.

56

Наука. Розгром генетики та "лисенківщина" в Україні

У 1950 р. кількість науково-дослідних установ в Україні становила 462, а чисельність працівників у них досягла 22,3 тис. чоловік. Головною науковою установою України залишалася Академія Наук Української Радянської Соціалістичної Республікі (УРСР), яку очолював біолог зі світовим іменем О. Палладій. У республіці в 1946р. було запущено перший в Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) атомний реактор.

Завдяки подвижницьким зусиллям видатного українського вченого С.Лебедева, якого власті підозрювали в "буржуазній лженауковості", в Інституті електротехніки АН УРСР було створено лабораторію моделювання та обчислювальної техніки, що започаткувала дослідження в галузі кібернетики. У 1948-1951 pp. тут створюється перша в СРСР мала електронно-обчислювальна машина "МЕОМ", що на той час відповідала рівню світових стандартів.

Учені інституту електрозварювання АН УРСР удосконалили і запропонували для масового впровадження в практику автомати зварювання металу під флюсом. Цей метод, розроблений під керівництвом Є. Патона докорінно змінив технологію багатьох галузей виробництва, сприяв підвищенню продуктивності праці, збільшенню випуску металопродукції. Нова технологія була з успіхом застосована при спорудженні газопроводу Дашава - Київ, де 80% стиків труб було зварено автоматами під флюсом. Існуюча в УРСР система керівництва наукою створювала умови для засилля посередностей, людей споживацького гатунку, корисливців, авантюристів. Унаслідок цього деякі перспективні напрями наукових досліджень, зокрема генетика, були оголошені ідеалістичними, "лженауковими". Так, на серпневій (1948) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук, підтриманий верхами, у тому числі й Сталіним, невіглас і шахрай Т. Лисенко після довгої боротьби, що почалася ще в 30-ті роки, здобув остаточну перемогу над своїми науковими опонентами. Почалися переслідування і розправи, жертвами яких стали також вчені, що працювали на Україні. У Харкові були звільнені з роботи завідуючий кафедрою генетики і дарвінізму університету професор І. Поляков і професор сільськогосподарського інституту С. Делоне. Розгром генетики, що отримав назву "лисенківщина", став однією з ганебних сторінок в історії біологічної науки. Він спричинив відставання Радянського Союзу в цій галузі у наступні десятиліття.

58

У 1956 р. на XX з'їзді партії Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у радянській історії промов. У тривалому й детальному виступі він піддав нищівній критиці Сталіна та його злочини, викликавши серед партійних ортодоксів велику розгубленість. Ця «секретна промова» стала сигналом до початку десталінізації. За неюпочали відбуватися помітні зміни в атмосфері життя країни. Було послаблено ідеологічні настанови, що стало початком «відлиги» в культурному житті. Послаблюваласяполітика самоізоляції — в міру того як заохочувалися поїздки (хоч і ретельно контрольовані) до Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) із-за кордону й особливо туризм усередині країни. Невпиннарусифікація неросійських народів стала більш складною. Почалася підготовка допроведення глибоких змін в економіці. Це не означало, що зникли тоталітарні рисирежиму — вони лишалися великою мірою недоторканими. Проте відчутно послабилися притаманні сталінському періодові всеохоплюючий страх і творчий параліч.

Зміни на Україні. Спочатку українці реагували на ці зміни з обережністю, якоївони навчилися засталінщини. Але коли стало ясно, що критика «культу особи»Сталіна ведеться відверто і в широких масштабах, вони приєдналися до неї з цілимпотоком власних скарг і вимог. Як і належало сподіватися, особливо сильно звучало невдоволення у середовищі діячів культури.

Іншим питанням, що стало обговорюватися, був занепад української науки. Намагаючись піднести українську науку й тим самим підняти престиж української культури, інтелігенція зосередилася не лише на традиційних гуманітарних дисциплінах, а й вимагала створити в республіці можливості для розвитку таких сучасних галузей знань, як ядерні дослідження та кібернетика. Так, у 1957 р. в Києві булозасновано комп'ютерний центр, що в 1962 р. став Інститутом кібернетики й вивівУкраїну на провідну роль у цій галузі в СРСР. З'являлися численні україномовні журнали з природничих і суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта, цілком очевидно, збиралася використати створені десталінізацією можливості для поширеннясучасних знань українською, а не російською мовою.

Проте вплив десталінізації сягнув далеко поза політико-культурні течії та протитечії, в яких рухалися кремлівські політики й київські інтелектуали. Загальне послаблення ідеологічного контролю виявило нові настрої, що зароджувалися середосвіченої міської молоді. Якщо палка меншість була сповнена рішучості виправитикривди сталінського терору, то величезна більшість не виявляла в ідеологічних і політичних питаннях великої заінтересованості. І все ж у молоді виразно зросталинастрої непокори владі та прагнення керуватися в житті засадами індивідуалізму,так довго пригнічуваного сталінською ортодоксією.

