3.10. Принцип презумпції невинності

Особа вважається не винуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч.І ст.62 Конституції України). Це - загальний зміст принципу презумпції (припущення) невинуватості в кримінальному процесі. Ніхто не може бути визнаним винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню, не інакше як за вироком суду відповідно до закону (ч.2 ст.15 КПК).

Зміст даного принципу знаходить свій вияв у таких правилах:

1. Визнати особу винуватою у вчиненні злочину може тільки суд обвинувальним вироком, що ппбрап законної сили.

Презумпція невинуватості є виявом не особистої думки тієї чи іншої особи, яка здійснює провадження по справі, а об'єктивно-правовим положенням.

Слідчий, який формує обвинувачення, пред'являє його обвинуваченому, складає обвинувальний висновок, прокурор, який затверджує цей висновок і підтримує в суді державне обвинувачення, впевнені у винуватості обвинуваченого. Але їх висновок про винуватість обвинуваченого мають попередній характер.

Закон пов'язує можливість визнати особу винуватою у вчиненні злочину з обов'язковим проведенням судового розгляду - стадії, де зосереджені максимальні гарантії прав і законних інтересів обвинуваченого і перевірка доведеності обвинувачення. Остаточний висновок про винуватість особи може бути сформульований у вироку суду тільки після дослідження всіх доказів судом. До набрання вироком законної сили обвинуваченого не можна називати злочинцем, оскільки обвинувачений це ще не винуватий.

Існуюча в діючому законодавстві можливість визнання особи винуватою в результаті закриття слідчим, прокурором кримінальної справи за нереабілітуючими підставами суперечить конституційному принципу презумпції невинуватості. Тому такі рішення повинен приймати тільки суд.

2. Обвинувачений не зобов'язаний доводити свою невинуватість.

Обов'язок доводити вину лежить на обвинувачеві. Вказане положення випливає з ч.2 ст.62 Конституції. Частина 2 ст.22 КПК забороняє прокурору, суду, слідчому, особі, яка провадить дізнання, перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого.

3. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Всі сумніви стосовно вини особи тлумачаться на її користь (ч.2 ст.327 КПК).

4. Недоведена винуватість має юридично те ж значення, що і доведена невинуватість.

Кримінально-процесуальний закон передбачає таку підставу для постановлення виправдувального вироку, як недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину (ч.4 ст.327 КПК).

Принцип презумпції невинуватості діє на всіх стадіях кримінального процесу і націлює всіх посадових осіб і органи держави на об'єктивне, неупереджене встановлення всіх обставин справи, без чого не можливе обґрунтоване і справедливе вирішення і справедливе вирішення кримінальної справи судом.

Відхилення від вимог презумпції невинуватості веде до порушення законності в правосудді і порушення прав і законних інтересів громадян.

Принцип презумпції невинуватості в кримінальному процесі є гарантією забезпечення і захисту прав і свобод людини та звучить наступним чином: особа вважається невинною у скоєні злочину та не може бути віддана кримінальному покаранню, поки її провина не буде доведена в законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду. Тому злочинцем людину може назвати тільки суд у своєму вироку. Вперше даний принцип був закріплений у Habeas Corpus Акті 1678 р. (Англія) і відноситься до числа основних прав і свобод людини. Презумпція невинуватості закріплена у всіх міжнародних-правових документах, що визначають права людини (див. ст. 11 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права людини, ст. 6 Європейської конвенції про права людини), і знаходить своє відображення в ст. 62 Конституції України. Зміст принципу закріплюється в кримінально-процесуальних нормах:

• Визнати особу винним у скоєні злочину може тільки суд обвинувальним вироком, що вступив в законну силу, (ст. 15 КПК). Презумпція невинуватості являє собою об'єктивне правове становище. Тому висновки органу дізнання, слідчого, прокурора є їхнім особистим (суб'єктивним) переконанням у винності особи і носять попередній характер. Остаточний же висновок про винність особи може бути сформульований у вироку суду тільки після дослідження всіх доказів судом. До набуття законної сили вироку обвинуваченого не можна вважати злочинцем, тому що обвинувачений ще не є винним.

• Обвинувачений не зобов'язаний доказувати свою винність, тому що обов'язок доведення провини особи лежить на обвинувачі. Це положення засноване на ст. 62 Конституції України і ст. 22 КПК – суду, прокурору, слідчому й особі, що здійснює дізнання, заборонено перекладати обов'язок доведення на обвинувачуваного.

• Обвинувачення не повинно грунтуватися на доказах, що отримані незаконним шляхом, а також на припущеннях. Тому всі сумніви щодо доведеності провини повинні тлумачитися на користь обвинуваченого (ст. 62 Конституції України, ст. 237 КПК).

• Кримінально-процесуальний закон передбачає в числі підстав для ухвали виправдувального вироку таку, як недоведеність участі обвинуваченого у скоєні злочину (ст. 327 КПК). Тому недоведена винність має таке ж значення, як і доведена невинуватість.

Принцип презумпції невинуватості діє на всіх стадіях кримінального процесу і сприяє повному, безсторонньому, об'єктивному дослідженню всіх обставин справи, що є життєво важливим для обгрунтованого і справедливого винесення судового рішення.Порушення даного принципу веде до порушення законності і прав людини.

41.

ПОНЯТТЯІСИСТЕМАСЛІДЧИХДІЙ

Published by Jurist on Вс, 10/12/2008 - 14:51

Основним змістом процесуальної діяльності є встановлення об'єктивної істини, а основним засобом отримання і перевірки доказів є слідчі дії. У теорії кримінального процесу мають місце різні визначення поняття слідчих дій. Наприклад, на думку Н. А. Громова, слідчі дії — це передбачені кримінально-процесуальним законом і здійснювані з метою збирання і перевірки доказів заходи, що складаються з сукупності пошукових, пізнавальних і засвідчуваних прийомів, які обумовлені своєрідним поєднанням у кожному з них загальнонаукових методів пізнання, відповідаючих особливостям слідів злочину і пристосованих для ефективного виявлення, сприйняття і закріплення доказової інформації. Слідчі дії — це регламентовані нормами процесуального права та здійснювані в рамках кримінально-процесуального провадження уповноваженою на те особою, а також забезпечувані заходами державного примусу та супроводжувані необхідним документуванням процесуальні дії, які являють собою комплекс пізнавально-засвідчувальних операцій, спрямованих на отримання, дослідження та перевірку доказів. Іншими словами, слідчі дії — це процесуальні дії, здійснювані для одержання доказової інформації, збирання, дослідження та перевірки доказів. Вони мають пізнавальний характер та процесуально-правову природу. Основу слідчих дій складають окремі методи пізнання — візуальне спостереження, розпитування, сприйняття, пошук, порівняння (ідентифікація), відтворення, дослідження, які супроводжуються закріпленням (фіксацією та засвідченням) одержаної доказово інформації чи висновків дослідження в відповідних процесуальні документах.  КПК передбачає та регламентує проведення таких слідчих дій: 1.огляд (місця події, предмета, документів, місцевості, приміщень, трупа);  2. обшук; 3.виїмка (предметів, документів); 4.огляд і виїмка поштово-телеграфної кореспонденції; 5.зняття інформації з каналів зв'язку; 6.накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію; 7.відтворення обстановки та обставин події злочину; 8.допит (свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта); 9.очна ставка; 10.пред’явлення для впізнання;  11.огляд і ексгумація трупа; 12.проведення експертизи. 13.освідування

ВИДИ СЛІДЧИХ ДІЙ

Published by Jurist on Вс, 10/12/2008 - 14:51

Залежно від джерел отриманої інформації слідчі дії поділяються на: а) спрямовані на отримання інформації від людей (допит, очна ставка, впізнання та деякі інші); б) спрямовані на отримання інформації від матеріальних об'єктів (огляд, обшук, виїмка, експертиза та подібні); в) спрямовані на отримання інформації як від матеріальних об'єктів, так і від людей (відтворення обстановки й обставин події злочину, затримання підозрюваного). За особливостями процесуальної форми провадження слідчі дії можуть бути поділені на такі, які провадяться: 1) за постановою слідчого або без неї.  2) з санкції прокурора і без санкції прокурора; 3) за постановою судді (виїмка поштово-телеграфноі кореспонденції, обшук житла чи іншого володіння особи, зняття інформації з технічних каналів зв'язку); 4) за участю понятих (обшук, виїмка, впізнання) і без них (допит, очна ставка); 5) з обов'язковою участю фахівця (огляд трупа; судово-медичний огляд; ексгумація трупа; допит неповнолітнього свідка у віці до 14 років) і без його участі або за його участю на розсуд слідчого.  6) особою однієї статі з іншими учасниками (освідування, особистий обшук) та будь-якими особами, що проваджують розслідування в передбаченому порядку. Слідчі дії за послідовністю проведення можуть бути поділені на: а) первинні і повторні. При цьому, наприклад, слідчий може призначити повторну експертизу, але не може провести повторне пред'явлення особи для впізнання; б) невідкладні та інші. Огляд місця події, наприклад, завжди має характер невідкладної слідчої дії, а очна ставка, навпаки, проводиться в певний, визначений слідчим час, або ж не проводиться взагалі. Невідкладність проведення певної слідчої дії може виявитися не тільки на початку розслідування, а й у ході подальшого його провадження. Наприклад, достатні підстави для проведення обшуку на квартирі знайомої обвинуваченого виникли лише після допиту одного з співучасників злочину; в) основні та додаткові. Наприклад, після відтворення обстановки й обставин події злочину може виникнути потреба в проведенні додаткового допиту потерпілого, обвинуваченого чи проведенні додаткової експертизи.

 

ПОНЯТТЯ І ВИДИ СЛІДЧИХ ДІЙ

Зміст

1. Поняття слідчої дії

2. Класифікація слідчих дій

3. Загальні умови проведення слідчих дій

Список використаних джерел

1. Поняття слідчої дії

Слідчий в ході розслідування кримінальної справи робить різні дії: направляє запити до різних установ, розмовляє з людьми, знайомиться з документацією, виїжджає на місце події і оглядає приміщення, предмети, сліди і т.п.

Але серед усіх дій, які виробляє слідчий, особливе місце займають так звані слідчі дії по виявленню, закріпленню, перевірці й оцінці доказів. Вони призначені для виявлення і закріплення доказів, на основі яких слідчий буде приймати рішення про притягнення особи як обвинуваченого і завершенні розслідування шляхом обвинувального висновку, в якому тільки на основі зібраних доказів слідчий зробить висновок про наявність злочину і винність обвинуваченого.

Вченими до теперішнього часу не вироблено однозначне й безперечне поняття слідчих дій. За допомогою глибоких наукових досліджень вдалося виробити два основних погляду на зміст поняття «слідчі дії». Перший - розгляд слідчих дій у широкому сенсі, тобто слідчим є будь-яка дія, що здійснюється слідчим (дізнавачем) на основі кримінально-процесуального законодавства. Сутність другого підходу полягає в розумінні слідчої дії як дії, передбаченого кримінально-процесуальним законом і спрямованого на отримання доказів, тобто як дія пізнавального характеру.

Слід зазначити, що раніше діюче кримінально-процесуальне законодавство (КПК РРФСР 1960 р.), надавало більш широку базу для неоднозначного тлумачення даного поняття. Так, формулювання ряду норм КПК РРФСР дозволяла припускати, що слідчими діями є будь-які процесуальні дії слідчого (дізнавача), прокурора як спрямовані на збирання доказів, так і інші. Нове кримінально-процесуальне законодавство дозволяє більш впевнено стверджувати, що слідчими діями є лише ті, рисою яких є спрямованість на збирання доказів [2].

Слідча дія - юридичний акт. Акт його виробництва обов'язково оформляється кримінально-процесуальним документом -протоколом, а всі протоколи підлягають обов'язковому залученню до справи.

Категорично забороняється приховувати, не долучати до кримінальної справи протоколи тих слідчих дій, які не підтверджують або спростовують висунуті слідчим обвинувачення або його оцінки доказів.

Кожне одиничне слідча дія, наприклад допит, оформляється окремим протоколом. Не можна кілька проведених допитів оформляти одним протоколом або, навпаки, одночасний, так званий «груповий» допит декількох свідків потім оформити декількома протоколами. Подібні порушення позбавляють проведені слідчі дії процесуального значення.

Всі слідчі дії спрямовані на розкриття злочинів і викриття осіб, які їх вчинили. За допомогою слідчих дій проводиться збирання доказів, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані, приймаються і реалізуються заходи, щоб забезпечити вирішення завдань попереднього розслідування [1].

Таким чином, слідча дія - це вироблене слідчим процесуальна дія, спрямоване на виявлення і закріплення фактичних даних, які мають значення для встановлення обставин скоєного злочину [3].

Процесуальне оформлення слідчих дій. Рішення про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно і викладає їх у постановах. Хід та результати слідчих дій викладаються в протоколах. Фактичними підставами для виробництва слідчих дій є достатні дані про обставини, наявність яких викликає необхідність виробництва даної слідчої дії. Так, підставою для виробництва виїмки є наявність даних про певні, що мають значення для справи предметах і документах, якщо точно відомо, де і в кого вони знаходяться. Підставою для проведення очної ставки є наявність в свідченні раніше допитаних осіб істотних протиріч.

Формальною підставою для провадження слідчої дії є мотивована постанова слідчого. У постанові, наприклад, провиробництво виїмки, повинно бути зазначено який об'єкт підлягає вилученню (його найменування і індивідуальні ознаки), місце його знаходження.

Постанови завжди виносяться до виробництва слідчих дій. Постанови слідчого виносяться від його імені і не потребують затвердження з боку слідчих підрозділів. При провадженні попереднього слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно (за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди прокурора) і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне здійснення [1].

Слідчі дії характеризуються рядом ознак. По-перше, це дії, передбачені кримінально-процесуальним законом. По-друге, детально їм регламентовані. По-третє, в ході слідчих дій формуються докази. По-четверте, виробництво слідчих дій пов'язане з можливістю застосування державного примусу [2].

Найважливішою ознакою слідчих дій виступає їх пізнавальна мета.

Іншою не менш важливою характеристикою слідчих дій є можливість виробництва деяких з них в примусовому порядку.При наявності властивості примусовості ці слідчі дії проводяться лише на підставі спеціальної постанови. При наявності властивості примусовості ці слідчі дії відносяться до заходів кримінально-процесуального характеру, оскільки переслідують не тільки пізнавальні, а й правоогранічітельние мети. Для слідчих дій з пізнавальними цілями характерно детальне правове регулювання порядку (процедури) їх виробництва. Нарешті, законодавчий перелік слідчих дій, спрямованих на збирання, перевірку та оцінку доказів, носить вичерпний характер в силу ст. 88 У ПК РБ. Слідчі дії знаходяться у взаємозв'язку, взаємодії та взаємозумовленості. Іноді це підкреслюється законодавством. Так, ст. 108 КПК вимагає негайного допиту підозрюваного після затримання особи або застосування до нього запобіжного заходу. Отже, слідчі дії являють собою певну систему.

У систему слідчих дій входять:

1. огляд;

2. огляд;

3. слідчий експеримент;

4. обшук;

5. виїмка;

6. накладення арешту на поштово-телеграфні та інші відправлення;

7. прослуховування і запис переговорів;

8.допрос;

9. очна ставка;

10. пред'явлення для впізнання;

11. перевірка показань на місці;

12. призначення і проведення експертизи [5].

Не може розглядатися як слідча дія затримання підозрюваного. Деякі вчені справедливо сумніваються в правильності розгляду затримання в якості слідчої дії, оскільки затримання як захід процесуального примусу не має в своєму розпорядженні комплексом передбачених законодавством і виконуваних слідчим комплексом пошукових, пізнавальних і посвідчувальних операцій. Затримання - тільки міра процесуального примусу.

Не є слідчою дією і накладення арешту на майно. Накладення арешту на майно як примусовий захід застосовується для забезпечення виконання вироку в частині цивільного позову, інших майнових стягнень або можливої ​​конфіскації майна. Зазначене процесуальна дія не має на меті отримання доказів.

Сумнівно віднесення до числа слідчих дій ексгумація (витяг трупа з місць поховання). Слушною видається зауваження. С.А.Шейфер, який не вбачає при виробництві ексгумації визначальної ознаки слідчої дії - отримання доказової інформації. Ексгумація є ні чим іншим як технічної передумовою огляду трупа, призначення експертизи або пред'явлення для впізнання [2].

Слід зазначити, що неприпустимо довільне розширення системи слідчих дій, яке може спричинити юридичну нікчемність отриманих фактичних даних. У той же час необгрунтоване скорочення числа слідчих дій обмежує можливості по встановленню істини у кримінальній справі [4].

Таким чином, значення слідчих дій полягає в наступному:

1) за допомогою їх проведення орган попереднього розслідування встановлює обставини, що мають значення для кримінальної справи;

2) в ході їх проведення слідчий, дізнавач виявляють причини і умови, що сприяли вчиненню злочину, і тим самим мають можливість приймати своєчасно вжито заходів до їх усунення;

3) за результатами проведених слідчих дій орган попереднього розслідування має можливість приймати рішення заматеріалами і кримінальних справах: порушувати кримінальні справи, залучати осіб як обвинувачених, визначати подальший хід попереднього розслідування, застосовувати заходи процесуального примусу, приймати рішення про закінчення попереднього розслідування і т. д. [6]

2. Класифікація слідчих дій

Слідчі дії можуть бути класифіковані за різними підставами. Кожне з підстав дозволяє виділити групи слідчих дій, які володіють загальними властивостями, характерними для даної групи. Так, можна виділити наступні кваліфікаційні групи:

1. За методами відображення фактичних даних всі слідчі дії можна розбити на три великі підгрупи:

а) слідчі дії, в основі яких лежить метод розпитування;

б) слідчі дії, засновані на безпосередньому спостереженні, сукупному з прийомами активного впливу на відображуваний об'єкт - виміром, експериментом, моделюванням;

в) слідчі дії, засновані на поєднанні методів розпитування і спостереження.

До першої підгрупи відносяться допит, очна ставка. При їх проведенні слідчий застосовує метод розпитування, тобто ставить перед тими, що допитуються завдання на відтворення і передачу інформації, що виражається у постановці ним питань. У цю групу слід включити і проведення експертизи, оскільки в постанові про її призначення також містяться питання, які належить вирішити експертові. У результаті проведення цих дій слідчий отримує доказову інформацію, виражену у вербальній (словесній) формі. Це - свідчення підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка, висновків і свідчення експерта.

До другої підгрупи належать огляд, огляд, обшук, виїмка, слідчий експеримент і, на наш погляд, отримання зразків і затримання підозрюваного. На основі спостереження слідчий сприймає фізичні та динамічні ознаки матеріальних об'єктів: їх розмір, протяжність, форму і т.д. Доказовий результат - протокол відповідного слідчої дії.

Третя підгрупа - змішана, в ній отримання доказового результату забезпечується поєднанням розпиту і спостереження. Такі пред'явлення для впізнання та перевірка показань на місці. Доказовий результат проведення цих дій - протокол, який містить як вербальну (показання), так і «речову» (результат спостереження) інформацію.

2. Наступною підставою класифікації слідчих дій є безпосередній або опосередкований процес отримання доказової інформації.

Більшість слідчих дій являє собою безпосереднє відображення слідів злочину в тому сенсі, що слідчий безпосередньо (особисто або за допомогою фахівця) сприймає об'єкт, що несе інформацію, і витягує фактичні дані. Такий шлях пізнанняможливий тому, що слідчий у стані виявити ці дані: побачити ознаки предмета, почути слова, з яких складається повідомлення, і усвідомити їх зміст, оскільки йому відомо значення слів і ознак.

Іншим буде процес пізнання при проведенні експертизи. Оскільки досліджувані експертом об'єкти містять «приховану»інформацію (сліди злочину недоступні безпосередньому сприйняттю, їх зміст і значення не можуть бути з'ясовано слідчим безпосередньо), пізнання протікає за більш складною схемою: безпосереднє дослідження об'єктів виробляє за завданням слідчого експерт, після чого систематизований результат дослідження передається слідчому.

Слідчим дією належить тому вважати не експертизу в цілому, а лише комплекс дій слідчого з управління процесомдослідження.

3. Істотним підставою класифікації слідчих дій є складність відображуваних об'єктів. Більшість слідчих дій направлено на відображення ізольованих інформаційних об'єктів. Такі допит, огляд, огляд, обшук, виїмка (а також отримання зразків для порівняльного дослідження, затримання). Проводячи їх, слідчий обмежується виявленням і фіксацією інформації, що містяться в кожному окремо взятому об'єкті: місці події, місцевості, уявленнях пам'яті допитуваного і т.д.

Особою групу становлять ті слідчі дії, які спрямовані на відображення складних об'єктів, що створюються слідчим шляхом об'єднання і одночасного сприйняття ізольованих джерел інформації, які в природі в такому інтегрованому вигляді не існують. Такі очна ставка (інтеграція двох показань); слідчий експеримент (інтеграція умов, в яких протікає досвід, з самим досвідом); перевірка показань на місці (інтеграція обстановки на місцевості з показаннями особи, а іноді і з демонстрацією ним своїх дій); пред'явлення для впізнання (інтеграція повідомлення впізнаючого з ознаками об'єкта, що пред'являється для впізнання). У цих випадках слідчий сприймає і зіставляє два потоки інформації, що йдуть від окремих об'єктів, які він зводить разом для того, щоб отримати нову, більш змістовну інформацію.

