3. Розуміння прекрасного.

У середньовічній генеалогії теорії прекрасного простежуються дві лінії: одна представлена прихильниками так званої Великої теорії, започаткованої ще піфагорійцями, а друга – тими, хто хоча і не зрікся Великої теорії, та поліпшив і обмежив її.

Велика теорія вбачає прекрасне у пропорційності частин, у доборі пропорцій та правильному укладові частин, у величині, якості й кількості частин та в їхньому взаємному співвідношенні, яке можна виразити кількісно. Останній видатний представник античної культури Боецій проголосив, що прекрасне – це тільки співмірність частин.

Друга лінія у середньовічному розумінні прекрасного своїм початком сягає дуалістичної теорії прекрасного неоплатоніка Плоті на. З погляду цієї теорії, краса залежить не лише від пропорційності, а прекрасними є й однорідні предмети та явища.

Узвичаєність і тривкість Великої теорії прекрасного не завадила критичному ставленню чи навіть відхиленню від неї.

Середньовіччя не стояло осторонь давньої суперечки між об’єктивістським та суб’єктивістським розумінням естетики, в якій шлося про те, чим є естетична вартість – властивістю речі, а чи тільки людською реакцією на речі. Все пізнається відповідно до способу пізнання.

4. Розуміння творчості

Сучасна людина звикла говорити про мистецьку творчість, поєднуючи поняття митця і творця. Проте таке поєднання є наслідком досить недавнього часу. Мистецтво у розумінні античних мислителів не містить у собі творчості, бо мистецтво – це вміння виготовляти речі за певними правилами, які треба знати. Єдиний і вагомий виняток становила для греків поезія.

Доба Середньовіччя внесла в розуміння творчості засадничі зміни. Відомий письменник і політичний діяч королівства остготів, автор «Історії готів» Кассіодор сказав так: «Речі зроблені й речі створені різняться між собою, бо ми можемо робити, але не здатні творити». Саме слово «творіння» в середньовічній теології стало синонімом Бога, і навіть у наступну ренесансну добу цю назву вживали тільки в такому значенні. Отже, поняття творення, висновує В. Татаркевич, увійшло до європейської культури не через мистецтво, а через релігію.

5. Питання відношення мистецтва до дійсності.

Першими над цією проблемою замислилися давні греки, коли вживали термін «наслідування». Для греків наслідування не означало повторення. Аристотель, зберігши тезу, що мистецтво наслідує дійсність, під мімесізмом розумів не буквальне копіювання, а вільне ставлення до дійсності.

Середні віки у цьому питанні виходили з інших постулатів, формулювання яких знаходимо у Псевдо-Діонісія та Августина Аврелія, котрі міркували так: якщо мистецтво має наслідувати, то світ невидимий, вічний, досконаліший за видимий; якщо все-таки дотримуватися видимого, то треба шукати в ньому слідів вічної краси, а цієї мети мистецтво досягне радше через символи, ніж через безпосередню репрезентацію видимої дійсності.

За часів Середньовіччя антична теорія відступила на другий план, термін «наслідування» вживався рідко, хоча великий арістотелівець Середньовіччя Тома Аквінський беззастережно проголосив класичну тезу, що «мистецтво наслідує природу», а Ян Зальцбурзький визначав образ як наслідування. Натомість порівнявши середньовічне сприйняття питання про відношення мистецтва до дійсності з сучасними поглядами на нього, всесвітньо відомий польський філософ Владислав Татаркевич зробив такий висновок: «…наш час не прагне наслідування в сенсі копіювання вигляду речей, яке від Платона упродовж стількох сторіч стояло на першому плані теорії мистецтва. Більшість наших сучасників радше погодилися б із твердженням середньовічно-ренесансового мислителя Джіроламо Савонароли, що до мистецтва якраз належить те, що не наслідує природу».