1912 Року уперше надруковано вірш Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить».
1913 року Тичина опублікував три оповідання — «Спокуса», «Богословіє» та «На ріках вавілонських», які стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.
У 1913–1917 роках Павло Тичина навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913–1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського. Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства.Так, улітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз'їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів.
Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на серце. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку. Тут Тичина зустрів Наталю — своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності».
Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вісник» (1918–1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).
Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція П. Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори).
«В останні роки чомусь сором'язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, добровольцями-кавалеристами — Олександр Копиленко та навіть 16-річний Юрій Яновський, держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич… Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад, Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон. Але петлюрівська закваска в них залишилася назавжди» (Я. Тинченко)
Перемога Жовтневої революції й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір — поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода».
Того ж 1923 року Тичина створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.
У першій половині 20-х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР (де-юре), а Тичина — провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому «Вітер з України» (1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.
1923 року він переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 — до ВАПЛІТЕ, що під проводом М. Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М.Могилянського).
Там же в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.
1934 року П. Тичина переїздить з Харкова до нової столиці України — Києва й поселяється в будинку письменників Роліт.
В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде» та одноіменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові. За ними з'явилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Абстрактно-експресіоністична майстерність цих збірок вражає перевагою ударних, ніби безоглядно наступальних ямбів у дусі гострих імперативів сталінської генеральної лінії партії.
Друга світова війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). Попри працю на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.
Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х — початку 60-х років, навіть виступив з осудом шестидесятників. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождя Хрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнівського терору по зреченні Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання. З'явилися й пародії, як-от: «Трактор в полі: дир-дир-дир! / Хто за що, а ми за мир! // Краще з'їсти кирпичину / Ніж учить Павла Тичину» та ін.
Ю. Лавріненко писав, що Тичину називали "то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рами жодного «ізму». Історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов так казав про поета: «Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду вiн самотнiй, стоїть iзольовано, понад напрямами, вiддаючи данину поетичну всiм їм – од реалiзму до футуризму (“червоно-си–зеле дугасто”), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привiлей небагатьох – такий широкий мати дiапазон... Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю... Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа».
У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна — по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). В «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фрагментах з посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, незважаючи на загальну пропагандистську нудотність переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, засвідчив живучість свого поетичного таланту.
У 1970-71 рр. український письменник Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінював ранню творчість Тичини і піддавав критиці загальновідомий і прославлений соцреалізм. У 1972 р. після арешту Стуса робота була конфіскована і пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть. Під час суду вона слугувала одним із свідчень злочинної діяльності Стуса. Ось яку характеристику Стус дає творчості Тичини.
«Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом».
«В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».
Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.
Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості: ці бездарні версифікаційні вправи уже писав хтось — але мертвою поетовою рукою. Кажуть, не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту...
Тичини не одживили і роки після 20-го з'їзду КПРС, коли Рильський і Бажан повернулися до перерваної на 25 років молодості. Тичина цього зробити не міг. Можливо, йому і тут підказала інтуїція: одживлюватись — зарано; попереду ще будуть холоди.
Переклади
Тичина самотужки опанував більше десяти іноземних мов, а зокрема — сусіднього Україні Сходу і Півдня: вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську.
Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, Нікул Еркай та ін.).
Помітне місце серед них посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об'ємні матеріали щоденниково-мемуарного характеру (видання 1981 року «З щоденникових записів» та інші).
Тичина і Фінляндія
У листопаді 1954 року Тичина у складі офіційної делегації УРСР відвідав Фінляндію (Гельсінкі, Турку, Тампере). Мав зустріч із Президентом Паасіківі, який справив сильне враження на поета. Залишив щоденникові записи про фінську мандрівку (частини надруковано у книзі «Павло Тичина. Із щоденникових записів), де містяться згадки про зустрічі з діячами фінської культури.
Павло Григорович чудово грав на кларнеті, малював та й у словах вловлював особливе, музичне звучання. Усі свої обдарування він переносив у поетичну творчість. Помер П. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
Павло Тичина написав: «Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки».
Збірка «Сонячні кларнети» в оцінці літературної критики:
Літературознавець Олександр Білецький: «Ніби щойно прокинувшись, він (П. Тичина) відкрив очі на світ і основне начало всесвіту побачив у ритмічному русі, гармонійному звукові, музиці. Цей ритм всесвіту і є «сонячними кларнетами».
Поет Микола Бажан: «Ніколи не забуду тієї безсонної ночі дев'ятнадцятого року, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми з ним сиділи в лісі при багатті (бо виїхали всім технікумом на заготівлю дров) і читали, і п'яніли і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою не чуваною нами досі музичністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок тієї книги.
Мені здається, що я стрибком рвонувся до глибшого розуміння владності й таїнства української поезії...»