4. Четвертим підставою класифікації може послужити мета слідчої дії. Метою будь-якої слідчої дії є, як зазначено раніше, отримання інформації певного виду. Тут же мається на увазі інший, більш широкий аспект поняття «мета», пов'язаний не з формою або змістом отриманої інформації, а з її використанням, а саме: пристосованість слідчих дій для перевірки доказів. У принципі будь-слідча дія може бути використано для перевірки вже отриманих доказів (наприклад, обшук для перевірки показань підозрюваного про місце переховування викраденого). Але є група слідчих дій, в самому нормативному регулюванні яких містяться правила оперування отриманими доказами з метою їх перевірки. До «перевірочним» слідчим діям відносяться:

а) очна ставка;

б) слідчий експеримент;

в) пред'явлення для впізнання;

г) перевірка показань на місці;

д) призначення експертизи;

е) отримання зразків для порівняльного дослідження. Специфіка цієї групи слідчих дій у тому, що вони завжди проводяться після отримання доказів, які вимагають перевірки.

Розглянуті класифікації не виключають виділення та інших груп слідчих дій. Зокрема, відомо поділ слідчих дій на первинні і наступні, невідкладні і не володіють властивістю невідкладність, вимагають або не вимагають дозволу суду. В основі цих класифікацій лежать тактичні моменти, пов'язані з конкретною ситуацією, в якій опиняється слідчий, або необхідність додаткових гарантій законності їх проведення [7].

3. Загальні умови проведення слідчих дій

Загальні умови провадження слідчих дій є сукупність вимог, передбачених кримінально-процесуальним законом і що пред'являються до виробництва слідчих дій.

Всім слідчим діям, незалежно від стадії судочинства, притаманні такі загальні умови або правила їх проведення:

1. Слідчі дії, за загальним правилом, можуть проводитися тільки в період провадження у кримінальній справі.

До порушення кримінальної справи у випадках, не терплять зволікання, можливий огляд місця події. З метою закріплення слідів злочину та встановлення особи, яка його вчинила, до моменту отримання згоди на порушення кримінальної справи прокурора, однак, здається, що після винесення про це постанови, може бути проведено огляд і призначена експертиза [2].

2. Виробляються слідчі дії за ініціативою слідчого, дізнавача. Разом з тим вони можуть проводитися за письмовою вказівкою прокурора, начальника слідчого підрозділу або за клопотанням таких учасників процесу, як обвинувачений, його захисник, законний представник, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники.

Закон передбачає випадки обов'язкового проведення окремих слідчих дій. Так, згідно зі ст. 228 У ПК, для встановлення причин смерті, характеру і ступеня тяжкості тілесних ушкоджень; віку підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, коли це має значення для кримінальної справи, а документи про вік відсутні або викликають сумнів; психічного чи фізичного станупідозрюваного, обвинуваченого, коли виникає сумнів з приводу їхньої осудності або здатності самостійно захищати свої права та законні інтереси в кримінальному процесі; психічного чи фізичного стану потерпілого, коли виникає сумнів у його здатності правильно сприймати обставини, що мають значення для кримінальної справи, і давати про них показання, обов'язково призначення і проведення експертизи.

При провадженні дізнання у кримінальній справі, за якою попереднє слідство обов'язково, дізнавач може зробити тільки невідкладні слідчі та інші процесуальні дії по встановленню і закріпленню слідів злочину, зазначені у ч. 1 ст. 186 КПК (огляд, обшук, виїмку, накладення арешту на поштово-телеграфні та інші відправлення, прослуховування і запис переговорів, пред'явлення для впізнання, огляд, затримання і допит підозрюваних, допит потерпілих і свідків, отримання зразків для порівняльного дослідження, призначення експертиз). У рамках же цього переліку дізнавач сам визначає, які з них слід виконати [8].

3. Слідча дія може бути проведено лише за наявності фактичної і юридичної підстави. Фактичною підставою є наявність достатніх доказів, що дають підставу вважати, що в ході слідчої дії можуть бути отримані відомості про факти, що мають значення для справи. Висновок про можливість отримання доказів у ході планованого слідчої дії частіше за все є ймовірним, однак повинен базуватися на наявних у справі доказів.

Юридичною підставою виробництва слідчої дії є необхідність виконання передбачених у законі дій, в обов'язковому порядку попередніх ведення слідчої дії. Виробництво низки слідчих дій зв'язуються законодавцем з обов'язковим попереднім винесенням постанови про їх виробництво. Мотивовану постанову про виробництво слідчої дії виноситься у випадках, коли процедура дії пов'язана з можливістю серйозного державного примусу. Постанова має передувати таким діям як ексгумація, огляд, обшук, виїмка, отримання зразків для порівняльного дослідження [2].

4. При провадженні слідчих дій повинні дотримуватися моральні принципи і правила з тим, щоб не принижувати людську гідність, не створювалася загроза життю та здоров'ю особи, що бере участь у проведенні того чи іншої слідчої дії. Ці вимоги випливають з конституційних норм, спрямованих на захист честі, гідності, свободи громадянина. Вони відносяться до всіх слідчих дій, а при проведенні таких, як особистий обшук, обшук, огляд, отримання зразків для порівняльного дослідження, прямо закріплені в законі (ст.ст. 206, 210, 211, 234 КПК) [8].

5. Порядок провадження слідчої дії та його процесуального оформлення повинні суворо відповідати кримінально-процесуального законодавства. Хід та результати слідчої дії повинні знайти відображення в протоколі відповідного слідчої дії. Слід звернути увагу на необхідність суворого дотримання вимог законодавця щодо змісту протоколу слідчої дії, так як порушення, допущені при оформленні протоколу так само небезпечні з точки зору вирішення завдань кримінального процесу, як і порушення в ході слідчої дії. До числа найпоширеніших порушень при фіксації ходу і результатів слідчої дії в протоколі слід віднести, наприклад, такі: не відображення в протоколі часу початку та закінчення слідчої дії (з усіма перервами) з точністю до хвилини; перерахування в протоколі не всіх осіб, які брали участь у слідчій дії, не завжди факт роз'яснення прав і обов'язків учасникам дії підтверджений їх підписами; надмірно короткий відображення в протоколі змісту слідчої дії (що не завжди дозволяє оцінитьзаконність пошукових дій, отриманих результатів); ігнорування вимоги вказувати в протоколі деяких слідчих дій умови, в яких вони проводилися (погода, освітлення); відсутність вказівки на фактично застосовувалися технічні засоби фіксації; при вилученні у ході слідчої дії предметів і документів не вказується, яким чином вони упаковані і упаковані чи взагалі; понятими, перекладачами, допитаним особою не підписана кожна сторінка протоколу слідчого дії; протокол у цілому не підписаний слідчим та ін [2]

6. У проведенні слідчих дій на розсуд слідчого, дізнавача може брати участь фахівець, який, використовуючи свої спеціальні пізнання в науці, техніці, мистецтві і ремеслі, сприяє у виявленні та вилученні доказів. На відміну від експерта він не дає висновків по виникли в ході проведення слідчої дії питань.

7. У встановлених законом випадках передбачено участь понятих, зокрема, при огляді житла та іншого законного володіння, обшуку, особистий обшук, упізнання, перевірки показань на місці. Решта слідчі дії, в тому числі слідчий огляд (крім огляду житла), ексгумація трупа, виїмка, за деяким винятком, слідчий експеримент, накладення арешту на поштово-телеграфні та інші відправлення, їх огляд і виїмка, прослуховування і запис переговорів, допит і експертиза , проводяться згідно з новим законодавством без понятих.

8. Місце і час проведення слідчих дій встановлюються слідчим, дізнавачем. Зазвичай вони проводяться в кабінеті слідчого.Однак такі слідчі дії, як огляд місця події, обшук, виїмка, експеримент, виробляються в місці, визначеному характером злочину.Деякі слідчі дії, наприклад, перевірка показань на місці, починаються в одному місці, а завершуються нерідко в іншому.

9. Слідчі дії повинні проводитися в денний час, тобто з 6 до 22 годин. Разом з тим в екстрених випадках, коли розслідуванні проводиться «за гарячими слідами», окремі слідчі дії можуть виконуватись і в нічний час. Тривалість слідчої дії законом не встановлена, крім допиту, який може тривати не більше 4 годин і не повинен тривати більше 8 годин на день. Слідчий експеримент має проводитися в умовах, максимально наближених до реальної ситуації, що мала місце під час вчинення злочину [8].

10. Залучення до виробництва слідчої дії учасників кримінального судочинства. У ході провадження слідчої дії за рішенням слідчого може брати участь обвинувачений, підозрюваний, потерпілий, свідок. У випадках, коли хто-небудь з учасників слідчої дії не володіє мовою, якою ведеться судочинство, слідчий повинен забезпечити участь перекладача. Про призначення особиперекладачем повинно бути внесено постанову. Якщо у слідчій дії бере участь обвинувачений чи підозрюваний, який не досяг 16-річного віку (або досяг цього віку, але страждає психічним розладом або відстає в психічному розвитку), слід обов'язково забезпечити участь педагога чи психолога.

Участь педагога також обов'язково за участю в дії потерпілого або свідка, який не досяг 14 років (на розсуд слідчого педагог може брати участь і у випадках, коли свідок і потерпілий у віці від 14 до 18 років). Законний представник неповнолітнього підозрюваного чи обвинуваченого має право брати участь у допиті підозрюваного або обвинуваченого, а з дозволу слідчого і в інших слідчих діях, вироблених за участю останнього та його захисника.

Слідчий, залучаючи до участі в слідчих діях вказаних учасників кримінального судочинства засвідчуються в їх особистості, роз'яснюють їм права, обов'язки, відповідальність, а також порядок виробництва відповідного слідчої дії.

11. При провадженні слідчих дій можуть застосовувати технічні засоби і способи виявлення, фіксації та вилучення слідів злочину, предметів і документів, які можуть бути доказами у справі. До числа таких технічних засобів можуть бути віднесені різні пристрої як мають побутове призначення, так і з розряду криміналістичної техніки (вимірювальні прилади, дактопленкі, порошки, фото, кіно, аудіо, відеоапаратура і т.д. представляється, що технічні засоби можуть застосовуватися не тільки для виявлення, фіксації та вилучення слідів злочину, предметів і документів, а й для фіксації ходу і результатів слідчої дії, в тому числі і для забезпечення можливої ​​подальшої перевірки допустимості доказів, отриманих в ході слідчої дії [2].

Слідчі дії - це передбачена кримінально-процесуальним законом сукупність операцій, які забезпечуються державним примусом і прийомами, які здійснюються при розслідуванні злочинів для виявлення, фіксації і перевірки фактичних даних, які мають значення доказів у кримінальній справі.

Види слідчих дій:

1) затримання і допит підозрюваного;

2) допит свідка, потерпілого, обвинуваченого;

3) очна ставка;

4) пред'явлення особи і предметів для упізнання;

5) обшук і виїмка;

6) огляд;

7) огляд;

8) відтворення обстановки і обставин збуття;

9) виробництво експертизи Слідча дія оформляється протоколом який, по суті, виступає найбільш поширеною формою фіксації доказів.

Загальні умови провадження слідчих дій, які проводяться на підставі рішення судді.

- Про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під;

- Про обшук, огляд житла чи іншого володіння особи або про примусову виїмку із житла чи іншого володіння особи слідчий також вносить подання до суду за погодженням з прокурором;

- За погодженням з прокурором він звертається з поданням до апеляційного суду про накладення арешту на кореспонденцію чи про зняття інформації з каналів зв'язку;

- Про поміщення обвинуваченого до медичного закладу у разі проведення стаціонарних судово-медичної або судово-психіатричної експертиз;

- Про поміщення неповнолітнього у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років до приймальника-розподільника

- За згодою прокурора, слідчий звертається до суду про звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни обстановки;

-У зв'язку із дійовим каяттям;

- Передачею на поруки;

- Закінченням строків давності;

- Про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного;

- Про застосування амністії.

42.

Стаття 320. Видалення суду для постановлення вироку

Після останнього слова підсудного суд негайно видаляється до нарадчої кімнати для постановлення вироку, про що головуючий оголошує присутнім у залі судового засідання. Коментар: 1. Вимога негайного видалення суддів до нарадчої кімнати виключає перерву після виголошення останнього слова підсудним. Така вимога забезпечує збереження у суддів безпосереднього враження від почутого під час судового слідства, в судових дебатах та в останньому слові підсудного, а також виключає можливість спілкування будь-яких осіб із суддями. 2. Головуючий оголошує присутнім у залі судового засідання про те, що суд видаляється до нарадчої кімнати саме для постановлення вироку. Після останнього слова підсудного, який повідомив про нові обставини, суд може піти до нарадчої кімнати і для вирішення питання про відновлення судового слідства, якщо таке відновлення необхідне для дослідження та перевірки повідомлених підсудним нових обставин, які ставлять під сумнів певні висновки органів досудового слідства, свідчать про неповноту, однобічність або необ'єктивність дослідження обставин справи. Головне при цьому, щоб повідомлені підсудним нові обставини потребували додаткової перевірки як шляхом його допиту, так і шляхом допиту інших осіб або витребування нових доказів. 3. Разом з тим вирішення питання про повернення справи на додаткове розслідування у цій стадії судового розгляду справи недопустиме. При необхідності направлення справи на додаткове розслідування суд має відновити судове слідство і поставити на обговорення учасників судового розгляду це питання. При його вирішенні слід пам'ятати, з яких підстав суд за власною ініціативою, а з яких за ініціативою учасників судового розгляду вправі ставити питання про направлення справи на додаткове розслідування (див. ст. 281 КПК та коментар до неї). 4. У разі складення великого за обсягом вироку головуючий може оголосити також про день і час його проголошення.
	Стаття 323. Законність і обгрунтованість вироку

Вирок суду повинен бути законним і обгрунтованим. Суд обгрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Коментар: 1. Виконання судом завдань кримінального судочинства (див. ст. 2 КПК) вимагає, щоб постановлений судом вирок був законним і обґрунтованим. 2. Законним є вирок, постановлений за умови правильного застосування в ньому матеріального закону і дотримання при провадженні справи кримінально-процесуального закону. Вимога законності вироку означає, що вирок за своєю формою відповідає закону, за своїм змістом ґрунтується на матеріалах справи, попереднє розслідування і судовий розгляд якої проведені у точній відповідності з вимогами кримінально-процесуального закону, і кримінальний та інші закони застосовані правильно. 3. Обґрунтованість вироку - це така його властивість, за якої висновки і рішення суду відповідають фактам, що дійсно мали місце. Вирок є обґрунтованим, якщо він постановлений на матеріалах, повністю зібраних, всебічно і повністю досліджених і правильно оцінених судом, а висновки суду про подію злочину, про винуватість або невинуватість підсудного у вчиненні злочину, про призначення йому міри покарання, про вирішення цивільного позову, а також інші істотні питання, які виникли у кримінальній справі, з достовірністю випливають з матеріалів справи. 4. Вирок є обґрунтованим, коли виключається можливість постановлення іншого рішення, крім прийнятого судом. Для цього у вироку повинні бути проаналізовані і оцінені всі розглянуті в судовому засіданні докази, які як підтверджують висновок суду, так і свідчать проти нього. 5. Законність і обґрунтованість вироку (його властивості) - дві сторони вироку, але вони невід'ємні і взаємозалежні. Необґрунтований вирок завжди є незаконним. Проте не виключається, що обґрунтований вирок може бути незаконним. Так, вирок, не позбавлений властивостей обґрунтованості, буде незаконним, якщо він не підписаний суддею (див. п. 9 ст. 370 КПК). Незаконний вирок може бути необґрунтованим, оскільки кримінально-процесуальні норми встановлюють такий порядок розслідування і розгляду кримінальної справи, який гарантує повне і всебічне її дослідження і дозволяє забезпечити обґрунтованість вироку. Тому порушення встановленого законом процесуального порядку (наприклад, обмеження права на захист)призводить до неповноти дослідження або ставить під сумнів і виключає визнання вироку таким, що встановив істину. 6. Обґрунтований вирок повинен бути мотивованим. Мотивування - це зовнішній вигляд обґрунтованості вироку. Воно означає, що у вироку має бути викладено докази, які стали підставою для висновку суду, і вказано, чому саме суд прийняв ці докази. Мотивованим є вирок, в якому вказано, чому суд визнав одні докази достовірними і поклав їх в основу вироку, а інші докази визнав недостовірними і відкинув їх, наведено мотиви прийнятих судом рішень щодо вини підсудного, кваліфікації злочину, обрання міри покарання або звільнення від покарання, цивільного позову та інших питань (див. також коментар до ст. 334 КПК). Пленум Верховного Суду України у постанові "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку" N 5 від 29 червня 1990 р. оцінює як один з істотних недоліків судової практики відсутність мотивування, зокрема кваліфікації злочину підсудного, призначення покарання і вирішення цивільного позову. 7. Ч. 2 статті передбачає, що суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні. Це означає, що суд не вправі покласти в обґрунтування вироку факти і обставини, які хоч і були встановлені на попередньому розслідуванні, але не перевірені у судовому розгляді. Вимога про необхідність дослідження в судовому розглядів цих доказів виходить з принципу змагальності (див. коментар до ст. 161 КПК) і гарантування прав підсудного, потерпілого, інших учасників судового розгляду на захист своїх законних інтересів. Якщо суд не досліджує в судовому засіданні докази, ці особи позбавляються можливості подати свої докази на їх спростування. Верховний Суд України в постановах і ухвалах по конкретних справах наголошує на неприпустимості обґрунтування вироку доказами, які не були розглянуті в судовому засіданні. У постанові Пленуму Верховного Суду України N 5 від 29 червня 1990 р., зокрема, акцентується на тому, що судам належить неухильно дотримуватися вимог закону про безпосереднє дослідження всіх зібраних на досудовому слідстві і додатково поданих доказів. При постановленні вироку суд, ґрунтуючись на власному переконанні, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, повинен дати оцінку всім доказам з точки зору їх належності, допустимості, достовірності і достатності. 8. Дотримання вимог про законність і обґрунтованість вироку роблять його справедливим. Справедливість вироку - це його морально-правова характеристика. Справедливий вирок - це вирок, який є правильним по суті та по формі вирішення справи і відповідає як правовим, так і моральним принципам ставлення до підсудного і вчиненого ним діяння. Такий вирок має виховне значення не тільки для підсудних, а й для громадян, присутніх у залі судового засідання.
	Стаття 324. Питання, що вирішуються судом при постановленні вироку

Постановляючи вирок, суд повинен вирішити такі питання: 1) чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний; 2) чи має це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений; 3) чи винен підсудний у вчиненні цього злочину; 4) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; 5) чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, і які саме; 6) виключено; 6) яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати; 8) виключено; 7) чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, і чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений; 8) що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна; 9) що зробити з речовими доказами, зокрема з грошима, цінностями та іншими речами, нажитими злочинним шляхом; 10) на кого повинні бути покладені судові витрати і в якому розмірі; 11) який запобіжний захід слід обрати щодо підсудного; 12) чи слід у випадках, передбачених статтею 96 Кримінального кодексу України, застосовувати до підсудного примусове лікування; 13) чи необхідно застосувати до підсудного заходи безпеки. Коли підсудний обвинувачується у вчиненні декількох злочинів, суд вирішує питання, зазначені в пунктах 1 - 6 цієї статті, окремо по кожному злочину. Якщо у вчиненні злочину обвинувачується декілька осіб, суд вирішує питання, зазначені в цій статті, окремо щодо кожного з підсудних. Примусове лікування, передбачене пунктом 12 цієї статті, може бути застосоване лише при наявності відповідного висновку лікувальної установи. Обираючи при постановленні вироку норму кримінального закону, яка підлягатиме застосуванню до суспільно небезпечних діянь, суд зобов'язаний враховувати висновки Верховного Суду України, що викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 40012 цього Кодексу. Коментар: 1. Наведений у статті перелік питань, які суд повинен вирішити, постановляючи вирок, забезпечує постановлення судом законного і обґрунтованого вироку. 2. Передбачені переліком питання обговорюються судом у тій послідовності, в якій вони викладені у статті. Визначеність суддів у кожному питанні переліку дає можливість логічно викласти обставини вчиненого злочину, переконливо мотивувати прийняте рішення. 3. Всі питання статті, що коментується, можна розподілити на три групи. До першої групи належать питання, передбачені пп. 1 - 3, до другої - пп. 4 - 6, до третьої - пп. 7 - 13. 4. Спочатку суд обговорює і вирішує питання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний. Позитивна відповідь на це питання викликає необхідність обговорення і вирішення наступних питань. Якщо на перше питання одержана негативна відповідь, виключається необхідність обговорення наступних питань. 5. Друге питання торкається складу злочину. Якщо склад злочину в діянні відсутній, необхідності в обговоренні питання, якою саме статтею кримінального закону злочин передбачений, немає. Суд обговорює це питання, якщо на нього отримана позитивна відповідь. У такому разі суд повинен визначити не лише статтю Особливої частини Кримінального кодексу, а й частину чи пункт цієї статті. 6. Питання про те, чи винен підсудний у вчиненні злочину (див. п. 3), передбачає обговорення фактично двох питань, а саме: чи вчинив злочин підсудний та чи є його вина в цьому. Останнє питання вимагає ретельного дослідження судом психічного ставлення підсудного до вчиненого і до наслідків вчиненого. Негативна відповідь на вказані питання тягне за собою виправдання підсудного: у першому випадку - за недоведеністю участі підсудного у злочині, а у другому - за відсутністю складу злочину в діянні підсудного (див. ч. 4 ст. 327 КПК). 7. Четверте питання, чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин, суд вирішує виходячи з таких обставин: чи не закінчився строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за такий злочин (див. п. 5 ч. 1 ст. 71 КПК); чи немає акта амністії, який усуває покарання за вчинене діяння, або акта помилування підсудного (див. п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК). Якщо вказані обставини мають місце, суд постановляє обвинувальний вирок із звільненням підсудного від покарання. Суд звільняє підсудного від покарання також у випадку, коли дійде висновку, що підсудний, який винен у вчиненні злочину невеликої або середньої тяжкості (див. ч. 2 і 3 ст. 12 КК), своєю бездоганною поведінкою і сумлінним ставленням до праці на час розгляду справи довів, що він не є суспільно небезпечним (див. коментар до ст. 7 КПК). 8. Вирішуючи питання, чи є обставини, що обтяжують або пом'якшують покарання підсудного, а якщо є, то які саме (див. п. 5), суд виходить з того, що вичерпний перелік обставин, які обтяжують покарання, передбачений ст. 67 КК, а перелік обставин, що пом'якшують покарання, міститься у ст. 66 КК, і вони не є вичерпними. Отже, суд може врахувати пом'якшуючі обставини, що прямо не вказані у законі. Зокрема, такими можуть бути обставини: вчинення підсудним злочину вперше або внаслідок неправильної поведінки потерпілого; наявність на утриманні підсудного неповнолітніх дітей, його участь у бойових діях по захисту Батьківщини або в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС тощо (див. коментар до ст. 64 КПК). 9. Шосте питання переліку, яка саме міра покарання повинна бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати, суд вирішує, додержуючись вимог ст. 65 КК. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, при призначенні покарання суди в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержуватись вимог ст. 65 КК стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. N 7 "Про практику призначення судами кримінального покарання"). 10. У разі призначення покарання за вчинення підсудним кількох злочинів або за кількома вироками суд керується вимогами ст. 70 і 71 КК (див. коментар до ст. 337 КПК). 11. Якщо санкцією відповідної статті Особливої частини КК передбачено додаткове покарання (конфіскація майна, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та ін.), суд повинен вирішити питання і про призначення додаткового покарання. 12. У разі винесення судом обвинувального вироку суд обговорює питання щодо обрання запобіжного заходу засудженому до набрання вироком законної сили з метою забезпечення його виконання (див. коментар до ст. 343 КПК). При постановленні виправдувального вироку суд скасовує запобіжний захід, який був обраний щодо підсудного (див. коментар до ст. 342 КПК). 13. Питання, передбачені пп. 7 - 10, обговорюються судом тільки тоді, коли заподіяно збитки потерпілому, закладом охорони здоров'я витрачені кошти на стаціонарне лікування потерпілого, у справі заявлено цивільний позов, є речові докази, судові витрати. 14. Про вирішення цивільного позову див. коментар до ст. 328 КПК. 15. Якщо позов про відшкодування витрачених закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого коштів (див. п. 7) не був заявлений, суд вправі з власної ініціативи вирішити питання про відшкодування підсудним коштів. Але при цьому суд виходить з роз'яснення, наведеного у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат" N 11 від 7 липня 1995 р., про те, що такі витрати не підлягають стягненню при вчиненні злочину у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протиправного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого, або при перевищенні меж необхідної оборони. 16. Питання про застосування до підсудного примусового лікування у випадках, передбачених ст. 96 КК (див. п. 12), обговорюється судом незалежно від призначеного ним покарання, якщо підсудний має хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб. При цьому суд керується переліком таких хвороб, затвердженим наказом МОЗ N 133 від 19 липня 1995 р. 17. Відповідно до ст. 20 КК суд, постановляючи вирок щодо особи, яка визнана обмежено осудною, повинен вказати, чи враховано це при призначенні покарання. 18. Питання про те, чи необхідно застосовувати до підсудного засоби безпеки (див. п. 13), вирішується судом з врахуванням вимог ст. 521 КПК (див. коментар). 19. Перелік питань, які вказані у статті, що коментується, не є вичерпним. Буває необхідність у конкретній справі обговорити й інші питання, що мають значення для правильного вирішення справи. Наприклад, при постановленні обвинувального вироку щодо неповнолітнього суд у разі звільнення підсудного від відбування покарання з випробовуванням чи застосування до нього покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, обговорює питання про необхідність призначення неповнолітньому громадського вихователя (див. ст. 445 КПК).
	Стаття 332. Складання вироку

