15. 1. Основні напрями формування історичної свідомості учнів

Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.

Історична свідомість є складовою суспільної свідомості людини і як така несе в собі всі характерні особливості останньої. Одночасно, історична свідомість має й свої власні особливості. Предметом, на якому виникає історична свідомість, є історична реальність, історичний процес, явища, події, традиції. Історична свідомість є освоєння цієї реальності, її усвідомлення.

Отже, першою складовою історичної свідомості є знання. Історична свідомість є ні що інше, як історична пам'ять. В процесі осмислення історичної реальності формується ставлення людини до неї, до минулого, до історії. Ставлення включає в себе оцінку історії. Воно розглядається як елемент історичної свідомості й як підґрунтя до вироблення практичної мотивації діяльності людини у суспільстві, бачення нею свого майбутнього.

Таким чином, знання - ставлення - мотивація є тією формулою, яка в загальних рисах відображає структуру історичної свідомості.

На шкільному курсі історії України лежить відповідальність за формування історичної пам'яті, що є основою історичної свідомості і однією з найважливіших складових національної самосвідомості.

Історична свідомість школярів формується під впливом різноманітних факторів. Найбільш дієвими з них є фактори цілеспрямованого впливу: наука, освіта, виховання та культура. Школа - це, насамперед, соціальний інститут, що формує основи: історичної свідомості (дає історичні знання в системі, послідовності; учить підростаюче покоління аналізувати історичні явища й; факти, розкривати причинно-наслідкові зв'язки;, орієнтуватися в історичному просторі й часі).

У школі, коли учні ще не мають власної твердої життєвої позиції, учитель повинен навчити їх розбиратися в історичних подіях, оцінювати факти, робити висновки. При цьому педагог-історик не повинен схилятися до рівня агітатора або популіста й нав'язувати свою точку зору. Для цього в процес освіти потрібно вводити елементи наукового дослідження, за допомогою яких діти будуть самі приходити до аргументованих висновків.

Саме тому для формування історичного мислення й історичної свідомості в школі необхідні підручники нового покоління, засновані на принципах науковості й гуманістичної етики. Професійна історична наука поки тільки починає звертати свою увагу на викладання історії в школі.

Пріоритетними становляться ідеї формування і збереження національної свідомості та історичної пам'яті школярів, поваги до народних традицій, до рідної української землі.

1) Свідомість часу - це здатність розрізняти “колись" від “сьогодні" або “завтра" і минуле - від сьогодення або майбутнього. Діти вивчають ці розходження найпізніше в основній школі. Вони хочуть знати, як люди жили “раніше", як діти “раніше" грали або учні почували себе в школі або працювали. Вони пізнають і вчать, що “раніше" було інакше, ніж “сьогодні" або “завтра". Вони вчаться згадувати про те, що було “раніше”, думати про це, відкривати для себе “минуле”, співвідносити його з “сьогодні" і будувати плани на “завтра”. Вони довідаються й учать при цьому також, що раніше не в кожному випадку по їхніх критеріях і за критеріями інших людей було краще або гірше, а було саме інакше. При формуванні історичної свідомості часу мова йде не про заучування “історичних дат", а про досвід і пізнання змістовно наповненого часу й історичного часу. Це - умова здатності організовувати час, розвивати й підкреслювати перспективи часу (наприклад, розробляти плани на майбутнє з урахуванням минулого досвіду) і діяти політично грамотно й осмислено.

2) Свідомість дійсності означає здатність упорядковувати речі, людей або обставини як “дійсні" або “вигадані”. Саме у віці основної школи діти вчаться проводити розходження між вигаданою дійсністю і дійсністю, яка піддається перевірці. Вони прямо-таки наполягають на тому, щоб відрізняти дійсність від “просто" вигаданого, мнимого, фіктивного. Чи існує щось “по-справжньому" або це - сага, казки, міф і тим самим частково вигадане - от рушійне питання. При вивченні історії питання й відповідь виглядають небагато інакше й складніше. У випадку історичних персонажів або обставин діти більше не задовольняються розходженням “це є" або “цього немає". Історичних діячів або обставин більше немає, але раніше вони дійсно були - це піддається перевірці свідченнями того часу. При вивченні історії діти можуть довідатися, чи існував насправді зображений усно або намальований ансамбль осіб, речей або обставин, або існували тільки його частини. Діти вчать, що представлені як справжні усно або намальовані обставини й особи можна й треба критично перевіряти на їхній дійсний характер. Тим самим вони вчать “питання заднім числом”, які можуть бути надзвичайно важливі для історико-політичної освіти.

