- •1. Предмет і метод адміністративного права
- •4. Принципи адміністративного права України
- •5. Європейські принципи адміністративного права
- •6. Поняття і зміст державного управління
- •7. Державне управління і виконавча влада: співвідношення понять
- •8. Адміністративне право як галузь права, як галузь законодавства і як наука
- •9. Адміністративно-правові норми: поняття, структура, особливості
- •10. Дія адміністративно-правових норм у часі, просторі і по колу осіб
- •11. Форми реалізації адміністративно-правових норм
- •12. Джерела адміністративного прав
- •13. Поняття, структура і види адміністративно-правових відносин
- •14. Система адміністративного права
- •15. Систематизація адміністративного законодавства: поняття і види
- •16. Адміністративна правосуб’єктність: поняття та складові елементи
- •17. Фізичні особи як суб’єкти адміністративного права
- •18. Юридичні особи як суб’єкти адміністративного права
- •19. Адміністративно-правовий статус громадян України
- •20. Адміністративно-правовий статус іноземців та осіб без громадянства
- •21. Поняття і види органів виконавчої влади
- •22. Система органів виконавчої влади
- •23. Характеристика взаємозв’язків у системі органів виконавчої влади
- •24. Склад і порядок формування Кабінету Міністрів України як вищого органу виконавчої влади.
- •25. Правові засади діяльності органів виконавчої влади
- •26. Форми діяльності та акти Кабінету Міністрів України
- •27. Міністерства як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної політики.
- •28. Територіальні органи центральних органів виконавчої влади
- •29. Правове регулювання діяльності інших центральних органів виконавчої влади (державних служб, державних агентств, державних інспекцій, центральних органів із спеціальним статусом).
- •30. Центральні органи виконавчої влади із спеціальним статусом
- •31. Принципи діяльності центральних органів виконавчої влади
- •32. Місцеві органи виконавчої влади: правові засади діяльності і загальна характеристика
- •34. Обєднання громадян як суб’єкти адміністративного права
- •35. Поняття і види адміністративно-правових режимів
- •36. Адміністративний розсуд у діяльності органів виконавчої влади
- •37. Форми державного управління: поняття, види і загальна характеристика
- •38. Правові форми державного управління
- •39. Загальна характеристика не правових форм державного управління
- •45. Правовий статус державного службовця
- •46. Право на державну службу та обмеження щодо вступу на державну службу.
39. Загальна характеристика не правових форм державного управління
До неправових належать форми, які безпосередньо юридичного значення не мають, тобто не спричиняють виникнення конкретного юридичного результату. Найчастіше неправовими формами визнаються різноманітні організаційні дії службовців органів виконавчої влади на різних етапах підготовки і виконання управлінських рішень. Це такі дії, як організація та проведення нарад, обговорень, перевірок, розробка проектів планів, прогнозів, програм, методичних рекомендацій, здійснення заходів щодо підвищення якості та ефективності управлінської праці і т. ін. Дані форми можуть як безпосередньо «супроводжувати» правові форми, так і мати певне самостійне значення.
Неправові форми управлінської діяльності – форми діяльності безпосередньо не пов’язані із правовими наслідками, у результаті їх застосування не виникають адміністративно-правові відносини. До неправових форм управління належать: 1) організаційні дії (проведення нарад, зборів, обговорень, перевірок, розробка прогнозів, програм, здійснення бухгалтерського, статистичного, податкового обліку, проведення прес-конференцій тощо); 2) матеріально-технічні операції (діловодство, виконання постанов про застосування заходів адміністративного примусу, адміністративних стягнень, складання довідок, звітів, видання юридичних актів тощо). Правові та неправові форми взаємодоповнюють одне одного в процесі реалізації функцій державного управління. В юридичній науці прийнято додатково виділяти структурні та процесуальні форми. Структурна форма передбачає здійснення дій, спрямованих на створення, вдосконалення організаційної структури органів державного управління, оскільки категорія “структура” відображає побудову та внутрішню форму системи.