Розв'язавши питання, що підлягають вирішенню в нарадчій кімнаті, суд складає вирок. Вирок повинен бути написаний одним із суддів, який брав участь у його постановленні. Вирок повинен складатися з трьох частин - вступної, мотивувальної і резолютивної. Виправлення у вироку повинні бути застережені та підписані всіма суддями в нарадчій кімнаті до проголошення його. Коментар: 1. Вирок суду повинен бути правильним по суті і по формі. Форма - це спосіб, мова його змісту і послідовність викладення. Вирок має бути викладений у такій формі, щоб переконував, що прийняте судом рішення - єдино можливе і правильне. Наспіх і неохайно складений вирок може викликати сумнів у його законності та обґрунтованості. 2. Вирок викладається офіційно-діловим стилем, мовою, якою проводився судовий розгляд справи, юридично грамотно, з коротким, точним описом обставин справи і результатів дослідження доказів. 3. У вироку не можуть застосовуватися неточні формулювання, скорочення і слова, застосування яких не прийнято в офіційних документах. Якщо суд застосував спеціальні юридичні терміни, у вироку наводиться їх роз'яснення з тим, щоб вирок був зрозумілим не лише учасникам судового розгляду, які є фахівцями, а й іншим особам. 4. Усі питання у вироку викладаються послідовно, по визначеній ч. 3 статті, що коментується, системі, яка передбачає три частини вироку - вступну, мотивувальну і резолютивну (про зміст кожної частини див. коментар до ст. 333, 334, 335 КПК). 5. За загальним правилом, у тексті вироку не повинно бути ніяких виправлень. Проте якщо цього уникнути не вдається, кожне виправлення має бути застережене та підписане суддями в нарадчій кімнаті до проголошення вироку. Після проголошення вироку суд не вправі вносити до нього будь-які виправлення. 6. Вирок складає один із суддів (якщо справа розглядається колегіальним складом суддів). Проте це не означає, що все складання передовіряється йому. Якщо справа розглядається колегіальним складом, усі судді беруть участь у складанні вироку, а його технічне оформлення виконує один із суддів. 7. Ч. 2 статті, що коментується, передбачає, що вирок має бути написаним одним із суддів. Як свідчить судова практика, вирок може бути виконаний суддею також із застосуванням друкарської машинки або комп'ютера, якщо суддя володіє необхідними навичками роботи на них. За таких умов виконання вироку кожний його аркуш повинен бути засвідчений підписами усіх суддів з метою унеможливити фальсифікацію. 8. Вирок підписують усі судді. Суддя, який при постановленні вироку виклав окрему думку, також підписує вирок. Непідписання вироку будь-ким із суддів є безумовною підставою для його скасування (див. коментар до ст. 370 КПК). 9. Якщо суддя, який брав участь у справі, що розглядається у колегіальному складі, виклав окрему думку, вона приєднується до справи. 10. Вирок проголошується в залі засідання після його підписання суддями у нарадчій кімнаті. Після проголошення вирок приєднується до справи.
	Стаття 333. Вступна частина вироку

У вступній частині вироку вказується, що він постановлений ім'ям України відповідно до статті 321 цього Кодексу, зазначається назва суду, який виносить вирок, місце і час постановлення вироку, склад суду, секретар, учасники судового розгляду, перекладач, якщо він брав участь у судовому засіданні, прізвище, ім'я і по батькові підсудного, рік, місяць і день його народження, місце народження і місце проживання, заняття, освіта, сімейний стан та інші відомості про особу підсудного, що мають значення для справи, і кримінальний закон, що передбачає злочин, у вчиненні якого обвинувачується підсудний. Коментар: 1. Вирок починається з вступної частини, яка однакова як у обвинувальному, так і у виправдувальному вироку. 2. До вступної частини вироку включаються всі питання, про які вказано у статті, і в тому порядку, в якому вони в ній викладені. 3. Вступна частина вироку обов'язково починається з посилання на те, що вирок постановлений ім'ям України. 4. Назва суду - це вказівка на точну назву даного судового органу як ланки судової системи судів загальної юрисдикції, утвореної у відповідності із Законом України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. 5. Місцем постановлення вироку вказується населений пункт, в якому був постановлений вирок у нарадчій кімнаті. Це місце може не співпадати з місцем розташування приміщення суду, якщо розгляд справи відбувався у виїзному судовому засіданні у іншому населеному пункті і там було постановлено вирок. У такому разі доцільно вказати не тільки населений пункт, а й адміністративно-територіальний район його розташування (наприклад, селище Петрівка Миронівського району Київської області). 6. Якщо суд перебував у нарадчій кімнаті у зв'язку із складанням вироку більше одного дня, датою постановлення вироку вказується день, коли вирок був підписаний. 7. У вступній частині вироку зазначається, у відкритому чи закритому судовому засіданні розглядалася справа. 8. Склад суду вказується із зазначенням прізвища та ініціалів суддів. 9. У вступній частині вироку вказуються також прізвища та ініціали секретаря і перекладача, всіх учасників судового розгляду, зокрема обвинувача, захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їхніх представників, а також законного представника неповнолітнього підсудного, якщо вони брали участь у судовому розгляді справи. 10. Стосовно прокурора, який був обвинувачем, необхідно також зазначити його посаду в органі прокуратури, класний чин, а якщо це представник військової прокуратури, то ще й військове звання. 11. У випадку участі у розгляді справи адвокатів вказується їхня процесуальна роль: захисник підсудного, представник потерпілого, цивільного позивача чи цивільного відповідача. 12. Щодо особи підсудного, то обов'язково вказуються відомості, названі у статті, що коментується. До інших відомостей про підсудного, які мають значення для справи і вказуються у вироку, належать, зокрема, відомості про місце роботи чи навчання, громадянство, участь у бойових діях по захисту Батьківщини, інвалідність, нагороди та ін. Детальні відомості про підсудного, які зазначаються у вироку, виключать можливість виконання вироку щодо іншої особи, яка не засуджена цим вироком, а також мають істотне значення для призначення справедливого покарання. 13. У вступній частині вироку необхідно зазначити відомості про непогашену і не зняту судимість з посиланням на час засудження, кримінальний закон, призначену міру покарання, її відбуття або час звільнення і причини, з яких вона не була відбута. 14. У вступній частині після відомостей про особу підсудного зазначається запобіжний захід, обраний щодо підсудного. 15. Вступна частина вироку закінчується посиланням на кримінальний закон (статтю Особливої частини КК, її частину, пункт), що передбачає злочин, у вчиненні якого обвинувачується підсудний.
	Стаття 334. Мотивувальна частина вироку

Мотивувальна частина обвинувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, з зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. В цій частині вироку наводяться обставини, які визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину, та докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного підсудного, з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази; обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання; мотиви зміни обвинувачення; у разі визнання частини обвинувачення необгрунтованою - підстави для цього. Суд зобов'язаний також мотивувати призначення покарання у виді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не зв'язані з позбавленням волі; звільнення від відбування покарання з випробуванням; призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України, або перехід до іншого більш м'якого основного виду покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин; звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, та у зв'язку з закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Частину третю виключено Частину четверту виключено Якщо суд відповідно до статті 96 Кримінального кодексу України визнав за необхідне застосувати до підсудного примусове лікування, в мотивувальній частині вироку зазначаються мотиви такого рішення. Частину шосту виключено Мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлене підсудному і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання підсудного з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Не допускається включення у вирок формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого. У мотивувальній частині вироку викладаються підстави для задоволення або відхилення цивільного позову, а також підстави для відшкодування матеріальних збитків у випадках, передбачених частиною 3 статті 29 цього Кодексу, підстави та мотиви визнання процесуальних дій або оперативно-розшукових заходів такими, що були проведені з порушенням законодавства. Коментар: 1. Точне виконання вимог цієї статті забезпечує постановлення законного і обґрунтованого вироку. Про зміст законності і обґрунтованості вироку див. коментар до ст. 323 КПК. Відсутність у вироку мотивування не тільки є порушенням закону, а й істотно знижує його якість, зменшує переконливість і послаблює виховне значення. 2. Мотивування вироку - це обґрунтування висновків і рішень суду з питань винуватості або невинуватості підсудного, кваліфікації злочину, призначення міри покарання або звільнення від покарання винних, виправдання невинуватих, а також з питань цивільного позову та деяких інших (див. ст. 324 КПК). 3. Зміст мотивувальної частини вироку визначається предметом доказування у справі (див. коментар до ст. 23, 64, 433 КПК), а також складом злочину, в якому обвинувачується підсудний і який визнано доведеним (або недоведеним) судом. У цій частині суд обґрунтовує рішення, яке буде викладене ним у резолютивній частині вироку, і воно повинно відповідати резолютивній частині. Недодержання даної вимоги призведе до скасування рішення у зв'язку з невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи (див. коментар до ст. 369 КПК). Мотивувальна частина вироку має викладатися так, щоб не було суперечливих формулювань і висновків, оскільки це також призведе до скасування вироку в зв'язку з невідповідністю висновків фактичним обставинам справи (див. Ухвала колегії суддів Палати з кримінальних справ Верховного Суду України від 17 липня 2001 р. - Вісник Верховного Суду України, - 2001 р., - N 1). 4. Мотивувальна частина вироку починається з формулювання обвинувачення, яке суд визнав доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, його мотивів, форми вини. Нечітке і неконкретне формулювання обвинувачення призведе до скасування вироку. У цій частині викладається весь обсяг обвинувачення, визначений судом доведеним. Якщо обвинувачення складається з декількох злочинів або злочин має кілька епізодів, то таких вимог дотримуються при викладенні кожного злочину (епізоду), вчиненого підсудним. У разі визнання винними у вчиненні злочину кількох підсудних суд вказує обставини, які визначають ступінь винуватості кожного з них, їх роль у вчиненні злочину. Формулювання обвинувачення, яке визнане судом доведеним, не повинно істотно відрізнятися за фактичними обставинами від сформульованого у постанові про призначення судового розгляду (див. ст. 245 КПК). 5. Сформулювавши у мотивувальній частині вироку обвинувачення, яке визнане судом доведеним, суд по кожному епізоду обвинувачення викладає докази, покладені ним в обґрунтування висновків. Суд має проаналізувати фактичні дані, що містяться у показаннях свідків, потерпілих, підсудних, висновках експертів та в інших джерелах доказів, які стверджують чи спростовують обвинувачення. Суд не вправі обмежуватися лише зазначенням прізвищ свідків, потерпілих або назви проведеної експертизи тощо. З названих джерел необхідно навести фактичні дані, які стосуються обставини, що доказується. Постановляючи вироки щодо дорослих осіб за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність, суди повинні приділяти належну увагу формулюванню визнаного судом доведеним обвинувачення, розкриваючи як суб'єктивну, так і об'єктивну сторону діянь із зазначенням конкретних форм і способів втягнення неповнолітніх та конкретної ролі дорослих осіб у злочинах, вчинених у групі з неповнолітніми, а також із наведенням мотивів щодо юридичної кваліфікації дій винних осіб (постанова Пленуму Верховного Суду України N 2 від 27 лютого 2004 р. "Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність"). 6. Суд наводить оцінку досліджених ним доказів на обґрунтування того, чому одні з них прийняті судом і покладені в основу висновків суду, а інші відкинуті ним. Висновки суду щодо оцінки доказів мають вказуватися у вироку у вигляді точних і категоричних суджень, які виключали б сумніви з приводу достовірності того чи іншого доказу. 7. У мотивувальній частині вироку має бути зазначене ставлення підсудного до пред'явленого обвинувачення і наведена оцінка доводів, на які він послався на свій захист. Визнання підсудним своєї вини може бути покладене в обґрунтування обвинувального вироку лише за умови, що воно підтверджується сукупністю доказів, що є у справі (див. коментар до ст. 74 КПК). Прийнявши визнання, суд має навести у вироку сукупність доказів на його обґрунтування. 8. Якщо підсудний у судовому засіданні змінив свої показання, які давав на досудовому слідстві або дізнанні, суд повинен ретельно перевірити як ті, так і інші показання, з'ясувати причину зміни показань і в результаті ретельного дослідження дати їм у вироку належну оцінку в сукупності з іншими доказами, що є у справі. 9. Суд не може посилатися у вироку на докази, які ним не досліджувалися (див. коментар до ст. 323 КПК), та на докази, які були витребувані судом протягом судового розгляду справи і не пред'являлися підсудному, внаслідок чого він був позбавлений можливості дати на них свої пояснення. Якщо суд дійде висновку, що певні процесуальні дії або оперативно-розшукові заходи проведені з порушенням законодавства, у вироку він повинен навести підстави та мотиви на обґрунтування такого висновку. Посилання у вироку при обґрунтуванні висновків суду на показання потерпілого і свідків, які не були допитані в судовому засіданні, допускається лише у випадках, якщо вони були відсутні у судовому розгляді з причин, що виключали можливість їх явки (див. коментар до ст. 306 КПК), і дані на досудовому слідстві, якщо їх показання оголошені в суді, і суд у вироку дав їм належну оцінку. 10. У випадку, коли у справі призначалась додаткова або повторна експертиза і у висновках експертів містяться різні висновки з тих самих питань, суд у вироку має навести оцінку щодо кожного висновку в сукупності з іншими доказами у справі і навести мотиви, з яких він погодився з одним висновком і відкинув інші. 11. Формулюючи свої висновки, суд у вироку не може припускати формулювань, що свідчать про винуватість інших осіб, які не є підсудними у справі. Коли окремі учасники злочину звільнені від кримінальної відповідальності з передбачених законом підстав, у вироку суду може бути посилання на їх участь у злочині і на підстави звільнення, якщо це має значення для встановлення ступеня участі підсудного у злочині, кваліфікації його діяння або встановлення інших істотних обставин справи. 12. У разі виділення справи стосовно одного із співучасників злочину в окреме провадження суд у вироку вправі послатися на вчинення підсудним злочину разом з іншими співучасниками, не вказуючи їхні прізвища. 13. У вироку наводиться і мотивування суду щодо кваліфікації злочину, в якому визнано винним підсудного. Мотивування висновків щодо кваліфікації злочину полягає у співставленні ознак установленого судом злочинного діяння та ознак злочину, передбаченого кримінальним законом (статтею, її частиною або пунктом), і в формулюванні висновку про їх відповідність. 14. Якщо підсудний обвинувачувався у вчиненні кількох злочинів, кваліфікованих за різними статтями кримінального закону, і обвинувачення у вчиненні деяких злочинів не знайшло підтвердження, суд повинен навести мотивування щодо визнання підсудного винним у вчиненні одних злочинів і виправдання його щодо інших. У випадку, коли не знайшло підтвердження вчинення підсудним злочину з числа тих, що кваліфіковані однією статтею кримінального закону, і це не тягне за собою зміни кваліфікації злочину, достатньо, щоб у мотивувальній частині вироку суд навів обґрунтування висновку щодо цієї частини обвинувачення. 15. Якщо суд дійшов висновку про те, що злочин, у вчиненні якого він визнав підсудного винуватим, помилково кваліфіковано кількома статтями кримінального закону, суду достатньо навести відповідне обґрунтування у мотивувальній частині вироку та послатися на те, що він виключає помилково інкриміновану статтю кримінального закону. 16. У мотивувальній частині вироку суд обґрунтовує обрання підсудному виду і строку покарання. Суд вказує, які конкретні обставини, на його думку, свідчать про характер і ступінь суспільної небезпечності злочину, які відомості щодо особи підсудного враховані судом при обранні виду і міри покарання. Мотивуючи покарання, яке обирається підсудному, суд не вправі посилатися у вироку на обтяжуючі обставини, не передбачені законом (див. ст. 67 КК), як і на обставини, що не були підтверджені в судовому засіданні. Суд повинен мотивувати обрання покарання у вигляді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі. На необхідність мотивувати у вироку висновки з усіх питань, пов'язаних із призначенням покарання, звернув увагу судів Пленум Верховного Суду України у постанові від 24 жовтня 2003 р. N 7 (п. 2). 17. Застосовуючи звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням, або призначення з передбачених законом підстав покарання нижче від найнижчої межі, встановленої санкцією статті Особливої частини Кримінального кодексу, або перехід до іншого, більш м'якого основного виду покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин, суд повинен навести дані про характер і ступінь суспільної небезпечності та інші обставини вчиненого злочину, а також про особу засудженого. 18. Призначаючи довічне позбавлення волі, суд наводить у мотивувальній частині вироку вичерпні мотиви, чому він не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк (див. ст. 64 КК). 19. Якщо суд відповідно до ст. 96 КК визнав за необхідне застосувати до засудженого примусове лікування (див. коментар до ст. 324 КПК), він вказує мотиви такого рішення (посилається на документи лікувальних установ тощо). 20. У мотивувальній частині виправдувального вироку викладається: - формулювання обвинувачення, яке було пред'явлене підсудному - аналіз і оцінка доказів, як тих, що були зібрані на досудовому слідстві, так і поданих у судовому засіданні; - мотивований висновок суду про те, чому суд відкинув докази обвинувачення; - підстави для виправдання підсудного (недоведеність події злочину, відсутність у діянні підсудного складу злочину; недоведеність участі підсудного у вчиненні злочину). Усі названі обставини справи викладаються так, щоб вони підводили до висновку про безпідставність обвинувачення і невинуватість підсудного. Виходячи з презумпції невинуватості і положення про те, що усі сумніви тлумачаться на користь підсудного, у виправдувальному вироку не можуть вказуватися формулювання, які ставлять під сумнів невинуватість виправданого. 21. Якщо підсудний обвинувачувався у вчиненні кількох злочинів, кваліфікованих різними статтями (частинами, пунктами) кримінального закону, або у вчиненні кількох злочинів, кваліфікованих однією нормою кримінального закону, а підстави виправдання різні, у мотивувальній частині виправдувального вироку необхідно обґрунтувати і навести висновок про виправдання по кожному епізоду обвинувачення, зазначивши підстави виправдання, передбачені законом, мотиви, з яких суд відкидає докази обвинувачення. 22. У мотивувальній частині вироку (обвинувального і виправдувального) суд наводить мотиви, які обґрунтовують вирішення ним питань про цивільний позов (про розв'язання цивільного позову див. коментар до ст. 328 КПК), про речові докази (див. коментар до ст. 330 КПК), про інші рішення, які приймаються судом, якщо вони потім формулюватимуться у резолютивній частині вироку (див. коментар до ст. 335).
	Стаття 335. Резолютивна частина вироку

