Джон Донн Священный сонет XIV

Бог триединый, сердце мне разбей!

Ты звал, стучался в дверь, дышал, светил,

Но я не встал... Так Ты б меня скрутил,

Сжег, покорил, пересоздал в борьбе!..

Я - город, занятый врагом. Тебе

Я б отворил ворота - и впустил,

Но враг в полон мой разум захватил,

И разум - твой наместник - все слабей...

Люблю Тебя - и Ты меня люби:

Ведь я с врагом насильно обручен...

Порви оковы, узел разруби,

Возьми меня, да буду заточен!

Твой раб - тогда свободу обрету,

Насильем возврати мне чистоту!..

(Переклад Д. В. Щедровицького)

Джон Донн Гимн Богу-отцу

Простишь ли грех, в котором я зачат? -

Он тоже мой, хоть до меня свершен, -

И те грехи, что я творил стократ

И днесь творю, печалью сокрушен?

Простил?.. И все ж я в большем виноват

И не прощен!

Простишь ли грех, которым те грешат,

Кто мною был когда-то совращен?

И грех, что я отринул год назад,

Хоть был десятки лет им обольщен,

Простил?.. И все ж я в большем виноват

И не прощен!

Мой грех - сомненье: в час, когда призвать

Меня решишь, я буду ли спасен?

Клянись, что Сын твой будет мне сиять

В мой смертный миг, как днесь сияет Он!

Раз Ты поклялся, я не виноват,

И я прощен!..

(Переклад Д. В. Щедровицького)

Джон Донн

Медитация XVII (отрывок)

Кто не поднимет взор к Солнцу, когда оно восходит? Но сможет ли кто оторвать взгляд от кометы, когда она вспыхивает в небесах? Кто не прислушается к звону колокола, о чем бы тот ни звонил? Но кто сможет остаться глух к колокольному звону, когда тот оплакивает уход из мира частицы нас самих?

Нет человека, что был бы сам по себе, как остров; каждый живущий – часть континента; и если море смоет утес, не станет ли меньше вся Европа, меньше - на каменную скалу, на поместье друзей, на твой собственный дом. Смерть каждого человека умаляет и меня, ибо я един со всем человечеством. А потому никогда не посылай узнать, по ком звонит колокол, он звонит и по тебе.

Джон Донн.

Прощание, возбраняющее печаль

Как шепчет праведник: пора! -

Своей душе, прощаясь тихо,

Пока царит вокруг одра

Печальная неразбериха,

Вот так безропотно сейчас

Простимся в тишине - пора нам!

Кощунством было б напоказ

Святыню выставлять профанам.

Страшат толпу толчки земли,

О них толкуют суеверы,

Но скрыто от людей вдали

Дрожание небесной сферы.

Любовь подлунную томит

Разлука бременем несносным:

Ведь цель влеченья состоит

В том, что потребно чувствам косным.

А нашу страсть влеченьем звать

Нельзя, ведь чувства слишком грубы;

Неразделимость сознавать -

Вот цель, а не глаза и губы.

Связь наших душ над бездной той,

Что разлучить любимых тщится,

Подобно нити золотой,

Не рвется, сколь ни истончится.

Как ножки циркуля, вдвойне

Мы нераздельны и едины:

Где б ни скитался я, ко мне

Ты тянешься из середины.

Кружась с моим круженьем в лад,

Склоняешься, как бы внимая,

Пока не повернет назад

К твоей прямой моя кривая.

Куда стезю ни повернуть,

Лишь ты - надежная опора

Того, кто, замыкая путь,

К истоку возвратится скоро.

Л. де Гонгора

* * *

Допоки золота з волоссям не рівняти

Твоїм, бо сонце в нім спалахує щомить,

Допоки осяйне твоє чоло глядить

Так споневажливо на лілій білі шати;

Допоки уст твоїх пильнує, щоб зірвати,

Очей ще більше, ніж краси живих суцвіть,

А шиї грація твоєї всіх манить,

I гордий свій тріумф не звично їй справляти,-

Вживай свої уста, волосся і чоло,

I шию перше, ніж все те, що так принадно

Кришталем, вицвітом і золотом було,

Не тільки на срібло обернеться безрадно

Чи на розтоптану фіалку,- ні, на тлінь,

На прах, на персть, на дим, і зникне, наче тінь

.

