82. Юридичні факти в конституційному праві: Поняття та види.

Юридичні факти класифікуються за різними підставами. Найбільш розповсюдженим критерієм класифікації є вольова ознака. Відповідно з цим всі юридичні факти поділяються на дії і події. Дії являють собою такі юридичні факти, що пов'язані з волею людей правових відносин. Залежно від характеру дії поділяються на правомірні і неправомірні.

Правомірні дії виражаються у поведінці людей, яка відповідає правовим вимогам і дозволам. Залежно від цільової спрямованості волі людей, що здійснюють такі дії, від їх намірів викликати чи не викликати певні наслідки своїми діями, в свою чергу, здійснюється поділ на юридичні акти і юридичні вчинки.

Основною особливістю юридичних актів є те, що вони здійснюються для того, щоб викликати певні юридичні наслідки. Деякі з них мають владний характер.

Такі, наприклад, акти виконавчих органів державної влади, акти адміністрації підприємства чи установи, судові рішення тощо. Багато з юридичних актів не мають владного характеру. Такі акти називають правочинами. До них належать цивільно-правові правочини купівлі-продажу, дарування тощо.

Юридичні вчинки — це правомірні чи неправомірні дії осіб, із здійсненням яких закон пов'язує настання юридичних наслідків незалежно від волі, бажання і намірів цих осіб. Типовими прикладами правомірних дій можуть слугувати, наприклад, створення художнього твору, знахідка речі тощо. Неправомірні дії — це дії, що не узгоджуються з вимогами правових норм, порушують правові приписи. Залежно від ступеня суспільної небезпеки, заподіяння шкоди, неправомірні дії як юридичні факти поділяються на злочини (кримінальні правопорушення), адміністративні і дисциплінарні проступки, цивільні правопорушення (делікти).

Скоєння неправомірних дій тягне за собою появу кримінально-процесуальних, цивільно-процесуальних, адміністративно-процесуальних і інших охоронних правовідносин.

Події як юридичні факти не залежать від волі людини, але тягнуть за собою виникнення, зміну чи припинення правовідносин, відповідно до суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Юридичними фактами — подіями можуть бути народження, хвороба чи смерть людини, пожежі, епідемії і всі інші, незалежні від волі і свідомості людей явища, які законодавець розглядає як підставу для виникнення, зміни чи припинення правовідносин.

Слід враховувати, що для виникнення, зміни чи припинення правовідносин інколи необхідні не окремі юридичні факти, а їх сукупність, цілісна система. Наприклад, при призначенні пенсії необхідно, щоб був певний вік, трудовий стаж, умови роботи, рівень зарплати тощо.

83. Класифікація юридичних фактів в конституційному праві.

1. За наслідками які спричиняє юридичний факт

- Правоутворюючі

- Правозмінюючі

- Правовприпиняючі

2. За формою

- Позитивні

- Негативні

3. За характером дії юридичного факту

- Обмеженої дії

- Одноразової дії

- Факти-стани

4. За характером зв’язку юридичного факту з індивідуальною волею особи

- Події

- Дії

84. Контституційна конфліктологія.

Конфліктогенність конституції закладена в самій природі демократичних конституцій, що намагаються поєднати ідеї народного суверенітету і принципи правової держави. Саме право, будучи за своє сутністю консервативним інститутом зовсім не обов’язково відповідає колективним уявленням народу про право на конкретному етапі історичного розвитку. Ця фундаментальна суперечність чітко виражається у всіх сучасних конституціях, що закріплюють як принцип народного суверенітету, так і принципи правової держави. Тому для вирішення конституційного конфлікту необхідно постійно шукати баланс між суспільством та державою, рівністю та свободою, соціальними гарантіями та правами індивіда. Конфліктність в конституціях обумовлена тим, що конституція – не лише правовий, а і політичний документ – продукт політичного компромісу різноманітних політичних сил, в якому відповідні суб’єкти через конституційні приписи намагаються втілити свої ідеї, погляди на владу, власність, права людини, на державний устрій, розподіл владних повноважень. Конституція завжди встановлює певний соціальний порядок, а будь-який порядок – підґрунття конфлікту. Будь-яка конституція являє собою вираз балансу сил діючих у суспільстві. Враховуючи те, що конституції лише закріплюють правові статуси суб’єктів конституційного права і не можуть передбачити всі варіанти їх соціальної поведінки, часто виявляються прогалини в конституційному регулюванні тої чи іншої ситуації, надаючи їм характер конфліктної. Суб’єктами к-п відносин по-різному інтерпретуються норми конституції, що призводить до виникнення конфліктних ситуацій. Кожна конституція має містити певний каталог прав людини для того щоб мінімізувати свою конфліктогенність. Прикладом конят. конфліктів, спричинених конст. поділом влади є конфлікти між ПУ та ВРУ або КМУ. Для вирішення конфлікту важливим інструментом стає стримування і противаг, що мають процесуально – процедурний характер (вето ПУ, можливість подолання вета Парламентом, імпічмент ПУ і можливість розпуску Парламенту, вотум недовіри, право подання до КСУ звернення щодо визнач акта не конституційним). Від досконалості механізму стримування і противаг знижується конфліктогенність конституції, а попереджувальним чинником у сфері боротьби з конст правопорушеннями є досконалий інститут конст відповідальності.