В резолютивній частині обвинувального вироку повинні бути зазначені: прізвище, ім'я та по батькові підсудного; кримінальний закон, за яким підсудного визнано винним; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом; початок строку відбуття покарання; тривалість іспитового строку, якщо застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням; рішення про цивільний позов, процесуальні дії або оперативно-розшукові заходи, проведені з порушенням законодавства, у разі їх виявлення; рішення про речові докази і судові витрати; рішення про залік досудового ув'язнення; рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і вказівка про порядок і строк оскарження вироку. Частину другу виключено Частину третю виключено У випадках, передбачених статтею 54 Кримінального кодексу України, у резолютивній частині обвинувального вироку викладається рішення про звернення з поданням до відповідних державних органів про позбавлення засудженого військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. У випадках, передбачених статтею 96 Кримінального кодексу України, у резолютивній частині вироку зазначається рішення суду застосувати до підсудного примусове лікування. Міра покарання повинна бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом. Коли підсудному було пред'явлено декілька обвинувачень і деякі з них не були доведені, то у резолютивній частині вироку повинно бути зазначено, по яких з них підсудний виправданий, а по яких - засуджений. Якщо підсудний визнається винним, але звільняється від відбування покарання, суд зазначає про це в резолютивній частині вироку. Коли призначається покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, у резолютивній частині вироку робиться посилання на статтю 69 Кримінального кодексу України і зазначається обрана судом міра покарання. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням відповідно до статей 75 - 79 і 104 Кримінального кодексу України, у резолютивній частині вироку зазначаються тривалість іспитового строку, обов'язки, покладені на засудженого, а також трудовий колектив або особа, на які, за їх згодою або на їх прохання, суд покладає обов'язок по нагляду за засудженим і проведенню з ним виховної роботи. Частину одинадцяту виключено Частину дванадцяту виключено В резолютивній частині виправдувального вироку зазначається прізвище, ім'я та по батькові виправданого; вказується, що підсудний в пред'явленому обвинуваченні визнаний невинним і по суду виправданим; вказується про скасування запобіжного заходу, про скасування заходів до забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна, про речові докази, судові витрати і про порядок та строк оскарження вироку. Коментар: 1. Резолютивна частина вироку - заключна частина єдиного документа суду і вона повинна логічно випливати з попередніх його частин. Невідповідність резолютивної частини вступній і мотивувальній частинам може призвести до необґрунтованості вироку. 2. Стаття, що коментується, встановлює правила, за якими у резолютивній частині вироку повинна обов'язково бути дана відповідь на всі без винятку питання, які вирішив суд у нарадчій кімнаті при постановленні вироку (див. коментар до ст. 324 КПК) і які обґрунтовані у мотивувальній частині. Резолютивна частина вироку має узгоджуватися з висновками мотивувальної частини і логічно з неї випливати. 3. У резолютивній частині обвинувального вироку надається конкретне формулювання з питань: винності підсудного; кваліфікації злочину; виду і розміру призначеного покарання; звільнення від покарання; тривалості іспитового строку, якщо застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням; про цивільний позов, речові докази, судові витрати, запобіжний захід; про порядок і строк оскарження вироку. Питання викладаються у тій послідовності, в якій наведені у статті. Рішення суду з названих питань мають бути сформульовані конкретно і чітко, з тим щоб при виконанні вироку не виникали сумніви, які вимагають спеціальних роз'яснень. 4. Прізвище, ім'я та по батькові підсудного в резолютивній частині вироку повинні відповідати даним з матеріалів справи і вступної частини вироку. 5. У резолютивній частині обвинувального вироку вказується про визнання підсудного винним у вчиненні злочину. Висновок про винність підсудного повинен випливати з формулювання і обґрунтування у мотивувальній частині вироку. 6. При визнанні підсудного винним у вчиненні кількох злочинів, які передбачені різними статтями (частинами, пунктами статті) КК, вказується про визнання підсудного винним у вчиненні злочинів, передбачених кожною із статей (частин, пунктів статей). Якщо підсудний обвинувачувався у вчиненні кількох злочинів, які передбачені різними статтями (частинами, пунктами статті) кримінального закону, а суд визнав частину обвинувачення недоведеною, він у резолютивній частині вироку повинен вказати, за якими статтями (частинами, пунктами статей) КК підсудного виправдано. 7. Висновок суду про призначене покарання має бути сформульований так, щоб при його виконанні не виникало сумнівів щодо виду і розміру як основного, так і додаткового покарання. При засудженні підсудного за вчинення кількох злочинів, передбачених різними статтями (частинами статті, які мають самостійну санкцію) кримінального закону, покарання, як основне, так і додаткове, має призначатися за кожною статтею (частиною) кримінального закону. Після цього необхідно визначити покарання за сукупністю злочинів за правилами ст. 70 КК і за сукупністю вироків - за правилами ст. 71 КК. Про правила призначення судами кримінального покарання див. постанову Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. N 7. 8. Призначаючи додаткове покарання у вигляді конфіскації майна, суд у резолютивній частині вироку повинен вказати, чи все майно, що особисто належить засудженому, або яка саме його частина підлягає конфіскації, або конкретно перерахувати предмети, що конфіскуються. 9. Якщо суд визнав, що підсудний має бути звільнений від відбування покарання у зв'язку з закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності або внаслідок акта амністії, якщо він повністю усуває покарання за вчинений злочин, а також внаслідок помилування підсудного (див. п. 5 ст. 71, п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК), то в резолютивній частині вироку вказується про призначення покарання за відповідною статтею КК, а потім зазначається про звільнення засудженого від відбування покарання. 10. Якщо суд визнав, що особу, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, з урахуванням її бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною і слід звільнити від покарання (див. ч. 5 ст. 7 КПК), то, визнавши цю особу винною, в резолютивній частині вироку суд покарання не призначає і вказує про звільнення засудженого від покарання. 11. Звільняючи засудженого від відбування покарання з випробуванням, суд у резолютивній частині вироку повинен призначити покарання і, пославшись на ст. 75, 79 або 104 КК, призначити тривалість іспитового строку. 12. У резолютивній частині вказується також рішення суду про позбавлення засудженого за тяжкий злочин на підставі ст. 54 КК військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, якщо це питання було позитивно вирішене у мотивувальній частині вироку. 13. Суд у резолютивній частині обвинувального вироку повинен вказати своє рішення про запобіжний захід щодо засудженого. Якщо засудженому обирається запобіжний захід у виді тримання під вартою, суд вказує про залік строку попереднього ув'язнення у строк покарання з часу його затримання (див. коментар до ст. 338 КПК). 14. У резолютивній частині вироку має бути вказано рішення суду щодо цивільного позову (про розв'язання цивільного позову див. коментар до ст. 328 КПК) і відшкодування матеріальних збитків у випадках, передбачених ч. 2 ст. 29 КПК (див. коментар до ст. 29 КПК). Суд повинен зазначити, з кого, на чию користь, яка сума стягується на відшкодування шкоди. 15. Рішення щодо цивільного позову має бути сформульоване таким чином, щоб при виконанні вироку в частині цивільного позову не виникало ніяких неясностей і сумнівів. 16. Якщо суд визнав підсудного винуватим у вчиненні кількох злочинів, якими заподіяно матеріальну шкоду і які мають самостійну кваліфікацію (наприклад, розкрадання, зловживання владою або службовим становищем, службова недбалість тощо), у резолютивній частині вироку повинен бути вказаний окремо розмір стягнення на відшкодування шкоди, заподіяної кожним з цих злочинів. 7. У випадку заподіяння матеріальної шкоди кількома засудженими у резолютивній частині вироку вказується, на кого з них покладається солідарна відповідальність, а на кого - дольова і в якому розмірі. 18. У резолютивній частині обвинувального вироку вказується також рішення суду щодо речових доказів і судових витрат у відповідності з тим, як воно обґрунтоване судом у мотивувальній частині вироку. Якщо судом встановлено, що певні процесуальні дії або оперативно-розшукові заходи були проведені з порушенням законодавства, в резолютивній частині вироку має бути зазначено які саме дії чи заходи. 19. У резолютивній частині виправдувального вироку вказуються: - прізвище, ім'я та по батькові підсудного; - рішення про виправдання підсудного у вчиненні злочину, передбаченого статтею (пунктом, частиною статті) кримінального закону; - передбачені законом підстави виправдання; - рішення про скасування запобіжного заходу; - рішення про скасування заходів забезпечення конфіскації майна і відшкодування збитків, рішення щодо речових доказів тощо. 20. Викладення резолютивної частини виправдувального вироку починається із зазначення: прізвища, імені та по батькові підсудного; кримінального закону, за який він притягався до кримінальної відповідальності; посилання на те, що його виправдано; підстав виправдання, передбачених законом (не встановлено події злочину; немає складу злочину; не доведено участі у вчиненні злочину). Про підстави виправдання див. коментар ст. 327 КПК. 21. У випадку, коли підсудний обвинувачувався у вчиненні декількох злочинів, кваліфікованих однією або кількома статтями (пунктами, частинами) кримінального закону, а підстави виправдання по них різні, у резолютивній частині вироку зазначається, за якою з передбачених законом підстав та у вчиненні яких злочинів підсудного виправдано. 22. Якщо підсудного виправдано, не можуть бути залишені щодо нього запобіжний захід, арешт майна, який застосовувався з метою забезпечення можливої конфіскації майна і відшкодування збитків. У резолютивній частині повинно бути вказано про скасування цих заходів. 23. У резолютивній частині виправдувального вироку суд повинен викласти рішення і щодо речових доказів. Про вирішення питання щодо речових доказів див. коментар до ст. 81, 324 КПК. 24. Резолютивна частина обвинувального і виправдувального вироків закінчується вказівкою про порядок і строк їх оскарження. Має бути вказано, що на вирок суду можуть подати через суд, який його постановив, апеляційну скаргу засуджений та інші учасники процесу, а прокурор - апеляційне подання протягом 15 діб з моменту проголошення вироку, а засуджений, який перебуває під вартою, - у той же строк з моменту вручення йому копії вироку. Про порядок, строки і осіб апеляційного оскарження вироку див. коментар до ст. 348, 349 КПК.
	Стаття 339. Підписання вироку і окрема думка

Вирок підписують усі судді чи один суддя, коли справа розглядалась ним одноособово. Суддя, який залишився в меншості, має право викласти письмово свою думку, яка приєднується до справи, але оголошенню не підлягає. Коли кримінальна справа, в якій є окрема думка, не розглядалася судом касаційної інстанції, то після того, як вирок суду набрав законної сили, окрема думка разом з справою направляється голові вищестоящого суду для вирішення питання про необхідність перегляду справи в порядку нагляду. Коментар: 1. Вирок є законним, якщо він у нарадчій кімнаті підписаний суддями, які брали участь у розгляді справи. Якщо справа розглядалася суддею одноособово, він теж обов'язково підписує вирок. Непідписання вироку суддями (суддею) є істотним порушенням кримінально-процесуального закону і тягне за собою його скасування (див. коментар до ст. 370 КПК). Навіть якщо суддя, який бере участь у розгляді справи у колегіальному складі суддів, залишився з окремою думкою, він зобов'язаний підписати вирок. 2. Право судді на окрему думку - це реалізація вимоги закону про рівність суддів, які розглядають справу. 3. Окрема думка - це незгода одного з суддів з рішенням, яке приймає більшість суддів. Це може бути незгода з вироком у цілому (наприклад, коли суддя не згоден з обвинувальним чи, навпаки, виправдувальним вироком) або незгода з вирішенням окремих питань (наприклад, щодо міри покарання). 4. Якщо справа розглядається судом у складі трьох суддів, то окремою думкою може бути думка одного судді. Думка двох суддів завжди означає рішення суду. При розгляді справи у першій інстанції апеляційним судом, якщо склад суду - двоє суддів і троє народних засідателів, тобто п'ять суддів (див. коментар до ст. 17 КПК), можлива ситуація, коли з окремою думкою залишилися двоє суддів, тоді вирок є законним, оскільки він постановлений більшістю складу суддів - трьома суддями. 5. Окрема думка складається письмово і лише у нарадчій кімнаті. Вона приєднується до справи в закритому конверті. Про окрему думку під час проголошення вироку не повідомляється, оскільки це таємниця наради суддів. Ознайомлюються з нею лише судді вищестоящого суду під час апеляційного і касаційного розгляду справи. 6. Окрема думка не може бути оскаржена і на неї не можна внести подання прокурора, оскільки вона не є судовим рішенням. Слід мати на увазі, що форма перегляду справ у порядку судового нагляду (див. ч. 2 коментованої статті) скасована у зв'язку з дією Закону України від 21 червня 2001 р. про внесення змін до КПК, тому якщо справа з окремою думкою судді не розглядалась в апеляційній чи касаційній інстанції, вона голові вищестоящого суду в зв'язку з окремою думкою судді не направляється.
	Стаття 340. Окрема ухвала першої інстанції

Суд, що розглядає справу по першій інстанції, при наявності підстав, передбачених статтею 232 цього Кодексу, виносить окрему ухвалу, а суддя - окрему постанову. Коментар: 1. Ст. 232 КПК зобов'язує суд за наявності підстав винести окрему ухвалу (постанову), щоб звернути увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені у справі порушення закону, причини і умови, що сприяли вчиненню злочину і вимагають вжиття відповідних заходів, а також на деякі інші обставини (про підстави винесення окремої ухвали (постанови) див. коментар до ст. 232, 346 КПК). 2. Суд не вправі не прореагувати на встановлені під час розгляду справи обставини, з приводу яких винесена окрема ухвала. Перелік підстав для винесення окремої ухвали, передбачений ст. 232 і 346 КПК, не є вичерпним. На необхідність виявлення при розгляді справи причин і умов, які сприяли вчиненню злочинів, і шляхом винесення окремих ухвал (постанов) через відповідні органи вживати заходів до їх усунення звертає увагу судів і Пленум Верховного Суду України в своїх постановах (див. постанову Пленуму Верховного Суду України "Про діяльність судів України по запобіганню злочинам та іншим правопорушенням при розгляді кримінальних та цивільних справ" N 5 від 22 серпня 1980 р.). Особливо акцентується увага на необхідності реагувати окремими ухвалами на факти незаконного притягнення громадян до кримінальної відповідальності, арешту чи інших порушень їхніх прав і законних інтересів, які допущені під час дізнання чи досудового слідства. 3. Окрема ухвала (постанова) має бути винесена в нарадчій кімнаті одночасно з постановленням вироку. Вона підписується суддями (суддею, який розглядав справу одноособово). У випадках, коли справа розглядається колегіальним складом суддів, суддя, який не згоден з окремою ухвалою, може залишитися з окремою думкою. 4. Окрема ухвала (постанова) повинна складатися з трьох частин: вступної, мотивувальної і резолютивної. У вступній частині зазначається назва суду, місце і час постановлення окремої ухвали, склад суду, секретар, учасники судового розгляду, ім'я і по батькові підсудного, короткий зміст розглянутої справи. У мотивувальній частині вказуються підстави для винесення окремої ухвали (постанови), встановлені судом обставини, якими вони підтверджуються. У резолютивній частині суд дає можливі рекомендації щодо усунення таких підстав і зазначає, кому адресована окрема ухвала для виконання, строки для вжиття відповідних заходів і повідомлення про них суду. 5. Закон не вказує про обов'язкове проголошення окремої ухвали (постанови) в залі судового засідання. Питання про те, чи слід зачитати окрему ухвалу (постанову), суд вирішує в нарадчій кімнаті виходячи з тих обставин, що стали підставою для її винесення. У випадку, коли окрему ухвалу (постанову) не проголошують, головуючий після проголошення вироку має повідомити учасників судового розгляду про постановлення окремої ухвали (постанови). Учасники не позбавляються права з нею ознайомитись. 6. Окрема ухвала (постанова) набирає законної сили після закінчення строку на її апеляційне оскарження (див. ст. 349 КПК) або після залишення її без зміни апеляційною інстанцією. 7. Окрема ухвала (постанова) надсилається судом для виконання тій посадовій особі або тій організації, які зобов'язані вжити заходів і про які вказано в окремій ухвалі (постанові). 8. Суди повинні контролювати своєчасність і повноту виконання окремих ухвал (постанов) і реагувати на випадки формального ставлення до їх розгляду тими посадовими особами і організаціями, яким вони направлені. У разі залишення посадовою особою окремої ухвали (постанови) без розгляду суд вживає заходів в порядку передбаченому ст. 254 - 257 Кодексу України про адміністративні правопорушення. 9. У тому випадку, коли в справі є подання слідчого щодо причин, які сприяли злочину, або щодо інших підстав, передбачених ст. 231 КПК, суд, розглядаючи справу, з'ясовує, що конкретно зроблено для виконання подання. Якщо необхідних заходів не вжито, суд повинен постановити окрему ухвалу (постанову).
	Стаття 341. Проголошення вироку

Після підписання вироку судді повертаються до залу засідання, де головуючий або один з суддів проголошує вирок. Всі присутні в залі судового засідання, в тому числі і склад суду, заслухують вирок стоячи. Головуючий роз'яснює підсудному, його законному представникові, а також потерпілому, цивільному відповідачеві та їх представникам зміст вироку, строки і порядок його оскарження та право подати клопотання про помилування. Якщо підсудний не володіє мовою, якою постановлено вирок, то після його проголошення перекладач зачитує вирок підсудному його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє. Коментар: 1. Проголошення вироку - обов'язкова дія суду. Навіть якщо справа розглядалася у закритому судовому засіданні (див. коментар до ст. 20 КПК), вирок проголошується, причому публічно. Проголошенням вироку закінчується розгляд справи. 2. Проголошення вироку полягає в тому, що головуючий або один із суддів зачитують текст вироку в повному обсязі. Не можна проголосити лише окремі його частини (наприклад, резолютивну частину) або не проголошувати якісь обставини тощо. При проголошенні вироків, які мають дуже великий обсяг і зачитування яких потребує декількох годин, у судовій практиці допускається проголошення їх по черзі головуючим і суддями. Це слушно, але обов'язково необхідно, щоб текст вироку проголошувався чітко і в темпі, який можуть сприйняти як учасники судового розгляду, так присутні в залі засідання суду. Крім цього, дозволяється робити невеликі перерви для відпочинку учасників процесу і суддів. У цей час судді можуть піти до нарадчої кімнати. 3. Вирок проголошується негайно після його постановлення. Всі присутні в залі засідання, у тому числі і склад суду, заслуховують вирок стоячи, що є проявом поваги до акту правосуддя і суду. Але з дозволу головуючого особи, яким через поганий стан здоров'я важко стояти, можуть заслуховувати вирок сидячи (див. коментар до ст. 271 КПК). 4. Присутність підсудного при проголошенні вироку обов'язкова. Якщо він був видалений із залу засідання суду до кінця судового засідання у зв'язку з порушенням порядку, то після публічного проголошення вирок негайно оголошується підсудному (див. ч. 1 ст. 272 КПК). Такого порядку проголошення вироку суд дотримується і у випадку, коли на час проголошення вироку підсудний не може бути присутнім у залі засідання суду в зв'язку з хворобою. Якщо підсудний відмовився бути присутнім при проголошенні вироку, то вирок проголошується без нього. Про це вказують у протоколі судового засідання. Коли справа розглядалася судом у відсутності підсудного (див. ст. 262 КПК), вирок суду проголошується також у його відсутності. 5. Закон передбачає: якщо підсудний не володіє мовою, якою постановлено вирок, то після проголошення вироку перекладач зачитує його підсудному його рідною мовою або іншою мовою, якою володіє підсудний. Отже, при проголошенні вироку в такому випадку присутність перекладача є обов'язковою. Суд не повинен проголошувати вирок у його відсутності. 6. При проголошенні вироку повинні бути присутні всі учасники судового розгляду. Їх відсутність не є перешкодою для проголошення вироку, але свідчить про неповагу до акту правосуддя і, крім цього, може стати перешкодою для відновлення судового слідства (див. коментар до ст. 326 КПК). 7. Після проголошення вироку головуючий повинен з'ясувати у підсудного та в інших учасників судового розгляду, вказаних у ч. 3 статті, яка коментується, чи зрозуміли вони вирок, і роз'яснити його зміст та порядок і строки оскарження. Особливого значення набуває роз'яснення вироку, коли підсудним є неповнолітній, який не завжди може повністю сприйняти офіційно-ділову мову вироку. Крім вказаного, після проголошення вироку, яким підсудного звільнено від відбування покарання з випробуванням, головуючий роз'яснює підсудному правові наслідки порушення ним випробувального строку. 8. Згідно з ч. 3 ст. 341 КПК головуючий зобов'язаний роз'яснити потерпілому та його представнику зміст вироку, строки і порядок його оскарження. Визнано правильною практику тих судів, які у випадках, коли справу розглянуто без участі потерпілого, направляють йому копію вироку (п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р. N 13). 9. Після проголошення виправдувального вироку головуючий роз'яснює виправданому порядок відновлення його порушених прав (див. коментар до ст. 531 КПК). 10. Виходячи з норм ст. 88 КПК (див. коментар до цієї статті) головуючий роз'яснює підсудному та іншим учасникам судового розгляду право і порядок ознайомлення з протоколом судового засідання та право подачі на нього зауважень, якщо вони вбачають неправильність чи неповноту в ньому. 11. Після проголошення вирок набуває сили процесуального акта, зміни до якого можуть вноситися лише у встановленому законом порядку. Суд, який постановив вирок, вправі вирішувати лише питання, пов'язані з його виконанням (див. коментар до ст. 409 КПК). 12. З моменту проголошення вироку починається строк, встановлений для апеляційного оскарження (крім такого оскарження з боку засудженого, який перебуває під вартою). 13. Після проголошення вироку, яким особу виправдано або засуджено до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, головуючий повинен дати розпорядження про звільнення підсудного з-під варти. Це розпорядження підлягає виконанню негайно - у залі судового засідання (див. коментар до ст. 342 КПК).

