак вони є складовою частиною правової системи України й відіграють значну роль у розвитку цивільного процесуального законодавства.

Аналогія закону і аналогія права. Відповідно до ч.7 ст.8 ЦПК якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Необхідність у застосуванні аналогії (закону або права) обумовлена неповнотою в чинному законодавстві, вираженою у відсутності конкретного нормативного припису відносно фактичних обставин, що перебувають у сфері правового регулювання.                                    

Слід зазначити, що прогалини в праві завжди були, є й будуть навіть у найбільш стабільних законодавчих системах, оскільки об'єктивно неможливо передбачити все, що вимагає правового регулювання2.

Крім того, матеріальне право, що передбачає судовий порядок захисту прав, розвивається значно швидше процесуального права. Законодавець не встигає вчасно внести виправлення і доповнення в цивільний процесуальний закон.

Прогалини в цивільному процесуальному законі повинні запов­нюватися шляхом правотворчості компетентними державними за­конодавчими органами. Однак варто також мати на увазі, що суд не може відмовити в правосудді, пославшись на відсутність процесуальної норми, що регулює провадження по даній категорії справ (ч.8 ст.8 ЦПК), і тоді він зіштовхується із проблемою розгляду й вирішення справи при відсутності відповідних норм права. У цьому випадку він приймає рішення на основі аналогії закону або за аналогією права. При аналогії закону складається наступна ситуація: а) є відносини, що вимагають правового регулювання; б) відсутні процесуальні норми, що регламентують ці відносини; в) є процесуальні норми, що передбачають регламентацію подібних відносин.

У той же час аналогію закону і права не можна віднести до джерел цивільного процесуального права, тому що вони офіційно не визнані державою як такі.

Джерела цивільного процесу як явища об'єктивного світу існують і функціонують у відомих межах: протягом відповідного часу, на певній території (у просторі) і поширюються на певне коло осіб.

Дія процесуальних норм у часі визначається правилом, відповідно до якого незалежно від часу порушення цивільної справи в суді при здійсненні процесуальних дій застосовується процесуальний закон, що діє на цей момент. Згідно з ч.З ст.2 ЦПК провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Закон, який встановлює нові обов'язки, що скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (ч.4 ст.2 ЦПК).

Дія цивільних процесуальних норм у просторі визначає правило, відповідно до якого при розгляді цивільної справи, здійсненні окремих процесуальних дій і виконанні рішень суду діє процесуальний закон за місцем здійснення відповідної процесуальної дії.

Дія цивільного процесуального права за колом осіб. Цивільні процесуальні норми мають обов'язкову силу для всіх громадян, державних підприємств, установ, організацій, громадських організацій і їхніх об'єднань. Цивільний процесуальний закон поширюється також на іноземців, іноземні підприємства й організації, що перебувають на території України.

Розглядаючи питання про дію цивільних процесуальних нормативних актів на іноземних громадян, необхідно мати на увазі особливості правового положення іноземних громадян, що володіють дипломатичним імунітетом (ч.2 ст.413 ЦПК).

8)норми цив проц. Права Поняття, види і структура норм цивільного процесуального права

Published by Lada on Пт, 10/10/2008 - 22:17

Нормами цивільного процесуального права є встановлені державою України загальнообов'язкові правила, що регулюють порядок здійснення правосуддя в цивільних справах загальними судами та визначають систему процесуальних дій, виконуваних суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин, та систему їх процесуальних прав й обов'язків, реалізація яких забезпечується визначеними законодавством цивільними процесуальними засобами (гарантіями).

Норми цивільного процесуального права характеризуються такими ознаками:

1) встановлюються тільки державою. Санкціонованих норм в цивільному процесуальному законодавстві немає;

2) є загальнообов'язковими для всіх осіб на території України: органів, юридичних і службових осіб, для суду, учасників цивільного процесу — осіб, які беруть участь у справі, та осіб, які не беруть участі у справі. Вони визначають обов'язкові правила розгляду і вирішення цивільних справ судом, його компетенцію, суб'єктивні процесуальні права і обов'язки учасників процесу та інших осіб, умови і процесуальну форму їх реалізації;

3) мають загальний характер, є правилами поведінки суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин численного застосування. Конкретні за змістом норми цивільного процесуального права спрямовуються до багатьох адресатів і розраховані на типовий варіант поведінки — є правилами застосування одного масштабу до різних осіб;

4) забезпечуються виконанням різними правовими засобами, в тому числі цивільними процесуальними засобами захисту і відповідальності; 5) спрямовані на виконання завдань цивільного судочинства по захисту ' прав та законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ у повній відповідності з чинним законодавством. ,

Для правильного розуміння закріплених в нормі правил поведінки, розкриття їх особливостей, точного їх застосування і дотримання, вони класифікуються: за змістом, за сферою застосування, за методом впливу на поведінку правомочних осіб.

За своїм змістом норми цивільного процесуального права поділяються на регулятивні і дефінітивні. Регулятивні встановлюють правила поведінки конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: суду, сторін, третіх осіб, інших учасників процесу. Такими будуть норми статей 99, 103, 107, 108, 140, 143 ЦПК та ін. Дефінітивні норми визначають завдання цивільного судочинства, формулюють принципи процесу та його інститути, мають визначення цивільних процесуальних понять: ст. 27 ЦПК — доказів, ст. 84 ЦПК — процесуальних строків, статті 100,101 ЦПК — процесуальної правоздатності і дієздатності. В дефінітивних нормах визначаються також загальні правила поведінки, що не стосуються конкретних суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, але поведінка яких має відповідати таким правилам. Так, відповідно до ч. 2 ст. 47 ЦПК письмові докази, що їх вимагає суд або суддя від підприємств, установ, організацій, а також від окремих громадян, надсилаються безпосередньо до суду. Або ст. 6 ЦПК встановлюється, що правосуддя в цивільних справах здійснюється тільки судом і на засадах рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Дефінітивними будуть норми статей 9, 14, 32, 46, 52, 84 та ін. ЦПК.

За сферою застосування норми цивільного процесуального права поділяються на загальні, спеціальні, виключні. Загальні норми мають значення для всіх видів провадження, всіх стадій процесу. Вони вміщені в ЦПК в основному у «Розділі 1. Загальні положення» і встановлені щодо основних засад цивільного судочинства, складу суду і його відводу (статті 1-23); підвідомчості цивільних справ, доказів (статті 24-62); судових витрат, судових штрафів (статті 63-83); процесуальних строків, судових викликів і повідомлень (статті 90—97). До них відносяться норми, що визначають правила підготовки цивільних справ до судового розгляду, передбачені ст. 143 ЦПК. Вони діють з урахуванням особливостей при підготовці справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження. Спеціальні норми регулюють права, обов'язки і процесуальні дії суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин лише в певній стадії розвитку цивільного судочинства — в стадії розгляду справи по суті чи в стадії касаційного оскарження та ін. або при розгляді певної категорії справ — визнання особи обмежено дієздатною чи недієздатною. Виключні норми спрямовані на конкретизацію, доповнення загальних і спеціальних норм, та встановлюють з них виключення (чч. 2, 3 ст. 152 ЦПК та ін.). Так, ст. 129 ЦПК надає право сторонам встановлювати договірну територіальну підсудність, крім позовів про право на будівлі, виключення майна з опису, порядок користування земельними ділянками та ін., для яких встановлені правила виключної підсудності. Стаття 109 ЦПК регулює особливості участі в цивільному процесі третіх осіб без самостійних вимог у справах, що виникають із трудових правовідносин. А ч. 2 ст. 152 ЦПК регулює особливості застосування способів забезпечення позову.

За методом впливу на відносини, що ними регулюються, і поведінку їх суб'єктів норми цивільного процесуального права можна класифікувати на імперативні і диспозитивні. Імперативні встановлюють обов'язки (статті 95, 217 ЦПК), заборонення (статті 135,142 ЦПК), примушування (статті 44,48, 53 та ін. ЦПК). Диспозитивні встановлюють права суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, визначених такими нормами (статті 99, 103, 107, 108 та ін. ЦПК)

Правова норма за структурою складається з певних частин. В теорії права домінує положення, що таких частин три: гіпотеза — визначає умови, при настанні яких така норма підлягає застосуванню; диспозиція — встановлює правила поведінки; санкція — наслідки, які настають у випадку порушення або невиконання даної норми. На думку окремих авторів, норма цивільного процесуального права є двочленною і складається лише з гіпотези і диспозиції.

Але аналіз норм ЦПК підтверджує, що вони мають як тричленну, так і двочленну структуру. Тричленну структуру має норма, встановлена ст. 41 і ст. 44 ЦПК: гіпотеза — свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що відносяться до справи; диспозиція — свідок зобов'язаний з'явитися до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини; санкція — якщо викликаний свідок не з'явиться в судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути піддано штрафу в розмірі до одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян і примусовому приводу через органи внутрішніх справ

Тричленну структуру має норма, встановлена статтями 57,58 ЦПК: гіпотеза — для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, суддя може призначити експертизу; диспозиція — особа, призначена експертом, повинна з'явитися на виклик суду і дати правдивий висновок на поставлені запитання; санкція — за злісне ухилення від явки до суду експерт несе відповідальність за ч. 2 ст. 185 КпАП, а за дачу завідомо неправдивого висновку або за відмову з поважних причин від виконання покладених обов'язків — відповідає за статтями 384, 385 КК.

Двочленну структуру має норма, передбачена ч. 1 ст. 45 ЦПК: гіпотеза — свідків, які постійно проживають поза місцем знаходження суду, що розглядає справу, і не можуть з поважних причин з'явитися в судове засідання; диспозиція — може допитати суд в місці їх проживання за дорученням суду, що розглядає справу.

Тричленну структуру має норма ст. 85 ЦПК, яка передбачає наслідки пропуску процесуальних строків, а двочленну структуру — норма ст. 89 ЦПК, яка регулює продовження та поновлення процесуальних строків. Деякі норми з двочленною структурою забезпечуються санкціями, передбаченими в інших нормах права. Так, норма ст. 9 ЦПК «Мова, якою ведеться судочинство» має гіпотезу і диспозицію, а санкція за її порушення — скасування судового рішення — визначена ч. З ст. 309 ЦПК. Аналогічно норма 1 ст. 210 ЦПК забезпечується санкцією, визначеною ч. 3 ст. 309 ЦПК, передбачає обов'язкове скасування рішення, якщо справа розглянута з порушенням таємниці нарадчої кімнати.

Структурні елементи норм цивільного процесуального права мають різний характер, в зв'язку з чим можуть бути класифіковані. Гіпотези поділяються:

а) за характером викладених в них обставин — на односторонні і двосторонні. Односторонні передбачають лише правомірні або неправомірні обставини, настання яких обумовлено застосуванням даної норми права. Такою буде гіпотеза норм ст. 5 ЦПК з правомірними обставинами, яка передбачає, що суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою особи, яка звертається за захистом свого права або охоронюваного законом інтересу. Двосторонні гіпотези передбачають як правомірні, так і неправомірні обставини, які є підставою для застосування такої норми права. При цьому, при наявності неправомірних обставин застосовується одне правило, а при наявності правомірних — друге. Прикладом може бути ст. 172 ЦПК, якою передбачені наслідки неявки в судове засідання особи, яка бере участь у справі;

б) за ступенем визначеності гіпотези поділяються на визначені, відносно визначені і невизначеш. Визначені точно формулюють умови, за яких така норма підлягає застосуванню, наприклад, норма ст. 194 ЦПК про судові дебати. Відносно визначені вказують на загальні умови, з настанням яких така норма підлягає застосуванню. Але наявність чи відсутність цих умов має у кожному випадку визначити суд. Такою буде норма ст. 144 ЦПК про об'єднання позовів, ст. 145 ЦПК про роз'єднання позовів, пп. 2, 3 ст. 218 ЦПК про допуск судом негайного виконання рішення. Невизначеними гіпотезами будуть такі, котрі не передбачають конкретних умов, за яких така норма підлягає застосуванню (ст. 89 ЦПК про продовження процесуальних строків).

Диспозиції норм цивільного процесуального права класифікуються за способом вираження закріплених в них правил поведінки на прості, описові, відсилочні, бланкетні. Прості диспозиції обмежуються вказівкою на дії, що дозволяються чи забороняються, без визначення поняття термінів, які вказують на такі дії. Це норма ст. 103 ЦПК про права сторін на зміну позивачем предмета або підстави позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; на визнання відповідачем позову і на укладення сторонами мирової угоди. Але норма права не розкриває поняття позову, його предмета, підстав, мирової угоди. Описові диспозиції правила поведінки пояснюють з необхідною повнотою і точністю, що сприяє єдиному тлумаченню і правильному застосуванню відповідної норми права. Описовими будуть норми, встановлені статтями 100, 101 ЦПК, про цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність. Прості й описові диспозиції можна класифікувати на визначені й відносно визначені.

Відсилочні диспозиції не встановлюють правил поведінки своїх адресатів при настанні умов, зазначених в гіпотезах цих норм, а відсилають до інших норм, в яких такі, правила визначені. Відсилочною буде диспозиція ст. 53 ЦПК, якою передбачено, що витребування речових доказів та вирішення питання про відповідальність за їх ненадання провадиться в порядку, встановленому ст. 47 і ст. 48 цього Кодексу. Відсилочною буде диспозиція ст. 302 ЦПК, якою передбачено, що при розгляді справ у апеляційному порядку застосовуються правила, встановлені для розгляду справ у суді першої інстанції за винятками, встановленими в цій главі.

Бланкетні диспозиції не передбачають правил поведінки адресатів правової норми, а вказують на інші норми, в яких ці правила повинні бути встановлені. Такою буде норма ст. 25 ЦПК, за якою у випадках, передбачених законом, цивільні справи можуть розглядатися третейськими судами в порядку, передбаченому Положенням про третейські суди України.