3) Свідомість історичності виражається в здатності проводити розходження між “мінливим" і “тривалим”. Протягом свого життя діти вивчають це розходження на більш-менш гіркому досвіді. Уже протягом короткого відрізка свого власного життя вони здобувають досвід, що речі, обставини й люди змінюються або можуть бути змінені їхніми власними діями, але також і досвід, що інше - обставини, структури влади, менталітет - надзвичайно тривалі й не піддаються зміні за бажанням. При вивченні історії цей життєвий досвід хронологічно заглиблюється й диференціюється. Минулі дії й страждання людей, змінюючись у часі, показують, чи були розумно погоджені, здійсненні, спрямовані на зміну або збереження наміри з умовами дій і які наслідки вийшли з тієї або іншої розумної або чисто волюнтаристичної позиції.

16. Формування національної свідомості на уроках історії України в сучасній школі Вивчення розвитку національної самосвідомості - одна з ключових проблем курсу національної історії. Ознайомлюючись з подіями та історичними постатями, учні мають змогу простежити складні шляхи боротьби народу за свою мову, культуру, за національну школу, за існування, в кінцевому рахунку, української нації з притаманними їй корінними рисами і відмінностями. Особливу роль у збереженні та розвитку національної самосвідомості завжди відігравали школа й учитель. Безумовно серед факторів, що найбільше впливають на формування національної свідомості учнів, важливе місце посідають гуманітарні предмети і насамперед історія України. У ході її вивчення формується історична свідомість людини, що є чи не найвизначальнішою складовою національної свідомості.¹ Формується людина - громадянин з високою національною гідністю, національним характером, складом мислення. Курс історії України покликаний донести до свідомості учнів розуміння того, що український народ сформувався історично, має свою самобутню культуру, свою державність, пройшов складний трагічний і героїчний шлях боротьби за рідну землю. У процесі отримання знань про свою Батьківщину, її минуле, про визначних людей, народні традиції та ідеали формуються історична пам'ять, патріотизм і громадянська позиція підростаючого покоління. Ніхто, напевно не буде заперечувати того, що навчання дітей історії - це перший ступінь формування духовної культури особистості, її прилучення до загальнолюдських гуманітарних цінностей, її громадянського та національного самоусвідомлення. Саме тому навчання історії нині набирає в Україні особливої ваги, й необхідно розробити такі історичні курси, принципи й методи навчання, які б дали бажані результати. На уроках вітчизняної історії вчитель виховує в учнів любов і повагу до минулого України, почуття національної гордості, гідності людини вільної держави, що в тривалій боротьбі відстояла свою незалежність, почуття відповідальності перед своїм народом. Сьогодні українські школи повертаються до національного виховання, яке є необхідною умовою формування національної самосвідомості. Хочеться, щоб цей процес відбувався повсякчасно, на уроках і в позаурочний час і в першу чергу під час вивчення вітчизняної історії. На нашу думку, формування національної самосвідомості учнів на уроках історії України необхідно здійснювати через вивчення: – історії виникнення української національної ідеї, ознайомлення зі спробами її реалізації; – історії розвитку української культури, історії рідного краю, історії складання української національної і державної символіки. – історії національно-визвольної боротьби українського народу за свою незалежність, за відновлення української державності; – життя і діяльності історичних діячів, в першу чергу борців за незалежність України; – історії української державності, її етнічної території; зовнішньополітичної діяльності державних утворень на території України.

21. Застосування наочності на уроках історії як метод навчання.

Як засвідчує практика, а також результати наукових досліджень наочність відіграє велику роль в процесі засвоєння учнями знань. На підставі безпосереднього сприйняття предметів або з допомогою зображень (наочності) в процесі навчання в учнів формуються образні уявлення і поняття про історичне минуле. Розглянемо класифікацію наочних засобів за їх змістом. До неї входять:

- монументальна наочність: монументальні історичні пам`ятники минулого та історичні місця;

- речові історичні джерела;

- спеціально виготовлена предметна наочність (макети, моделі, реконструкції предметів побуту, праці);

- образотворча наочність (учбові картини, репродукції);

- умовно-графічна наочність (схематичні малюнка, історичні учбові карти, аплікації, логічні схеми, графіки, діаграми, таблиці);

- технічні засоби навчання (учбові кінофільми, діафільми, відеофільми, компакт-диски (аудіо і комп`ютерні).

Предметна наочність створює зразки справжніх історичних пам`ятників. Вона дає можливість учням відчути колорит епох, “зануритися в історію”.

Важливе місце серед унаочнення займають учбові картини. Вони поділяються на типологічні, культурно-історичні і такі, що відображають конкретні події.

На уроці картина використовується з різною метою: як першопочаткове джерело знання або як зорова опора в розповіді вчителя; як ілюстративне доповнення розповіді або як засіб закріплення.

Для розкриття якого-небудь процесу демонструється відразу декілька картин, наприклад, щоб показати зміну архітектурних пам`ятників в різні періоди історії.

Послідовність роботи з картиною на уроці є такою:

1. Вчитель відкриває або вивішує картину в той момент, коли по ходу пояснення підходить до опису того, що зображено на ній.