Вирок складається з трьох частин — вступної, мотивувальної і резолютивної. У вступній частині вироку вказується, що він постановлений ім'ям України відповідно цього Кодексу, назва суду,місце і час постановлення вироку,склад суду, секретар, учасники судового розгляду, за наявності перекладач, ПІБ підсудного, дата та місце його народження, місце проживання, заняття, освіта, сімейний стан, кримінальний закон, що передбачає злочин, у вчиненні якого обвинувачується підсудний. Мотивувальна частина -формулювання обвинувачення, з зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину.

Обставини, які визначають ступінь тяжкості вчиненого злочину, та докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного підсудного,обставини,що пом'якшують або обтяжують покарання; мотиви та підстави зміни обвинувачення; Суд зобов'язаний мотивувати призначення покарання у виді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не зв'язані з позбавленням волі; звільнення від відбування покарання з випробуванням; призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті, мотиви застосування до підсудного примусового лікування. При виправдувальному вирокі-формулювання недоведеного обвинувачення, підстави для виправдання .

Також викладаються підстави для задоволення або відхилення цивільного позову, відшкодування матеріальних збитків . В резолютивній частині -ПІБ підсудного; кримінальний закон, за яким підсудного визнано винним; покарання по кожному з доведених обвинувачень; остаточна міра покарання; початок строку відбуття покарання; рішення про цивільний позов; рішення про речові докази і судові витрати; рішення про залік попереднього ув'язнення; рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і вказівка про порядок і строк оскарження вироку.

43.

 Суб'єкти кримінально- процесуального доказування. Презумпція невинуватості та обов'язок доказування

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 17:26

Суб'єкти доказування — це суб'єкти, які беруть участь у форму­ванні системи (сукупності) доказів у кримінальній справі. Суб'єктів доказування поділяють на дві групи: 1) державні органи і посадові особи, які зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати та використовувати докази: орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя — всі в межах своєї компетенції (ст. 4 КПК); 2) особи, які мають право брати участь у доказуванні певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінте­ресовані у результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти фактичні дані, заявляти клопотання про витребування та приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.

Реалізація державними органами та посадовими особами, які ве­дуть кримінальний процес, обов'язку доказування являє собою спрос­тування припущення про невинуватість особи, а тому теоретично та практично пов'язано зі змістом принципу презумпції невинуватості. Під презумпцією невинуватості розуміють вимогу, згідно з якою підо­зрюваний, обвинувачений або підсудний вважається невинуватим, доки його винуватість у вчиненні злочину не буде доведена у порядку, передбаченому законом, і встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Презумпція невинуватості отримала свій безпосередній вираз у Конституції України (ст. 62). Вона випливає також з конституційної вимоги забезпечення доведеності вини (п. 3 ст. 129) і ряду норм КПК, у тому числі ч. 2 ст. 327, яка зазначає, що обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і поста­новляється лише за умови, коли в ході судового розгляду винуватість підсудного у вчиненні злочину доведена. Отже, тільки повна доведе­ність обвинувачення є підставою для постановлення обвинувального вироку і призначення покарання. Коли ж винуватість підсудного не доведена, то має бути постановлений виправдувальний вирок, за яким особа визнається невинуватою. Презумпція невинуватості також має вираз і у вимозі ст. 22 КПК, відповідно до якої суб'єкти, які ведуть процес, зобов'язані всебічно, повно і об'єктивно дослідити справу, виявити як ті обставини, що ви­кривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обста­вини, що обтяжують та пом'якшують його відповідальність. Тому при розслідуванні та розгляді кримінальної справи треба вживати заходів для перевірки таких обставин, що вказують на можливу невинуватість обвинуваченого. Із презумпції невинуватості випливає і вимога, щоб у ході досудового розслідування і при попередньому розгляді справи суддею обвинувачення було обґрунтоване наявними у справі доказами. Так, слідчий вправі притягнути громадянина до відповідальності як обвинуваченого, а потім скласти обвинувальний висновок і направити справу через прокурора до суду тільки за наявності достатніх для цьо­го доказів (статті 131, 223 КПК). Презумпція невинуватості звернена до органів держави, які ведуть кримінальний процес. Особа, яка провадить дізнання, слідчий, про­курор і суд зобов' язані в силу вимог закону виходити з припущення про невинуватість підозрюваного або обвинуваченого, поки на під­ставі зібраних доказів вони не дійдуть достовірного висновку про його винуватість і не сформулюють цей висновок у відповідному підсумко­вому процесуальному рішенні — обвинувальному висновку чи вироку. Докази, що становлять сукупність як підґрунтя для притягнення особи до кримінальної відповідальності, можуть одержуватися лише з до­триманням кримінально-процесуальної процедури, тобто обвинува­чення не може будуватися на недопустимих доказах (статті 5, 65 КПК). Недоведена винуватість обвинуваченого юридично прирівнюється до доведеної невинуватості. Всі сумніви щодо доведеності вини, якщо вичерпані можливості їх усунення, а також сумніви в тлумаченні за­кону вирішуються на користь підозрюваного, обвинуваченого, під­судного. Виходячи з конституційного положення про те, що «ніхто не зобов' язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину» (ст. 62), КПК встановлює, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка про­вадить дізнання, не вправі перекладати обов'язок доказування на об­винуваченого (підозрюваного, підсудного). Категорично забороняєть­ся домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (частини 2, 3 ст. 22 КПК).

Саме тому всі учасники кримінального процесу, які представляють сторону захисту (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їх законні представники, захисник, цивільний відповідач і його представник) не зобов'язані спростовувати обвинувачення. Вони мають право брати участь у доказуванні, заявляючи клопотання про провадження слідчих і судових дій, висловлюють своє ставлення до наявних у справі доказів тощо, але це не є їх обов'язком. Установлений КПК обов'язок захис­ника використовувати всі зазначені в законі засоби і способи захисту з метою виявлення обставин, що виправдовують обвинуваченого, по­м' якшують його відповідальність, та надавати йому необхідну юри­дичну допомогу (ст. 48 КПК) не означає, що він має доводити неви­нуватість через обов'язкове подання доказів. Захисник може обме­житися обґрунтованим твердженням, що обвинувач не встановив об­ставини предмета доказування (ст. 64 КПК). Активність або пасивність захисника в процесі доказування — питання тактики та його профе­сійної підготовки, хоча чинне законодавство і закріплює низку прав (ст. 48 КПК, ст. 6 Закону України «Про адвокатуру»), реалізуючи які захисник може брати активну участь у доказуванні.

44.

Стаття 178. Підстави для проведення виїмки та порядок надання згоди на її проведення

Виїмка проводиться у випадках, коли є точні дані, що предмети чи документи, які мають значення для справи, знаходяться в певної особи чи в певному місці. Виїмка проводиться за вмотивованою постановою слідчого. Виїмка матеріальних носіїв секретної інформації та/або документів, що містять банківську таємницю, проводиться тільки за вмотивованою постановою судді і в порядку, погодженому з керівником відповідної установи. Примусова виїмка із житла чи іншого володіння особи, виїмка документа виконавчого провадження, а також виїмка оригіналів первинних фінансово-господарських та/або бухгалтерських документів проводиться лише за вмотивованою постановою судді, яка виноситься з додержанням порядку, встановленого частиною п'ятою статті 177 цього Кодексу. Коментар: 1. На відміну від обшуку, рішення про проведення виїмки приймається у випадках, коли є точні дані, що предмети чи документи, які мають значення для справи, знаходяться у певної особи чи в певному місці. Це можуть бути дані про знаходження предметів чи документів у конкретній квартирі або на підприємстві, в організації, установі. Такі відомості можуть міститися в показаннях свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, у заявах громадян, а також можуть бути отримані в результаті проведення оперативно-розшукових заходів. Після отримання даних про місцезнаходження документів чи предметів слідчий виносить вмотивовану постанову про виїмку, в якій повинно бути зазначено: які предмети (документи) підлягають вилученню, які дані є у слідчого стосовно їх місцезнаходження та яке вони мають значення для справи. 2. Якщо йдеться про виїмку документів, що становлять державну або банківську таємницю, то проводиться вона тільки за вмотивованою постановою судді. При цьому порядок її проведення погоджується з керівником відповідної установи, з тим щоб були додержані правила, які забезпечують охорону такої таємниці (розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється з письмового дозволу власника такої інформації або за рішенням суду). 3. Коли у слідчого є точні дані про знаходження у житлі чи в іншому володінні особи предметів (документів), які підлягають вилученню, але така особа добровільно відмовляється їх видати, примусова виїмка проводиться лише за вмотивованою постановою судді, оскільки йдеться про порушення гарантій недоторканності житла, які надані і гарантуються ст. 30 Конституції України. У такому разі слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням про проведення примусової виїмки до судді за місцем провадження слідства. Суддя повинен негайно розглянути подання і матеріали кримінальної справи, а для отримання більш повної інформації може вислухати слідчого і прокурора. Якщо суддя визнає наявність підстав для проведення такої виїмки, він виносить відповідну постанову. За відсутності необхідних підстав суддя виносить постанову про відмову у проведенні виїмки (див. ч. 5 ст. 177 КПК).
	Стаття 180. Час проведення обшуку і виїмки

Обшуки і виїмки, крім невідкладних випадків, повинні провадитись удень. Коментар: 1. Коментована стаття зобов'язує проводити обшук і виїмку вдень, тобто з 6.00 до 22.00 год. Проведення зазначених слідчих дій у денний час, по-перше, не завдає незручностей громадянам, а по-друге, у разі проведення обшуку і виїмки на підприємстві, в організації, установі у робочий час забезпечує кращі можливості виявлення та вилучення всіх предметів та документів, які підлягають вилученню відповідно до постанови про проведення обшуку або виїмки. 2. У нічний час обшук та виїмка можуть провадитись лише в невідкладних випадках, пов'язаних переважно з тим, що зволікання з проведенням цієї слідчої дії може мати негативні наслідки. У ч. 6 ст. 177 КПК така невідкладність пов'язується з необхідністю врятування життя та майна чи з переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (див. коментар до ст. 177 КПК).
	Стаття 181. Особи, в присутності яких провадяться обшук і виїмка

Обшук і виїмка провадяться в присутності двох понятих і особи, яка займає дане приміщення, а при відсутності її - представника житлово-експлуатаційної організації або місцевої Ради народних депутатів. Обшук і виїмка в приміщеннях, що їх займають підприємства, установи і організації, провадяться в присутності їх представників. Під час обшуку по можливості повинна бути забезпечена присутність обшукуваного або повнолітнього члена його родини, а при необхідності - також і потерпілого. Обшукуваним, понятим і відповідним представникам повинно бути роз'яснено їх право бути присутніми при всіх діях слідчого і робити заяви з приводу цих дій; ці заяви підлягають занесенню до протоколу. Коментар:   1. Коментована стаття визначає коло осіб, в присутності яких провадяться обшук і виїмка. Це поняті, присутність яких при проведенні цих слідчих дій у відповідності із вимогами ст. 127 КПК є обов'язковою. При цьому зазначена стаття визначає їх кількість - не менше двох. До обов'язку понятих входить засвідчення відповідності записів у протоколі слідчої дії виконаним діям.   Вказані слідчі дії провадяться також у присутності особи, яка займає приміщення, а якщо така відсутня - представника житлово-експлуатаційної організації (ЖЕКу та ін.) або місцевої Ради народних депутатів. Якщо обшук (виїмка) провадиться у приміщеннях, які займають підприємство, організація або установа, то обов'язкова присутність їхніх представників. Зазначеним особам оголошується відповідна постанова, а після проведення обшуку (виїмки) вручається другий примірник (копія) протоколу слідчої дії.   Ч. 2 ст. 181 КПК вказує на необхідність присутності під час обшуку, по можливості, обшукуваного або повнолітнього члена його родини, а при необхідності - також і потерпілого.   Вказаним особам слідчий роз'яснює їхнє право бути присутніми при всіх діях слідчого і робити заяви з приводу проведення слідчим цих дій. Заяви підлягають занесенню до протоколу.   2. Крім зазначених осіб слідчий у випадках, коли виникає необхідність використати спеціальні знання і навички (застосування технічних засобів, фото- або відеозйомки та ін.), має право з дотриманням вимог ст. 1281 КПК залучати до участі в обшуку або у виїмці спеціаліста (див. ч. 4 ст. 183 КПК).   Присутніми при проведенні зазначених слідчих дій можуть бути також прокурор (див. п. 5 ч. 1 ст. 227 КПК) і начальник слідчого відділу (див. ч. 2 ст. 1141 КПК).   До участі у проведенні обшуку (виїмки) за вимогою слідчого (див. ч. 3 ст. 114 КПК) можуть бути залучені оперативні працівники органів внутрішніх справ, служби безпеки та інших правоохоронних органів (див. ч. 4 ст. 183 КПК).   Про участь вказаних осіб у проведенні слідчої дії зазначається у протоколі обшуку (виїмки).   3. Про обов'язкову присутність під час обшуку (або виїмки) в приміщеннях дипломатичних представництв прокурора і представника Міністерства закордонних справ див. коментар до ст. 182 КПК.
	Стаття 188. Протокол обшуку і виїмки

Про проведення обшуку або виїмки слідчий складає протокол у двох примірниках з додержанням правил статті 85 цього Кодексу. В протоколі зазначаються: підстави для обшуку або виїмки; приміщення чи інше місце, в якому було проведено обшук або виїмку; особа, у якої проведено обшук або виїмку; дії слідчого і результати обшуку або виїмки. Щодо кожного предмета, який підлягає вилученню, повинно бути зазначено, в якому саме місці і при яких обставинах він був виявлений. В протокол обшуку або виїмки заносяться всі заяви і зауваження присутніх під час обшуку або виїмки осіб, зроблені з приводу тих чи інших дій слідчого. Обидва примірники протоколу, а також опис вилучених предметів підписують слідчий, особа, у якої проводився обшук або виїмка, та запрошені особи, що були присутні. Коментар:   1. Протокол обшуку складається з дотриманням вимог, передбачених у ст. 85 КПК, і якщо складений він із додержанням усіх вимог закону, то є джерелом доказів (див. коментар до зазначеної статті КПК).   У протоколах обшуку або виїмки зазначаються також:   - підстави для обшуку або виїмки;   - обов'язково адреса приміщення або де знаходиться місце, в якому було проведено обшук або виїмку;   - дані про особу, в якої проведено обшук;   - відомості про роз'яснення слідчим прав осіб, які беруть участь у слідчій дії (понятих, спеціалістів та ін.);   - дії слідчого (оголошення обшукуваній особі постанови про обшук (виїмку); пропозиція добровільно видати слідству предмети, документи, які підлягають вилученню; отримання відповіді обшукуваної особи - про згоду або відмову у видачі предмета та ін.), а також результати обшуку (виїмки).   Якщо обшук провадиться у невідкладних випадках без санкції прокурора або без відповідної постанови судді, у протоколі повинні бути зазначені причини, що обумовили проведення обшуку без такої постанови судді (див. ч. 6 ст. 177 КПК) або санкції прокурора (див. ч. 4 ст. 177 КПК).   Стосовно кожного з предметів (документів), які підлягають вилученню, обов'язково вказується, де і за яких обставин він був знайдений, його індивідуальні ознаки (повна назва, кількість, міра, вага, матеріал, з якого виготовлений, та індивідуальні ознаки, наприклад наявність номерів та ін.).   При вилученні значної кількості предметів, документів та цінностей слідчий вправі скласти відповідний опис вилученого, який додається до протоколу. Кількість примірників (копій) опису повинна відповідати кількості складених примірників відповідних протоколів.   У разі застосування фотозйомки кожний з вилучених предметів може бути сфотографований. Про це зазначається у протоколі, до якого додаються відповідні фототаблиці.   2. До протоколу обов'язково заносяться всі заяви і зауваження присутніх при обшуку (виїмці) осіб, зроблені з приводу тих чи інших дій слідчого.   3. У коментованій статті йдеться про два примірники протоколу. Їх підписують всі особи, які були присутні під час обшуку і про яких вказано у протоколі (поняті, спеціалісти, оперативні працівники правоохоронних органів та ін.). Один з протоколів залишається особі, у якої проводився обшук. Але у разі проведення обшуку у невідкладних випадках без санкції прокурора (див. ч. 4 ст. 177 КПК) або без відповідної постанови судді (див. ч. 6 ст. 177 КПК) протокол необхідно скласти у трьох примірниках. Один з них, відповідно до вимог ч. 6 ст. 177 КПК, протягом доби надсилається прокурору.

Виїмка як самостійна слідча дія проводиться в тих випадках, коли слідчий має точні дані про те, що предмети або документи які мають значення для справи, знаходяться у певної особи або в певному місці (ч.1 ст.178 КПК). Це засіб збирання нових та перевірки наявних доказів. При виїмці предмети і документи вилучаються, може проводитись тільки щодо предметів і документів, які точно відомі слідчому, які знаходяться у конкретному місці у конкретній особи. Виїмка, за загальним правилом, проводиться за постановою слідчого. Санкція прокурора або його заступника необхідна для проведення виїмки документів, які становлять державну таємницю (ст.178 КПК). Для накладення арешту і виїмки кореспонденції в поштово-телеграфних установах (ст.187 КПК) слідчий має одержати дозвіл суду (постанову судді) (ст.31 КУ), що разом з вимогою закону про виїмку цієї кореспонденції в присутності не сторонніх осіб, а двох представників цієї установи, повинно гарантувати особу від необгрунтованого обмеження її конституційного права на таємницю листування, телеграфної та іншої кореспонденції. Виїмка повинна проводитись вдень, а вночі як виняток, коли можливе знищення, приховування або переховування розшукуваних предметів, або коли особа, яка вчинила злочин, може втекти (ст.180 КПК).

При обшуку і виїмці обов‘язкова присутність двох понятих і особи, у якої провадиться обшук чи виїмка або дорослих членів сім‘ї чи представника ЖЕО чи місцевої Ради нардепів (ст.181 КПК). У разі необхідності залучають спеціаліста, працівника ОВС - для подання організаційної чи технічної допомоги, свідка, потерпілого, обвинуваченого чи підозрюваного - для впізнання і відбору предметів і документів, які розшукуються і підлягають вилученню. Перед початком слідчий зобов‘язаний пред‘явити постанову і запропонувати добровільно видати зазначені в постанові предмети і документи. Обшукуваним, понятим та відповідним представникам слід роз‘яснити їх право бути присутніми при всіх діях слідчого і робити з приводу цих дій заяви, які підлягають занесенню до протоколу (ст.181 КПК). Проводячи обшук слідчий має відкривати замки, приміщення, але повинен уникати зайвих пошкоджень дверей, замків, предметів (ст.183 КПК). При обшуку і виїмці можуть бути вилучені тільки предмети і документи, які мають значення для справи, і також цінності і майно обвинуваченого або підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову чи можливої конфіскації майна. Предмети та документи, вилучені законом з обігу (зброя, не яку немає дозволу, вибухівка, сильнодіючі отруйні речовини тощо), підлягають вилученню незалежно від їх відношення до справи. Всі вилучені предмети і документи слідчий повинен пред‘явити понятим та іншим присутнім та перелічити в протоколі обшуку або виїмки чи в доданому до нього описі із зазначенням їх назви, кількості, міри, ваги, матеріалу, з якого вони виготовлені, та індивідуальних ознак. У необхідних випадках вилучені предмети і документи повинні бути а місці обшуку або виїмки упаковані й опечатані (ст.186 КПК). Другий примірник протоколу та опису вручається обшукуваному (представнику). За наявності зауважень на неправильні дії під час обшуку (виїмки) не пізніше двох днів слідчий повідомляє прокурора, який здійснює нагляд (ст.189 КПК). Протокол обшуку (виїмки) стануть джерелами доказів тільки в тому разі, коли буде додержано процесуальний порядок провадження цих слідчих дій, а самі вони оформлені відповідно до вимог ст.85, 188 КПК.

Ст.27 ЗУ "Про статус народного депутата" - не допускається обшук, огляд речей, приміщення депутата. П.13 ст.13 ЗУ "Про статус суддів" - обшук чи виїмка в житлі судді чи службовому приміщенні, особистий обшук судді, огляд чи виїмка його речей - тільки з санкції Генерального прокурора. Ч.3 ст.20 ЗУ "Про Уповноваженого ВР з прав людини" - не може бути підданий обшуку без згоди ВР. Ч.2 ст.10 ЗУ "Про адвокатуру" - документи, пов‘язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають огляду, розголошенню чи вилученню.

