51. Доведіть, що фашистський окупаційний режим мав виключно негативні наслідки для України

Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання:

1. Забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини.

2. Фізичне знищення українського населення, депортація та вивезення на роботу до Німеччини з метою створення «життєвого простору» для арійської раси.

3. Сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями.

Для реалізації цієї мети окупанти здійснили наступне:

− усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які спиралися на поліцію безпеки і гестапо. Українцям була заборонена будь-яка політична діяльність. Тільки в генералгубернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) в Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем, його діяльність поширювалась в основному на громадську опіку і просвітницьку роботу;

− найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами. Окупанти нещадно грабували міста і села, перетворювали колгоспи і радгоспи на «общинні господарства», запроваджували в них кріпосний режим;

− під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля, терор підняті в ранг державної політики. За час окупації з України було вивезено 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса та мільйони тонн інших продуктів, навіть чорнозем, для перевезення було використано 1418 тис. вагонів;

− здійснювався шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Окупанти дозволили відкрити в Україні лише початкові школи. Відбувалось повальне пограбування пам'яток історії та культури, національних реліквій;

− вершиною жорстокості окупантів був наказ про «знищення населення більшовицької імперії», в т. ч. України. Планове знищення населення було частиною державної політики третього рейху. Першою жертвою геноциду стало єврейське населення. Тільки у Львові знищено в гетто, розстріляно десятки тисяч євреїв; у Бабиному Яру під Києвом – понад 100 тис. євреїв.

Не менш жорстоким було ставлення окупаційних властей до українців, масові розстріли відбувалися у Києві, Львові, Станіславі та інших містах.

Фашисти вщент спалили 250 населених пунктів України, розстріляли там все мирне населення. В Україні фашисти створили 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів. Під час окупації населення республіки скоротилося на 14 млн. чоловік, із них на фронтах загинуло близько 6 млн., 5 млн. постраждало під час окупації, понад 2 млн. вивезено на каторжні роботи до Німеччини.

Слід зауважити, що частина українського населення, скривджена сталінським режимом, пішла на співпрацю з окупантами (за підрахунками О. Субтельного, до 220 тис.). Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону окупантів – міських та волосних управах, староствах. З них формувалась «допоміжна українська поліція», яка займалася громадським порядком.

Нерідко поліцейські-українці приєднувались до руху Опору, як це було на Волині 1943 року, коли біля 5 тис. «шуцманів» перейшли на бік УПА.

Деяким українським структурам вдавалося використовувати співробітництво з німецькою адміністрацією в інтересах українства. Зокрема, УЦК домігся визволення з концтаборів військовополонених – уродженців Західної України, врятував від голодної смерті 25 тис. дітей Підкарпаття восени 1941 року.

Важко виправдати співпрацю з окупантами, але все ж в основному це була співпраця в ім'я порятунку українства. Це був тактичний захід, врешті такі факти мали місце на всіх територіях окупованих фашистами в т. ч. російській.

Страшною і жорстокою була ніч німецької окупації для українців. «Народ мій український, – записав у щоденнику 21 червня 1942 року Олександр Довженко, – чесний, спокійний і працьовитий, який ніколи в житті не прагнув чужого, страждає і гине, пошматований, знедолений в арійських застінках».

52. Охарактеризуйте внесок партизан у перемогу в Великій Вітчизняній війні.

Завдяки вжитим заходам та всенародній боротьбі з фашистськими загарбниками в середині Великої Вітчизняної війни партизани стали високоорганізованим, територіально розгалуженим, чисельним, ефективним та потужним угрупованням народних месників.

Під час війни в тилу ворога діяло понад 6200 партизанських загонів та підпільних груп, в яких воювало більше ніж 1 млн. осіб – представників усіх народів Радянського Союзу, з них на території України – понад 500 тисяч

(60 партизанських з’єднань, 1993 загони і диверсійно-розвідувальні групи).

Головні удари партизани завдавали по комунікаціях противника, перешкоджаючи перекиданню військ та бойової техніки противника, виводили з ладу важливі об’єкти інфраструктури, знищували представників керівництва окупаційної влади, забезпечували ведення розвідки на стратегічну глибину. Диверсії партизан на важливих транспортних магістралях ворога (“рельсова” та “шляхова” війна) сковували та послаблювали німецькі війська, збільшували напруження та безлад у фашистському тилу.