Критик Леонід Новиченко: «Сонячні кларнети» явили поета вже сформованого і високо оригінального в художньому розумінні. Наче відбувся якийсь могутній внутрішній стрибок, внаслідок якого постало явище з певних поглядів рідкісне у всій слов'янській поезії тих часів. Звідки взяв молодий поет ці розливи сонячного світла, що струменять у його віршах, ці пульсуючі ритми, що вібрують якоюсь космічною напругою і дають підстави назвати автора так, як був колись названий Ван Гог, — «художником світових ритмів»? Звідки прийшла до нього, нарешті, дивовижна, незрівнянна музика, якою все перейняте в його поетичному світі, музика, що поступає не лише як провідний принцип віршованої форми, але й однією з основ образної системи і всього світовідчуття поетового ? Марно шукати відповіді на подібні питання, тут — таємниця таланту».
Письменник Василь Барка: «Тичина-«клярнетист», можливо, був найвизначніший лірик світу в свої «клясичні» роки (1914-1924)».
Музичність творчості П.Тичини
Однiєю з головних особливостей поезiï П. Тичини була музикальність. Про те, як поет був закоханий у музичнi теми, красномовно свiдчать жанри його твори: поема-симфонiя "Сковорода", фуга "Шуми, епоха наша!", реквiєм "Похорон друга", "Дума про трьох Вiтрiв", "Пiсня про гармонiю", "Музичний ранок в консерваторiï", кантата "Марiï Заньковецькiй". Музику на слова П.Тични писали П.Майборода, О.Білаш («Ви знаєте…»), В.Морозов («О панно Інно..»), сестри Тельнюк («Арфами, арфами…»), М.Бурмака, Л.Дичко.
О панно Інно, панно Інно!
Я - сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив -
Дитинно, злотоцінно.
Любив? - Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз - ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий - я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом - небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші.- Я ридаю.
Сестра чи Ви? - Любив... (1915)
Жанр: ліричний вірш.
Тема: нерозділене кохання ліричного героя.
Провідний мотив: «Любові усміх квітне раз - ще й тлінно».
Вид лірики: інтимна.
Віршовий розмір: ямб.
Історія написання: П.Тичина ще юнаком (24 роки) був знайомий із сестрами Коновал. Він закохався в одну із них, проте доля розвела їх.
Уривок з біографічної повісті Станіслава Тельнюка «Павло Тичина».
Якось Павло Тичина прочитав у товаристві свій вірш «Арфами, арфами...» Усім він сподобався, тільки одна дівчина, на ймення Поля, сказала:
А я знаю подібний у Вороного — «Блакитна панна».
Має крилами весна
Запашна,
Лине вся в прозорих шатах,
У серпанках і блаватах...
Сяє усміхом примар
З-поза хмар
Попелястих, пелехатих...
Павло також знав цей вірш... і зрозумів, що Поля хоче натякнути, ніби його, Тичинин, вірш неоригінальний чи навіть запозичений. Знітився, не знав, що відповісти... Втрутилась Інна — сестра Полі.
—У вас, Павле, зовсім інша музика, зовсім не той настрій... Микола Кіндратович милується весною, як, пробачте, добродушний дідок — молодою дівчиною. Він намагається описати її ще кращою, ніж вона є... А у вас — весна ваша ровесниця, як ось Поля чи я. І ви говорите те, що бачите і відчуваєте...
Павло мовчки дивився на дівчат і думав про Полю. Гарна, миловидна, запальна...Він розумів, що вона йому дуже-дуже подобається. А от чи він їй? Він ще не знає, що буде далі...А далі буде так. Він із Полею стрічатиметься не раз. Покохає її щемно-безнадійно. Читатиме вірші, говоритиме про музику, але Поля чогось не договорюватиме...
Цьому моменту в житті Тичини художник Михайло Жук присвятив своє загадкове панно «Біле і чорне»: на передньому плані — дві постаті: темноволосий юнак в античному одязі і русява дівчина із схрещеними на грудях руками. Хлопець насолоджується чарівними звуками сопілки. Задума і стриманість на ніжному личкові юнки. Його півпостать охоплюють широкі чорні крила, а її — білі. Створюється таке враження, що вони повільно рухаються до нас.
Навколо юнака і дівчини буяють квіти. Ближче до нього — соняшники, чорнобривці, жовті гвоздики (спектр теплих кольорів), а біля неї — віоли, синьоха лазорева, татарська гвоздика (холодні тони).
Портрет юнака написаний з двадцятилітнього Павла Тичини, а дівчини — з Поліни Коновал (доньки чернігівського поета і драматурга І. О. Вороньківського), яка була першим юнацьким коханням поета. Художник знав історію нещасливої любові свого учня...
Переконавшись, що дівчина його не кохає, перестраждавши і перемучившись, Тичина напише вірш «О, панно Інно...» і подарує сестрі Поліни.
