МІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Факультет іноземних мов

Кафедра германського, загального і порівняльного мовознавства

,,Лексико – семантична група прикметників об’єднана семантикою «streitbar»”

/ бакалаврська робота /

Допущено до захисту „___” ______________ 2012 р. Зав. кафедри германського, загального і порівняльного мовознавства д. ф. н., професор Левицький В. В. ___________________ (підпис)	Виконавець: Студентка 4-го курсу німецького відділення 422 групи Гукасова Д.Л. Керівник: к. ф. н., доцент Агапій А.П. ________________________ (підпис)
	Рецензент: к. ф. н., доцент _________________________ (підпис)

Чернівці 2012

ЗМІСТ

Вступ

Розділ I. Валентність та сполучуваність у лінгвістичних дослідженнях

1.1Поняття сполучуваності.Типи сполучуваності

1.1.1 Лексична сполучуваність 

1.1.2.Лексико-синтаксична сполучуваність

1.1.3.Лексико-фразеологічна сполучуваність

1.2.Поняття валентності

1.3.Дослідження сполучуваності прикметників

1.4. Мова художньої літератури

Висновки до розділу I

Розділ ІІ. Статистичні методи і прийоми у лінгвістиці.

2.1. Критерій Хі – квадрата

2.2. Лексико-семантичний аналіз сполучуваностіприкметників ЛСГ»streitbar»з іменниками. Визначення Хі – квадрату

2.3. Коефіцієнт взаємної спряженості

Висновки до розділу ІІ.

Загальні висновки

Список використаної літератури

Додатки

ВСТУП

Як засвідчують лінгвістичні дослідження, "навряд чи в оточуючій нас дійсності знайдеться більш складне і суперечливе явище, ніж мова, в природі якої, примхливо переплітаючись, знаходять своє переломлення і відображення основні діалектичні категорії, закони об'єктивної дійсності, людського пізнання і загальноісторичного досвіду: співвідношення матеріального й ідеального, динамічна взаємодія форми і змісту, діалектичне протиріччя об'єктивного і суб'єктивного, загального й окремого, абстрактного і конкретного" [1: 36].

Саме тому на сучасному етапі розвитку семантики особлива увага приділяється вивченню не тільки власне семантики, але й синтагматичних характеристик лексичних одиниць (ЛО), які виражаються через словосполучення. Для визначення відношень між словами в словосполученнях використовують терміни валентність, "сполучуваність". Валентність – здатність слова створювати навколо себе певні вільні позиціі, що займаються певними обов’язковими та факультативними актантами, тобто є лише потенційною сполучуваністю без реалізації сполучувальних задатків слова [2: 24]. Сполучуваність – його здатність вступати з іншими словами у сполучення за певними синтаксичними моделями [3: 28].

Дослідження сполучуваності слова в лінгвістичних дослідженнях не втрачає своєї актуальності вже протягом тривалого часу. Сполучуваність – це здатність слова поєднуватися в тексті з іншими словами. Оскільки значення слова не можна встановити поза контекстом, установлення сполучуваності слова по праву вважають однією з найоб’єктивніших методик опису його значення. Проте останнім часом вивчення сполучуваності виходить за межі виключно структурної лінгвістики, а й успішно застосовується для експлікації концептів у когнітивній лінгвістиці [1], [4], [5].

Проблемою сполучуваності слів займалися такі відомі лінгвісти, як Н.Н. Амосова, А.А. Уфімцева, Д.М. Шмельов, П. Гребе, В.В. Левицький, М.Д. Степанова, С.Д. Кацнельсон, а закони сполучуваності досліджували В.Г. Гак, М.А. Гойхман, Ю.Д Апресян та ін. Питання сполучуваності прикметників з іменників вивчалося в роботах Л.В. Бистрової, Н.Д. Капатрука, О.Н Бондіної, М.О. Шехтмана.

Актуальність теми нашого дослідження зумовлена тим, що сучасний етап розвитку лінгвістичної науки відзначається підвищеним інтересом до семантичних аспектів мови на всіх її рівнях. Однією з особливостей сучасної лінгвістики загалом і германського мовознавства зокрема є підхід до вивчення мови шляхом виокремлення лексичних угрупувань.

Метою роботи єдослідження сполучуваності лексико-семантичної групи(ЛСГ) прикметниківобєданих семантикою„streitbar“ з іменниками в німецькомовній художній літературі.