Дія норм Дія процесуальних норм в часі визначається правилом, згідно з яким розгляд цивільної справи, вчинення окремих процесуальних дій, виконання постанов судів загальної юрисдикції, актів інших органів у випадках, передбачених законодавством про виконавче провадження, ведуться за цивільним процесуальним законам, що діють під час вчинення відповідних процесуальних дій (ч. 3 ст. 1 ГПК, ч. 4 ст. 3 АПК).

Таким чином, незалежно від часу порушення цивільної справи в суді при вчиненні процесуальних дій застосовується процесуальний закон, який діє у цей момент.

Процесуальний закон вводиться в дію, як правило, з моменту опублікування, якщо в самому законі не вказано інше.

Дія цивільних процесуальних норм у просторі визначається в залежності від компетенції органу, який видав закон, що підлягає застосуванню, і місця знаходження суду, що розглядає справу або здійснює окремі процесуальні дії.

Суди Росії у своїй діяльності керуються цивільними процесуальними законами РФ. Отже, процесуальні норми РФ діють на всій території Росії і застосовуються всіма судами РФ. Це правило діє і в тих випадках, коли справа передається до суду РФ з суду іншої держави або коли окрема процесуальна дія відбувається за дорученням суду іншої держави. Таким чином, при розгляді цивільної справи, вчинення окремих процесуальних дій та виконання рішень суду діє процесуальний закон за місцем вчинення відповідної процесуальної дії. Цивільні процесуальні норми мають обов'язкову силу для всіх громадян, організацій та їх об'єднань, незалежно від форм власності. Цивільний процесуальний закон РФ поширюється також на іноземців, іноземні підприємства, що знаходяться на території Росії

Поняття принципів цивільного, процесуального права, їх значення

Цивільні процесуальні принципи являють собою нормативно встановлені основні початку, що визначають побудову процесу, його природу і методи по здійсненню правосуддя у цивільних справах.

Основне в характеристиці цивільних процесуальних принципів полягає в тому, що в них сформульовані якісні особливості цивільного судочинства, соціально-юридична спрямованість галузі права. У судовій практиці процесуальні принципи завжди представляють собою правові директиви, звернені в першу чергу до суду.

Усі принципи встановлюють найбільш важливі обов'язки суду або за здійснення правозастосовчої діяльності (принципи законності та обгрунтованості), або щодо забезпечення прав, наданих сторонам та особам, які беруть участь у справі (принципи процесуальної рівності сторін, диспозитивності та змагальності).

Практичне призначення принципів полягає в тому, щоб виступати гарантами законного, обгрунтованого і справедливого правосуддя у цивільних справах. Принципом можна визнавати тільки таке правило чинного Цивільного процесуального кодексу, при недотриманні або порушенні якого результати всієї судової діяльності в виробництві по конкретній справі стають незаконними і підлягають скасуванню.

Поняття підвідомчості та його співвідношення з компетенцією

У широкому розумінні поняття підвідомчості охоплює сукупність питань, які в силу закону або підзаконного правового акта повинні вирішуватися тим чи іншим органом державної влади або місцевого самоврядування.

У вузькому розумінні «підвідомчість» вивчається наукою цивільного процесуального права, яка визначає її поняття як относимость потребують державно-владному вирішенні спорів про право та інших справ до ведення різних державних, громадських, змішаних (державно-громадських) органів і третейських судів, як властивість юридичних справ, в силу якого вони підлягають вирішенню певними юрисдикційними органами

Компетенція - коло встановлених законом владних повноважень органів держави, посадових осіб, громадських організацій, які (на відміну від повноважень громадянина або не публічно-правової організації) в той же час є і їх обов'язками

Внаслідок недостатньої розробленості понятійного апарату в російському процесуальному законодавстві немає змістовної різниці між поняттями «повноваження» і «компетенція», які повинні співвідноситися як частина і ціле.

Підстави участі 3 осіб

Загальною підставою участі у цивільному процесі для всіх осіб, які беруть участь у справі, є наявність цивільної процесуальної правоздатності (ст. 36 ЦПК РФ). Цивільна процесуальна правоздатність визнається в рівній мірі за всіма громадянами і організаціями, що володіють відповідно до законодавства Російської Федерації правом на судовий захист прав, свобод і законних інтересів.

Участь у процесі третіх осіб обумовлено тим, що рішення у справі може так чи інакше вплинути на права та інтереси осіб, які не займають процесуального становища сторін. Треті особи ніколи самі не порушують справи і не формують первісного спірного матеріального правовідносини, що складається перш за все між позивачем і відповідачем. Однак у третіх осіб завжди є певна матеріальна зацікавленість у результаті справи.

Таким чином, третіми особами називаються особи, що вступають у вже розпочатий процес для захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів, не збігаються з правами та інтересами сторін.