«О панно Інно, панно Інно!» — шедевр інтимної лірики. Розгортається сюжетна картина — ліричний герой любив сестру, потім зустрів її. Очі підказали, що знайшов рідну душу. Але все так складно в житті, заплутано. Кого ж насправді любив? Її, панну Інну, чи сестру? Тепер сам. Сніги. І солодко-болючі спогади про неповторний час, бо «любові усміх квітне раз — ще й тлінно». Кохання — це Божий дар, подарунок долі. Використання звертань, називних речень, неологізмів дає простір для уяви читача, фантазії, пробуджує найромантичніші почуття.
Для вираження глибокого драматизму ліричного почуття автор майстерно використовує взаємодію музичного і живописного. Він двічі звертається до зорових образів. Білим кольором зимового пейзажу («сніги») підкреслюється самотність героя, який мучиться і страждає від кохання. А думка-згадка, що любов загублено, подається у супроводі такої промовистої деталі — «цвіли луги». Музикальність, яка йде від логічних, ритмічних і психологічних пауз, обірваних і номінативних речень (Вікно. Сніги... Зимовий вечір. Тиша. Ми), від цілої системи синтаксичних повторів та зорової образності, надає поезії великої естетичної цінності. Переживання персонажа такі глибокі, що зорові враження переплавляються у музичні, і навпаки,— в зорові. Наприклад: «Я ваші очі пам'ятаю, як музику, як спів» (зорові перейшли в музичні); «І раптом небо...шепіт гаю... О, ні, то очі Ваші» (музичні перейшли в зорові).
Станіслава Тельнюка про вірш «О, панно Інно...»:
— «Кожне слово — мов клавіш. Кожне слово — мов інший звук, інший настрій. Все йде на нюансах. Цнотливо. Чисто. Без жодного зайвого слова, яке здатне зіпсувати все враження. Вірш — мов кришталевий палац, де все просвічує навколо іде не треба ні барви, ні звука — все це замінює благородство граней чистого скла...
Для таких поезій потрібен колосальний заряд почуттів. Такі поезії не пишуться щодня. Навіть Павлом Тичиною».
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
Стану я, гляну я —
скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,—
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий... (1914)
Жанр: ліричний вірш.
Тема: зображення краси природи, прихід весни.
Провідний мотив: святковий гімн весняному становленню природи, молодості, нації.
Вид лірики: пейзажна.
Віршовий розмір: поєднання ямбу з дактилем.
Поезія співзвучна із «блакитною панною» М.Вороного.
У цій поезії автор використав: епітети (золотиі, голосні арфаи; весна закосичена, запашна тощо), неологізми (закосичена, самодзвонні тощо), асонанс (І строфа – звуки а, о), персоніфікацію (йде весна запашна, квітами-перлами закосичена), інверсію, порівняння (квітами-перлами, думами, наче море кораблями тощо) тощо.
Критик Леонід Новиченко про вірш «Арфами, арфами...» сказав, що до збірки «Сонячні кларнети» епіграфом «слід було б взяти цю чудову за своїм «золотим» мажором пісню юності, цей широкодзвонний, неначе й справді виконаний на арфі, гімн весні».
У поезії всього чотири строфи. Фабула розмежована й поділена за строфами рівномірно. У першій змальований прихід весни. Поет подає дивної краси її живописний портрет: «Йде весна, запашна, квітами-перлами закосичена».
Друга строфа віщує грозу картиною хмар — дум, якими вкривається небо.
У третій — ліричний герой милується весною, що дзвенить потічками й співом жайворонка.
В останній строфі в артистичній асоціативно-образній формі розкривається піднесений душевний стан персонажа, який звертається до коханої із закликом відкрити своє серце весні.
Композиції кожної строфи відповідає певна структура фрази з виділенням найважливіших слів-епітетів, які до тогож є неологізмами. Вони виносяться на кінець речення й віршованого рядка (самодзвонними, ніжнотонними, перламутровими).
Головні, ударні рядки в поезії закінчуються чоловічими римами, наповнюючи енергією й усі інші рими. Для надання урочистості, відкритості, поет майстерно користується властивостями голосних звуків - алітерацію. Візьмемо в першій строфі звук «а», яким розпочинається вірш:
«Арфами, арфами... Йде весна запашна». Він створює ілюзію широти, лунності, розложистості. Звуки [а] й [о] — музичні крила цієї поезії.
«Арфами, арфами...» вражає не тільки гармонійністю звуків, а й чарівними живописними картинами. Передусім портретом закосиченої весни (бачимо тут спектр райдуги). А далі сріблястий тон («квіти-перли») переплітається з блакитним кольором, що допомагає ліричному герою вираженню глибокої романтичної задуми. Живописна палітра розширюється словами: «золотистими», «блакить», «перламутровий», «вогневий». Кольори поєднуються, виграють різними відтінками, допомагаючи відтворити складний спектр почуттів юної закоханої душі.
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
«Я твій»,— десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї! (1911)
Жанр: ліричний вірш.
Тема: захват ліричного героя життям, коханням, природою.