Стаття 183. Порядок проведення обшуку і виїмки

Перед обшуком або виїмкою слідчий пред'являє постанову особам, що займають приміщення, або представникові підприємства, установи чи організації, де проводяться обшук або виїмка, і пропонує їм видати зазначені в постанові предмети або документи, а також вказати місце, де переховується злочинець. У разі відмови виконати його вимоги слідчий проводить обшук або виїмку в примусовому порядку. Якщо особи, які займають приміщення, відсутні, постанова про проведення обшуку або виїмки пред'являється представникові житлово-експлуатаційної організації або місцевої Ради народних депутатів і обшук або виїмка проводиться в їх присутності. Проводячи обшук, слідчий має право розкривати замкнені приміщення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити. При цьому слідчий повинен уникати не викликаних необхідністю пошкоджень дверей, замків та інших предметів. Слідчий має право заборонити особам, що перебувають у приміщенні під час обшуку або виїмки, а також особам, які під час обшуку або виїмки увійшли в це приміщення, виходити з приміщення і зноситись один з одним або з іншими особами до закінчення обшуку чи виїмки. В необхідних випадках слідчий вправі залучати до участі в проведенні обшуку працівників органів внутрішніх справ та відповідних спеціалістів. Коментар:   1. Коментована стаття у ч. 1 визначає, що перед обшуком або виїмкою слідчий повинен пред'явити постанову про обшук (виїмку) особам, які займають приміщення, або представникові відповідної установи, організації. Це гарантує вказаним особам їх право знати, на яких підставах і хто проводить обшук. Ознайомлення зазначених осіб із постановою засвідчується їхнім підписом у постанові (вказується і дата ознайомлення).   Після ознайомлення особи, яку обшукують, з постановою слідчий пропонує їй видати зазначені у постанові предмети або документи чи вказати місце, де переховується особа, яку розшукують. Якщо після цього особа добровільно видає зазначене у постанові, про це робиться відповідний запис у протоколі, а якщо відмовляється чи видає лише певні предмети або документи з числа вказаних у постанові - проводиться обшук або виїмка у примусовому порядку.   2. У разі відсутності особи, яка займає приміщення, де проводяться обшук або виїмка, слідчий оголошує відповідну постанову представнику житлово-експлуатаційної контори або місцевої Ради народних депутатів, у присутності яких і проводиться надалі ця слідча дія.   3. Під час проведення обшуку (виїмки) слідчий, у разі відмови володільця, має право розкривати замкнені приміщення і сховища, уникаючи при цьому не викликаних необхідністю пошкоджень дверей, замків.   Заподіяна при цьому майнова шкода має бути відшкодована володільцю державою, якщо заподіяння шкоди не викликалось необхідністю. 4. Ч. 3 коментованої статті надає слідчому право заборонити до закінчення обшуку чи виїмки зноситися між собою, а також виходити з приміщення особам, які перебувають у цьому приміщенні або зайшли до нього під час проведення слідчої дії.   Стосовно останніх слідчий має право обшукати їх без винесення відповідної постанови. Це можливо, якщо є достатньо підстав вважати, що особа ховає при собі предмети чи документи, які мають значення для справи (тобто з дотриманням вимог, передбачених ч. 3 ст. 184 КПК). Про обшук і його результати зазначається у протоколі.   5. З додержанням вимог ст. 114 і 1281 КПК слідчий може залучити до участі в обшуку працівників органів внутрішніх справ та спеціалістів.

45.

— це сукупність (система) процесуальних дій, що спрямовані на виконання основних завдань (принципів) кримінального судочинства: безпосередність, усність судового розгляду, незмінність складу суду при розгляді справи, рівність прав учасників судового розгляду та ін.

Безпосередність, усність судового розгляду полягає в тому, що суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити, перевірити всі докази по кримінальній справі, зібрані органами дізнання і досудо-вого слідства; допитати підсудного (підсудних), потерпілих, свідків, заслухати висновки спеціалістів чи експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи слідчих (процесуальних) дій та інші документи (ч. 1 ст. 257 КПК). Завдяки цій нормі закону судді, прокурор, захисник та інші учасники процесу мають можливість одержати інформацію про події справи шляхом особистого, безпосереднього сприйняття всіх доказів у судовому засіданні, одержаних з перших джерел. Таке дослідження доказів дозволяє уникнути неповноти та перекручення під час передачі відомостей, необхідних для правильного вирішення справи. Вимога про безпосереднє дослідження доказів не дозволяє суду замість безпосереднього їх сприйняття обмежитися вивченням та оголошенням матеріалів справи, в яких докази були закріплені під час проведення досудового слідства. Проте законодавець не може не рахуватися з тим, що можуть виникнути обставини, що зумовлять необхідність зробити винятки з цього правила і замість безпосереднього одержання інформації з її першоджерела дослідити відомості, що були закріплені у матеріалах справи, шляхом їх оголошення1. Закон, як виняток, дозволяє оголосити в судовому засіданні показання підсудного, потерпілого та свідка (статті 301, 306 і 308 КПК), що вони дали їх під час проведення допитів при провадженні дізнання чи досудово-го слідства, в таких випадках:

за наявності істотних суперечностей між показаннями підсудного, свідка і потерпілого, які вони дали на суді та під час дізнання або досудового слідства;

у разі відмови підсудного давати показання на судовому слідстві та якщо справа розглядається у його відсутності;

у разі неявки в судове засідання свідка або потерпілого, явка яких з тих чи інших причин неможлива;

якщо справа розглядається у відсутності свідка, щодо якого здійснюються заходи безпеки;

у разі винесення судом ухвали про відкладення розгляду справи, суд може допитати свідків, потерпілих та інших учасників судового розгляду, які з'явилися. Повторний виклик зазначених осіб у судове засідання провадиться лише в необхідних випадках. В таких ситуаціях, як правило, допитані у першому судовому засіданні особи повторно не викликаються для дачі показань, а за необхідності їх показання оголошуються в судовому засіданні за клопотанням потерпілого, прокурора, захисника та інших учасників процесу.

Судове засідання по кожній справі відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку (ч. 2 ст. 257 КПК).

"Косточки" на ногах исчезают "на глазах"!

З принципом безпосередності нерозривно пов'язана засада усності судового розгляду, яка полягає в тому, що судовий розгляд кримінальної справи, всі докази по справі, заявлені клопотання тощо підлягають усному обговоренню, але вся ця діяльність, яка проводиться усно, обов'язково фіксується в письмовій формі у протоколі судового засідання.

Обшуківиїмка

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 18:16

Обшукпроводитьсявтихвипадках, колиєдостатніпідставивва­жати, щознаряддязлочину, речійцінності, здобутізлочиннимшляхом, атакожіншіпредметиідокументи, якімаютьзначеннядлявстанов­ленняістинивсправічизабезпеченняцивільногопозову, знаходятьсявпевномуприміщенніабомісцічивякої-небудьособи. Обшук про­водиться також і в тому випадку, коли є достатні дані про те, що в певному приміщенні або місці знаходяться розшукувані особи, а також трупи чи тварини (частини 1, 2 ст. 177 КПК). Таким чином, обшук — це слідча дія, що являє собою процесуальний примусовий пошук з метою виявлення, вилучення та фіксації предметів та документів, які мають значення для розкриття справи, а також розшукуваних осіб або трупів.

Залежно від об'єкта обшук поділяється на три види: 1) обшук при­міщень (а) житла чи іншого володіння особи; (б) службових і виробни­чих приміщень підприємств, установ, організацій); 2) обшук місцевос­ті (саду, городу, подвір'я, ділянок лісу, поля тощо); 3) обшук особи. Юридичними підставами провадження обшуку (за винятком житла чи іншого володіння особи) є постанова слідчого, в якій він обґрунтовує необхідність проведення цієї слідчої дії, санкціонована прокурором чи його заступником. У невідкладних випадках такий обшук може бути проведений без санкції прокурора, але з наступним повідомленням про­курора в добовий строк про проведений обшук та його результати. Обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, а також особи (за винятком випадків, коли обшук може бути проведений без постанови) проводиться лише за вмотивованою постано­вою судді. Це положення законодавства відображає відомий міжнародно- правовий стандарт, якій міститься в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8), ст. 30 Конституції України. При необхідності провести обшук слідчий за погодженням з про­курором звертається з поданням до судді за місцем провадження до- судового слідства. Суддя негайно розглядає подання і матеріали спра­ви, а у разі необхідності вислуховує слідчого, прокурора і за наявнос­ті підстав виносить постанову про проведення обшуку чи постанову про відмову в його проведенні. Постанова судді про проведення об­шуку оскарженню не підлягає. На постанову судді про відмову в про­веденні обшуку протягом трьох діб з дня її винесення прокурором може бути подана апеляція до апеляційного суду. Обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді лише у двох невідкладних випадках: 1) пов'язаних із врятуванням життя та майна; 2) пов'язаних з безпосереднім переслі­дуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. При цьому в протоколі зазначаються причини, що обумовили про­ведення обшуку без постанови судді. Протягом доби з моменту прове­дення цієї дії слідчий направляє копію протоколу обшуку прокуророві (частини 5, 6 ст. 177 КПК). В інших невідкладних випадках слідчий по­винен вжити всіх можливих заходів для збереження в незмінному стані слідів злочину, об'єктів, що підлягають обшуку, тощо і якнайшвидше отримати судове рішення про його провадження. Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 березня 2008 року N° 2 «Про деякі питання застосування судами України законодав­ства при дачі дозволів на тимчасове обмеження окремих конституцій­них прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно- розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства»1 дав таке тлу­мачення поняття «житло», яке не знайшло свого закріплення в законо­давстві, що породжувало неуніфікованість підходів на практиці. Під житлом слід розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоча й не призначені для постійного чи тим­часового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимчасо­вого проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми влас­ності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового проживання (дача, садовий будинок тощо). Як «інше володіння» слід розуміти такі об'єкти (природного по­ходження та штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути, зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі та інші будівлі побутового, виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (аеропорту), індивіду­альний банківський сейф, автомобіль тощо. Пленум Верховного Суду також звернув увагу на те, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охо­плює не лише житло фізичних осіб. Воно може поширюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення. Обшук особи може бути проведений також лише на підставі судо­вого рішення, за винятком випадків, передбачених ч. 3 ст. 184 КПК: 1) при фізичному захопленні підозрюваного уповноваженими на те осо­бами, якщо є достатні підстави вважати, що затриманий має при собі зброю або інші предмети, які становлять загрозу для оточуючих, чи намагається звільнитися від доказів, які викривають його чи інших осіб у вчиненні злочину; 2) при затриманні підозрюваного; 3) при взятті підозрюваного, обвинуваченого під варту; 4) за наявності достатніх підстав вважати, що особа, яка перебуває в приміщенні, де проводить­ся обшук чи примусова виїмка, приховує при собі предмети або до­кументи, які мають значення для встановлення істини в справі. Виїмка — це слідча дія, у ході якої примусово вилучаються без попереднього їх пошуку предмети чи документи, що мають значення для кримінальної справи, якщо є точні дані, що вони знаходяться у певної особи чи в певному місці. Ці дані можуть бути одержані кримінально-процесуальним шляхом, тобто в ході допиту свідків, по­терпілих, підозрюваних, обвинувачених, можуть міститися у заявах громадян, а також бути отримані в результаті проведення оперативно- розшукових заходів. За загальним правилом юридичною підставою проведення виїмки є вмотивована постанова слідчого, в якій повинно бути зазначено: які предмети або документи підлягають вилученню, які дані є у слідчого щодо їх місцезнаходження та яке вони мають значення для справи. Виїмка документів, що становлять державну та/або банківську таєм­ницю, проводиться тільки за вмотивованою постановою судді і в порядку, погодженому з керівником відповідної установи. Примусова виїмка із житла чи іншого володіння особи, а також виїмка документа виконавчого провадження проводиться лише за вмотивованою постановою судді (ст. 178 КПК). Рішення суду на проведення виїмки отримується слідчим у тому ж процесуальному порядку, який передбачено для проведення об­шуку в житлі та іншому володінні особи (ч. 5 ст. 177 КПК). Процесуальний порядок проведення обшуку та виїмки передбаче­ний статтями 180-184 КПК. Обшук і виїмка обов'язково провадяться в присутності двох по­нятих. Перед обшуком або виїмкою слідчий пред'являє постанову особам, що займають приміщення, або представникові підприємства, установи чи організації, де проводиться обшук або виїмка, і пропонує їм видати зазначені в постанові предмети або документи, а також вка­зати місце, де переховується злочинець. У разі відмови виконати його вимоги слідчий примусово обстежує приміщення, місцевість або осо­бу, проводить виїмку в примусовому порядку. Проводячи обшук, слідчий має право розкривати замкнені примі­щення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити. При цьому слідчий повинен уникати не викликаних необхідністю пошко­джень дверей, замків та інших предметів.

Слідчий має право заборонити особам, що перебувають у примі­щенні під час обшуку або виїмки, а також особам, які під час прове­дення цих слідчих дії увійшли в це приміщення, виходити з приміщен­ня і зноситись один з одним або з іншими особами до закінчення слідчої дії. У необхідних випадках слідчий вправі залучати до участі в про­веденні обшуку працівників органів внутрішніх справ та відповідних спеціалістів (ст. 183 КПК). Співробітники міліції допомагають слідчо­му в розшуку об'єктів, забезпеченні спостереження за поведінкою особи, у якої проводиться обшук, і членів її сім'ї, забезпеченні збере­ження виявлених об'єктів, попередженні спроб знищення або пере­ховування розшукуваних об' єктів і т. п. Під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особис­того життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасо­во перебувають у приміщенні (ст. 185 КПК). При обшуку або виїмці можуть бути вилучені лише предмети і документи, які мають значення для справи, а також цінності і майно обвинуваченого або підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна. Предмети і документи, які вилучені законом з обігу, підлягають вилученню незалежно від їх від­ношення до справи (ч. 1 ст. 186 КПК). При провадженні обшуку і виїмки з урахуванням вимог ст. 85 КПК у двох примірниках складається протокол (ст. 188 КПК).

45.

— це сукупність (система) процесуальних дій, що спрямовані на виконання основних завдань (принципів) кримінального судочинства: безпосередність, усність судового розгляду, незмінність складу суду при розгляді справи, рівність прав учасників судового розгляду та ін.

Безпосередність, усність судового розгляду полягає в тому, що суд першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити, перевірити всі докази по кримінальній справі, зібрані органами дізнання і досудо-вого слідства; допитати підсудного (підсудних), потерпілих, свідків, заслухати висновки спеціалістів чи експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи слідчих (процесуальних) дій та інші документи (ч. 1 ст. 257 КПК). Завдяки цій нормі закону судді, прокурор, захисник та інші учасники процесу мають можливість одержати інформацію про події справи шляхом особистого, безпосереднього сприйняття всіх доказів у судовому засіданні, одержаних з перших джерел. Таке дослідження доказів дозволяє уникнути неповноти та перекручення під час передачі відомостей, необхідних для правильного вирішення справи. Вимога про безпосереднє дослідження доказів не дозволяє суду замість безпосереднього їх сприйняття обмежитися вивченням та оголошенням матеріалів справи, в яких докази були закріплені під час проведення досудового слідства. Проте законодавець не може не рахуватися з тим, що можуть виникнути обставини, що зумовлять необхідність зробити винятки з цього правила і замість безпосереднього одержання інформації з її першоджерела дослідити відомості, що були закріплені у матеріалах справи, шляхом їх оголошення1. Закон, як виняток, дозволяє оголосити в судовому засіданні показання підсудного, потерпілого та свідка (статті 301, 306 і 308 КПК), що вони дали їх під час проведення допитів при провадженні дізнання чи досудово-го слідства, в таких випадках:

за наявності істотних суперечностей між показаннями підсудного, свідка і потерпілого, які вони дали на суді та під час дізнання або досудового слідства;

у разі відмови підсудного давати показання на судовому слідстві та якщо справа розглядається у його відсутності;

у разі неявки в судове засідання свідка або потерпілого, явка яких з тих чи інших причин неможлива;

якщо справа розглядається у відсутності свідка, щодо якого здійснюються заходи безпеки;

у разі винесення судом ухвали про відкладення розгляду справи, суд може допитати свідків, потерпілих та інших учасників судового розгляду, які з'явилися. Повторний виклик зазначених осіб у судове засідання провадиться лише в необхідних випадках. В таких ситуаціях, як правило, допитані у першому судовому засіданні особи повторно не викликаються для дачі показань, а за необхідності їх показання оголошуються в судовому засіданні за клопотанням потерпілого, прокурора, захисника та інших учасників процесу.

Судове засідання по кожній справі відбувається безперервно, крім часу, призначеного для відпочинку (ч. 2 ст. 257 КПК).

З принципом безпосередності нерозривно пов'язана засада усності судового розгляду, яка полягає в тому, що судовий розгляд кримінальної справи, всі докази по справі, заявлені клопотання тощо підлягають усному обговоренню, але вся ця діяльність, яка проводиться усно, обов'язково фіксується в письмовій формі у протоколі судового засідання.

Сутність і значення стадії судового розгляду. Загальні умови судового розгляду. Учасники судового розгляду

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 18:31

Судовийрозгляд — основнаінайважливішастадіякримінальногопроцесу, вякійсудрозглядаєівирішуєсправупосуті, тобтоостаточноз' ясовуєвсісуттєвіобставинисправи, перевіряєдоказитапостановляєвирок.