2. Дає учням час для ознайомлення з картиною.

3. Починає розповідь, вказує місце і час дії.

4. Дає загальний опис обстановки, на фоні якої розгортається дія.

5. Виділяє деталі і конкретні особливості.

6. На завершення робить загальний висновок, вказує на суттєві ознаки.

Можлива і така форма роботи. Вчитель показує картину, а учні називають все, що на ній зображено; за завданням вчителя дають опис окремих елементів і картини в цілому; придумують для зображення осіб слова та інсценізують окремі сюжети картини; намагаються уявити, що було раніше того моменту, який зображено на картині, або пізніше.

Учбові картини можна застосовувати і з метою закріплення і узагальнення знань учнів.

Умовно-графічна наочність. Схематичний малюнок передає суттєві риси предмета, сприяє формуванню понять. За його допомогою вчитель розкриває явища в його логічній послідовності.

Для створення в учнів реалістичного образу у ряді випадків доцільним є співставлення схематичного зображення з ілюстрацією або фотографією. Так, розповідаючи про монументальні пам`ятники Стародавнього Єгипту, вчитель спочатку показує фотографію піраміди, а потім малює крейдою схему розрізу піраміди.

У поєднанні з малюнком можуть застосовуватися аплікації. Аплікації – це вирізані з картону і розмальовані зображення типових для епохи, яка вивчається предметів або представників різних суспільних груп.

Аплікації повинні з`являтися на дошці і змінювати одна одну в процесі викладу, допомагаючи розкрити важливі сторони фактів і послідовність розвитку подій. Поява кожної нової аплікації концентрує увагу учнів на конкретній дії, створює зоровий образ. Вони можуть спостерігати за ходом військових дій, усвідомити послідовність землеробських робіт, особливості ремісничого і мануфактурного виробництва.

На уроках в старших класах часто використовують таблиці, діаграми, графіки, логічні схеми. Останні являють собою креслення, яке відображає важливі ознаки, зв`язки і відносини історичних явищ. Вони використовуються для наочного порівняння різних історичних подій, показу тенденцій їхнього історичного розвитку, а також для узагальнення і систематизації історичних знань. Схеми дозволяють подати наочне зображення узагальнених уявлень, які допомагають учням засвоїти сутнісні ознаки історичних понять. Пояснюючи матеріал, вчитель послідовно записує на дошці зміст ланок і позначає зв`язки між ними. Поступовість відтворення схем полегшує їхнє розуміння. За допомогою схеми вчитель демонструє ланцюжок свої розмірковувань.

Щоб створити уявлення про простір і розташування країни, яка вивчається на карті земної кулі, застосовують одночасно історичну і географічну карти або загальну і тематичну. На них розташований один і той же об`єкт, але він зображений у різних масштабах. Навчання може йти від окремого до загального або від загального до окремого. У першому випадку вчитель демонструє історичну карту (окреме), потім по конфігурації суші і морів учні знаходять цю ж територію на фізичній карті півкуль (загальне). Вони переконуються в тому, що на історичній карті відображена менша частина земної поверхні. Її обриси вчитель наносить крейдою на фізичну карту, і учні ще раз порівнюють розташування річок і морів з контурами історичної карти.

Розвитку просторових уявлень учнів сприяє одночасне розташування карти і учбової картини. Картина ніби розкриває умовні позначення карти, створює уявлення про реальну місцевість і простір. Так, розповідаючи про завоювання монголів вчитель може поєднати показ по карті з описом місцевості і демонстрацією картини “Сухі степи”.

Методика навчання вимагає одночасної роботи з настінною картою і учнівським атласом. Працюючи із своїм атласом учні спочатку лише відтворюють дії вчителя. Потім по словесному опису знаходять об`єкт на своєму атласі.

Роль карт як джерела знань зростає в роботі із старшокласниками. Знаючи територію повстання учні визначають склад повстанців; співставляючи карти різних періодів, встановлюють основні територіальні зміни.

У результаті роботи з історичною картою учні повинні набути наступні знання і вміння:

Знати, що назва карти відображає тему і її основний зміст; що історична карта відображує дійсність у певний хронологічний період; на ній можуть бути зображені і різночасові події.

Уміти впізнавати і називати зображений на карті географічний простір; визначати послідовність і час, відображених на карті подій; правильно читати і описувати словами відображену на карті дійсність; передавати зміст карти географічними засобами; співставляти позначені на карті явища; порівнювати розміри територій; знаходити на карті і називати включені в легенду знаки; знаходити зображену на невеличкій карті територію на картах, які охоплюють великий простір; порівнювати віддалі на картах з відомими віддалями; виділяти зміни в території, нові риси в господарстві; застосовувати карту при аналізі причин і наслідків подій; аналізувати соціально-економічний і політичний розвиток народів світу; співставляти і систематизувати дані кількох історичних карт.