Ефективною формою партизанських дій були рейди у тилу противника, які відволікали великі сили гітлерівців, що було суттєвою допомогою військам. Найбільш результативні рейди здійснили формування відомих партизанських командирів С. Ковпака, О. Федорова та О. Сабурова.

Слід зазначити, що в ході війни форми і методи партизанської боротьби суттєво змінювалися і вдосконалювалися. Так, у 1943 році партизанські загони розпочали практику рейдів зі своїх “партизанських домівок”, зокрема, був здійснений “Карпатський рейд” партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака. Хоча мети рейду – знищення нафтових промислів Прикарпаття – досягнуто не було, він справив велике враження на населення України та засвідчив зростання бойового потенціалу українських партизан.

Здобутки партизан були оцінені керівництвом СРСР, зокрема, в постанові ЦК ВКП(б) від 15 липня 1943 року зазначено: “Велику роль в розвитку партизанського руху на Україні відіграли рейди партизанських з’єднань Ковпака, Сабурова, Федорова, Наумова, оскільки ці рейди дали можливість активізувати населення сіл, поширити партизанський рух в різних областях України”.

Силу партизан змушені були визнати і самі фашисти. Гітлерівський генерал Ноймар в донесенні від 28 квітня 1943 року в штаб групи армій “Південь” писав: “…діяльність партизан в усіх районах активізувалася, вони добре озброєні. На відстані 5—7 км від залізниці партизани – господарі ситуації. За останні дні були здійснені вибухи залізничного шляху на очах у німецьких солдатів, і не дивлячись на те, що патрулі проходять один за одним кожні 18 хвилин, вони встигають закладати міни під рейки”.

З виходом Червоної Армії на Правобережжя Дніпра, наближенням фронтової смуги до районів дії партизан в їхній тактиці з’явилися нові прийоми боротьби – захоплення важливих об’єктів інфраструктури або опорних пунктів та утримання до підходу частин армії.

Але проводячи глибоку розвідку в тилу ворога та добуваючи відомості про розміщення складів боєприпасів ворога, безцінні дані про ворожі укріплення тощо, партизани стали незамінними помічниками для військових розвідників.

Зокрема, розвідники з групи “За Батьківщину” (командир В. Храпко) діяли на базі з’єднання

О. Сабурова. На початку листопада 1943 р. вони виявили наявність укріплень в районі Мозиря, Коростеня і Житомира, повідомили про будівництво лінії оборони вздовж траси Житомир–Київ і про концентрацію артилерійських частин на цій ділянці.

В ході боїв за плацдарм в районі Києва штаб 1-го Українського фронту регулярно отримував важливу розвідувальну інформацію від розвідувальних груп зі складу партизанських загонів.

Про кількість добутої партизанами розвідувальної інформації вказують такі дані – якщо у 1942 році Український штаб партизанського руху отримав від партизанських з’єднань і загонів 165 донесень, то вже у 1943 кількість донесень збільшилась у понад сім разів. Ці обсяги надходження інформації не зменшувались протягом усієї війни.

Успіху розвідників сприяв також тісний зв’язок з населенням окупованих територій. Підпілля та партизани безперервно слідкували за ворогом. Розвідка стала однією з невід’ємних дієвих форм партизанської війни, взаємодії партизан із бойовою армією.

Підпільники, яких за різними даними нараховувалося понад 200 тисяч осіб, збирали і передавали розвідувальну інформацію, брали участь у диверсіях, виводили з ладу обладнання та важливі об’єкти інфраструктури окупантів, інформували населення про дії радянських військ, проводили агітаційну роботу серед місцевих мешканців та сприяли створенню нових та поповненню діючих загонів народних месників.

Особлива увага приділялась застосуванню підпіллям друкованих засобів агітації. Для цього підпільники забезпечувались радіоприймачами, портативними типографіями та друкарськими машинками. Листівки, що готувались та розповсюджувались, як правило, присвячувались найбільш важливим і актуальним питанням боротьби із фашистським режимом. Особливо широко підпільники намагались розповсюджувати радісні новини про військові успіхи країни.