Питання про винність і покарання — це основні питання судового розгляду. Інші питання: про цивільний позов, долю речових доказів, судові витрати, запобіжний захід — є похідними. Їх вирішення зале­жить від висновку суду про винуватість або невинуватість особи. Судовий розгляд не зводиться до перевірки матеріалів досудового розслідування. У судовому розгляді відбувається нове дослідження доказів, що були зібрані під час розслідування. Проте у судовому розгляді можуть досліджуватися і нові докази, які подано учасниками судового розгляду або витребувано судом. Дослідження доказів у су­довому засіданні відбувається за активної участі сторін. За загальним правилом, судовий розгляд складається з п'яти етапів: підготовча частина судового розгляду; судове слідство; судові дебати; останнє слово підсудного; постановлення вироку, який виноситься від імені держави. Згідно з кримінально-процесуальним законом вирок суду може бути обґрунтований тільки тими доказами, які були розгля­нуті в судовому засіданні (ст. 323 КПК України). Значення судового розгляду полягає в тому, що: по-перше, у цій стадії досягається мета і виконуються завдання кримінального судо­чинства (ст. 2 КПК) у конкретній справі, тільки в результаті судового розгляду суд може визнати підсудного винним у вчиненні злочину і призначити йому міру покарання; по-друге, забезпечуються права і законні інтереси осіб, які беруть участь у справі; по-третє, здійснюєть­ся виховний вплив як на учасників судового розгляду, так і на інших громадян; по-четверте, судовий розгляд дозволяє виявити обставини, які сприяли вчиненню злочину, і вжити заходи до їх усунення. Загальні положення судового розгляду — це встановлені законом правила, які виражають характерні риси цієї стадії процесу в цілому, сприяють реалізації принципів кримінального процесу і створюють гарантію постановлення законного, обґрунтованого і справедливого судового рішення у справі. Ці загальні норми об'єднані в окрему (гл. 24) КПК під назвою «Загальні положення судового розгляду». До них належать: безпосередність і усність судового розгляду; не­змінний склад суду; учасники судового розгляду; розпорядок судового засідання; межі судового розгляду; постановлення процесуальних рі­шень, зокрема, про відкладення і зупинення судового розгляду, про закриття справи, направлення справи на додаткове розслідування; про­токол судового засідання та деякі інші. Ці положення знаходять своє відображення на всіх судових стадіях процесу, а не лише під час роз­гляду справи в суді першої інстанції. Положення про безпосередність судового розгляду визначено у ст. 257 КПК. Воно випливає з природи правосуддя. Прийняти правиль­не рішення на підставі оцінки доказів за внутрішнім переконанням можливо лише тоді, коли безпосередньо досліджуєш докази. Безпо­середність судового розгляду — це особисте дослідження суддями в судовому засіданні доказів, зібраних у справі, яке відбувається шляхом допитів підсудного, свідків, експертів, огляду речових доказів, огляду і оголошення протоколів слідчих дій, інших доказів тощо. Матеріали досудового слідства не можуть бути покладені в основу вироку та інших висновків суду, якщо вони не досліджувались у судо­вому засіданні, тобто судове рішення може ґрунтуватися лише на тих доказах, які були досліджені в судовому засіданні в умовах змагально­го процесу. З правила про безпосередність дослідження доказів є винятки. Так, суд вправі оголосити в судовому розгляді показання підсуд­ного, потерпілого, свідка, які вони давали на стадії досудового роз­слідування або раніше в судовому засіданні у таких випадках: у разі наявності істотних суперечностей між їх показаннями на суді і під час дізнання або досудового слідства; у разі відмови підсудного давати показання на судовому слідстві; коли справа розглядається у відсут­ності підсудного; у разі неявки в судове засідання свідка, явка якого з тих чи інших причин неможлива; коли справа розглядається у відсут­ності свідка, звільненого судом від явки у зв'язку із здійсненням щодо нього заходів безпеки; коли у зв'язку із відкладенням судового роз­гляду справи свідок був допитаний у такому судовому засіданні. Суд вправі, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фак­тичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються (ч. 3 ст. 299 КПК), і після допиту підсудного перейти до судових дебатів, тобто законом (ст. 3011 КПК) передбачена можливість провадження так званого скороченого судового розгляду. Суддя (суд) може давати органу, який проводив розслідування, судо­ві доручення про виконання певних слідчих дій (ст. 3151 КПК), а також доручення підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяль­ність, про проведення оперативно-розшукових заходів чи використання засобів для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у справі (ч. 3 ст. 66 КПК). Такі доручення повинні мати місце лише з метою перевірки і уточнення фактичних даних, одержаних у ході судового слідства, а також тоді, коли виконання цих дій неможливе з додержанням процесуальної форми судового розгляду, про що суддя (суд) мотивовано викладає в постанові (ухвалі). Протоколи слідчої дії та інші докази, що надійшли від органу який виконував доручення, досліджуються в судо­вому засіданні і приєднуються до справи. Усність полягає в тому, що судовий розгляд кримінальної справи і його центральна частина — судове слідство — відбувається в усній формі: всі докази, які є в справі, підлягають усному обговоренню, всі клопотання сторін оголошуються в суді, всі учасники процесу та свідки дають суду усні пояснення і показання, судові дебати сторін провадять­ся лише в усній формі, і суд обґрунтовує вирок тільки на тих доказах, які були розглянуті і обговорені усно в судовому засіданні (ч. 2 ст. 323 КПК). Усність не виключає використання письмових доказів, але вони мають бути оголошені в судовому засіданні. Однією із загальних умов судового розгляду є незмінність складу суду при розгляді справи, яка означає, що кожна справа повинна бути розглянута в одному й тому ж складі суддів. Коли хто-небудь із суддів позбавлений можливості продовжувати брати участь у засіданні, він повинен бути замінений іншим суддею, і розгляд справи розпочина­ється спочатку. Але якщо в залі судового засідання із самого початку розгляду справи перебуває запасний народний засідатель, він замінює народного засідателя, що вибув, і розгляд справи продовжується за умови, що він не вимагає відновлення судових дій з початку. Якщо із складу суду вибуває головуючий, розгляд справи відкла­дається (ст. 258 КПК) до з'ясування та усунення перепон для продов­ження його участі. У разі неможливості їх усунення взагалі або про­тягом тривалого часу — він замінюється іншим суддею, але розгляд справи відновлюється з початку. Порушення правила про незмінність складу суду закон відносить до безумовних підстав для скасування вироку чи іншого судового рішення (п. 9 ч. 2 ст. 370 КПК). Безпосереднє керівництво судовим засіданням від імені ко­легіального складу суду здійснює один із суддів, який головує в судо­вому засіданні. У разі розгляду справи суддею одноособово, керівни­цтво у судовому засіданні здійснює цей суддя (п. 5 а ст. 32 КПК). Головуючий має рівні права з іншими суддями щодо участі у роз­гляді й вирішенні справи в судовому засіданні. Разом з тим він наді­лений організаційно-розпорядчими повноваженнями (керує судовим засіданням; усуває із судового слідства все те, що не стосується роз­глядуваної справи; забезпечує належний виховний рівень судового процесу; забезпечує підтримання порядку в судовому засіданні). Коли хто-небудь з учасників судового розгляду заперечує проти дій головуючого, які обмежують або порушують їх права, це заперечення заноситься до протоколу (ст. 260 КПК). Секретар судового засідання є обов'язковим учасником процесу, який наділяється відповідними процесуальними правами і обов'язками, основним з яких є ведення протоколу, що грамотно, об'єктивно і мак­симально повно відображає хід судового засідання в цілому і кожної судової дії окремо. Секретар судового засідання — це процесуальна фігура, йому може бути заявлено відвід (ст. 62 КПК), він разом із голо­вуючим підписує протокол судового засідання (ст. 87 КПК). КПК визначає коло учасників судового розгляду для всіх справ. Ними є: прокурор, потерпілий і його представник, власник (співвлас­ник) юридичної особи, представник юридичної особи, підсудний, його законний представник і захисник, цивільний позивач, цивільний від­повідач і їхні представники. Вони беруть участь у судовому розгляді справи, наділені рівними процесуальними правами. Розгляд справи в засіданні суду першої інстанції відбувається з участю підсудного, явка якого до суду є обов'язковою. Участь підсуд­ного в розгляді щодо нього справи є однією з процесуальних гарантій захисту його прав і законних інтересів, а також допомагає судові все­бічно, повно й об'єктивно дослідити обставини справи і постановити справедливий вирок. Розгляд справи при відсутності підсудного допускається лише у виняткових випадках: коли підсудний перебуває за межами України і ухиляється від явки до суду. Факт перебування підсудного за межами України має бути підтверджений офіційно: повідомленнями правоохо­ронних органів чи дипломатичного представництва України в тій державі, де перебуває підсудний; коли справу про злочин, за який не може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, підсудний просить розглянути у його відсутності. Проте суд має право і в цьому разі визнати явку підсудного обов' язковою (ст. 262 КПК). Коли підсудний не з'явиться без поважних причин у судове засі­дання в справах, у яких явка його є обов'язковою (ст. 262 КПК), суд відкладає розгляд справи і може покласти на підсудного судові витра­ти по відкладеному засіданню. Крім того, суд має право винести ухва­лу, а суддя — постанову про привід підсудного і про заміну запобіж­ного заходу на більш суворий або про обрання запобіжного заходу, коли його не було обрано раніше (ст. 288 КПК). Закон передбачає також інші випадки, коли судовий розгляд справи допускається за відсутності підсудного: у випадку його смерті, коли провадження у справі необхідне для реабілітації покійного і коли про це клопочуть правомочні особи, наприклад захисник обвинуваченого (п. 8 ст. 6 КПК); у виняткових випадках, коли цього вимагають інтереси справи чи є загроза для безпеки підсудного, допускається за мотивова­ною ухвалою (постановою) суду допит одного підсудного у відсутності іншого (ч. 2 ст. 300 КПК); у виняткових випадках, коли цього вимагають інтереси справи чи є загроза для безпеки свідка, у відсутності підсудно­го може провадитися допит неповнолітнього свідка (ч. 3 ст. 307 КПК); за ухвалою (постановою) суду підсудний може бути видалений із залу судового засідання тимчасово або на весь час розгляду справи у зв'язку з порушенням порядку судового засідання (ч. 1 ст. 272 КПК). Розгляд справи у відсутності підсудного в тих випадках, коли за законом його присутність обов'язкова, є безумовною підставою для скасування вироку (п. 6 ч. 2 ст. 370 КПК). Участь прокурора в судовому засіданні є обов' язковою, крім випад­ків: коли розглядаються справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 27 КПК; коли він відмовився від підтримання державного обвинувачення. Неявка прокурора в судове засідання призводить до відкладення слухання справи, якщо його неможливо замінити іншим прокурором. Прокуророві, який вперше вступив у справу, суд зобов'язаний надати час, необхідний для ознайомлення з матеріалами справи і для підго­товки до участі в судовому засіданні. Про неявку прокурора в судове засідання без поважних причин суд повідомляє вищестоящого про­курора (ст. 289 КПК). Участь захисника в судовому розгляді направлена на здійснення захисту прав і законних інтересів підсудного та надання йому необхід­ної юридичної допомоги в реалізації його прав. У випадку неявки захисника в судове засідання і якщо замінити його іншим неможливо, слухання справи відкладається. Заміна захис­ника, що не з'явився, допускається тільки за згодою підсудного. За­хисникові, який вперше вступив у справу, суд зобов' язаний надати час, необхідний для ознайомлення з матеріалами справи і для підготовки до участі в судовому засіданні. Про неявку адвоката в судове засідання суд повідомляє відповідне адвокатське об'єднання, кваліфікаційно- дисциплінарну комісію адвокатури (ст. 289 КПК). Участь потерпілого в судовому розгляді та його права регламенто­вані ст. 267 КПК. Правами потерпілого може скористатися громадянин, який був визнаний потерпілим при провадженні досудового розслідування або в стадії попереднього розгляду справи суддею, або власник (співвлас­ник) юридичної особи відповідно до ст. 271 КПК. Якщо в судове засідання не з' явиться потерпілий, суд, вислухавши думку учасників судового розгляду, вирішує питання про розгляд спра­ви або відкладення залежно від того, чи можливо у відсутності потер­пілого з'ясувати всі обставини справи і захистити його права та за­конні інтереси. До потерпілого, який не з'явився без поважних причин, суд може застосувати привід відповідно до ст. 72 КПК. Суд у виняткових випадках може звільнити потерпілого, щодо якого здійснюються заходи безпеки, від обов'язку з'являтися в судове засідання за наявності письмового підтвердження показань, даних ним раніше (ст. 290 КПК). Цивільний позивач і цивільний відповідач у судовому розгляді мають право бути присутніми при розгляді справи в суді; заявляти відводи і клопотання; висловлювати свою думку про клопотання інших учасни­ків судового розгляду; давати пояснення; брати участь у дослідженні доказів і в судових дебатах щодо доведеності вчинення злочину і його цивільно-правових наслідків (ст. 268 КПК); оскаржити судовий вирок тільки в частині цивільного позову (статті 50, 51, п. 7 і 10 ст. 348 КПК). Якщо цивільним позивачем є громадянин, він, як особа, якій зло­чином заподіяно матеріальну шкоду, користується також правами по­терпілого (статті 49, 267 КПК). Цивільний позов може бути розглянутий судом незалежно від явки цивільного позивача або його представника у випадках: коли позов підтримує прокурор, незалежно від того, хто його заявив — фізична чи юридична особа; коли позов заявлений підприємством, установою чи організацією — незалежно від того, чи підтримує його прокурор (ч. 2 ст. 291 КПК). У всіх інших випадках суд при неявці в судове засідання цивільно­го позивача або представника його інтересів залишає цивільний позов без розгляду. Проте за потерпілим зберігається право заявити позов у порядку цивільного судочинства (ч. 1 ст. 291 КПК). Неявка цивільного відповідача або його представника у судове за­сідання не є підставою для відкладення справи чи перешкодою для розгляду цивільного позову. Участь перекладача в судовому розгляді передбачена ст. 19 КПК (тобто коли мовою, якою ведеться судочинство, не володіє хтось із учасників процесу — підсудний, його законний представник, захисник, потерпілий і його представники, цивільний позивач, цивільний відпо­відач і їхні представники, свідок, експерт, спеціаліст), у судове засідан­ня запрошується перекладач. При допиті німого або глухого запро­шується особа, яка розуміє їх знаки, щодо якої діють правила, встанов­лені КПК для перекладача (ст. 270 КПК). Участь спеціаліста в судовому розгляді передбачена у випадках, якщо його спеціальні знання можуть бути необхідні при огляді і до­слідженні речових доказів і документів, при допиті експерта, а також в інших випадках, коли сторонам і суду необхідні спеціальні роз' яснення з питань, що входять до професійної компетенції спеціаліста (ст. 1281 КПК, ст. 2701 КПК). Участь спеціаліста-педагога є обов'язковою при допиті потерпілих і свідків, які не досягли шістнадцятирічного віку. Спеціаліст може бути викликаний у судове засідання як за клопо­танням сторін, так і з ініціативи самого суду.

Коло свідків, що повинні бути викликані і допитані в судовому за­сіданні, визначається списком, який складає орган дізнання (ст. 426 КПК) або досудового слідства (п. 1 ч. 1 ст. 224 КПК). Список свідків, які підлягають виклику в судове засідання, може бути уточнений під час попереднього розгляду справи. Це ж саме стосується і виклику до суду експертів (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК). Якщо не всі викликані свідки і експерти з'явилися, суд вислухує думку учасників судового розгляду про можливість розгляду справи і виносить ухвалу, а суддя — постанову про подальший розгляд справи чи про відкладення його, вживаючи, при необхідності, щодо свідків заходів, зазначених у статтях 70 і 71 КПК, а щодо експертів — заходів, зазначених у ст. 77 КПК. Суд у виняткових випадках може звільнити свідка, щодо якого здійснюються заходи безпеки, від обов'язку з'являтися в судове засі­дання за наявності письмового підтвердження показань, даних ним раніше (ст. 292 КПК).

Судовий розгляд — це основна, центральна стадія кримінального процесу, в якій здійснюється правосуддя в кримінальній справі. Зміст цієї стадії складає діяльність суду першої інстанції з розгляду по суті кримінальної справи. Такий розгляд відбувається на підставі принципу змагальності, що потребує від суду забезпечення можливості активної участі сторін у наданні та дослідженні доказів, в обґрунтуванні перед судом переконливості певних доказів. Особливе значення даної стадії в тому, що тільки суд у стадії судового розгляду може визнати підсудного винним та призначити йому кримінальне покарання (чи звільнити від покарання), або виправдати підсудного. У випадках, передбачених кримінальним законодавством, суд звільняє особу від кримінальної відповідальності. Таким чином суд забезпечує застосування норм матеріального кримінального права. Саме з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду починається реалізація кримінальної відповідальності. Обираючи особі, яку суд визнає винною у вчиненні злочину, справедливе покарання, суд в значній мірі забезпечує і ефективність такого покарання. Якщо в справі було заявлено цивільний позов, суд розглядає та вирішує його, застосовуючи норми цивільного, а в деяких випадках — трудового права.

Діяльність суду з розгляду кримінальних справ спрямована на захист публічних та приватних інтересів.

У стадії судового розгляду суд здійснює і контрольні повноваження, коли відповідно до ч.ч. 3 та 4 ст. 110, ч.ч. 5 та 6 ст. 234, ч.ч. 2 та 3 ст. 236 КПК розглядає скарги на дії і рішення органів дізнання, слідчого чи прокурора. Крім того, розглядаючи справу по суті, суд також торкається питання про законність дій та рішень, які були прийняті на досудових стадіях.

Для того, щоб суд міг виконати свої завдання — розглянути справу по суті, постановити законне та обґрунтоване рішення, законом створюються відповідні умови. В стадії судового розгляду реалізуються принципи кримінального процесу, зокрема, засади судочинства, закріплені в ст. 129 Конституції України — законність; рівність всіх учасників процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальність сторін і свобода в наданні ними своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; підтримання в суді державного обвинувачення прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист.

Найважливіша умова здійснення правосуддя — реально незалежна судова влада, підпорядкування суддів тільки закону.

Велике значення для забезпечення ефективності діяльності суду має також побудування судового процесу на умовах безпосередності, усності [ст. 257, 1], незмінності складу суду [ст. 258, 1].

Безпосередність означає, що судді повинні особисто дослідити всі докази, на підставі яких вони робитимуть висновки про фактичні обставини справи. Для цього в судовому слідстві необхідно провести допити підсудних, потерпілих, свідків, експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи слідчих дій, які провадились на досудовому розслідуванні, забезпечивши і права сторін, які мають право брати активну участь у дослідженні доказів.

Крім того, КПК допускає обмеження вимоги безпосередності в тих виняткових випадках, коли суд відповідно до ч. 2 ст. 290 і ч. 2 ст. 292 КПК звільняє потерпілого чи свідка, щодо яких застосовані заходи безпеки, і обмежується письмовим підтвердженням ними своїх показань, які були дані раніше, суд оголошує такі показання.

Усність означає, що всі учасники судового розгляду спілкуються між собою, з судом, зі свідками, експертами усно, допитувані в судовому засіданні свідки, потерпілі, підсудні дають показання усно, сторони заявляють та обговорюють клопотання, виступають в судових дебатах усно. Це не виключає надання сторонами певних письмових документів, письмових клопотань, запитань, які адресовано експертові.

З вимогою безпосередності тісно пов'язане і правило про незмінність складу суду при розгляді справи. Суть його в тому, що судове рішення в кримінальній справі можуть ухвалити тільки ті судді, які брали участь у судовому засіданні з початку і до кінця, особисто досліджували докази — слухали показання підсудних, потерпілих, свідків, висновки експертів, за необхідності задавали їм запитання.

В окремих випадках у справах, в яких розпочато розгляд, виникає необхідність у змінах складу суду. В таких випадках доводиться змінити склад суду і починати розгляд справи з початку.

За наявності обставин, які перешкоджають участі судді в розгляді справи протягом порівняно нетривалого часу (в зв'язку, наприклад, з відпусткою, захворюванням, яке не потребує довгого лікування), розгляд справи може бути відкладено, а потім продовжено.

Коли вибуває з процесу суддя, який одноособово розглядає справу, питання про відкладення справи і передачу її на розгляд іншому судді, вирішує голова суду або його заступник, а якщо справа розглядалася колегіальним складом, то в зв'язку з вибуттям одного судді питання про відкладення справи вирішують інші судді.

У тих випадках, коли справа розглядається з участю народних засідателів [ч. 3 ст. 17, 1] і є підстави вважати, що розгляд буде досить тривалим, для участі в справі може бути залучено запасного народного засідателя.

46.

це учасник кримінального процесу, який провадить досудове слідство згідно зі ст. 114 КПК. При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, якщо законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення.

Реалізуючи своє право, як процесуально незалежний учасник кримінального процесу слідчий має право не погодитися з вказівками прокурора:

1) щодо притягнення як обвинуваченого;

2) щодо кваліфікації злочину та обсягу обвинувачення;

3) щодо направлення справи для віддання обвинуваченого до суду;

4) щодо закриття справи.

У таких випадках слідчий має право подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладенням своїх заперечень.

У цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижче-стоящого прокурора, або доручає подальше провадження досудового слідства по справі іншому слідчому.

Всі інші вказівки прокурора, які він дає слідчому в письмовій формі по кримінальній справі, обов'язкові для виконання (наприклад, допитати свідків, призначити по справі судову експертизу, провести відтворення обстановки та обставин події тощо).

Обов'язкові для виконання вказівки і доручення слідчого, що він дає органу дізнання по справах, які він розслідує, з провадження процесуальних і слідчих дій.

Постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальній справі, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами і громадянами

46.

Стаття 114. Повноваження слідчого

При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення. В разі незгоди слідчого з вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи слідчий вправі подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. В цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому. Слідчий по розслідуваних ним справах вправі давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукних та слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Такі доручення і вказівки слідчого є для органів дізнання обов'язковими. В справах, в яких досудове слідство є обов'язковим, слідчий вправі в будь-який момент приступити до провадження досудового слідства, не чекаючи виконання органами дізнання дій, передбачених статтею 104 цього Кодексу. Постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами і громадянами. При проведенні різних слідчих дій слідчий вправі використовувати машинопис, звукозапис, стенографування та кінозйомку і відеозапис. Коментар: 1. Слідчий як суб'єкт кримінального процесу - це за посадою слідчий (старший слідчий, слідчий з особливо важливих справ) прокуратури (див. ст. 17 Закону України "Про прокуратуру"), слідчий органів внутрішніх справ, слідчий органів безпеки та слідчий податкової міліції (про поняття "слідчий" див. п. 7 ч. 1 ст. 32 КПК). Слідчий є процесуально самостійною особою і у своїй діяльності керується законом. Всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора. 2. Чинний КПК містить вичерпний перелік випадків, коли для прийняття і реалізації рішень слідчого передбачене одержання на це згоди суду (судді) або прокурора. Про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту слідчий вносить подання до суду за згодою прокурора (див. ст. 1652 КПК) і надалі - про продовження строків тримання під вартою (див. ст. 156 КПК); про обшук, огляд житла чи іншого володіння особи або про примусову виїмку із житла чи іншого володіння особи слідчий також вносить подання до суду за погодженням з прокурором (див. ч. 5 ст. 177, ч. 4 ст. 178, ч. 4 ст. 190 КПК); за погодженням з прокурором він звертається з поданням до апеляційного суду про накладення арешту на кореспонденцію чи про зняття інформації з каналів зв'язку (див. ч. 4 ст. 187 КПК); слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до суду про поміщення обвинуваченого до медичного закладу у разі проведення стаціонарних судово-медичної або судово-психіатричної експертиз (див. ч. 1 ст. 205 КПК); він за згодою прокурора звертається до суду про поміщення неповнолітнього у віці від одинадцяти до чотирнадцяти років до приймальника-розподільника (див. ч. 3 ст. 73 КПК). За згодою прокурора, слідчий звертається до суду про звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання внаслідок зміни обстановки (див. ст. 7 КПК); у зв'язку із дійовим каяттям (див. ст. 72 КПК); передачею на поруки (див. ст. 10 КПК); закінченням строків давності (див. ст. 111 КПК); про закриття справи та застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру (див. ст. 73 і ст. 9 КПК); про застосування амністії (див. ст. 9 Закону України "Про амністію" від 11 липня 2003 р., ст. 8 Закону України "Про амністію" від 31 травня 2005 р.). Санкція прокурора необхідна у випадках: відсторонення обвинуваченого від посади (див. ст. 147 КПК); провадження обшуку (за винятком обшуку у житлі чи в іншому володінні особи - див. ст. 177 КПК); виїмки документів, що становлять державну таємницю (див. ч. 3 ст. 178 КПК). Крім того, прокурор продовжує строки досудового слідства (див. ст. 120 КПК); він затверджує постанови слідчого: про ексгумацію трупа (див. ч. 2 ст. 192 КПК); про визначення обвинуваченому та його захиснику строку для ознайомлення з матеріалами справи, якщо вони явно намагаються затягнути її закінчення (див. ч. 5 ст. 218 КПК); про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру (див. ст. 418 КПК); а також затверджує обвинувальний висновок (див. ч. 1 ст. 229 КПК). Обшук і виїмка в приміщеннях, які займають дипломатичні представники або де проживають члени їхніх сімей, окрім виконання загальних вимог, передбачених ст. 177 і 178 КПК, потребують згоди дипломатичного представника і вимагають обов'язкової присутності прокурора та представника Міністерства закордонних справ. 3. За загальним правилом, вказівки прокурора для слідчого є обов'язковими (див. ч. 3 ст. 227 КПК). Але у п'ятьох випадках, передбачених у ч. 2 коментованої статті, - коли слідчий незгоден з вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи, - він вправі подати справу вищестоящому прокурору з письмовим викладом своїх заперечень. У цих випадках прокурор, якому слідчий подає справу зі своїми письмовими запереченнями, не вправі наполягати на тому, щоб слідчий виконав вказівки, які суперечать його внутрішньому переконанню. У даному разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому. 4. Слідчий по розслідуваних ним справах вправі давати органам дізнання доручення і вказівки щодо провадження розшукових та слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Такі доручення і вказівки слідчого є для органів дізнання обов'язковими, при цьому він вправі вказати строк для їх виконання або навіть конкретну дату проведення конкретних слідчих дій (у разі, наприклад, проведення одночасних обшуків у співучасників злочину). Доручення і вказівки органам дізнання можуть бути викладені як у письмовій формі, так і в усній (наприклад, під час проведення огляду місця події). 5. У справах, в яких досудове слідство є обов'язковим, слідчий вправі в будь-який момент приступити до провадження досудового слідства, не чекаючи виконання органами дізнання дій, передбачених ст. 104 КПК. 6. Постанови слідчого, винесені відповідно до закону, в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні (як і запити та доручення), є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, службовими особами і громадянами. 7. При виконанні слідчих дій слідчий вправі із застосуванням вимог ст. 851 і 852 КПК використовувати машинопис, звукозапис, стенографування та кінозйомку і відеозапис.
	Стаття 114(1). Повноваження начальника слідчого відділу

Начальник слідчого відділу здійснює контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, вживає заходів до найбільш повного, всебічного і об'єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах. Начальник слідчого відділу має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого. Вказівки начальника слідчого відділу в кримінальній справі даються слідчому у письмовій формі і є обов'язковими для виконання. Оскарження цих вказівок прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 114 цього Кодексу. Вказівки прокурора в кримінальних справах, які дані відповідно до правил, встановлених цим Кодексом, обов'язкові для начальника слідчого відділу. Оскарження цих вказівок вищестоящому прокуророві не зупиняє їх виконання. Коментар: 1. За своїм процесуальним становищем начальник слідчого відділу є самостійним суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності. 2. Коментована стаття фактично регламентує процесуальне становище начальників слідчих відділів органів внутрішніх справ, Служби безпеки та їх заступників (про поняття "начальник слідчого відділу" див. п. 6-а ст. 32 КПК). 3. На начальника слідчого відділу (відділення) покладений обов'язок відомчого контролю за всією без винятку кримінально-процесуальною діяльністю слідчих, які входять до складу відділу (відділення, управління). Здійснюючи контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, він вживає заходів до найбільш повного, всебічного і об'єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах. Для вжиття відповідних заходів КПК наділяє начальника певним обсягом процесуальних прав. 4. Зокрема, з метою контролю та надання кваліфікованої допомоги він має право перевіряти кримінальні справи (як і матеріали перевірок заяв, повідомлень про злочини, які є у провадженні слідчих; виконання окремих доручень, отриманих від інших слідчих у порядку ст. 118 КПК та ін.). На підставі отриманої в результаті такої перевірки інформації начальник слідчого відділу дає вказівки слідчому, які є обов'язковими для виконання. У вказівках може йтися про виконання конкретних слідчих дій, спрямованих на встановлення істини у справі: про притягнення до відповідальності як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій, про передачу справи іншому слідчому, про створення слідчої групи та ін. У разі виявлення порушень закону він негайно вживає необхідних заходів, передбачених законом, щодо їх усунення. Начальник слідчого відділу також може брати участь у проведенні окремих слідчих дій без прийняття справи до свого провадження або особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого. З метою контролю начальник слідчого відділу перевіряє наявність та стан збереження речових доказів, вилучених під час розслідування справ. Начальники слідчих відділів зобов'язані не менше одного разу на рік перевіряти умови збереження речових доказів, а також правильність ведення документів щодо їх прийому та обліку. Про результати перевірки складається акт, який надсилається керівнику вищого рівня, на якого покладений обов'язок вживати заходів щодо обладнання спеціальних приміщень для речових доказів, цінностей та іншого майна, вимагати забезпечення належних умов для їх збереження (див. Инструкцию о порядке изъятия, учета, хранения и передачи вещественных доказательств по уголовным делам, ценностей и иного имущества органами предварительного следствия, дознания и судами N 34/15 от 18 октября 1989 г.). 5. Вказівки начальника слідчого відділу для слідчого є обов'язковими, і їх оскарження до прокурора не зупиняє їх виконання (за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 114 КПК; див. п. 3 коментарю до зазначеної статті). Вказівки прокурора в кримінальних справах, дані відповідно до правил, встановлених цим Кодексом, обов'язкові для начальника слідчого відділу. Оскарження цих вказівок вищестоящому прокурору не зупиняє їх виконання.