Участь третіх осіб дозволяє об'єднати в одній справі всі доказові матеріали, оскільки треті особи зацікавлені у підтвердженні висунутих ними доказів і можуть мати відповідні фактичними даними. Їх участь у справі забезпечує також можливість найбільш повного дослідження судом всіх обставин справи, запобігає небезпеку винесення судом суперечливих рішень. Участь третіх осіб забезпечує більш швидке рішення питання про захист прав та інтересів учасників процесу, економить час органів правосуддя. Ступінь зацікавленості третіх осіб в процесі може бути різною. В одному випадку третя особа заявляє самостійних вимог на предмет спору, в іншому - третя особа, не маючи таких вимог, юридично зацікавлена ​​в результаті справи, оскільки судове рішення у справі може вплинути на його права або обов'язки по відношенню до однієї зі сторін.

Види судового представництва

Залежно від підстав класифікації можна виділити різні види судового представництва. Залежно від юридичної значущості волевиявлення експонованих осіб розрізняють:

1) добровільне представництво, яке може виникнути тільки при наявності на це волевиявлення подається;

2) обов'язкове (законне) представництво, для виникнення якого не потрібно згоди акредитуючої особи.

Добровільне представництво в залежності від характеру відносин між представляють, і представником має такі різновиди:

а) договірне представництво, в основі якого лежать договірні відносини між представляють, і представником з приводу представництва в суді;

б) громадське представництво, підставою виникнення якого є членство експонованих осіб у громадських об'єднаннях.

Законне представництво пояснюється тією обставиною, що представлений в силу своєї недієздатності або часткової дієздатності не може за допомогою власного волевиявлення обрати собі представника, і тому його визначає закон. Про законний представника можна говорити тільки стосовно до фізичних осіб, в силу яких-небудь причин не мають можливості захищати свої інтереси в суді. Підставою цього виду представництва є: 1) факт походження дітей від відповідних батьків, засвідчений у встановленому законом порядку (гл. 10 СК РФ), 2) факт усиновлення дітей (гл. 19 СК РФ), 3) адміністративний акт про призначення опіки чи піклування (гл. 20 СК РФ).

Повноваження представника, порядок їх оформлення в суді загальної юрисдикції

Повноваження судових представників на ведення справи в суді повинні бути засвідчені відповідно до певних вимог, викладених у законі. Повноваження представника повинні бути виражені в довіреності, виданої та оформленої відповідно до закону.

Повноваження представника можуть бути визначені в усному заяві, занесеному до протоколу судового засідання, або письмовій заяві довірителя в суді.

Законні представники пред'являють суду документи, що засвідчують їх повноваження. Такими документами служать паспорт батьків (усиновлювачів), свідоцтва про народження дітей, рішення суду про усиновлення. Опікуни і піклувальники повинні представити суду опікунське або піклувальні посвідчення.

Законні представники в порівнянні з іншими представниками займають особливе положення. Вони мають право вчиняти всі ті процесуальні дії, які могли б здійснювати в процесі самі представляються, якщо б вони мали процесуальної дієздатністю. На відміну від інших представників законні представники вправі самостійно здійснювати без особливих на те повноважень розпорядчі дії, такі, як повна або часткова відмова від позовних вимог, визнання позову.

Відмінність позовного провадження від інших видів судочинства

Позовна виробництво, на відміну від інших видів виробництв, має таке поняття, як забезпечення позову. На підставі ст. 139 ЦПК РФ суддя або суд може вжити заходів щодо забезпечення позову. Наявність такого правового інституту в цивільному процесі більшою мірою гарантує можливість здійснення права на судовий захист у разі позовного провадження. Таким чином, позовна судочинство відрізняється деякими ознаками, властивими лише даному виду виробництва:

• наявність сторін (позивача і відповідача) з протилежними юридичними інтересами;

• наявність матеріально-правової вимоги, що випливає з порушеного або оскарженого права сторони, що підлягає розгляду за допомогою позовної судочинства;

• наявність спору з приводу суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу;

• можливість розпорядження спірними матеріальними правами з допомогою мирової угоди, збільшення, зменшення або відмови від вимог, заявлених у позові;

• можливість пред'явлення зустрічного позову як спосіб захисту порушених чи оскаржених прав або охоронюваних законом інтересів;

• рівноправність сторін процесу (позивача і відповідача) з наданням правових гарантій.

В основі позовного провадження закладений принцип диспозитивності цивільного судочинства; позовну виробництво носить змагальний характер.

Елементи позову, їх значення

В даний час, різні дослідники виділяють наступні елементи позову:

* Предмет позову;

* Підстава позову;

* Зміст позову;

* Юридична кваліфікація позову;

* Сторони позову.

Більшість дослідників все-таки дотримуються думки про «двуелементності» позову. Так, Ярков В.В. зазначає: загальновизнано виділення двох елементів позову: предмета та основи позову.