Визначити сильні, середні та слабкі зв’язки ЛСГ прикметників з ЛСГ іменників за допомогою статистичних методів.

Матеріалом дослідження слугували твори художньої прози (10романів) сучасних німецьких авторів: (Erich Remarque,Robert Musil, Günter Grass,Hermann Hesse, HeinzKonsalik, WolfgangHohlbein).

Об’єктом дослідження - є семантична сполучуваністьлексико-семантичної групи (ЛСГ) у художньому стилі.

Предметом дослідження даної роботи слугують парадигматичні властивостіприкметників об’єднаних семантикою „streitbar“,в сучасній німецькій мові.

Завдання дослідження – отримати статистично значущі зв’язки за допомогою критерія Хi – квадрат та встановити за допомогою коефіцієнта взаємної спряженості міру зв’язку між ЛСГ прикметників з ЛСГ іменників, а також описати та інтерпретувати отримані дані.

ТЕОРЕТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯРОБОТИ - полягає в тому, що проведене в ній дослідження поширює існуючі у сучасній лінгвістиці уявлення про взаємовідносини лексичного значення, сполучуваність і парадигматичні взаємозв`язки слів, доповнює відомі засоби досліджень новими прийомами та методами.

Практичне значення одержаних результатів визначається безпосереднім зв’язком матеріалів роботи з практикою викладання німецької мови у школі та ВНЗ. Фактичний матеріал та висновкі положення можуть бути використані в теоретичних і практичних курсах перекладу, лексикології, семасіології, граматики, фразеології, а також для укладання тлумачних, синонімічних словників та словників сполучуваності.

Наукова новизна одержаних результатів роботи полягає в тому, що в ній за допомогою лінгвістичних методів здійснено детальне комплексне дослідження ЛСГ прикметників об’єднаних семантикою„streitbar“; отримано статистично значущі зв’язки за допомогою критерія Хi – квадрат та встановлено за допомогою коефіцієнта взаємної спряженості міру зв’язку між ЛСГ прикметників з ЛСГ іменників.

Мета й завдання курсової роботи зумовили її структуру, яка скла­дається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використа­ної літера­тури, додатків.

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність, визначаються мета, завдання, об’єкт і предмет та методи дослідження, розкри­ваються нау­кова новизна, теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі розглядаються значенню валентності та сполучуваності у лінгвістичних дослідженнях.

У другому розділі статистичні методи і прийоми у лінгвістиці, критерій

ХІ – квадрата.

У загальних висновках підводяться підсумки проведеного аналізу, уза­галь­нюються отримані результати та накреслюються напрями подальших досліджень.

Розділ I. Валентність та сполучуваність у лінгвістичних дослідженнях

Вивчення проблематики сполучуваності та валентності слова збагачує наше розуміння мови, розкриває властивості різних типів мовних одиниць, їх місце в структурі мови. Ця теорія відкриває ширші можливості полегшеного оволодіння як іноземною, так і рідною мовою.

Зародки теорії сполучуваності сягають античних часів (поняття повного та неповного присудка у граматиці стоїків). У середні віки у вченнях схоластів виникли терміни „соnnotatio”, „абсолютні та відносні присудки”, значення яких дуже близьке до сучасного поняття валентності. Вже у VIII-у столітті з метою опису залежності непрямого відмінка від дієслова чи прийменника вживається термін „керування” („Rektion“). Близькі до поняття „валентність” вислови, присутні у працях граматиків епохи Просвітництва, особливо у творах Ґ.Ляйбніца та Й.Майнера. Найбільшого розвитку теорії валентності та сполучуваності досягли в 30 – 90 роках ХХ сторіччя. Поштовхом для цього стали дослідження засновників теорії валентності Л.Теньєра та С.Д.Кацнельсона.