Л.де Гонгора

Даме с ослепительно белой кожей, одетой в зеленое

Ни стройный лебедь, в кружевные всплески

Одевший гладь озерного стекла

И влагу отряхающий с крыла

Под золотистым солнцем в перелеске,

Ни снег, в листве соткавший арабески,

Ни лилия, что стебель в мирт вплела,

Ни сливки на траве, ни зеркала

Алмазных граней в изумрудном блеске

Не могут состязаться в белизне

С белейшей Ледой, что, зеленой тканью

Окутав дивный стан, явилась мне;

Смирило пламень мой ее дыханье,

А красота умножила вдвойне

Зеленый глянец рек и рощ сиянье.

Л. де Гонгора

До ревності

Ти - стану найяснішого тумани,

Ти - аду шал, змія ти, в драговині

Народжена, що криє в зеленінні

Пахучих лук жало неублаганне!

У нектарі кохань дання ти тьмяне,

Ти - в чаші кришталевій подих тліні,

Меч, що завис лише на волосині,

Любовним поривам гальмо захланне!

Вернись в місця похмурі, де була ти,

О ревносте, любові вічний кате,

Або вселися в царство жаху люте.

Ні, в нім не змістишся: що дотепер ти

Не спромоглась себе саму пожерти,

Від пекла більшою ти мусиш бути.

Л. де Гогора

До троянди

Постала вчора, завтра щоб сконати!

Хто дав тобі минущості зажити?

Була ти сяйна, щоб так мало жити.

Невже задля ніщоти процвіла ти?

Якщо в красі обман пережила ти,

Побачиш скоро чар її убитий,

Бо в ній, красі твоїй, лежав укритий

Випадок надто рано смерть прийняти.

Коли тебе рука потужна зріже

(Таким є садівництва призволяння),

Погубить уділ твій дихання хиже.

Не розцвітай же! Він, тиран, чатує;

В ім'я життя відроч своє постання:

Воно - твоє, і смерті передує.

Л. де Гонгора

Галерник

На галері, на турецькій

I до лави там прикутий,

Руки на весло поклавши,

Очі втупивши додолу,

Він, драгутівський невільник,

Біля узбереж Марбельї

Нарікав під звук суворий

Ланцюга й весла своїх:

"О святе іспанське море,

Славний береже і чистий,

Коне, де незмірна безліч

Сталася нещасть наморських!

Ти ж бо є те саме море,

Що прибоями цілує

Краю батьківського мури,

Короновані і горді.

Про дружину принеси ти

Вістку і скажи, чи щирі

Плач її і всі зітхання,

Що мені і тут лунають.

Бо якщо полон мій справді

Ще оплакує, як легко

Ти могло б південні води

Перлами перевершити!

Дай же, о криваве море,

Відповідь; тобі не тяжко

Це вчинити, якщо правда,

Що і води мають мову.

Але ти німуй, о море,

Якщо смерть її забрала;

Хоч цього не сміє статись,

Бо живу я поза нею,

Бо прожив я десять років

Без свободи і без неї

В вічній каторзі при веслах

Не вбиває сум нікого".

Враз потужно розгорнулось

Шестеро вітрил галерних,

I звелів йому наглядач

Всю свою ужити силу.

Семінарське заняття № 3. Класицизм, як літературний напрям: риси поетики, різноманітніть жанрів.

1. Систематизація теоретичних принципів в трактаті Буало «Мистецтво поетичне». Концепція жанрів.

2. П’єса Корнеля «Сід» і художні принципи французького класицизму;

• особливості конфлікту;

• система персонажів;

• елементи поетики. «Три єдності».

3. Жанр «високої» комедії в творчості Мольєра. Відхилення від канонів класицистичної поетики.

4. Концепція героя і своєрідність конфлікту в «високих» комедіях Мольєра («Тартюф», «Дон Жуан», «Міщанин-шляхтич»):

• особливості класицистичного конфлікту та його трансформація;

• схематизм образів – виразників певних вад, їх належність до конкретного соціального середовища;

• образ слуги в комедіях;

• засоби творення комічного.

Література: