11.Структура предприятие

Структура підприємства - це його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів та систему зв'язків, підпорядкованості та взаємодій між ними. У практиці господарювання виділяють загальну, виробничу та організаційну структуру управління.

Структура підприємства визначається наступними основними факторами:

- розміром підприємства;

- галуззю виробництва;

- рівнем технології і спеціалізації підприємства.

Слід зазначити, що будь-якої стандартної структури не існує. Вона постійно коректується під впливом виробничо-економічної кон'юнктури, науково-технічного прогресу, соціальноекономічних процесів.

Основу діяльності кожного підприємства становлять виробничі процеси, які виконуються в певних підрозділах. Склад цих підрозділів і характеризує виробничу структуру підприємства. Виробничі підрозділи підприємства - цехи, ділянки, обслуговуючі господарства і служби (прямо чи опосередковано), що беруть участь у виробничому процесі. Зв'язки між ними взяті в сукупності складають його виробничу структуру.

Існує кілька принципів класифікації виробничих структур.

1 Залежно від підрозділу, на основі якого будується структура, розрізняють цехову, бехцеховую і Комбінатній виробничу структури. Цех - відокремлений в адміністративному відношенні ланка, що виконує певну частину загального виробничого процесу відповідно до внутрішньозаводської спеціалізацією. За характером своєї діяльності цехи поділяються на: основні, допоміжні, обслуговуючі та побічні.

До основних підрозділам відносяться цехи в яких виконується певна частина виробничого процесу по перетворенню сировини, матеріалів, напівфабрикатів в готову продукцію або здійснюється ряд стадій виробничого процесу для виготовлення якого-небудь виробу, тобто беруть участь у виготовленні продукції, призначеної для реалізації.

До допоміжних підрозділам відносяться цехи, що виготовляють продукцію, споживану всередині підприємства, або виконують роботи для власних потреб, наприклад, на машинобудівних підприємствах це ремонтні, інструментальні, енергетичні.

Обслуговуючі підрозділи (цехи) і господарства виконують роботу по обслуговуванню основного і допоміжного виробництва (транспортування і зберігання сировини, напівфабрикатів, готової продукції). До них відносяться складське господарство, транспортні цехи, санітарно-технічні пристрої, служба озеленення. У практиці роботи промислових підприємств деякі обслуговуючі цехи (наприклад, транспортний) відносять до допоміжного виробництва. Однак не слід змішувати обслуговуючі процеси (транспортування, зберігання, контроль) з виробництвом продукції для власних потреб підприємства.

Побічні цехи та підсобні господарства займаються, як правило, переробкою та використанням відходів основного виробництва. До них відносяться цехи виробництва товарів народного споживання, тарний, будівельний, відгодівельні пункти. Крім цехової організації виробництва існує і безцехову виробнича структура. її сутність полягає в тому, що вона характерна для підприємств з відносно простим виробничим процесом і основою її побудови є виробничі ділянки, на яких виконуються технологічні однорідні роботи, або виробляється однотипна продукція.

На великих підприємствах кілька однорідних цехів можуть бути об'єднані в корпус. У цьому випадку корпус стає основним структурним підрозділом підприємства. Така виробнича отримала назву корпусних. Різні виробництва, що складаються з декількох однорідних цехів.

На підприємствах, де здійснюються багатостадійні процеси виробництва, характерною ознакою яких є послідовність процесів переробки сировини (хімічна, текстильна промисловість) використовується виробнича структура. Її основу складають підрозділи, які виробляють закінчену частину готового продукту (чавун, сталь, прокат і т.д.).

2 За формою та виникнення основних цехів всі підприємства можуть бути класифіковані на:

а) технологічно спеціалізовані, коли виконуються певні технологічні операції (наявність ливарного, ковальсько-штампувального, механічного, складального цехів). Технологічна структура використовується переважно на підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва з різноманітною та нестійкою номенклатурою продукції;

б) предметно спеціалізовані, коли випускається конкретний продукт (предмет). При предметної структурі основні цехи підприємств, їхні ділянки будуються за ознакою виготовлення кожним з них певного виробу або який-небудь з його частин або певної групи деталей. Предметна структура використовується на підприємствах великосерійного та масового виробництва з обмеженою номенклатурою та значними обсягами продукції;

в) змішані, т. передбачають як поєднання технологічної так і предметної спеціалізації.

3 В залежності про наявності основних і допоміжних процесів розрізняють підприємства з комплексною та спеціалізованою структурою виробництва. Підприємства з комплексною виробничою структурою мають всю сукупність основних та допоміжних цехів, а зі спеціалізованою структурою - лише їх частину.