Термін „валентність” був запозичений Л.Теньєром та С.Д.Кацнельсоном з хімії і перенесений у мовознавство. Однак варто зауважити, що у Л.Теньєра він стосувався в основному дієслова. Його формулювання валентності на початку 50-х років ХХ століття використовувалось у роботах західнонімецьких лінгвістів, у той час як формулювання С.Д.Кацнельсона ініціює розвиток теорії сполучуваності в радянському мовознавстві. У радянській лінгвістиці валентність та сполучуваність досліджували О.І.Москальська, В.А.Абрамов, М.Д.Степанова, Г.А.Гречина, Р.С.Абрацумян, А.В.Щербакова, І.Г. Ольшанський та ін. Найширше валентність презентує В.Г.Адмоні. Він називає її потенційною сполучуваністю (Fügungspotenz) і вважає, що вона властива кожній частині мови. Вчений розрізняє обов’язкову та факультативну здатність слова сполучатися. Як приклад обов’язкової сполучуваності він наводить відношення атрибутивного ад’єктива до іменника. Перший не може у реченні існувати без другого. Відношення ж іменника до атрибутивного прикметника є факультативним.

У ФРН теорія валентності ґрунтувалася в основному на дослідженнях Г.Брінкмана, К.Геґера, Г.-Й Герінґера, У.Енґеля, Й.Ербена, В.Флеміга, Г.Шумахера, а в НДР, орієнтованій з ідеологічних міркувань на російську науку, – В.Шмідта, Ґ.Гельбіга, В.Шенкеля, В.Бондціо, К.-Е.Зоммерфельдта і Г.Шрайбера. В англійському мовознавстві її розвивали Ч.Філмор, Й.Андерсон, Й.Робінсон, Р.Джекендорф та Д.Нільсен.

Валентність спочатку розглядалася вченими здебільшого на синтаксичному рівні. (обов’язкове або факультативне заповнення певної кількості та певного виду „вільних місць”), а згодом і на логічному (що засвідчує інтерлінґвальний взаємозв’язок між понятійними значеннями) та семантичному (представляє комбінаторику значеннєвих компонентів) (Ґ.Гельбіг). Такого поділу на три рівні дотримувалися Г.-Й.Герінґер, К.-Е.Зоммерфельдт/Г.Шрайбер, Н.-Р.Вольф. Згодом вони об’єднують два останні рівні і зупиняються на синтаксичній та логіко-семантичній валентності. Це свідчить про тісний зв’язок між логікою та семантикою (Й.Коргонен). Ця основна тенденція розвитку теорії валентності сприяла використанню цього терміна в стосунку до інших частин мови, в тому числі й прикметника (Ґ.Гельбіг). Валентність прикметника досліджували в першу чергу К.-Е. Зоммерфельдт/ Ґ.Штарке, К.Юнкер, М.Піітуляйнен, Ґ.Шрайбер.

Валентність передбачає необхідне чи можливе контекстуальне оточення слова, контекстуальні зв’язки слова, контекстуальні відношення між різними частинами мови в реченні на семантичному і синтаксичному рівнях, контекстуальну сполучуваність слів як семантичних і синтаксичних партнерів у реченні (М.Д.Степанова, Ґ.Гельбіг).

На співвідношення валентності і сполучуваності існує дві різні погляди. Представники першого трактують валентність у широкому плані. Вони розглядають її як „сполучувальну здатність однорівневих одиниць мови”, „як потенцію та як її реалізацію, тобто одночасно як фактор мови і як фактор мовлення”(С.Д.Кацнельсон, Ю.Д.Апресян, Н.З.Котєлова). Валентність – це така сполучуваність, коли на перший план при дослідженні лексичної комбінаторики мовні одиниці виступають у ролі семантичних і синтаксичних партнерів у реченні. Представники іншої точки зору вважають, що валентність – це потенційна здатність слів до сполучуваності, а сполучуваність – це реалізація такої здатності. Схиляємось до думки, що основну різницю між валентністю та сполучуваністю слід шукати в об’ємі цих понять. Ширшим з них є „сполучуваність”, тому надалі у дослідженні прикметників на позначення портретної характеристики людини вживатимемо саме цей термін.

Для виявлення стандартних зв’язків між лексико-семантичною групою прикметників на позначення портретної характеристики людини і відповідною групою іменників використано метод статистичного аналізу. Вірогідність результатів дослідження обґрунтовано шляхом використання лінгвостатистичних прийомів: критеріїв х2 („хі-квадрат“), спряженості та кореляції. Сума х2 дозволяє встановити наявність або відсутність зв’язку між величинами, коефіцієнт спряженості К (коефіцієнт Чупрова) виявляє ступінь цього зв’язку.