Провідний мотив: гімн коханню, радості буття, що невіддільне від природи.
Вид лірики: інтимна.
Віршовий розмір: ямб.
Загальна емоційна тональність, інтонація й прихована ідея цього вірша близькі до твору О. Олеся «Чари ночі».
Вірш «Ви знаєте, як липа шелестить?..» — пейзаж-паралелізм, що нагадує фольклорні твори, де картини природи пов’язані з душевними настроями, а події людського життя часто виступають як паралель до явищ природи
У цій поезії автор використав: епітети (місячні весняні ночі, старі гаї), алітерацію(І строфа – звуки ш, с, п, к), персоніфікацію (сплять старі гаї), інверсію, риторичні оклики і запитання тощо.
Євген Маланюк
Сучасники
1
Максимові Рильському
Ще молитесь, далекий брате,
Серед Звенигородських піль.
Ще не стомились карбувати
В коштовних ямбах вічний біль.
Краси веселий кондотьєре,
Несете хрест свій там, ген-ген,
Серед похмуро-рідних прерій;
Ви — еллін, схимник і Гоген!
Навколо — хащі й печеніги,
А в кельї — тиші ніжний спів,
Реторти, циркуль, колби, книги,
І Ви — алхімік мудрих слів.
Січень. 1923
По прочитанні «Синьої далечіні»
2
Павлові Тичині
На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам'яний його хрест.
І на древнім, на скитськім[1], на кров'ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.
Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій»
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...
Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.
Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
...в скривавлений Жовтень— ясна обернулась Весна.
І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.
Листопад. 1924
Максим Рильський (1895 - 1964)
Український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, академік АН України, неокласик
Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві. Його батько, етнограф, громадський діяч і публіцист Рильський Тадей Розеславович, був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Один з предків Рильських у XVII столітті був київським міським писарем. Дід був учнем базиліянської школи і під час взяття Умані гайдамаками у 1768 році ледве не був страчений (за переказом, він заспівав православний гімн «Пречиста Діво, мати руського краю», це справило на ватажка гайдамаків таке враження, що він відпустив хлопця, а також решту засуджених на смерть поляків та євреїв). Мати Максима Рильського, Меланія Федорівна, була простою селянкою з села Романівки (нині Попільнянського району Житомирської області).
1902 року помер його батько, і родина переїхала з Києва до Романівки. Максим спершу навчався в домашніх умовах, потім у приватній гімназії в Києві.
Змалку познайомився з композитором М. Лисенком, етнографом, дослідником і збирачем українських народних дум та пісень Д. Ревуцьким, актором і режисером П. Саксаганським, етнографом та фольклористом О. Русовим, які справили на нього великий вплив. Деякий час він жив і виховувався в родинах М. Лисенка та О. Русова. Після приватної гімназії Рильський у 1915—1918 роках навчався на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира, потім на історико-філологічному факультеті Народного університету в Києві, заснованому за гетьмана Павла Скоропадського, але жодного з них не закінчив. Займався самоосвітою, вивченням мов, музикою. З 1919 до 1929 року вчителював у селі, зокрема й у Романівці, а також у київській залізничній школі, на робітфаці Київського університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.
Рильський почав писати рано, перший його вірш надруковано 1907, перша юнацька збірка поезій «На білих островах» вийшла 1910 року. Першою вже зрілою, що визначила появу видатного поета, була збірка «Під осінніми зорями» (1918).
У 1920-х роках Рильський належав до мистецького угруповання «неокласиків», переслідуваного офіційною критикою за декадентство і відірваність від сучасних потреб соціалістичного життя. Протягом десятиріччя вийшло десять книжок поезій, серед яких «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929) та декілька книжок поетичних перекладів, зокрема 1927 року — переклад поеми Адама Міцкевича «Пан Тадеуш».
Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події і протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи в одвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статтях «Моя апологія, альбо самооборона», «Більшовик»,). Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики, що врешті закінчилося арештом НКВС у 1931, після чого він майже рік просидів у Лук'янівській тюрмі. Після ув'язнення Остап Вишня забрав його до себе в Харків на кілька днів у гості. Його товариші-неокласики М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Зеров були репресовані й загинули в концтаборах.
Після ув'язнення, з 1931 року творчість Рильського зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору і був зарахований до числа офіційних радянських поетів. Його творчість поділилась на два річища — офіційне та ліричне, в останньому йому вдавалося створити незалежні від політики, суто мистецькі твори, які пережили його. У радянську добу Рильський написав тридцять п'ять книжок поезій, кращі серед яких — «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов'янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства. 1943 року його обрано академіком. У 1944—1964 роках Максим Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України. 1960 року йому було присуджено Ленінську премію, у 1943, 1950 — Державну премію СРСР.
Періоди творчості М.Рильського називають «цвітіннями»
Помер Максим Тадейович Рильський 24 липня 1964 року. Поховано його у Києві, на Байковому кладовищі.