Предмет позову складає матеріально-правової вимоги позивача до відповідача. Характер позовної вимоги визначається характером спірного матеріального правовідносини, з якого випливає вимога позивача. По суті прохання позивача, реалізована у вигляді цієї вимоги, становить клопотання пункт позовної заяви. Від того, наскільки чітко і юридично грамотно сформульовано позовну вимогу, залежить і з'ясування суддею позиції, яку займає позивач.

Предмет позову як елемент його змісту характеризує позов з точки зору того, що конкретно вимагає, чого домагається позивач; предметом позову є не суб'єктивне право (воно входить до юридична підстава позову), що підлягає захисту, а спосіб (способи) її захисту.

Отже, є підстави позову є сукупність юридичних фактів і норм права, відповідно до яких суд встановлює наявність (або відсутність) у позивача права на повне або часткове задоволення його вимог.

Деякі теоретики виділяють також і третій елемент позову - його зміст. При цьому зміст позову визначається як спосіб судового захисту, за якої позивач звертається до суду, тобто винесення рішення про визнання наявності правовідносини між ним і відповідачем.

Види позовів, їх значення

Наприклад, можливо розподіл позовів по процесуальної мети, тобто по процесуально-правовою ознакою або за характером матеріально-правової вимоги, тобто з матеріально-правовою ознакою. Тому, в залежності від того, яке судове рішення позивач просить винести, тобто яку процесуальну мету він переслідує, всі позови поділяються на три види: про присудження, про визнання, про перетворення.

Позовами про присудження є позови, предмет яких характеризується способами захисту прав і законних інтересів, спрямованими на спонукання відповідача до вчинення певних дій або до утримання від них на користь позивача.

Подібні позови ще називають виконавчими, оскільки вони спрямовані на примусове здійснення відповідачем своїх матеріально-правових обов'язків перед позивачем. До них відносяться, наприклад, віндикаційний і деліктний позови, позов про стягнення боргу, позов про стягнення аліментів

Крім того, позивач може просити суд зобов'язати відповідача утриматися від вчинення будь-які дії. Такі позови в теорії цивільного процесуального права називають позовами про заборону.

Зміст позову про присудження виражається у вимозі позивача до суду, про примушення відповідача до вчинення певних дій.

Позови про визнання представляють собою позови, предмет яких характеризується способами захисту, пов'язаними з констатацією наявності або відсутності спірних прав чи законних інтересів, тобто спірного матеріального правовідносини. Їх ще називають також позовами установітельних.

Необхідність у зверненні до судової захисті може виникнути до порушення права. Так, у сторін договору можуть виникнути розбіжності в розумінні взаємних прав і обов'язків, що може призвести до порушення суб'єктивного права або невиконання або неналежного виконання обов'язку однієї зі сторін.

З метою уникнення можливого правопорушення пред'являються позови про визнання, що виконують попереджувальну роль.

Позови про визнання діляться на:

- Позитивні, які спрямовані на встановлення наявності певного правовідносини;

- Негативні, які спрямовані на встановлення відсутності певного правовідносини (наприклад, позов про при-

знанні угоди недійсною).

Перетворювальні позови представляють собою позови, предмет яких характеризується такими способами захисту, як зміна або припинення спірного правовідносини.

Концепція перетворювальних позовів розроблена в правознавстві М. А. Гурвич, який вважав перетворювальними (конститутивними) позови, спрямовані на винесення таких рішень, які своїм змістом мають матеріально-правова дія - правообразующее, правозмінюючі або правоприпиняючі

Перетворювальне рішення є юридичним фактом тієї галузі матеріального права, яке суд застосував у дан-ному випадку.

Класифікація позовів з матеріально-правовою ознакою дозволяє виділяти справи за окремим категоріям матеріально-правових відносин: сімейним, житловим, спадковим, трудовим і ін

Подібний розподіл позовів має не тільки теоретичне, а й велике практичне значення. З метою вдосконалення правозастосовчої практики вищі суди вивчають і узагальнюють судову практику по окремих категорій цивільних справ, що створює зручність у виявленні судових помилок.

Забезпечення позову у цивільних справах, що розглядаються в судах загальної юрисдикції

Зустрічаються випадки, коли виконати винесене користь позивача рішення про присудження фактично виявляється скрутним, а іноді неможливим. Зокрема, таке положення може наступити внаслідок недобросовісних дій боржника, наприклад відчуження їм спірного майна, його знецінення в результаті користування ним або неналежного поводження з річчю, її приховування.

Подібну загрозу можна запобігти забороною відповідачеві відчужувати спірну річ, іноді також користуватися нею протягом часу, поки у справі не буде винесено рішення або навіть поки рішення не буде виконано. Такі заходи становлять забезпечення позову.