1.1. Поняття сполучуваності

У мовознавчій літературі для окреслення кола проблем, пов’язаних з вивченням сполучуваності лінгвістичних елементів, використовуються терміни сполучуваність, валентність, дистрибуція, рідше конотація, інтенція, семантична вибірковість, синтаксичні потенції, конфігурація та ін. У дослідженнях з лексемотактики ці терміни часто вживаються як абсолютні синоніми, що заважає однозначному їх розумінню. Різні дослідники, хоч і диференціюють значення зазначених термінів, проте вкладають у них неоднаковий зміст.

Під валентністю ми розуміємо здатність лексичної одиниці (слова)вступати в зв'язки з іншими словами в тексті. Валентність відіграє суттєву роль у реалізації окремих значень полісемантичного слова. Вона ґрунтується на сумісності семантичних характеристик поєднуваних компонентів. Сполучуваність, на відміну від валентності, об’єднує компоненти, зумовлені семантико-синтаксичною валентністю й не зумовлені нею на основі їхньої семантичної кореляції, враховуючи словотвірні й морфологічні характеристики поєднуваних елементів [3, 271-273].

Ширшим від поняття валентності є сполучуваність слова . Сполучуваність як різновид дистрибуції включає не тільки валентні ,а й не валентні зв’язки (узуальні й оказіональні). Сполучуваність слова досить тісно пов’язана з його значенням: вона дозволяє визначити синонімічні ряди та з’ясовувати семантичну відстань між їхніми членами . У сучасній лінгвістиці розрізняють сполучуваність лексичну (на рівні класу слів),семантичну(на рівні підкласу слів) і синтаксичну (на рівні окремого слова).

Сполучуваність — це поєднання за певним синтаксичним зв’язком будь-яких слів, тому як різновид дистрибуції вона охоплює не тільки валентні, а й не валентні зв’язки (узуальні й оказіональні). Якщо валентні зв’язки синтаксично оформляють як підрядні, то сполучуваність охоплює і сурядні зв’язки. Нарешті, якщо валентні зв’язки слова можна (і треба) описати вичерпно, то сполучуваність описати вичерпно неможливо “не тільки тому, що коло відповідних сполучень безмірно велике, а й тому, що воно взагалі необмежене й не замкнене суто лексично. Можна визначити загальні синтаксичні й лексичні умови, в яких ці значення реалізуються” [Шмелев 1973: 267].

1.1.1Лексична сполучуваність

Лексична сполучуваність слова визначається як його реалізована здатність сполучатися у тексті з словами певного лексичного значення; сумісність слів за їх лексичним значенням, яка може бути смисловою або узуальною; сполучуваність лексем, яка ґрунтується на сполучуваності відповідних семем без урахування морфологічних і синтаксичних особливостей самих лексем.

Дослідження лексичної сполучуваності слова передбачає визначення кола слів, з якими воно може сполучатися у висловлюваннях, і умов реалізації сполучень. За вихідну одиницю при описі лексичної сполучуваності слова приймається лексико-семантичний варіант.

Лексична сполучуваність вважається однією з найцікавіших проблем сучасного мовознавства, а необхідність її дослідження диктується як теоретичними, так і практичними потребами. Лексична сполучуваність слів вивчається у лексикології, фразеології, стилістиці, контрастивній лінґвістиці, комп’ютерній лінґвістиці, лінґводидактиці, лексикографії. Актуальним залишається питання про виділення окремого розділу мовознавства чи наукової дисципліни, яка б займалася дослідженням лексичної сполучуваності слів.

Проблема лексичної сполучуваності, яка довгий час залишалася поза увагою дослідників, виявилась зараз у центрі уваги сучасної корпусної лексичної граматики (corpus-based lexico-grammar). Цей новий тип граматики виник на основі ідей британського професора Дж. Фірта та його послідовників Ф. Пальмера, М. Гелідея, Дж. Сінклера (фіртівська школа).

Згідно з теорією лексичної граматики мова складається з граматизованої лексики, а не з лексикалізованої граматики, а тому її слід описувати, опираючись, перш за все, на поведінку слів, а не на абстрактні структури, у які можна підставляти лексичні одиниці. Загальновизнане твердження про те, що граматичні абстракції (структури) можна вивести, не вдаючись до лексичної семантики, піддається сумніву. Робиться революційний висновок: без граматики мало що можна передати, без лексичного складу нічого не можна висловити. Моделювання лексичної сполучуваності вважається ключем до адекватного опису мови.