При цьому підприємства з спеціалізованою структурою поділяють на:

- підприємства механоскладального типу, які випускають продукцію з деталей. вузлів і агрегатів, що виготовляються на інших підприємствах;

підприємства заготовленого типу, що спеціалізуються на виробництві заготовок;

- підприємство спеціалізоване на виробництві окремих деталей.

Формування виробничої структури здійснюється під впливом багатьох факторів. Головним з них є: виробничий профіль підприємства; обсяги виробництва продукції; рівень спеціалізації; місцезнаходження підприємства.

Побудова раціональної виробничої структури підприємства здійснюється в наступному порядку:

- встановлюються число цехів, учасників підприємства, їх потужність у розмірах, забезпечують заданий випуск продукції;

- розраховуються площі для кожного цеху і складу, визначається просторові розташування в генеральному плані підприємства;

- плануються всі транспортні зв'язки всередині підприємства, необхідні впливу комунікацій;

- намічаються найкоротші маршрути пересування предметів праці по ходу виробничого процесу.

До складу будь-якого підприємства входять не тільки виробничі підрозділи, а й відділи апарату управління, організації культурно-побутового призначення. Тому поряд з виробничою існує загальна структура підприємства. Типова загальна структура підприємства зображена на малюнку 1.2.1.

Підприємство очолює директор. Він здійснює керівництво підприємством у цілому.

Першим заступником директора є головний інженер. Він керує науково-дослідними та експериментальними роботами, безпосередньо відповідає вдосконалення техніки і технологи виробництва.

Економічну службу на підприємстві очолює головний економіст (заступник директора з питань економіки). Він відповідає за організацію планової роботи підприємства. Відділи, які знаходяться у його підпорядкуванні, здійснюють контроль за виконанням завдань, проводять аналіз діяльності підприємства. У його компетенції також вирішення фінансових питань, організації праці та заробітної плати.

Головним завданням начальника виробництва є забезпечення виконання планів підприємства. З цією метою начальник виробництва та виробничий відділ, який знаходиться у його підпорядкуванні, розробляють оперативні плани випуску продукції для кожного цеху, забезпечують ритмічну роботу, здійснюють контроль і регулювання виробничого процесу.

Маркетингові функції вивчення попиту, ринків збуту, реклами, а також матеріально-технічного забезпечення виробництва покладаються на заступника директора з комерційних питань.

Заступник директора з кадрів і соціальних питань відповідає за реалізацію кадрової політики підприємства.