40. Правові акти управління: поняття і види
42. Функції і компетенція органів виконавчої влади . Функції органів виконавчої влади слід розуміти як відносно самостійні та якісно однорідні складові діяльності цих органів, які характеризуються цільовою спрямованістю. Цільова спрямованість функцій управління — найважливіший аргумент на користь визначення самостійності тієї чи іншої функції. Причому в даному випадку йдеться не взагалі про будь-які цілі (завдання), адже їх у органів виконавчої влади багато, і всі вони різні. Для виокремлення конкретних функцій відповідних органів вирішальне значення має лише певний вид (група) цілей (завдань), що стоять перед цими органами. Класифікація функцій управління В адміністративно-правовій літературі є різні варіанти класифікації функцій управлінської діяльності. Традиційним є поділ на такі види: а) загальні (або основні) функції; б) спеціальні (або спеціалізовані) функції, які відображають специфіку або конкретного суб'єкта управління, або керованого об'єкта; в) допоміжні (або обслуговуючі) функції, які обслуговують виконання загальних і спеціальних функцій. Відтак можна розподілити функції управління на види, які відповідають цілям (завданням) щодо забезпечення керованих об'єктів: - цілевстановлюючою (цілеорієнтуючою) інформацією — прогнозування, планування тощо. Це цілевстановлюючі функції; - ресурсами, необхідними для їх нормальної діяльності та розвитку, — фінансування, стимулювання, кадрове забезпечення тощо. Це ресурсозабезпечувальні функції; - належної впорядкованості, узгодженості в діяльності керованих об'єктів — керівництво, координація, організація, регулювання, контроль тощо. Це організаційно-регулюючі функції; - зусиллями щодо їх первинного формування та наступного удосконалення (в органічному поєднанні з такими ж заходами щодо самих керуючих суб'єктів) — організаційне проектування, реорганізація, організаційний розвиток, раціоналізація, організаційна діагностика тощо. Це трансформаційні функції. Компетенція органів виконавчої влади за своєю природою компетенція органів виконавчої влади — це юридичне відображення (опосередкування) покладених на них функцій у спеціальних, так званих компетенційних (або статусних) нормативно-правових актах шляхом закріплення цілей, завдань і необхідного для їх реалізації комплексу прав і обов'язків, тобто державно-владних повноважень. Повноваження вказують на те, які права та обов'язки має орган виконавчої влади для вирішення окреслених компетенцією цілей і завдань. У нормативно-правових актах, що закріплюють повноваження органів виконавчої влади, поряд з термінами “право” і “обов'язок”, використовуються терміни “завдання”, “функції”, “зобов'язання”, “відповідальність”. До того ж закріплюються певні принципи і процедури, які встановлюють порядок здійснення наданих органам повноважень. У змісті компетенції можуть бути передбачені можливості органу виконавчої влади або посадової особи на свій розсуд обирати той чи інший варіант використання наданих прав і обов'язків. Це — особлива частина повноважень органів виконавчої влади і тому потребує окремого розгляду
43. Державна служба в Україні: поняття і основні принципи Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій держави й одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Поняття державної служби поєднує найголовніші елементи змісту службової діяльності: а) державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті; б) вона є частиною або однією зі сторін організаційної діяльності держави; в) цю організаційну діяльність спрямовано на комплектування особового складу державних органів та інших організацій і правове регулювання роботи державних службовців; г) зміст діяльності державних службовців полягає в практичному виконанні завдань і функцій держави; ґ) особливість державної служби пов'язано з оплатою праці осіб, що на ній перебувають, з державних коштів. Основними принципами державної служби є: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини й громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов'язків, дисциплінованість; дотримання прав і законних інтересів органів місцевого самоврядування, прав підприємств, установ. У законі України про державну службу сформульовано етику поведінки державного службовця, відповідно до якої державний службовець повинен сумлінно виконувати свої службові обов'язки, шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування, не допускати дій і вчинків, що можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця. Це має велике як теоретичне, так і практичне значення. 44. Поняття і види методів державного управління |
методи державного управління – це сукупність засобів здійснення управлінських функцій держави, впливу суб’єктів державного управління на об’єкти. Особливості методів державно управління: реалізуються в процесі державного управління; виражають керівний (упорядковуючий) вплив суб’єктів управління на об’єкти управління є змістом цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об’єкт(індивідуальний чи колективний); в методах державного управління завжди міститься воля держави, виражаються повноваження владного характеру органів виконавчої влади; використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації їх компетенції; мають свою форму і зовнішнє вираження. Найпоширенішою є класифікація методів державного управління на загальні й спеціальні. Загальні – методи управління, які застосовуються на найважливіших стадіях управлінського процесу; спеціальні – методи управління, які застосовуються при виконанні окремих функцій або на окремих стадіях процесу управління. Проаналізуємо загальні методи управління. 