Закладаються основи нової лексичної теорії, яка доповнює граматичну. Граматика як структура вважається підлеглою лексиці. Лексичні одиниці (слова та полілексемні одиниці), а не слова і граматичні структури вважаються основними одиницями мови. Лексичні одиниці, як і граматичні структури, наділені потенційною породжуючою спроможністю і дозволяють мовцеві створювати нові вислови.

Ефективне використання мови людиною з метою її спілкування з іншими людьми опирається як на її мовотворчі можливості, так і на здатність автоматично відтворювати у готовому вигляді ті елементи мови, які зберігаються у її мовній свідомості і спеціально для цього призначені.

Для позначення таких сталих мовленнєвих утворень, які закріпилися у мові, використовуються такі різноманітні терміни, як, наприклад, мовленнєві кліше, штампи, стійкі словесні комплекси, усталені вирази, комунікативні стереотипи, стандартизовані вирази, готові фрази, полілексемні одиниці, формулоподібні утворення, мовленнєві формули тощо.

Дані сучасних корпусних досліджень доводять, що сучасна англійська мова надзвичайно багата на такі утворення варіативного ступеня усталеності. За результатами цих досліджень, формулоподібні утворення складають 80% мовного матеріалу, а у сукупності становлять “фразикон” (phrasicon) носіїв даної мови.

Основними проблемами теорії лексичної сполучуваності, котрі є предметом пильної уваги сучасних дослідників, вважають питання про закономірності лексичної сполучуваності слів, фактори, які зумовлюють обмеження лексичної сполучуваності, типологію лексичної сполучуваності, а також методику її дослідження.

Основним конструктивним правилом чи закономірністю лексичної сполучуваності слів є закон семантичного узгодження, який зводиться до повторення семантичних ознак (сем) у лексичних значеннях слів, які утворюють словосполучення. Вдалося знайти й певні ймовірнісні правила вибору елементів.

Визначено основні фактори, які детермінують лексичну сполучуваність слів, а саме: 1) позамовні (предметно-логічні); 2) мовні;    3) соціолінґвістичні; 4) психолінґвістичні. Внаслідок їх дії розрізняють такі типи лексичної сполучуваності слів: вільну, широку, групову, одиничну та серійну. Вільна сполучуваність – це лексична сполучуваність, яка не має внутрішньомовних обмежень; широка сполучуваність – це сполучуваність однієї лексеми з лексемами кількох лексико-семантичних груп (ЛСГ); групова сполучуваність – це сполучуваність лексеми з кількома лексемами однієї ЛСГ; одинична (індивідуальна) сполучуваність – це сполучуваність однієї лексеми лише з однією лексемою; серійна сполучуваність – це стала сполучуваність кількох серій лексем одна з одною.

Вільна сполучуваність лексем – це здатність слова сполучатися у мовленні з усіма семантично сумісними словами. Якщо ж слово може сполучатися лише з частиною семантично сумісних з ним слів, то його сполучуваність визнається обмеженою.

Обмеження лексичної сполучуваності, які накладаються системою мови і не зумовлюються предметно-логічними, позамовними факторами, зводяться або до усталеності або до ідіоматичності. Усталеність словесної групи – це її традиційна повторюваність без семантичного перетворення. Вільні словесні групи, які пройшли процес семантичного перетворення (переосмислення), кваліфікують як ідіоми.       

Діапазон лексичної сполучуваності слова може бути представлений у вигляді шкали, на крайніх точках якої розташовані ідіоми і вільні        сполучення двох лексем. Між ними розміщуються одиниці, яким властиві різні ступені усталеності.

У сучасних дослідженнях дискусійним залишається питання про методи аналізу лексичної сполучуваності слів. Для дослідження лексичної сполучуваності використовують дистрибутивно-статистичний і статистичний аналізи, метод роботи з інформантами, метод семантичних параметрів, метод міжмовного зіставлення. Лексичну сполучуваність досліджують на основі вивчення семантичних полів, на основі семемної класифікації сполучень, на основі лексико-семантичної класифікації контекстових партнерів слова.

Лексичну сполучуваність розуміємо як контекстуальну здатність слова вступати в зв’язки з іншими словами. Залежно від факторів, які впливають напоєднання слів, розрізняють лексико-синтаксичну та лексико-фразеологічну сполучуваність.