У 1972 році Постановою Ради Міністрів УРСР була заснована щорічна премія ім. Рильського за кращий художній переклад.
Переклади М.Рильського
«Пан Тадеуш» А. Міцкевіча
«Ернані» В. Гюґо
«Сірано де Бержерак» Е. Ростана
«Орлеанська Діва» Вольтера
«Король Лір» В. Шекспіра
«Дванадцята ніч» В. Шекспіра
«Євгеній Онєгін» О. Пушкіна тощо
Молюсь і вірю. Вітер грає
І п'яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.
І ти смієшся, й даль ясніє,
І серце б'ється, як в огні,
І вид пречистої надії
Стоїть у синій глибині.
Клянусь тобі, веселий світе,
Клянусь тобі, моє дитя,
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя!
Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.
Жанр: ліричний вірш.
Тема: побожне ставлення до природи, щастя, кохання, віри у здійснення мрій.
Провідний мотив: «…буду жити, поки жити / Мені дозволить дух життя!..»
Вид лірики: пейзажно-психологічна.
Віршовий розмір: ямб.
Римування: перехресне.
Вірою, надією, оптимізмом сповнені поетичні рядки вірша М. Рильського «Молюсь і вірю...». Голуби в небі, дзвінкий сміх коханої людини поруч, вітер, простір, води — хіба це не щастя? Ліричний герой упевнений у собі, світ він уже називає своїм дитям і готовий жити, поки «дозволить дух життя». Бог, природа й він сам виступають єдиним, гармонійним цілим, і нам передається оця бадьорість, цей оптимізм молодого поета.
У цій поезії автор використав: епітети (тремтячі зграї, пречиста надія, веселий світ тощо), асонанс (І строфа – звуки і, е), персоніфікацію (голубів тремтячі зграї / Черкають неба береги; шумлять щасливі води ), метафору (грає вітер, серце б’ється), риторичні оклики, анафору тощо.
Микола Хвильовий (1893-1933)
"Iстинно: Хвильовий. Сам хвилюється, i нас усiх хвилює, п'янить i непокоïть, дратує, знесилює i полонить. Аскет i фанатик, жорстокий до себе i до iнших, хворобливо вразливий i гордий, недоторканий, i суворий, а часом нiжний i сором'язливий, химерник i характерник, залюблений у слово, у форму, мрiйник.
Загубив своє "я" і шукає його, як Дон-Квізадо шукав, і опинився в обіймах старої просвітянської літератури, й кинувся на боротьбу з нею. Розклавіатурився... Роздерся на дві половини: одна б’ється з просвітянською літературою, а друга стоїть перед обличчям неоспіваного пролетаріатуту. Перше половина жоната, друга - парубок.
Третя його половина дульцінує життя то в один бік, то в другий, то спереду, то ззаду" (В.Коряк).
М.Зеров, відомий поет і критик, писав: "Широке коло не використаних можливостей, і при тому відсутність справжнього учеництва, знань, авторської вибагливості, мистецького заглиблення - ота атмосфера, в якій виростає наше молоде повістярство. Із усіх можливих стилів прози - скрізь і завжди один Хвильовий, до того - тягніться до цієї норми - і будете "яко боги"!.. Рідко хто з молодих авторів уміє боронити свою самостійність проти "Синіх етюдів" та "Осені".
«Він свято вірив у можливість рідкісного шлюбу, у можливість неймовірного єднання. Він вірив, що вільна, незалежна, суверенна держава Україна, яку він виборював усією суттю, усім життя, може бути пошлюблена з червоним, справжнім, справді ленінським комунізмом» (І. Драч).
«Обережно! Висока температура палання ідеєю!» (Юрій Шерех)
Неперевершений майстер малоï прозовоï форми М. Хвильовий витворив у нашому письменствi власний стиль, своєрiдний рiзновид лiрико-романтичноï, iмпресiонiстичноï новели. Вiн був органiзатором i головним iдейним речником украïнського вiдродження, був лiдером цiлого лiтературного поколiння, вважав себе послідовником М.Коцюбинського.
Народився Микола Григорович Хвильовий (справжнє прiзвище М.Г. Фiтiльов) 13 грудня 1893 року в селищi Тростянець на Харкiвщинi (тепер райцентр Сумськоï областi) в родинi вчителiв. "Батько ніколи не говорив по-українськи, зате бабуся не тільки говорила, а й в глухі слобожанські вечори розказувала мені багато казок про домовиків, лісовиків і т.д. Од бабусі - українська мова, від батька - народницький "душок"... Дякуючи батькові, я рано перечитав російських класиків, добре ознайомився з Діккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом і т.д."
Мав брата Олександра та трьох сестер. 1904 року батьки розлучилися i Микола залишився з матiр'ю - Єлизаветою Тарасенко - донькою Iвана Тарасенка, бухгалтера маєткiв Кенiнга - власника великих копалень.