1) Контроль і нагляд: Контроль – це активне втручання суб’єкта управління в діяльність підконтрольного об’єкта. У цілому сутність контролю як соціального явища полягає в перевірці відповідності діяльності учасників суспільних відносин встановленим у суспільстві приписам, у межах яких вони мають діяти. Мета такої діяльності полягає у виявленні результатів впливу суб’єктів на об’єкт, допущених відхилень від прийнятих вимог, діючих принципів організації і регулювання, причин цих відхилень, а також визначення шляхів подолання наявних перешкод для ефективного функціонування всієї системи. Нагляд – пасивний метод управління, що полягає у збиранні потрібних знань про діяльність об’єкта управління й їх оцінки, це юридичний аналіз стану справ додержання законності і дисципліни щодо об’єкту управління, який здійснюється суб’єктом управління із застосуванням відповідних, наданих йому законодавством форм, але без безпосереднього втручання в оперативну та іншу діяльність підконтрольного об’єкту. 2) Метод прямого та непрямого(опосередкованого) впливу Органи державного управління можуть впливати на об’єкти управління шляхом прямого або непрямого впливу. Прямий вплив – безпосередній вплив суб’єкта управління на об’єкт через наказ, що виражає волю відповідного суб’єкта управління. Непрямий (опосередкований) вплив – створення зацікавленості у об’єктів управління, вплив через функції, інтереси, стимулювання, надання можливості вибору варіанту поведінки. 3) Адміністративні й економічні методи: Адміністративні методи – це вплив на об’єкт управління шляхом встановлення їх прав, обов’язків, через систему наказів, що спираються на систему підпорядкування, владні повноваження.. Характерні особливості адміністративних методів державного управління: - прямий вплив на керований об’єкт шляхом установлення його повноважень (прав і обов’язків); - односторонній вибір суб’єктом управління кінцевої мети, завдань управлінського процесу, порядку, термінів його виконання об’єктом, ресурсного забезпечення, умов виконання завдань на кожному конкретному етапі; - юридична обов’язковість актів управління (указів, постанов, рішень, розпоряджень, наказів і резолюцій), невиконання яких розглядається як порушення обов’язків. Виділяють три основні групи адміністративних методів управління: регламентаційні, розпорядчі, нормативні. Сутність адміністративних регламентаційних методів полягає у встановленні складу елементів системи і зв’язків між ними за допомогою закріпленні визначених обов’язків, загальної регламентації, тобто розмежуванні і закріпленні завдань, функцій, прав і відповідальності, встановленні взаємозв’язків. Вони реалізуються за допомогою положень, статутів, посадових інструкцій та інших регламентів. Розпорядчі методи відображають поточне використання встановлених організаційних зв’язків, їх часткове коригування в разі зміни умов роботи. В основі розпорядчого впливу лежать повноваження органів виконавчої влади – закріплені в установленому порядку їх права та обов’язки. Розпорядчий адміністративний метод державного управління має активний (накази, постанови, розпорядження, рішення, директиви, резолюції, вказівки, тощо) та пасивний(інструкції, інформування, рекомендації, моніторинг) характер. Нормативні методи доповнюють реглементаційні та розпорядчі. Метод нормування полягає у встановленні нормативів, які є орієнтиром в управлінській діяльності. Формою вираження нормативного впливу є встановлення меж, обмежень та відхилень. Відповідно, стандарт, норма, ліміт, класифікатор, довідник є документальним вираженням адміністративних нормативних методів державного управління. Економічні методи – створення економічних умов, стимулів, що викликають зацікавленість під час роботи. До економічних методів державного управління відносяться: - індикативне планування; - державне регулювання; - грошово-кредитна та фінансова політика; - конкурентна політика; - вплив на ринкове ціноутворення; - податкова політика; - економічне стимулювання; 1) Переконання й примус: Методи переконання й примусу використовуються в усіх сферах та на всіх рівнях управління, багато в чому визначаючи зміст та конкретний прояв інших методів. Переконання – система методів правового й неправового характеру, яка здійснюється державними й недержавними органами, й виявляється у застосуванні виховних, заохочувальних, роз’яснювальних заходів з метою формування у громадян розуміння необхідності виконання приписів нормативних актів. Основними формами переконання, що застосовуються у державному управлінні є: організація державних і громадських заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань (облік, контроль, прийняття необхідних документів, проведення семінарів, зборів, тощо); виховання (економічне, правове, моральне та ін.); особистий приклад; роз’яснення завдань державного управління (усне чи через засоби масової інформації); інструктаж осіб підпорядкованого апарату і громадськості з питань найбільш дійового виконання поставлених завдань; заохочення (моральне – подяка, нагородження почесним знаком, присвоєння почесного звання, матеріальне – грошові премії, путівки і т. ін.); критика роботи і поведінки окремих осіб; організація певних заходів тощо. Примус – додатковий метод державного управління, психологічний або фізичний вплив державних органів (посадових осіб) на певних осіб з метою змусити їх виконувати приписи правових норм. Державний примус проявляється у двох формах: судовій та адміністративній. Ґрунтується на авторитеті держави і силі закону, спрямований на вироблення певних форм поведінки та підтримання суспільної дисципліни. Всі методи державного управління взаємодоповнюють один одного, пов’язані між собою і утворюють єдину систему.