У цивільному судочинстві позов забезпечується судом або суддею за заявою та клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Суд або суддя може забезпечити позов також з власної ініціативи. Розпорядження про забезпечення позову відбувається у формі ухвали суду.

Згідно ст.136 ЦПК, дозвіл прохання про забезпечення позову проводиться без повідомлення відповідача та інших осіб, які беруть участь у справі. Це правило в основному застосовується при забезпеченні позову одноосібно суддею. Але воно має значення і для іншого випадку, а саме: коли забезпечення позову відбувається в судовому засіданні, на яке відповідач чому-небудь не з'явився; його відсутність не перешкоджає вирішенню прохання про забезпечення позову. Заява про забезпечення позову повинно бути дозволено в той же день . Заходи щодо забезпечення позову застосовуються, як правило, при прийнятті позову, коли відповідач не знає про пред'явлене до нього позові.

Визначення про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання рішень (ст. 137 ЦПК РФ).

Процесуальна співучасть

Згідно зі ст. 35 ЦПК «позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до декількох відповідачів». Допускаючи множинність осіб на боці позивача і відповідача, законодавець у такий спосіб встановлює інститут процесуальної співучасті. У цивільному процесі мета процесуальної співучасті полягає в тому, щоб полегшити розгляд судом цивільних справ, більш швидко і ефективно захистити та відновити порушені права громадян. Підставами процесуального співучасті можуть бути приналежність спірного права або спірної обов'язки кільком особам, міркування процесуальної економії з одночасного розгляду кількох позовів і т. д.Классіфікація співучасті проводиться за двома підставами: процесуальним та матеріально-правовому.

За процесуально-правовим критерієм розрізняються три види співучасті в залежності від того, на чиїй стороні воно має місце:

- Активну співучасть - коли на стороні позивача одночасно бере участь кілька осіб і бере участь один відповідач;

- Пасивне співучасть - коли один позивач, а на стороні відповідача одночасно бере участь кілька осіб;

- Змішане співучасть - коли одночасно на стороні позивача і відповідача бере участь декілька осіб. При частковому збігу елементів юридичного складу, коли одні й ті ж юридичні факти спричиняють виникнення юридичних наслідків для кількох різних, але однорідних матеріальних правовідносин, при яких досліджуються одні й ті ж докази. У зв'язку з цим процесуальна співучасть поділяється на:

- Обов'язкове (Необхідна) співучасть;

- Необов'язкове (факультативне) співучасть.

Обов'язкове співучасть - це співучасть кількох позивачів або відповідачів, без яких неможливий розгляд і дозвіл цивільної справи.

Факультативне (необов'язкове) співучасть - це співучасть, яке диктується доцільністю і своєчасністю

спільного розгляду позовних вимог декількох позивачів чи до декількох відповідачів. Факультативне співучасть - це таке співучасть, яке допускається судом на свій розсуд.

Мирова угода

У праві сторін закінчити справу мировою угодою, як і у праві позивача на відмову від позову, а відповідача визнати позов, знайшло вираз вимога принципу диспозитивності про вільному розпорядженні сторін матеріальними і процесуальними правами в цивільному процесі.

Виник між сторонами спір може бути усунутий (урегульовано) добровільно їх мировою угодою і без звернення до суду. За змістом така угода може бути різним. Воно часто виражається у тимчасових поступках сторін при збереженні правовідносини, може полягати в узгодженому уточнення та роз'яснення умов правовідносини, по-різному тлумачать сторонами і тому породили розбіжності у реалізації правовідносини.

У всіх цих випадках незалежно від того, чи направлена ​​така угода на зміну правовідносин (перетворювальне дію) або на його підтвердження (декларативне дія), сторони зобов'язуються розглядати існуюче між ними правовідносини в тому вигляді, як це передбачено угодою (конститутивний дію), і керуватися їм у своїй поведінці (регулятивне дію). Тому мирова угода, укладена сторонами у вказаному змісті, є угода, в даному випадку - договір у цивільно-правовому значенні.

Мирова угода, укладена без звернення до суду, є позасудовим. Позасудове мирову угоду (договір), якщо одна із сторін ухиляється від його виконання, а інша звертається до суду, буде одним з обставин справи.

Поза суду може бути досягнуто згоди і щодо спору, за яким порушено цивільну справу в суді. Така угода набуває юридичне значення тільки після затвердження його судом.

Неналежний відповідач у процесі

Належної стороною в процесі вважається або володар спірних прав, або володар спірних обов'язків. Неналежними сторонами іменуються особи, щодо яких за матеріалами справи виключається припущення про те, що вони є суб'єктами спірних правовідносин. Належними сторонами в цивільному процесі будуть суб'єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. За визначенням цивільного процесуального кодексу належний відповідач - особа, яка повинна відповідати за позовом. Якщо виходити із суті визначення, неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб'єктами вимоги або носіями обов'язки.

Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб'єктності сторін, тобто пересвідчитися, що позивач є тією заінтересованою стороною, про яку сказано в Цивільному процесуальному кодексі. У разі встановлення, що в справі бере участь неналежна сторона, суд, керуючись законом, не припиняючи справи, може допустити заміну початкових неналежних позивача і відповідача належним позивачем або відповідачем.

При заміні неналежного відповідача потрібна згода позивача, якщо позивач не погодиться на заміну відповідача, суд залишає його стороною у справі, приваблює належного, проводить процес з двома відповідачами і виносить остаточне рішення.

Цивільний процесуальний кодекс з цього приводу проголошує таке: «Після заміни неналежного відповідача належним підготовка і розгляд справи виробляються з самого початку. У разі, якщо позивач не згоден на заміну неналежного відповідача іншою особою, суд розглядає справу за пред'явленим позовом ».

Судові повідомлення і виклики

Судові повідомлення використовуються у відношенні осіб, що беруть участь у справі і їхніх представників, а виклики - щодо інших учасників процесу (осіб, які сприяють здійсненню правосуддя): свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів.

У справах, призначеним до розгляду в судовому засіданні, секретар судового засідання складає і направляє повістки про виклик у судове засідання позивачів, відповідачів, третіх осіб, свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів, а також сповіщає про місце, день і годину розгляду справи прокурора, адвоката, представників державних органів, громадських організацій та ін

Свідки, які не досягли шістнадцятирічного віку, викликаються в судове засідання разом з їх батьками або іншими законними представниками, яким направляються судові повістки (повідомлення).

2 .. Поряд з традиційною судовою повісткою ЦПК РФ передбачає можливість сповіщення шляхом рекомендованих листів з повідомленням про вручення, телефонограм, телеграм, факсимільного зв'язку. Цей перелік є невичерпний і може бути розширений, наприклад, за рахунок використання електронної пошти.

Розгляд спору за відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, є підставою до скасування рішення суду

3. Судове повідомлення, адресоване організації як особі, що бере участь у справі, направляється за місцем її знаходження, під яким розуміється місце її державної реєстрації; також воно може бути направлено за місцем знаходження її представництва чи філії або за адресою, вказаною представником цієї організації.

4. У разі неявки учасників процесу в судове засідання можуть настати наслідки, які залежать від того, сповіщені вони належним чином чи ні про час і місце судового засідання. Ці наслідки передбачені ст. ст. 167, 168 ЦПК РФ. Суд має право розглянути справу за відсутності відповідача, сповіщені про час і місце судового засідання, якщо він не повідомив суду про поважні причини неявки і не просив розглянути справу у його відсутність.

5. Судові повістки і інші документи, адресовані громадянам Російської Федерації, які працюють за кордоном у російських або закордонних установах, а також проживають разом з ними членам їх сімей, прямують через ті центральні відомства та установи, які відрядили цих громадян на роботу за кордон, а також через посольства або консульства Російської Федерації.

Поворот виконання рішення

Поворот Виконання Рішення - повернення відповідач у всього того, що було з нього стягнуто на користь позивача, у разі скасування виконаного рішення суд а і винесення - після нового розгляду справи - ​​рішення про відмову в позов е повністю або в частині або припинення провадження у справі або залишення позов а без розгляду (ст. 430 ЦПК. ст. 208 АПК). Поворот Виконання Рішення - форма захисту прав боржник а. Можливий в будь-якому випадку незалежно від того, в якому порядку скасовано суд ебное рішення: у касаційному, наглядовому або за нововиявленими обставинами. Питання про поворот виконання рішення дозволяється за власною ініціативою суд му або за заявою відповідач а у відкритому судовому засіданні суд з винесенням ухвали. Позов чення із загального правила Поворот Виконання Рішення в цивільному суд судочинства становлять випадки: а) скасування в порядку нагляду рішень у справах про стягнення грошових сум за вимогами, що випливають з трудових право відносин, про стягнення доходів за працю в колгоспі, винагороди за використання автор ського права, права на відкриття винахід, на який видано автор ське свідок ство, про стягнення аліментів, відшкодування шкоди а, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також смертю годувальника (крім випадків, коли скасоване рішення було засновано на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах), б) скасування в касаційному порядку рішення по справах про стягнення аліментів, крім випадків, коли скасоване рішення було засновано на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах (ч. 3, 4 ст. 432 ЦПК).

Протокол судового засідання

Протокол - головний процесуальний документ, що складається в ході кожного судового засідання, а також при здійсненні поза судовим засіданням кожного окремого процесуальної дії.

Протокол судового засідання або досконалого поза судового засідання окремої процесуальної дії повинен відображати всі істотні відомості про розгляд справи або вчиненні окремої процесуальної дії.