Стаття 114. Повноваження слідчого

При провадженні досудового слідства всі рішення про спрямування слідства і про провадження слідчих дій слідчий приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання згоди від суду (судді) або прокурора, і несе повну відповідальність за їх законне і своєчасне проведення.

В разі незгоди слідчого з вказівками прокурора про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи слідчий вправі подати справу вищестоящому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень. В цьому разі прокурор або скасовує вказівки нижчестоящого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому.

Слідчий по розслідуваних ним справах вправі давати органам дізнання доручення і вказівки про провадження розшукних та слідчих дій і вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Такі доручення і вказівки слідчого є для органів дізнання обов’язковими.

В справах, в яких досудове слідство є обов’язковим, слідчий вправі в будь-який момент приступити до провадження досудового слідства, не чекаючи виконання органами дізнання дій, передбачених статтею 104 цього Кодексу.

Постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, є обов’язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами і громадянами.

При проведенні різних слідчих дій слідчий вправі використовувати машинопис, звукозапис, стенографування, кінозйомку і відеозапис.

Стаття 114-1. Повноваження начальника слідчого відділу

Начальник слідчого відділу здійснює контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, вживає заходів до найбільш повного, всебічного і об’єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах.

Начальник слідчого відділу має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.

Вказівки начальника слідчого відділу в кримінальній справі даються слідчому у письмовій формі і є обов’язковими для виконання.

Оскарження цих вказівок прокуророві не зупиняє їх виконання, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 114 цього Кодексу.

Вказівки прокурора в кримінальних справах, які дані відповідно до правил, встановлених цим Кодексом, обов’язкові для начальника слідчого відділу. Оскарження цих вказівок вищестоящому прокуророві не зупиняє їх виконання.

47.

Стаття 194. Відтворення обстановки і обставин події

З метою перевірки і уточнення результатів допиту свідка, потерпілого, підозрюваного або обвинуваченого або даних, одержаних при провадженні огляду та інших слідчих дій, слідчий може виїхати на місце і в присутності понятих, а в необхідних випадках з участю спеціаліста, свідка, потерпілого і підозрюваного або обвинуваченого відтворити обстановку і умови, в яких ті чи інші події могли відбуватися в дійсності. Виконання цих дій допускається при умові, коли вони не принижують гідності осіб, що беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я. В необхідних випадках слідчий проводить вимірювання, складає план і креслення, а також проводить фотографування. Про проведення всіх зазначених дій складається протокол, який підписують особи, що брали в них участь, поняті та слідчий. Коментар:   1. Відтворення обстановки і обставин події охоплює три певним чином відокремлені слідчі дії: слідчий експеримент, перевірку показань на місці і реконструкцію.   2. Якщо на результат відтворення впливають умови, за яких воно проводиться, то відтворення повинно бути здійснене у обстановці, що максимально наближається до тієї, у якій відбувалась досліджувана подія. Надійність одержуваних результатів відтворення забезпечується повторенням спроб і варіантів. Позитивний результат цієї слідчої дії свідчить про можливість існування досліджуваної події, негативний - про те, що її не могло бути в минулому.   3. Відтворення обстановки і обставин події проводиться переважно у випадках, коли треба встановити:   - можливість сприймання якого-небудь явища;   - можливість вчинення якої-небудь дії;   - можливість вчинення певних дій за визначений час;   - можливість існування якогось факту;   - послідовність розвитку і механізм певної події;   - наявність певних професійних навичок.   4. Перевірка показань на місці має сенс тоді, коли окремі факти, викладені у протоколі допиту, намагаються співставити з окремими предметами, деталями обстановки, слідами, які були раніше зафіксовані у протоколі огляду і на доданих до нього фотознімках та схемах.   Проведення перевірки з метою "закріплення" зізнання підозрюваного чи обвинуваченого без дотримання викладених вище умов є ні що інше, як повторний допит не в кабінеті слідчого, і ніякого додаткового доказового значення не має.   5. Реконструкція полягає у відтворенні обстановки події особою, що зізналася у вчиненні злочину, і якщо ця обстановка, зафіксована на фотознімку, перед актом відтворення була навмисно змінена.   6. При проведенні відтворення обстановки і обставин події бажано складання схем, виконання фотозйомки і відеозапису.   7. Для проведення цієї слідчої дії винесення постанови законом не передбачене.
	Стаття 195. Протокол огляду, освідування і відтворення обстановки та обставин події

Протокол огляду, освідування або відтворення обстановки та обставин події складається з додержанням правил статті 85 цього Кодексу. В протоколі зазначають підстави для проведення цих дій, описують все, що було виявлено, в тій послідовності, в якій це відбувалося, і в тому саме вигляді, в якому спостерігалось під час проведення дії. До протоколу додають відповідні схеми, фотознімки, плани, документи. Коментар:   1. Невиконання вимог ст. 85 КПК до складання протоколів огляду, освідування, відтворення обстановки і обставин події позбавляє ці протоколи значення джерела доказів. Це стосується і додатків до протоколів.   2. Важливо дотримуватись правила, за яким у протоколі повинно фіксуватися лише те, що було виявлено, відбувалось, і саме у тому вигляді, в якому спостерігалось. Ні в якому разі не можна заносити до протоколу припущення, пояснення і висновки учасників слідчої дії.   Інша справа, коли йдеться про заяви учасників з приводу проведення слідчої дії або про уточнення чи доповнення до протоколу.   3. У протоколі відтворення обстановки і обставин події неодмінно слід ретельно описати умови проведення цієї слідчої дії і результати кожної із спроб.

Відтворення обстановки і обставин події

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 18:17

Відтворення обстановки та обставин події — слідча дія, яка по­лягає в тому, що слідчий у присутності понятих, а в необхідних ви­падках за участю спеціаліста, свідка, потерпілого, підозрюваного чи обвинуваченого, з метою перевірки і уточнення результатів допиту цих осіб, інших доказів або одержання нових даних відтворює обстановку та умови, в яких ті чи інші події могли відбуватися в дійсності (ст. 194 КПК).

Відтворення обстановки та обставин події охоплює по суті дві слідчі дії: а) перевірку на місці показань обвинуваченого, підозрюва­ного, потерпілого або свідка з метою їх уточнення і доповнення; б) експериментальну перевірку правдивості показань обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого або свідка, інших обставин і припущень про можливість чути або бачити за певних умов що-небудь, що стосу­ється цих обставин, можливості проникнути в дане приміщення (на­приклад, названим у показаннях способом або певною особою), подо­лати вказану в показаннях відстань за допомогою технічних засобів або без них тощо (у теорії і правозастосовній практиці цю дію тради­ційно називають слідчим експериментом).

Перевірка показань на місці найчастіше проводиться для перевірки, уточнення і доповнення показань, які вже були дані раніше, а інколи дає можливість отримати нові фактичні дані, що через різні обставини не були виявлені в ході проведених раніше слідчих та інших процесу­альних дій. Це підтверджується випадками виявлення під час цієї слідчої дії речових доказів, у тому числі і знарядь злочину, а також місць поховання трупів. Закон не вимагає винесення спеціальної постанови про відтворен­ня обстановки та обставин події. Воно може бути проведене як за ініціативою слідчого, так і за клопотанням обвинуваченого (підозрю­ваного), його захисника, потерпілого, свідка, інших учасників процесу, а також за вказівкою прокурора або начальника слідчого відділу. Перевірці показань на місці має передувати попередній допит осо­би, чиї показання повинні бути перевірені, про ті обставини, при яких вона спостерігала подію, брала в ній участь. Безпосередньо перевірка показань на місці починається з пропозиції підозрюваному, обвинуваченому, потерпілому або свідку самостійно вказати напрямок руху і шлях проходження на місце. Іншим учасникам слідчої дії не можна втручатися у розповідь особи, чиї показання пере­віряються, допускати підказки у виборі напрямку руху, щоб виключити будь-які сумніви в достовірності результатів перевірки. Слідчий вправі дати змогу особі, показання якої перевіряються, супроводжувати пока­зання демонстрацією якихось дій, навичок, вказати місця знаходження схованок, слідів, окремих прикмет або позначок, які сприяють орієнта­ції, тощо. Разом з тим слідчий повинен присікти спроби знищити сліди, об'єкти, приховати які-небудь обставини і т.п.

Експериментальні дії можуть провадитися з метою: а) встановлен­ня можливості сприйняття якого-небудь явища, факту, перевірки на­явних даних і припущень про можливість у певних умовах чути або спостерігати що-небудь; б) встановлення можливості виконати ті або інші дії і часу, необхідного на їх виконання (зокрема наявність або від­сутність професійних або кримінальних навичок, можливість виготов­лення предмета з певного матеріалу, у певний проміжок часу, за допо­могою використання тих або інших засобів, тією або іншою особою; проникнути в певне приміщення даним способом або даною особою); в) з'ясування можливості і часу подолання певних відстаней за допо­могою технічних засобів (автомобіля, велосипеда, мотоцикла, літака, моторного човна тощо) або без таких; г) з'ясування механізму подій, що відбувалися, в цілому або окремих їх деталей; ґ) підтвердження 318 (або спростування) можливості існування якогось явища. Слідчий екс­перимент може бути проведений для перевірки різного роду припу­щень, версій, які виникли у слідчого. Важливою умовою провадження слідчого експерименту є його про­ведення в умовах, максимально наближених до тих, у яких у минулому відбулася дія або подія, можливість існування якої перевіряється. Тому, перш ніж проводити дослідницькі дії, необхідно відтворити (реконстру­ювати), якщо це можливо, обстановку, в якій вони проводитимуться. Участь понятих при проведенні цієї слідчої дії є обов'язковою. У необхідних випадках можуть бути присутні прокурор, начальник слідчого підрозділу, захисник обвинуваченого чи підозрюваного, пред­ставник потерпілого, спеціаліст, перекладач, співробітники міліції. При проведенні цієї слідчої дії не допускаються дії, що принижу­ють гідність осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ч. 2 ст. 194 КПК). У необхідних випадках слідчий проводить вимірювання, складає план і креслення, а також проводить фотографування. Для фіксації в динаміці дій особи, показання якої перевіряються, доцільно проводи­ти кінозйомку, аудіо- і (або) відеозапис. При відтворенні обстановки та обставин події безпосередньо або після його закінчення з урахуван­ням вимог статей 85 і 195 КПК складається протокол. Закон не указує, як повинна бути вирішена проблема, якщо для провадження відтворення обстановки та обставин події необхідне про­никнення в житло. Проте, враховуючи загальновизнаний міжнародно- правовий стандарт, що міститься в ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, положення ст. 30 Конституції Укра­їни, на проникнення в житло у разі потреби провадження в ньому від­творення обстановки та обставин події також необхідно одержати попереднє рішення суду.

48.

Принцип (від лат. ргіпсіро — основа, початок) у за-гальнонауковому розумінні — це основне, вихідне положення теорії, вчення, головне правило діяльності1.

Більш глибокі дослідження поняття, значення і системи (засад) кримінального процесу див у праці М. М. Ми-хеєнка, В. Т. Нора, В. П. Шибіко «Кримінальний процес України», В. Т. Маляренка «Конституційні засади кримінального судочинства»2.

Відповідно до цього, принципи кримінального процесу слід визначити як основи створення та спрямованості всієї системи відповідної галузі права, що найбільш повно відображають зміст кримінально-процесуального законодавства, тісно пов'язані з державною політикою в сфері кримінального судочинства, є загальними для всіх стадій кримінального процесу та здійснюють охоронну і регулятивну дію щодо всіх кримінально-процесуальних норм.

Розділ 8 Конституції! («Правосуддя») закріплює основні засади (принципи) кримінального процесу, що стосуються як організації, так і діяльності правосуддя1.

Принципи кримінального процесу, що закріплені в різних нормативних актах, можна класифікувати залежно від їх розташування. Досить поширеною є також позиція, щоб усі принципи судоустрою залучити до системи принципів кримінального процесу і не проводити між ними чіткого розмежування.

На нашу думку, найбільш доцільною є така диференціація принципів кримінального процесу:

загальноправові (конституційні);

спеціальні (міжгалузеві).

Загальноправові (конституційні) засади закріплені в Основному Законі та є підґрунтям для інших засад кримінального процесу. До таких засад належать законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини (презумпція невинуватості); змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов'язковість рішень суду (ст. 129 Конституції України). У Конституції закріплено також такі засади, як здійснення правосуддя виключно судами, провадження судочинства державною мовою; повага до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя, право на свободу та особисту недоторканність і недоторканність житла тощо.

Спеціальні (міжгалузеві) принципи застосовуються як у кримінальному, так і в цивільному судочинстві і використовуються при вирішенні справ. Такі принципи не суперечать Основному Закону і тому мають юридичне значення. Основними спеціальними (міжгалузевими) принципами є: здійснення правосуддя судом, рівність громадян перед законом та судом, незалежність судів та підпорядкування їх тільки закону, національна мова судочинства, гласність, публічність, безпосередність, усність, змагальність, всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи тощо.

49.

 Поняття принципів кримінального процесу та їх система

Published by Admin on Чт, 09/15/2011 - 17:49

Стаття 3 КонституціїУкраїнипроголошуєлюдину, їїжиттяіздоров' я, честьігідність, недоторканністьібезпекунайвищоюсоці­альноюцінністю, аутвердженняізабезпеченняправісвободлюди­ни — головнимобов'язкомдержави. Правова держава, таким чином, є формою обмеження влади правами і свободами людини, що висту­пають противагою всесиллю державної влади. Кримінально-процесуальне законодавство має розроблятися від­повідно до конституційних засад судочинства, які обумовлюють регу­лювання кримінально-процесуальних відносин таким чином, щоб здійснення прав і законних інтересів особи не ставилося у залежність від діяльності органів досудового розслідування чи суду і мало надій­ний механізм для реалізації правозахисту. Для цього правова держава повинна мати систему процедур, механізмів, інститутів, що гарантують захист суб'єктивних прав людини. Одним з таких регуляторів є принципи кримінального процесу. Найбільш поширеним у науці кримінально-процесуального права є розуміння їх як закріплених у законі визначальних, фундаментальних положень щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального процесу, які обумовлюють їх значення як засобу для захисту прав і свобод людини і громадянина, а також для врегулюван­ня діяльності органів та посадових осіб, які ведуть кримінальний про­цес. Загальна теорія права визначає принципи як засади, що виплива­ють із ідей справедливості та свободи, визначають загальну спрямова­ність і найістотніші риси чинної правової системи. Принципи кримінального судочинства мають наскрізний характер і діють у всіх стадіях кримінального процесу. Для кожної стадії харак­терне їх вираження певною мірою. Однак у стадії судового розгляду кримінальної справи всі принципи діють без обмежень. Значення принципів як норм вищого ступеня нормативності по­лягає перш за все у тому, що кожне рішення правозастосовника, яке приймається з порушенням їх вимог, повинно підлягати скасуванню, тобто дотримання принципів є гарантією винесення законних та об­ґрунтованих рішень, дотримання прав та законних інтересів особи у кримінальному судочинстві. Значну роль вони відіграють у ході подо­лання прогалин у законодавстві. Будучи ціннісними орієнтирами, принципи використовуються у разі правозастосування за аналогією; вносять упорядкованість при субсидіарному застосуванні норм права (цивільний позов у кримінальному процесі). Крім того, вони є вихід­ними положеннями для тлумачення окремих норм кримінально- процесуального права. Усі принципи кримінального процесу тісно пов'язані між собою, обумовлюють один одного, утворюють певну систему. Та чи інша множинність об'єктів може бути визнана системою лише за наявності системоутворюючих зв'язків, які забезпечують системі властивість цілісності. Системі права в цілому можуть бути притаманні зв'язки генетичні, структурні (зв'язки побудови), субординації, координації (взаємозв'язок), управління. Щодо системи принципів, то найбільш характерними для неї є зв'язки координації (взаємодії). Відносини доповнюваності прин­ципів, притаманні цій сфері правового регулювання, забезпечують у цілому не суперечливість системи. Зв'язок між принципами настільки безпосередній, що порушення одного неминуче тягне за собою пору­шення іншого. Так, недотримання принципу національної мови судо­чинства порушує принцип публічності, всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, забезпечення обвинуваче­ному права на захист. Ігнорування принципу безпосередності створює перепони для дії принципів гласності, змагальності і, кінець кінцем, обмежує одне з найприродніших прав людини — право на захист. Таким чином, дія принципів кримінального судочинства надає стабільності системі права в цілому, забезпечує достовірність і справедливість остаточного рішення у справі. Для осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, дотримання принципів є ви­могою закону. У юридичній літературі відсутня єдність поглядів вчених на сис­тему принципів кримінального процесу. Залежно від характеру норма­тивних актів, у яких закріплюються принципи, пропонується поділяти їх на конституційні (закріплені в Конституції України) та інші (закрі­плені в інші законах). Проте ця класифікація принципів здається фор­мальною, оскільки такий їх поділ штучно виокремлює конституційні принципи як головні, основні, а інші — як другорядні. Принципи тому і є найбільш узагальненими нормами, що вони однаковою мірою важ­ливі, незалежно від правового вираження та діапазону їх дії, тісно пов' язані між собою та мають однакову юридичну силу. Автори, що відстоюють іншу думку, зазначають наявність двояко­го роду принципів у кримінальному процесі — судоустрою та судо­чинства. До принципів судоустрою відносять ті, що визначають компетенцію різних ланок судової системи та вимог до організації самого суду. До принципів судочинства відносять ті засади, які пов'язані із встановленням правового статусу осіб у кримінальному процесі. Але слід зазначити, що судоустрійні принципи у криміналь­ному процесі не мають самостійного відокремленого значення, не діють за рамками кримінального процесу, а функціонують як засади кримінального судочинства, тобто є в тому числі принципами кримі­нального судочинства. На наш погляд, найбільш доцільною є класифікація принципів за­лежно від їх поширюваності на галузі права на загальноправові, за- гальнопроцесуальні та кримінально-процесуальні. Загальноправові принципи закріплені в Конституції України та відображені в галузевому законодавстві. Їх дія поширюється на всі галузі права. До них відносять: принципи верховенства права, спра­ведливості, рівності громадян та держави перед законом і судом, за­конності та ін. Загальнопроцесуальні принципи — це ті, що діють у всіх галузях процесуального права та закріплюють фундаментальні положення становища особи, забезпечують законність і ефективність відповідних процесуальних процедур. До них можна віднести принципи здійснен­ня правосуддя тільки судом; незалежності суддів та підкорення їх тільки законові; всебічного, повного й об' єктивного дослідження об­ставин справи; змагальності сторін; гласності судового розгляду спра­ви; безпосередності; національної мови судочинства. Кримінально-процесуальні принципи діють лише в межах кримі­нального процесу. До них слід віднести принцип особистої недотор­канності; забезпечення обвинуваченому права на захист; презумпції невинуватості; публічності.