Микола закiнчив початкову школу в селi Калантаєвi, продовжив навчання в Богодухiвськiй гiмназiï, екстерном склав екзамени й отримав гiмназiйний диплом. Працював на рiзних посадах по селах. Босякував. З 1916 року Хвильовий - на фронтах Першоï свiтовоï. Вiйна зробила з нього бiльшовика. На чолi повстанського загону, який вiн організовує наприкiнцi 1918 року, Хвильовий воює з гетьманцями, петлюрівцями, дроздовцями. 1919 року вступає до комунiстичноï партiï.
1919 року Микола Фітільов одружується з учителькою Катериною Гащенко. Будучи комуністом, рішуче відмовився вінчатися, чим викликав велике невдоволення матері дружини. На початку 1921 року залишає в Богодухові дружину та маленьку доньку і їде «завойовувати» Харків. З того часу повністю присвячує себе літературі.
З 1921 року працює слюсарем на заводі в Харкові й пише вiршi. В колi його друзiв цього перiоду Володимир Сосюра та Майк Йогансен. Друкується в газетах i журналах першоï столицi, в альманахах "Штабель", "На сполох". Самобутнiй голос автора поетичних збiрок "Молодiсть" i "Досвiтнi симфонiï" не губиться в поетичному розмаïттi перших пореволюцiйних рокiв. Та Хвильового вабить проза i до поезiï в подальшому вiн звертається лише епiзодично.
У 1923 р. вийшла його прозова збiрка "Синi етюди". Найавторитетнiшi критики того часу зустрiли ïï захоплено, вважаючи, що вона - значне й цiлком новаторське явище в украïнськiй лiтературi. Дорошкевич пише, що "Синi етюди" "придбала авторовi славу першорядного письменника". Професор В.Петров говорить, що "Синi етюди" - це фактично початок новоï украïнськоï прози".
Наступна книга новел Хвильового "Осiнь" (1924) закрiпила "школу Хвильового" i стиль, названий письменником "романтикою вiтаïзму". Цю книгу можна вважати вершиною творчостi Хвильового. Вона змiцнила авторитет письменника i разом iз "Синiми етюдами" в росiйських перекладах розiйшлась по Украïнi й закордонню. Ця книга викликала рiзко негативну реакцiю Москви. За командою з росiйського центру мiсцевi ревнителi режиму виступили з рiзкими нападками на письменника. Мовляв, маскуючи своï справжнi погляди пiд лояльнiсть до комунiстичних iдей такими оповiданнями як "Я (Романтика)" Хвильовий завдає непоправноï шкоди ленiнiзму, поширює iдеï Ломброзо про революцiонерiв як дегенератiв та iдеï Ле Бона про дегенеративнiсть характеру масових рухiв. Пiсля цiєï атаки письменниковi вже не вдавалося друкувати своïх творiв у повному обсязi. Його романи "Вальдшнепи" та "Iроïда" були конфiскованi вже пiсля публiкацiï перших частин. 1925-26 рр. Хвильовий рiзко виступив проти цих нападок, i це зробило його постать ще бiльш вiдомим i пiдняло його моральний авторитет. Перша вiдповiдь була органiзацiйною: у груднi 1925 - сiчнi 1926 року було створено "Вiльну Академiю Пролетарськоï лiтератури" (ВАПЛIТЕ). Приймаючи офiцiйнi вимоги комунiстичноï партiï, в питаннях лiтературноï полiтики ВАПЛIТЕ займало незалежну позицiю i стояло на засадах творення новоï украïнськоï лiтератури квалiфiкованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобуткiв захiдноєвропейськоï культури. ВАПЛIТЕ цiлком вiдкидала "масовiзм" "пролетарських органiзацiй". Лiдером органiзацiï був Хвильовий. Президентами - М. Яловий (Ю. Шпал, пiзнiше М. Кулiш), секретарем - А.Любченко. Друга вiдповiдь була iдейною. Вiн публiкує окремими книжками чотири серiï памфлетiв (щоправда, четверта - "Украïна чи Малоросiя?" - не була допущена до друку). Проте першi - "Камо Грядеши" (Харкiв "Книгоспiлка", 1925), "Думки проти течiï" (Харкiв, ДВУ, 1926), "Апологети писаризму", "До потреби культурноï революцiï" (Культура i побут, 1926, ч.ч. 9-13) - таки вдалося опублiкувати. У цих есе Хвильовий пiднiмає багато проблемних питань, крiзь якi червоною ниткою проходять три головнi тези:
1. Кiнець малоросiйському епiгонству i провiнцiйностi, украïнське мистецтво прилучається до свiтового, i, в першу чергу, до захiдноєвропейського мистецтва;
2. Кiнець росiйськоï гегемонiï на Украïнi; Росiя мусить вiдiйти в своï етнографiчнi межi; Росiя самостiйна? - Самостiйна. Ну так i Украïна самостiйна;
3. Украïнське мистецтво має власну велику мiсiю, воно започатковує нове велике культурне коло, що йому Хвильовий дав умовну назву "азiатський ренесанс".
