20. Україна в культурно-політичній системі Польсько-литовської держави.

Після військової катастрофи руські князівства перетворюються на васальні держави Золотої Орди. Ярлик на велике княжіння одержують у Сараї від ординського хана князі північно-східної Русі; з XIV ст. великим князем «всея Руси» титулує себе московський князь. Україна звільнилася від влади Орди в кінці XIV ст., коли була завойована Литвою. Москва від васальної залежності від Орди звільняється повністю лише після «стояння на Угрі» 1480 р., за Івана III.

Після воєнної катастрофи Київська земля одразу опинилась на глибокій периферії політичного і культурного життя. Золотоординські хани не випадково ніколи не давали ярлик у Київ. Ще більше ніж століття політичним і культурним центром тяжіння було Галицько-Волинське князівство, яке навіть переживало /135/ розквіт міської культури. Проте і воно поступово занепадає і втрачає незалежність, а в 1387 р. «Червона Русь» включається до коронних земель Польщі. Закарпаттям володіють угорці.

З 1503 по 1618 р. до Росії входила Чернігово-Сіверська земля по Десні. Центр східної України-Русі, Чернігів, із запустіння почав виходити в другій половині XVII сторіччя.

За інерцією Київ продовжував вважатися «матір’ю міст руських». Проте фактично це не було підкріплено реальною вагою міста. Зникла саме та рівновага систем «градів і пригородів» — великих і малих князів — митрополії, єпископій і монастирів, яка забезпечувала можливості інтенсивного культурного зростання. Почалась аграризація міст, зниження освітнього і морального рівня священнослужителів, замикання аристократії на інтересах своїх сільських помість та її здичавіння.

В цей період найбільш дошкульною була постійна загроза хижацьких нападів татар. У той час, коли деспотична влада Золотої Орди над Північно-Східною Руссю дедалі слабішала, втрати України від молодецьких наїздів безконтрольних кочівницьких загонів ставали просто катастрофічними. Території лісостепової України і навіть поліську глибину татари проходили майже без опору інколи аж до Польщі.

Втрата державності, розвал україно-руських земель на слабо пов’язані територіальні комплекси, підпорядкування їх різним державам — такі ознаки багатовікового сумного періоду української культурно-політичної історії.

Проте неможливо було б зрозуміти, як Україна зібрала сили для культурно-політичного піднесення XVI — XVII ст., якби ми не взяли до уваги характер владних і економічних відносин тієї пори.Держава феодального типу мала надзвичайно слабку централізацію, адже феодальне військо формується місцевими володарями і не може розв’язувати великих стратегічних завдань, натомість місцеві проблеми воно розв’язує краще. Зміна політичних залежностей мало /136/ позначається на цій системі; сюзерени змінюються, а князі зі своєю кіннотою та панцерними слугами залишаються; замки будуються і ремонтуються, як і раніше; служать на баштах і воротях правнуки тих самих міщан, які служили в київські часи. Історія замикається в просторі навколо невеличких міст і князівських замків.

Шлюб литовського Великого князя Яґайла з. дванадцятирічною польською королевою Ядвіґою — Кревська унія 1385 р. — не перетворили Польщу і Литву на одну державу: тільки особиста унія монархів об’єднувала обидва утворення з їх різними політичними, юридичними, соціальними та релігійними умовами існування. Після Люблінської унії 1569 р., коли було створено польсько-литовську конфедерацію, українські землі увійшли до складу Польщі, але зберегли ті правові підстави свого життя, які було закладено в час перебування їх у складі Литви.

Влада Великого князя Литовського встановлювалася почасти внаслідок завоювань, почасти шляхом укладання угод з місцевою руською знаттю, часто через шлюбні союзи. В усіх випадках передача влади здійснювалась за принципом «старовини не рухаємо», тобто на підставі збереження відносин, що склалися в прадавні часи. Перехід влади від Рюриковичів до Гедиміновичів нерідко полягав у простому вкоріненні литовського куніґайштіса в князівську родину, відтак не тільки діти, а й сам зять ставали за культурно-побутовими рисами справжніми русинами. Литовська адміністрація користувалась «руською мовою», аристократія формально була католицькою, а по суті — напівязичницькою, і на землях Русі литовські князівські роди швидко стали частиною русинського правлячого класу.

Адміністративну систему Литва будувала за польським зразком, а реальні владні відносини на Русі мусили пристосовуватись до тієї «ста- ’ ровини», яку литовці обіцяли «не рухати». За актами про дарування, купівлю, позичання тощо, за словами про владу над людьми стоять реалії, які не так просто відновити. Коли, наприклад, король Влодислав (польське ім’я великого князя Яґайла) дарує братові Скирґайлу місто Мінськ «весь і со всіми людми і с землею і с всякою пошлиною і с доходом і князи служебниє тим усім володіти», то це може сприйматися як дарунок людей в буквальному розумінні; але коли якась пані /137/ Хонка Васкова продає протодияконові Іванові Губці монастир, церкву святої Богородиці «ізо всім об’їздом, і со всіми границами, і землею, і сіножатьми, і з гаїми, і з дубровами, і з бортьми, і з болоти, і с ріками, і со млином, і сичем, і с колодязем, і с ловищи, і со всіми ужитки, яко із віка вічного слушало к тому монастиреві» * — у цьому випадку, щоб зрозуміти текст, потрібно знати, що ж означало «моє» і «чуже» в побутовій і юридичній свідомості тих часів.

Якраз продаж церкви чи монастиря дозволяє зрозуміти характер відносин власності в українському суспільстві тих часів. Звичайно, не можна тлумачити цей акт буквально як купівлю у власність. Як князь Яґайло, так і пані Хонка мали над певною територією, зокрема над тією, де був монастир, владу. На цій території, згідно з руським звичаєм, існувала і приватна власність. М. С. Грушевський наводить факти купівлі-продажу землі, здійснювані селянами, в тому числі у Галичині. Але владний, адміністративний контроль над територією давав князям і панам такі матеріальні вигоди, що його поступка відверто оформляється як купівля. За місце архімандрита монастиря велася не тільки боротьба шляхом інтриг у князівському дворі, а й звичайні війни з сотнями вбитих і поранених. Часто церковні посади (особливо католицькі на українських теренах) давались арцибіскупом чи князем суто формально, без будь-якої надії їх посісти. Господар території міг просто захопити монастир і вигнати ченців, окрім того, він так само безконтрольно розпоряджався маєтностями селян. У випадку, коли церква або монастир довго стояли без ієреїв, господар території міг призначити намісника із світських людей, який робив у церковних маєтностях все, що бажав. Право та інституції власності існували, але ще сильнішою була реальна адміністративна влада.

Адміністративна система Великого князівства Литовського була побудована так, як у Польщі. Воєвода призначався тільки за згодою місцевої шляхти, а то й тільки з місцевого середовища. Помічником воєводи і комендантом воєводського замку був каштелян, який правив також центральним повітом воєводства. В центральному апараті роль міністрів відігравали канцлер (хазяїн великої печатки), підканцлер (хазяїн малої печатки), підскарбій (міністр фінансів), гетьман коронний (командувач військами) та польний (його заступник та виконуючий обов’язки).