12.Сущнось і функції процесом управління Необхідність управління. Відповідно до основних положень теорії систем будь-який суб'єкт, явище чи процес (включаючи підприємство) можна розглядати як систему.Під системою розуміють сукупність взаємозв'язаних в одне ціле елементів.Елемент системи - це частина цілого, яка в процесі аналізу не підлягає поділу на складові. Отже, будь-яка система: по-перше, складається з двох або більшої кількості елементів; по-друге, кожний елемент системи має властиві лише йому якості; по-третє, між елементами системи існують зв'язки, за допомогою яких вони впливають один на одного; по-четверте, система не може існувати поза часом і простором. Система має часову сутність (її склад може бути визначений у кожний даний момент), а також свої межі та навколишнє середовище. Перша особливість підприємства як системи полягає в його відкритості, тобто підприємство може існувати тільки за умови активної взаємодії із зовнішнім середовищем (рис. 3.1.). Воно "вибирає" із проміжного та загального зовнішнього середовища основні фактори виробництва, а потім, перетворюючи їх в продукцію (товари, послуги, інформацію) та відходи, передає знов у зовнішнє середовище.Умовою життєздатності системи є корисний (вигідний) обмін між "входом" і "виходом". Інша особливість підприємства як системи: воно є штучною системою, створеною людиною заради своїх власних інтересів, передовсім спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є поділ праці. Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну і вертикальну. Перша - це поділ трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів підприємства, що виконують окремі частини загального трансформаційного процесу. Оскільки роботу на підприємстві поділено між підрозділами та окремими виконавцями, хтось повинен координувати їх дії, щоб досягти загальної мети діяльності. Тому об'єктивно виникає потреба у відокремленні управлінської праці від виконавчої. Таким чином, необхідність управління пов'язана з процесами поділу праці на підприємстві. Управління, яке (в широкому розумінні) є діяльністю, що забезпечує координацію роботи інших людей (трудових колективів), також є складною системою.Диференціація та координація управлінської праці, формування рівнів управління здійснюються за допомогою вертикального поділу праці. Функції управління. Підприємства різняться між собою за розмірами, сферами діяльності, технологічним та іншим параметрам, проте всі вони як системи мають і певні спільні риси (характеристики), серед яких, в першу чергу, потрібно назвати функції управління - об'єктивно зумовлені загальні напрямки або сфери діяльності, сукупність яких забезпечує ефективне кооперування спільної праці. Для з'ясування природи й сутності кожної з них необхідно розглянути механізм функціонування найбільш найпростішої штучної системи (рис. 3.2). Структура цієї моделі містить два елементи: елемент U - керуючий; елемент Е - виконавчий. Керуючий елемент сприймає: через вхідний канал імпульс із зовнішнього середовища (Y1); через канал зворотного зв'язку імпульси, що стосуються його власного стану (X1) та стану структури системи (Х2). На основі сприйнятих імпульсів керуючий елемент починає функціонувати. Спочатку він визначає конкретне (кількісне) значення вихідного параметра Y2, тобто формулює мету діяльності системи. Потім він виробляє імпульс Х3 і надсилає його виконавчому елементу (ефектору). Цей імпульс має характер команди. На блок-схемі показано, що ефектор сприймає також імпульси Z1із зовнішньої сфери. Це так звані перешкоди, що заважають досягненню мети управління. Під впливом команди керуючого елемента та зовнішніх перешкод ефектор починає функціонувати. Результат його діяльності - вихідний імпульс Y2. Але перш ніж надіслати його у зовнішнє середовище, ефектор інформує керуючий елемент про виконання отриманої команди Х2через канал зворотного зв'язку. Погоджуючи прийняту від ефектора інформацію з визначеною метою діяльності системи, керуючий елемент знову починає функціонувати. Якщо результати діяльності ефектора збігаються з метою, то ефектор одержує команду надіслати вихідний імпульс Y2 у зовнішнє середовище. В разі неспівпадання управляючий елемент виробляє нові команди, якими спрямовує дії ефектора. Отже, у структурі системи керуючий елемент виконує цілком конкретні функції. По-перше, він визначає мету функціонування. Оскільки однією і тією ж мети можна досягти різними способами, керуючий елемент повинен вибрати один з них. При цьому під способом досягнення мети розуміють розробку алгоритму трансформаційного процесу, тобто визначенні впорядкування операцій, які повинні виконати члени трудового колективу для досягнення мети. Це означає, що керуючий елемент виконує функцію планування - процесу визначення мети діяльності, передбачення майбутнього розвитку та поєднання колективних (індивідуальних) завдань для одержання очікуваного загального результату. По-друге, кожна операція трансформаційного процесу повинна мати свого носія, тобто виконуватися певним елементом даної системи. Таким чином, реалізація трансформаційного процесу передбачає також і визначення того, хто саме повинен виконувати ту чи іншу конкретну операцію і як виконавці мають взаємодіяти між собою. Ці процеси характеризують сутність організації як функції управління.