Тема Економічний розвиток інституціоналізму

1. Інституціоналізм як провідний напрям економічної думки ХХ століття

2. Ранній інституціоналізм

3. Основні теорії та методологія неоінституціоналізму

4. Теорії «трансформації капіталізму»

5. Соціально-інституціональні технократичні концепції

6. Теорія прав власності та трансакційні витрати

7. Теорія суспільного вибору

8. Теорія людського капіталу

Інституціоналізм як провідний напрям економічної думки хх століття

Інституціоналізм – це своєрідний напрям в економічній науці, який бере в основу аналізу не тільки економічні проблеми, але й пов’язує їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

В основі терміну "інституціоналізм" лежить поняття „інститут", яке розглядається як первинний елемент рушійної сили суспільства в економіці та поза її межами. До інститутів відносять державу, сім'ю, підприємництво, монополії, приватну власність, профспілки, релігію, общини, організації, все, що відображає звичаї, етику, правові рішення, суспільну психологію і еволюцію форм економіки.

Предметом дослідження представників інституціоналізму стали інституції – сукупність суспільних звичаїв, в яких закріплено домінуючий спосіб мислення для соціальної групи чи всього народу.

Термін «інституціональна економічна теорія» вперше використав В. Гамільтон у 1918 році, проте сам початок даного напряму відносять до початку ХХ століття, коли Т. Вебленом було видано монографію «Теорія бездіяльного класу» 1899 рік.

Виникнення інституціоналізму обумовлено такими факторами:

1) трансформаційними зрушеннями в ринковій системі під впливом монополізації та корпоратизації економіки та проявами ринкової нестабільності – ознаками циклічності, проблемою зайнятості тощо;

2) наявністю соціальних суперечностей та посиленням впливу масових суспільних організацій та рухів (робітничого, профспілкового);

3) неспроможністю неокласичної доктрини підтримувати думку про самодостатність конкурентного ринку, його цілком автоматичне ефективне регулювання та невтручання держави;

4) потребою суспільного контролю над ринковим механізмом та демократичного реформування суспільних відносин.

Інституціоналізм, таким чином, є якісно новим напрямом економічної думки. Він увібрав у себе кращі теоретико-методологічні дослідження кон'юнктури ринку попередніх шкіл економічної теорії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німеччини (для дослідження проблем „соціальної психології" суспільства). До інших напрямів, які справили вагомий вплив на формування інституціоналізму можна віднести ліберальний реформізм Дж.С. Мілля, філософію прагматизму Ч. Пірса, Дж. Дьюї.

Основні методологічні принципи інституціоналістів:

1) філософія соціального позитивізму і прагматизму;

2) історико-генетичний метод, тобто розгляд суспільних явищ у їх еволюції, визначення факторів та виділення етапів суспільного розвитку; інтерес до історичного методу стимулювався еволюційною теорією Дарвіна;

3) широке використання емпірико-описового та статистичного методів;

4) інтеграція економічних досліджень з іншими соціальними науками і заперечення „чистої” економічної теорії;

5) принцип технократичного детермінізму, бо в основі економічного розвитку, вважали інституціоналісти, лежить поступальний рух науки і техніки;

6) вихідною та основоположною в дослідженнях є категорія інституту (сукупність правових норм, звичаїв, традицій). Спираючись на технократичний детермінізм та категорію інституту інституціоналісти використовували методологічний прийом дихотомізації, тобто розглядали суспільне виробництво через взаємодію технологій (використання знань для досягнення корисних цілей) та інституцій (реальні форми організації економічної діяльності, мотиви та норми поведінки).