Памфлети Хвильового висловили загальний настрiй нацiï: першим пiдтримав Хвильового лiдер групи неокласикiв Микола Зеров. Приєдналась до головних тез Хвильового й Украïнська Академiя Наук: на влаштованому нею диспутi з приводу появи "Камо Грядеши" чiльний спiвробiтник Академiï Михайло Могилянський висловив загальний настрiй, сказавши: "Враження вiд статей Хвильового подiбне до того, нiби в кiмнатi, де було так душно, що важко дихати, вiдчинили вiкна, й легенi раптом вiдчули свiже повiтря". Вплив цих статей вийшов далеко за межi гуманiтарно-культурноï сфери. Так, Михайло Волобуєв, наслiдуючи Хвильового, за допомогою статистичних даних показав, що комунiстична Москва продовжує на Украïнi стару царсько-росiйську колонiально-експлуататорську полiтику, i на пiдставi цього обґрунтував потребу окремого розвитку украïнськоï економiки.
Член ЦК КП(б)У Олександр Шумський також став на оборону Хвильового вiд нападок ЦК, вимагав замiнити у ЦК КП(б)У та урядi УРСР украïнськими комунiстами присланих з Москви наглядачiв i сприяти дерусифiкацiï пролетарiату. Москва не сподiвалася такого опору.У листi "До тов. Кагановича та iнших членiв ПБ ЦК КП(б)У" вiд 26 квiтня 1926 року I.Сталiн виправдовував панування росiян в Радянськiй Украïнi тим, що "украïнськi марксистськi кадри тепер недостатнi". Тому... треба бити насамперед украïнських марксистiв-комунiстiв на чолi з Хвильовим. Далi Сталiн говорить про те, що керiвництво Москви, мовляв, визнає весь свiт: "В той час як захiдноєвропейськi пролетарськi класи i ïхнi комунiстичнi партiï повнi любовi до Москви, цитаделi мiжнародного революцiйного руху, в той час, коли захiдноєвропейський пролетарiат iз захопленням дивиться на прапор, що повiває над Москвою, украïнський комунiст Хвильовий не має нiчого сказати на користь Москви, як тiльки закликати украïнських дiячiв тiкати якомога швидше вiд Москви". Гасла Хвильового "геть вiд Москви", "курс на Європу" стали тим бiльш небезпечними, бо поширювались i в iнших нацiональних республiках. 1927 р. на з'ïздi КП(б)У Л. Каганович таврує Хвильового як прихильника реставрацiï буржуазноï влади. Вiдтодi в лiтературний побут мiцно ввiйшов термiн "хвильовiзм", що в найбiльш крайньому значеннi ототожнювався з фашизмом.
Програвши битву iдей, Москва вирiшує показати за ким груба фiзична сила. Вже незабаром у пресi поширюється теза про те, що роман "Вальдшнепи" i статтю "Украïна чи Малоросiя?" треба квалiфiкувати не як ухил, а як вiдверту зраду. Хвильового проголошують зрадником саме тодi, коли вiн перебуває за кордоном (зима 1927-28).
Хвильовий вирiшує написати покаянного листа i "здатися на милiсть партiï", анiж скористатися можливiстю врятуватися емiграцiєю. В той же час Сталiн робить спробу вивищити Хвильового i декого з iнших украïнських письменникiв обiцянками рiзних поступок для украïнськоï лiтератури з тим, аби розсварити з рештою украïнських сил. Немає сумнiву, що в той час, коли Москва давала деяким украïнським письменникам обiцянки, в суворiй таємницi готувався план нищення мiльйонiв украïнцiв i переважноï бiльшостi творчоï украïнськоï iнтелiгенцiï. I хоча Хвильовий ще продовжував випускати журнал "Лiтературний Ярмарок" (12 книжок), опублiкувати серiю гострих сатир на деяких партiйних чиновникiв, - "Iван Iванович", "Ревiзор", вiн уже вiдчував невiдворотнiсть кiнця. 1933 рiк. Наприкiнцi квiтня Хвильовий повернувся з поïздки до села, де вiн, за його власним iронiчним висловом, вивчав "новий кардинальний процес соцiалiстичного будiвництва - голод!".
Хвильовий - комунiст, який свято вiрив у iстиннiсть комунiстичних iдей, чимдалi бiльше переконувався у тому, що Сталiн та його оточення "будують комунiзм" за рахунок зубожiння й гнiту, повноï заборони мислення, засобами терору, голоду, страху, не зупиняючись перед прямим фiзичним знищенням незгодних.