Організація - це процес формування структури системи, розподіл завдань, повноважень і відповідальності між працівниками фірми для досягнення загальної мети її діяльності. По-третє, ефектор у системі займає підпорядковане становище, причому, під час протікання трансформаційного процесу він може відмовитися виконувати свої обов'язки, визначені планом. Тому для досягнення поставленої мети керівник будь-якого рівня має не тільки спланувати та організувати роботу, а й змусити людей її виконувати. Для цього необхідно створити умови, за яких виконавці відчували б що вони можуть задовольнити свої потреби тільки тоді, коли буде забезпечено досягнення цілей підприємства. Це означає, що керуючий елемент має виконувати належним чином функцію мотивації. Мотивація - це, власне, і є процес спонукання членів трудового колективу до спільних узгоджених дій, для досягнення поставленої мети. По-четверте, для того, щоб запобігти появі зовнішніх перешкод і можливих відхилень від очікуваних результатів діяльності системи, керуючий елемент повинен встановлювати параметри діяльності ефектора, вимірювати досягнуті результати роботи, порівнювати їх із запланованими, при необхідності - коригувати діяльність, накопичувати для вдосконалення планування. Саме цим можна пояснити необхідність виконання управляючим елементом контролюючих функцій. Ці чотири основні функції ті сно пов'язані між собою в єдиному процесі управління.Погане планування чи недосконала організація, так само як і слабка мотивація праці або незадовільний контроль, негативно впливають на результати діяльності фірми в цілому. З урахуванням цього важливо наголосити, що управління підприємством відображає сукупність взаємозв'язаних процесів планування, організації, мотивації і контролю, які забезпечують формування та досягнення, цілей підприємства. 13. Методи управління діяльністю підприємств   Поняття і класифікація методів управління. Практична реалізація функцій управління здійснюється за допомогою системи методів управління. Привести в дію організовану систему, щоб отримати необхідний результат, можна лише через вплив на неї керуючого органу чи особи. При цьому необхідні певні інструменти погодженого впливу, які й забезпечують досягнення поставлених цілей. Такі інструменти прийнято називати методами управління. Методи управління - це способи впливу на окремих працівників і трудові колективи в цілому, які необхідні для досягнення мети фірми (підприємства, організації). Управління фірмою (підприємством, організацією) спрямоване на людей, коло їхніх інтересів, перш за все матеріальних. Тому основою класифікації методів управління є внутрішній зміст мотивів, яке покладено в основу виробничої або іншої діяльності людини. За своїм змістом мотиви діяльності можна поділити на матеріальні, соціальні та мотиви примусового характеру. Відповідно до цього розрізняють економічні, соціально-психологічні та організаційні методи управління. Змістовна характеристика методів управління. Всі названі методи управління органічно взаємопов'язані і використовуються не ізольовано, а комплексно. Однак провідними треба вважати саме економічні методи. Організаційні методи створюють передумови для використання економічних методів. Соціально-психологічні методи доповнюють організаційні та економічні і створюють у сукупності необхідний арсенал засобів управління діяльністю підприємства. 1. Економічні методи управління - це такі методи, які реалізують матеріальні інтереси людини, пов'язані з його участю у виробничих процесах (будь-який інший діяльності), шляхом використання товарно-грошових відносин. Ці методи мають два аспекти реалізації. Перший аспект характеризує процес управління, зорієнтований на використання створеного, на загальнодержавному рівні економічного сегмента зовнішнього середовища. Сутність цього аспекту: формування системи оподаткування суб'єктів господарювання; визначення дієвої амортизаційної політики, що забезпечує оновлення (відтворення) матеріальних і нематеріальних активів підприємства; встановлення державою мінімального рівня заробітної плати та пенсій і т. п. Другий аспект економічних методів управління пов'язаний з управлінським процесом, орієнтованим на використання різноманітних економічних важелів, таких як фінансування, кредитування, ціноутворення, штрафні санкції тощо 2. Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини. Рівень сучасного виробництва, зростання загальноосвітнього та професійно - кваліфікаційного рівня працівників є причиною істотних змін системі ціннісних орієнтацій і в структурі мотивації трудової діяльності людей. Традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають своє пріоритетне стимулюючий вплив. Все більшу значимість набувають такі чинники, як змістовність і творчий характер праці, можливості прояву ініціативи, суспільне визнання, моральне заохочення тощо Тому розуміння закономірностей соціальної психології та індивідуальної психіки працівника є необхідною умовою ефективного управління виробництвом чи будь-яким іншим видом діяльності. Практична реалізація соціально-психологічних методів управління здійснюється за допомогою різних способів соціального орієнтування та регулювання, групової динаміки, вирішення конфліктних - ситуацій, гуманізації праці тощо 3. Організаційні методи управління базуються на мотивах примусового характеру.Їх існування й практичне застосування зумовлене зацікавленістю людей у ​​спільній організації праці. Організаційні методи управління - це комплекс способів і прийомів впливу на працівників, заснованих на використанні організаційних відносин та адміністративній владі керівництва. Всі організаційні методи управління поділяються на регламентні й розпорядчі. Зміст регламентних методів полягає у формуванні структури та ієрархії управління, делегуванні повноважень і відповідальності певним категоріям працівників фірми, визначенні орієнтирів діяльності підлеглих, наданні методичної інструктивної та іншої допомоги виконавцям. Розпорядчі методи управління охоплюють поточну (оперативну) організаційну роботу і базуються, як правило, на наказах керівників підприємств (організацій). Вони передбачають визначення конкретних завдань для виконавців, розподіл цих завдань між ними, контроль виконання, проведення нарад з питань поточної діяльності фірми (підприємства, організації). Професійно вміле застосування економічних, соціально-психологічних та організаційних методів управління в більшості випадків забезпечує достатньо ефективне господарювання. 15) Вищі органи державного управління підприємствами та організаціями