59

Літом 1953 р. вперше в Україні вищі керівні пости були довірені українцям. Першим секретарем ЦК КПУ став А. Киріченко, головою Верховної Ради України - Д. Коротченко, головою Ради міністрів - Н Кальченко.

У СРСР почався процес "десталінізації". Восени 1953 р. були ліквідовані військові трибунали внутрішніх військ - один з головних інструментів масового терору. У 1954 р. створюється Комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів репресій в період "великої чистки". У 1955 р. була оголошена амністія громадянам, які співробітничали з німцями в період окупації. Проте головним кроком на шляху певної демократизації суспільного життя в країні став XX з'їзд КПРС (1956 р.). На з'їзді в своїй закритій доповіді М. Хрущов піддав критиці культ особи Сталіна і засудив його диктаторські методи правління. Доповідь Хрущова справила враження бомби, що "розірвалася". У країні різко змінилася морально-психологічна атмосфера, почався вельми хворобливий поворот в суспільній свідомості, направлений на переоцінку сталих цінностей і критичний аналіз минулого. Саме цей період часу і прийнято називати "хрущовською відлигою". З 1956 по 1959 рр. було реабілітовано більше 250 тис. чоловік, переважно посмертно. Проте, в рідні краї поверталися десятки тисяч в'язнів сталінського режиму.Розгромивши кремлівську опозицію, М. Хрущов зумів зберегти новий внутрішньополітичний курс в країні. Продовжився процес "десталінізації", який поступово розвінчував образ "великого вождя". На початку 1954 р. місто Проскурів отримало нове ім'я - Хмельницький, а Кам'янець- Подільська область стала Хмельницькою. 19 лютого 1954 р. послідував Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про передачу Кримської області з складу РРФСР до складу Української Радянської Соціалістичної Республікі УРСР". Як було сказано в Указі, це рішення ґрунтувалося на "спільній економіці, територіальній близькості і тісних господарських і культурних зв'язках між Кримом і Україною". Таким чином, Україна отримала прекрасний "дарунок" - Кримський півострів з населенням 1,2 млн. чоловік. Українці складали 22,3 % населення області, росіяни - 71,4 %. Не дивлячись на ряд економічних труднощів (постачання півострова електроенергією і водою), Крим був найбільшим центром виноградарства і виноробства, а також "всесоюзною здравницею", де щорік відпочивали сотні тисяч радянських людей.

60

Економічні реформи м.С.Хрущова та їх наслідки.

Поставивши завдання „наздогнати і перегнати Америку” і пообіцявши за 20 років побудувати в Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) комунізм, М.Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. Головним завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Початок реформування було покладено на вересневому 1953 р. (Комуністична партія Радянського Союзу)ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. У середині 50-х років сільське господарство завдяки пріоритетності його розвитку вперше стало рентабельним. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 рр. порівняно з попередньою п’ятирічкою зросла на 35,3 %.

 В 1958 p. було ліквідовано МТС. Колгоспи й радгоспи були змушені викупляти техніку. Ціни на сільгосппродукцію було заморожено, в той же час як на запчастини, мінеральні добрива, комбікорми зростали.

Починаючи з 1958 p. в сільському господарстві почався спад. З 1958 по 1964 рік обсяг валової продукції у сільському господарстві України зріс всього на 3 %. За цей же період на 8 % впало виробництво продукції тваринництва. Посуха 1963 p. посилила скруту з забезпеченням населення продовольством.

Було зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та податковій політиці. Однією з найважливіших реформ „великого десятиліття” була зміна галузевого управління промисловості територіальним.

Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом. Це була остання спроба реформувань.

Важливими були соціальні програми М.С.Хрущова:

- пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази, по інвалідності – у 1,5 рази. Виплачувались пенсії колгоспникам;

- зросли асигнування на охорону здоров’я, скасовувалася плата за навчання;

- збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво, яке зводилося небаченими темпами;

- тривалість робочого дня скоротилась до 7 год., запроваджувався п’ятиденний робочий тиждень.     

Отже, реформи М.Хрущова мали багато позитивних моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності кардинальних змін в економіці не відбулося. Проведена в 1961 р. грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні населення, призвела до зростання цін. Після посухи 1963 р. виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу голоду, вводились картки на хліб.

У цих умовах з ініціативи найближчого оточення М.Хрущова в жовтні 1964 p. Пленум ЦК КПРС звільнив М.С.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР.

62

Зародження дисидентського руху У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції. Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини". Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу. Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

68

Зародження дисидентського руху У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції. Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини". Дисидентський рух плинув у СРСР(Союз Радянських Соціалістичних Республік) трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу. Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.