Одразу по поверненнi вiн довiдався про арешт найближчого товариша, iнiцiатора створення ВАПЛIТЕ Михайла Ялового. Це був крах. Хвильовий зрозумiв, що: "Почалось. Перший Яловий! Другий вiн! За ним прийде черга на iнших". Немає сумнiву, що йдеться про розгром ВАПЛIТЕ. В одну мить перед Хвильовим постала вся безрадiсна перспектива майбутнього. Це кiнець! Вiдразу прокинулася в ньому свiдомiсть власноï вiдповiдальностi. Вiн мусить зробити все, щоб урятувати Ялового й iнших. Почалися важкi, метушливi, безглуздi днi. Видзвонювання по телефону, мовчазне сидiння в очiкуваннi вiдгуку. Бiгання по вiдповiдальних працiвниках. Звернення до ЦК. I жодних наслiдкiв. Вони не зважають на його заяви про невиннiсть Ялового: "Москва сльозам не вiрить". А кровi? Може "вони" нарештi повiрять, коли вiн принесе "ïм" кров'ю своєю стверджений вiдчай.
Хвильового опанувала думка принести себе в жертву за Ялового, власною загибеллю врятувати тих, що стоять на черзi! Тiєï ночi, коли вiн обмiрковував усе, зважував i вирiшував, вiн не лягав спати. До самого ранку просидiв за робочим столом. Написав останнього листа. I коли пiд вiкном задзвенiли першi трамваï, вiн пiдвiвся i вийшов до загальноï кiмнати. Дружина не спала. Донька Люба збиралася до школи, а старенька мати лагодила снiдати. Вiн привiтався, як завжди, з поцiлунком i жартами. Повiдомив, що сьогоднi вiн запросить до себе друзiв, отже треба приготувати чай. Потiм пiдiйшов до телефона i став дзвонити до друзiв, запрошувати на чай. Просив прийти сьогоднi послухати його новий твiр, який вiн написав порядком соцзмагання з Епiком.
За годину у Хвильового вже був Олесь Досвiтнiй i Микола Кулiш. Сходилися й iншi письменники. Всi звернули увагу на те, що у господаря пiднесений настрiй. Хвильовий був схожий на людину, яка "трошки випила". За чаєм розiйшовся ще бiльше, узяв гiтару i з почуттям проспiвав кiлька улюблених пiсень. Усi були в захопленнi. Але всi з нетерпiнням чекали початку читання нового твору. Хтось нагадав про це Хвильовому.
- Ах, так! - схопився, Хвильовий, - сьогоднi я вас справдi здивую. Менi так важко було писати цей твiр. Але я зрозумiв, яким мусить бути письменник в сталiнську епоху. I тому в мене з'явилося таке натхнення до цього твору. Може, сьогоднi навчу я i вас, як треба писати в наш час. З цими словами вiн швидко зник за дверима свого кабiнету. Кiлька хвилин чекали друзi в повнiй тишi, доки вийде Хвильовий з новим твором. Раптом в кабiнетi письменника пролунав короткий, як трiск, револьверний пострiл. У ту ж мить кинулися друзi до кабiнету. За столом, вiдкинувши голову на спинку крiсла сидiв Хвильовий. В опущенiй руцi тримав вiн стиснений наган. Довкола крiсла, як снiг, лежали бiлi клаптики подертого роману "Комсомольцi". На них червонiли бризки кровi. На столi слiпою плямою бiлiв прямокутник паперу, передсмертний лист, в якому Хвильовий писав: "Арешт Ялового переконав мене, що починається переслiдування украïнських письменникiв. Кров'ю моєю можу засвiдчити, що Яловий нi в чому не винний". "Арешт Ялового - це розстрiл цiлоï генерацiï. За що? За те, що ми були найщирiшими комунiстами? Нiчого не розумiю, за генерацiю Ялового вiдповiдаю перш за все я, Микола Хвильовий. "Отже", як говорить Семенко... Ясно! Сьогоднi прекрасний сонячний день. Як я люблю життя - ви й не уявляєте. Сьогоднi 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшно боляче. Хай живе комунiзм!
Хай живе соцiалiстичне будiвництво! Хай живе комунiстична партiя!
Р.S. Все, в тому числi й авторськi права, передаю Любi Уманцевiй. Дуже прошу товаришiв допомогти ïй та моïй матерi.
13.V.1933 року Микола Хвильовий
Золотий мiй Любисток, пробач мене, моя голубонька сизокрила, за все. Свiй нескiнченний роман, мiж iншим, вчора я знищив не тому, що не хотiв, щоб вiн був надрукований, а тому, що треба було себе переконати: знищив - значить, уже знайшов у собi силу волi зробити те, що сьогоднi роблю. Прощай, мiй золотий Любисток.
Твiй батько. М. Хвильовий
Із роману Івана Багряного «Сад Гетсиманський»
«...і раптом... - побачив свого вчителя і натхненника! Ось на цім самім місці він стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний - смутний. Вони ждали на вінду, викликані, очевидно на черговий контроль до цієї установи, що хоч і не була культурно - мистецькою інституцією, але завідувала душами всіх митців і романтиків. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами». (Йдеться про зустріч Багряного з Хвильовим під час першого арешту у будівлі НКВС на вулиці Совнаркомівській в Харкові).