Система державного управління суб’єктами господарювання. Окрім внутрішніх органів управління підприємствами та організаціями, існують вищі органи загальнодержавного управління всіма суб’єктами господарювання. Формування і функціонування таких органів управління є об'єктивно необхідними й доцільними, оскільки зумовлюються наявністю широкого кола управлінських рішень, прийняття та практична реалізація яких перебувають поза і можливостями та компетенцією самих підприємств і організацій.

Президент України як глава держави в рамках повноважень, визначених Конституцією України, керує всіма сферами діяльності суспільства, включаючи економіку. З цією метою він видає відповідні укази й розпорядження, проводить ділові зустрічі та наради з посадовими особами відповідного рівня, здійснює робочі поїздки в регіони (області, міста), відвідує ті або ті підприємства (організації). Певні управлінські рішення приймає також глава адміністрації Президента. Верховна Рада (парламент) України бере участь в управлінні економікою, окремими її сферами і галузями опосередковано, через формування необхідної законодавчої бази.

Центральну виконавчу владу держави репрезентує Кабінет Міністрів України, який практично реалізує соціально-економічну політику країни, координує та спрямовує діяльність конкретних ланок національної економіки через відповідні центральні органи виконавчої влади — міністерства, державні комітети, комітети, агентства, інші установи.

Центральними органами виконавчої влади, керівники яких входять безпосередньо до складу Кабінету Міністрів України та які утворюють систему державного управління суб'єктами господарювання (діяльності), є конкретні міністерства, комітети та інші центральні відомства.

Основними складовими елементами чинної системи загальнодержавного управління сферою економіки служать галузеві та функціональні міністерства.

Будь-яке міністерство очолює міністр, який має кількох заступників (здебільшого один з них є першим).

До складу органів управління міністерства входять департаменти (управління) та відділи, які керують підприємствами (організаціями) з певних питань у межах своєї компетенції.

Важливим робочим органом міністерства є колегія, членами якої є міністр, заступники міністра, начальники (керівники) основних департаментів і відділів. У складі міністерства виокремлюються необхідні функціональні департаменти: планово-економічний, технічний, маркетингу, зі зв'язків із зарубіжними країнами, фінансовий, праці й заробітної плати, виробничо-диспетчерський, центральна бухгалтерія тощо.

Організація та взаємодія центральних органів виконавчої влади.

Виробничо-господарську та іншу діяльність окремих підприємств (організацій) чи їхніх інтеграційних утворень координують функціональні й галузеві міністерства, комітети та інші центральні органи виконавчої влади. Існує відповідна схема організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади. Передовсім назвемо міністерства, керівники яких входять до складу Кабінету Міністрів України: • Міністерство аграрної політики України; • Міністерство внутрішніх справ України; • Міністерство екології та природних ресурсів України; • Міністерство економіки України; • Міністерство палива та енергетики України; • Міністерство закордонних справ України;• Міністерство культури і мистецтв України; • Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; • Міністерство оборони України; • Міністерство освіти і науки України;• Міністерство охорони здоров'я України; • Міністерство праці та соціальної політики України; • Міністерство транспорту України; • Міністерство фінансів України; • Міністерство юстиції України.

До вищих органів державного управління підприємствами (організаціями) належать також державні комітети та інші центральні органи, статус яких прирівнюється до статусу Державного комітету України: • Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України; • Державний комітет України по водному господарству; • Державний комітет України по земельних ресурсах; • Державний комітет України з енергозбереження; • Державний комітет лісового господарства України; • Державний комітет промислової політики України;• Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України; • Державний комітет статистики України; • Національне космічне агентство України; • Державне казначейство України.

Крім того, функціонують центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Такими є: • Антимонопольний комітет України;• Державна податкова адміністрація України; • Державна митна служба України; • Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва; • Національна комісія регулювання електроенергетики України; • Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України; • Фонд державного майна України; • Служба безпеки України.

Конкретні функції, що їх виконують центральні органи державного управління, визначено здебільшого їхньою назвою. Пояснення здійснюваних функцій потребують лише деякі центральні органи управління, зокрема:

• Міністерство економіки - визначає головні напрями економічної політики держави, спрямовує зовнішньоекономічну діяльність і торгівлю;

• Фонд державного майна - проектує й реалізує щорічні програми приватизації державних підприємств (організацій);

• Державне казначейство - розробляє й реалізує плани фінансування переважно організацій, діяльність яких здійснюється за рахунок державного бюджету;

Треба знати також і ті центральні органи виконавчої влади, Діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів:

• через Міністра екології та природних ресурсів України: Держкомітет України по водному господарству; Держкомітет України по земельних ресурсах; Держкомітет лісового господарства України.

• через Міністра економіки України: Держкомітет будівництва, архітектури та житлової політики; Держкомітет України енергозбереження; Держкомітет промислової політики України; Держкомітет стандартизації, метрології та сертифікації України;

• через Міністра фінансів України: Головне контрольно-ревізійне управління; Державне казначейство України.

