103. Кличний відмінок (закінчення іменників). Клична форма Іменників у діловому спілкуванні.

Кличний відмінок є однією з самобутніх рис української мови. Ро­сій­ська та білоруська мови цей відмінок втратили. В українських піснях звер­таються не тільки до осіб, але й до неживих предметів – персоніфікованих явищ природи: Ой не шуми, луже, зелений байраче, на плач, не журися, молодий козаче... Ой верше мій, верше, зелененький верше... Місяцю-князю... Ой ти Галю, Галю молодая... Галю, приходь... (Нар. тв.) Звертання обо­в’язково стоїть у кличному відмінку у творах класиків української літератури: Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила! (Леся Українка). Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий! (Т. Шевченко). Зоре моя вечірняя, зійди над горою... (Т. Шевченко). Земле моя, всеплодющая мати... (І. Франко). Бандуристе, орле сизий, добре тобі, брате (Т. Шев­ченко). Пречиста діво, радуйся, Маріє... (Ю. Федькович). Якби ж то ти, Богдане п’яний... (Т. Шевченко). Заворожи мені, волхве... (Т. Шевченко). Примусове наближення української мови до російських норм призвело до часткової втрати форми кличного відмінка: замість Петре почали вжи­вати називний відмінок Петро, або, що ще гірше, Петя.

Іменники першої відміни у кличному відмінку мають такі закінчення: а) закінчення -о мають іменники твердої групи: дружино, Ганно, книжко, Михайлівно, перемого, сестро, Микито, Миколо; б) -е мають іменники м’якої та мішаної груп: воле, земле, Катре, робіт­ни­це, душе, круче; в) -є – іменники м’якої групи після голосного та апострофа: Маріє, мріє, сім’є, Соломіє, Софіє; г) -ю мають деякі пестливі іменники м’якої групи: Олю, Лесю, бабусю, бабцю, Галю, доню, матусю, тітусю.

Іменники другої відміни у кличному відмінку мають закінчення -у (-ю) або -е. Закінчення -у мають: а) іменники твердої групи (зокрема із суфіксами -ик, -ок, -к-): батьку, синку; б) іншомовні імена з основою на г, к, х: Джеку, Жаку, Людвігу, Фрідріху; в) деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий приголосний (крім ж): слухачу, товаришу, атакож іменники сину, тату, діду. Закінчення -ю мають іменники м’якої групи: Віталію, вчителю, Грицю, краю, лікарю, місяцю, пролетарю, розмаю, ясеню. Закінчення -е мають: а) безсуфіксні іменники твердої групи: Богдане, голубе, друже, козаче, орле, Петре; б) іменники м’якої групи із суфіксом -ець: хлопче, молодче, шевче, кравче, при цьому суфікс -ець зазнає фонетичних змін. Але: боєць – бійцю, знавець – знавцю; в) деякі іменники мішаної групи, зокрема власні назви з основою на ж, ч, ш, дж: Довбуше; г) загальні назви з основою на -р, -ж: гусляре, маляре, стороже, тесляре, школяре.

Іменники третьої відміни у кличному відмінку мають закінчення е: вісте, любове, радосте. 1. У звертаннях, що складаються із двох загальних назв, форму кличного від­мінка може мати як перше, так і друге слово: пане лейтенанте, але може бу­ти і пане лейтенант, пане директоре (директор), шановний ювіляре. 2. У звертаннях, що складаються із загальної назви та імені, форми клич­но­го відмінка набуває як загальна назва, так і власне ім’я: пані Катерино, панно Маріє, пане Ігорю, колего Сте­пане, друже Василю. 3. У звертаннях, що складаються із двох власних назв, імені та по бать­ко­ві, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Володимире Богда­но­ви­чу, Ярославе Андрійовичу, Оксано Мирославівно. 4. У звертанні, що складається із загальної назви та прізвища, форму клич­но­го відмінка має тільки загальна назва, а прізвище переважно виступає у формі назив­ного відмінка: колего Ментинський, пане Гнатюк. Такі звертання є дуже офіційними і сухими. Їх вживають тільки тоді, коли ім’я співрозмовника невідоме.