17.Загальна характеристика продукції (послуг)

Поняття та класифікація продукції. У процесі виробництва людина взаємодіє з певними засобами виробництва і створює конкретні матеріальні блага. Отже, останні є продуктами праці, тобто споживною вартістю, речовиною природи, пристосованою людиною за допомогою знарядь праці до своїх потреб. Результат праці здебільшого матеріалізується у вигляді конкретного продукту (продукції, виробу). Продукція, що виготовляється, протягом певного часу перебуває на різних стадіях технологічного процесу і з огляду на це називається незавершеним виробництвом, напівфабрикатом чи готовим для споживання продуктом (виробом). Ясна річ, що в промисловому виробництві результатом (продуктом) праці є продукція, на підприємствах транспорту — відповідний обсяг виконаної роботи (перевезених вантажів або пасажирів на ту чи ту відстань), а в установах зв'язку та банках — надані юридичним і фізичним особам послуги. Іноді продукт праці є водночас і виробленою продукцією, і виконаною роботою, і наданою послугою (наприклад, полагоджені годинник, телевізор, холодильник, взуття тощо). Загальновідомо, що більшість продуктів праці є придатною для різних сфер і способів використання в народному господарстві. Збіжжя, наприклад, може бути сировиною для виробництва борошна, виготовлення пива чи горілки, може використовуватись як корм для худоби чи посівний матеріал. Продукт праці, що існує в готовій для споживання формі, може стати сировиною для виробництва іншого продукту (наприклад, виноград — для виготовлення виноградного соку, вина). Чи стане конкретна споживна вартість засобом виробництва або кінцевим предметом споживання, цілком залежить від її функції та місця в процесі праці. Предмети праці, що підлягають обробці в процесі виробництва і змінюють свою форму, перетворюються на продукти праці, котрі розподіляються на засоби виробництва та предмети споживання; стосовно суспільного виробництва в цілому вони називаються продукцією відповідно І та II підрозділів, а у промисловості — продукцією груп «А» і «Б». Засоби виробництва, у свою чергу, поділяються на засоби праці та предмети праці, а предмети споживання — на продовольчі і непродовольчі товари. Такий поділ продукції класифікує її за ознакою економічного призначення. Зрештою для загальної характеристики продукції (роботи, послуг) практичне значення має застосування системи вимірників її (їхнього) обсягу. Вимірники обсягу продукції. За умов товарного виробництва та ринкової економіки виготовлена продукція, виконана робота або надана послуга є товаром, котрий має не лише споживну вартість, а й вартість (мінову вартість). Для постійного й повного задоволення потреб ринку планування та облік товарів, що їх виготовляють на продаж, здійснюється в натуральних (фізичних) і вартісних (грошових) вимірниках. Важливо зважити на те, що міру задоволення потреб ринку можна охарактеризувати, виходячи насамперед із показників обсягу товарів певної номенклатури та асортименту в натуральному вигляді. Номенклатура продукції — це перелік найменувань виробів, завдання з випуску яких передбачено планом виробництва продукції. Асортимент — це сукупність різновидів продукції кожного найменування, що різняться за відповідними техніко-економічними показниками (за типорозмірами, потужністю, продуктивністю, дизайном тощо). Номенклатура і товарний асортимент включають стару продукцію, попит на яку зберігається, а також нову продукцію, дослідні зразки принципово нових виробів. Вимірниками обсягу продукції в натуральному виразі є конкретні фізичні одиниці — штуки, тонни, метри тощо. У практиці планування та обліку обсягу продукції іноді використовують умовно-натуральні (наприклад, умовні банки консервів, умовні листи шиферу, штуки цегли) і подвійні натуральні показники (наприклад, виробництво сталевих труб може вимірюватися тоннами та метрами, тканин — погонними і квадратними метрами). Обсяг продукції у вартісному виразі на більшості підприємств різних галузей виробничої сфери визначається показниками товарної, валової, чистої продукції. Товарна продукція є практично скрізь застосовуваним вартісним показником, що дає змогу підсумовувати виготовлення різних видів продукції і завдяки цьому визначати загальний обсяг виробництва на тому чи тому підприємстві, а також обчислювати низку макроекономічних та узагальнюючих похідних показників розвитку народного господарства. Це, власне, загальна вартість усіх видів готової продукції, напівфабрикатів, робіт і послуг виробничого характеру, призначених на продаж або для реалізації різним споживачам. Показник валової продукції, окрім елементів, які входять до складу товарної продукції, включає також зміну залишків незавершеного виробництва протягом розрахункового періоду, вартість сировини й матеріалів замовника та і деякі інші елементи залежно від галузевих особливостей виробничої діяльності підприємства. Причому динаміка залишків незавершеного виробництва враховується лише на тих підприємствах машинобудування та металообробки, де тривалість виробничого циклу для переважної більшості видів продукції перевищує два місяці. Слід також знати, що обсяг товарної і валової продукції виробничого об'єднання, у складі якого підприємства або інші виробничі ланки перебувають на самостійному балансі, визначається підсумовуванням відповідних показників цих підприємств (ланок). З метою більш повної характеристики динаміки виробництва продукції та показників його ефективності (передовсім продуктивності праці) за складання виробничої програми підприємства роблять також розрахунки чистої продукції. За вихідну базу для її обчислення беруть обсяг товарної продукції, з вартості якої виключають матеріальні витрати й суму амортизаційних відрахувань, тобто вартість так званої уречевленої праці, елімінуючи вплив останньої на величину загальної вартості продукції, що її виробляє підприємство. За економічним змістом показник чистої продукції відбиває наново створену на підприємстві вартість і завдяки цьому характеризує результати використання саме власного трудового потенціалу. Відтак показник чистої продукції доцільно застосовувати для об'єктивної оцінки рівня ефективності виробничо-господарської діяльності підприємства. Проте міру задоволення ринкового попиту на ту чи ту продукцію відбиває не обсяг її виробництва в натуральному й вартісному виразі, а обсяг фактично реалізованих (проданих) виробів. З огляду на цю важливу обставину варто визначити й контролювати також планові (очікувані) та фактичні обсяги реалізованої продукції. Плановий (очікуваний) показник реалізованої продукції визначають виходячи з передбаченого виробничою програмою підприємства на відповідний рік обсягу товарної продукції, з урахуванням зміни залишків, нереалізованих на початок і кінець розрахункового періоду, а фактичний — після оплати споживачем (замовником) вартості продукції та надходження відповідних грошових сум на банківський рахунок постачальника. 18.Маркетинг — це виробничо-комерційна діяльність підприємства, спрямована на виявлення та задоволення потреб у його продукції (послугах) через продаж її на ринку з метою одержання прибутку. Маркетинг як різновид діяльності необхідної за умов ринкової економіки, виконує такі функції: – вивчення ринку, його структуризація (сегментування), аналіз і прогнозування попиту; – вибір сегментів ринку, прийнятних для підприємства; – визначення номенклатури та асортименту продукції для ринку; – розробка стратегії виходу на ринок і реакції на дії конкурентів; – реклама, збут та його стимулювання; – політика ціноутворення. Об’єктом маркетингу є комплекс «потреби — товар — ціна — реклама — збут». Центральне місце в цьому комплексі належить товару, — тобто всьому такому, що продається з метою задоволення певних потреб (продукція, послуги, ресурси, ідеї тощо). Маркетинг підприємства ґрунтується на таких принципах: – орієнтація усіх сфер діяльності підприємства на задоволення потреб покупців із метою продажу продукції одержання прибутку; – цілеспрямований та активний вплив на попит, його розвиток; – гнучке реагування виробництва на зміну потреб і попиту покупців, оперативне пристосування до цих змін; – використання ціноутворення як механізму реагування і впливу на кон’юнктуру ринку; – вибір ефективних форм і методів доставки, реклами та продажу продукції; – підтримування творчої атмосфери серед працівників, причетних до маркетингової діяльності, заохочення їхньої активності (ініціативи) щодо прийняття маркетингових рішень. Найважливішим розділом плану господарської діяльності й розвитку будь-якого підприємства є його виробнича програма (план виробництва продукції), тобто конкретна сукупність завдань щодо обсягу виробництва продукції визначеної номенклатури та асортименту, а також належної якості, на певний календарний період (місяць, квартал, рік, кілька років). Оскільки продукція завжди відтворюється в натуральній і вартісній формах, то виробнича програма підприємства має дві складові: перша — обсяг виробництва в натуральних вимірниках; друга — вартість обсягу виробництва продукції. З урахуванням цього здійснюються розробка і формування виробничої програми (рис. 14. 2). Рис. 14.2. Схема формування виробничої програми підприємства. Кожне підприємство розробляє свою виробничу програму самостійно, використовуючи: вихідні дані про виявлений у процесі вивчення ринку попит; портфель замовлень на продукцію та послуги інших споживачів, що відображає його постійні прямі господарські зв’язки; державні контракти (державне замовлення), які передбачають не лише конкретну їхню величину, а й гарантоване державою забезпечення оплати поставок і необхідних бюджетних асигнувань. Окрім видачі підприємству обґрунтованих державних контрактів (державного замовлення) на виготовлення і продаж суспільно важливих видів продукції, будь-яке інше пряме втручання держави в процеси господарювання, що базується на ринкових відносинах, є недопустимим. Економічне обґрунтування виробничої програми підприємства з огляду на її забезпечення необхідними трудовими, матеріальними та інвестиційними ресурсами в цілому зводиться до визначення загальної потреби в них та ефективного їхнього використання*. 19. При створенні готового продукту потрібні різного роду матеріальні ресурси. Підприємства, випускаючи різноманітну по видах продукцію, споживають при їх виробництві широку номенклатуру матеріалів. Велика роль в поліпшенні використання матеріальних ресурсів підприємств належить системі матеріально-технічного забезпечення (МТО) виробництва. Основною метою раціональної організації матеріально-технічного забезпечення виробництва є своєчасне задоволення потреб виробництва в матеріалах з максимально можливою економічною ефективністю. Вона співпадає з метою постачальницької логістики. Для досягнення цієї мети необхідно вирішити цілий ряд завдань : виявити номенклатуру споживаних у виробництві матеріальних ресурсів; забезпечити точну відповідність між кількістю постачань і потребами в них; витримувати обгрунтовані терміни закупівлі матеріалів і напівфабрикатів; дотримувати вимоги виробництва за якістю матеріалів; забезпечувати своєчасну доставку матеріалів у виробничі підрозділи і на робочі місця (рішення цієї задачі забезпечується за рахунок координації і інтеграції робіт по матеріально-технічному забезпеченню виробництва, раціональній організації складського і транспортного господарств поліграфічного підприємства). Зміст робіт, що виконуються для їх реалізації в ході матеріально-технічного забезпечення виробництва на підприємствах, : Планування: Визначення потреби усіх видів матеріальних ресурство для виробництва продукції; Планування періодичності відновлення виробничих запасів; Розрахунок оптимальної величини виробничих запасів; Нормування витрати матеріалів; Встановлення оптимальних господарських зв'язків з постачальниками матеріалів; Розробка графіків постачання МР у виробничі підрозділи Організація: Укладення господарських договорів з постачальниками і організація доставки МР на склади поліграфічного підприємства; Організація складування і зберігання матеріалів на підприємстві; Організація доставки МР у виробничі підрозділи Облік, контроль і аналіз : Своєчасне заповнення лімітних карт, групових і разових вимог на відпустку матеріалів із складу; Kонтроль дотримання термінів постачань матеріалів на підприємство; Kонтроль якості матеріальних ресурсів на момент доставки його на поліграфічне підприємство; Аналіз оптимальності вибору господарських зв'язків з постачальниками; Kонтроль і аналіз рівня виробничих запасів, виявлення наднормативних запасів; Аналіз виконання лімітів і норм витрачання матеріалів 20. Світове управління підприємствами різних форм власності опирається на прогнозування розвитку фірми (організації), тому для української дійсності велике значення має дослідження прогнозування і використання в ринкових умовах. Багато з припущень, по яких орієнтується керівник, відносяться до умов майбутнього, над якими керівник не має ніякого контролю. Однак ці припущення необхідні для багатьох операцій планування. Отже, чим точніше керівник зможе передбачити зовнішні і внутрішні умови майбутнього, тим вище ймовірність досягнення запланованих результатів. Прогноз (від гр. Prognosis - передбачення) означає спробу визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Процес складання розробки (прогнозу) називається прогнозуванням. Прогнозування розвитку підприємства - це процес наукового обгрунтування можливих кількісних та якісних змін його стану в майбутньому, а також альтернативних способів досягнення очікуваного стану. Процес прогнозування завжди базується на певних принципах. Основними з них є: Цілеспрямованість; Системність; Наукова обгрунтованість; Багаторівневий опис; Інформаційна єдність; А декватність об'єктивним закономірностям розвитку; Послідовне розв'язування невизначеності; Альтернативність. Система методів прогнозування формується за допомогою фіксування можливих і структурованих за певними ознаками методів розробки прогнозів майбутнього стану (рівня розвитку) того чи іншого суб'єкта господарювання. Класифікація основних економічних методів прогнозування наведена на рис.4. Прогнозування - це метод, в якому використовується як накопичений в минулому досвід, так і поточні припущення стосовно майбутнього з ціллю його визначення. Якщо прогнозування виконано якісно, результатом стане картина майбутнього, яку можна використовувати як основу для планування.