86

конституційний делікт – це суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на конституційний лад та його інститути, за вчинення якого передбачена конституційно-правова відповідальність. За сутністю конституційний делікт є суспільно небезпечним посяганням на цінності, що охороняються конституційним правом, шляхом спричинення або загрози спричинення їм шкоди. За змістом він є винним діянням суб’єкта конституційно-правової відповідальності, що посягає на конституційний лад та його інститути. За формою конституційний делікт є протиправною дією або бездіяльністю, за вчинення якої передбачена конституційно-правова відповідальність.

91

Конституционно-правовая ответственность как вид юридической ответственности *  - это применение к лицу (органу, государству), виновному в нарушении предписаний конституционно-правовых норм, мер государственного принуждения, предусмотренных санкцией юридической нормы и выражающихся в отрицательных для него последствиях личного, организационного или имущественного характера. При изучении вопросов ответственности затрагиваются вопросы ее оснований, субъектов, мер и порядка привлечения к ответственности.

92

буває двох видів:

- ретроспективною, тобто відповідальністю за минуле;

- позитивною: це відповідальна поведінка, відповідальне ставлення особи (органу) до своїх обов'язків, належне виконання своїх обов'язків, підзвітність, юридична компетентність.

У сфері конституційних відносин домінує саме позитивна відповідальність, а ретроспективна грає роль допоміжної, хоча далеко не другорядної відповідальності.

Підставами відповідальності, за конституційним правом, є нормативні та фактичні умови. Нормативна основа передбачає лише можливість юридичної відповідальності, а реальною вона стає за наявності юридичних фактів.

Підставами позитивної відповідальності є виконання суб'єктом конституційних відносин певних функцій. Так, державний орган, посадова особа несуть відповідальність вже з огляду на те, що до цього зобов'язує їх статус. Позитивна відповідальність характерна й тим, що іноді важко визначити формалізовані критерії для оцінки поведінки вказаних суб'єктів. Часом їх у законі немає взагалі. Підставами даної відповідальності можуть бути такі критерії, як бездіяльність посадової особи, недосяг-нення поставлених цілей і завдань, неефективна робота певних органів тощо.

Ретроспективна відповідальність настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка в законі. Фактичною підставою відповідальності в ретроспективному плані є вчинення правопорушення.

93

Санкціям конституційного права властивий цілий ряд особливостей, що визначаються характером суспільних конституційних відносин. Найважливіша з них - профі-лактичне, організуюче та виховне призначення таких сан-кцій.

Специфічне коло суб'єктів, які уповноважені застосовувати конституційно-правової санкції. Це, насамперед, народ, територіальні громади (населення адміністративно-територіальних одиниць), органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Способи формалізації (законодавчого закріплення) конституційно-правових санкцій також відрізняються чималою низкою особливостей. В багатьох випадках такими є пряма вказівка на відповідальність органів державної влади, посадових осіб, скасування правових актів, що суперечать Конституції і законам, тощо.

Існує цілий ряд особливостей застосування конституційно-правових санкцій. Деякі з санкцій, наприклад дострокове припинення повноважень, застосовуються разом з кримінально-правовими санкціями (при вчиненні народним депутатом злочину і набранні законної сили обвинувальним вироком щодо нього). Нерідко підставою застосування конституційно-правових санкцій є такі визначені законом умови, як "порушення вимог щодо несумісності", "порушення присяги" тощо. При цьому треба мати на увазі, що засобом забезпечення реалізації конституційно-правових приписів можуть бути санкції (точніше кажучи, цілі норми, які передбачають певні санкції) інших галузей права. Це передбачається, наприклад, ст. ст. 34, 47, 50, 52-56, 80, 81, 105, 111 Конституції України, охорона і реалізація яких забезпечується "спорідненими" нормами кримінального та адмі-ністративного права.

95

Правова охорона КУ – неодмінна умова забезпечення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності нашої держави.

Належний рівень правової охорони Конституції – необхідний атрибут (ознака) правової держави, яка є найважливішим чинником побудови громадянського суспільства.

Правова охорона здійснюється у різноманітних формах, головними з яких є конституційний контроль і конституційний нагляд. Основна відмінність між ними – в заходах впливу при порушенні Конституції, які можуть бути застосовані відповідними органами.

96

Суб’єктами правового захисту Конституції України є:

- сама Конституція, в якій передбачено жорстку процедуру внесення змін до неї. Прикладом такої процедури є розділ ХІІІ КУ, де йдеться про те, що законопроект про внесення змін до Основного Закону може бути поданий до ВРУ ПУ або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу ВРУ. Такий законопроект схвалюється більшістю від конституційного складу ВРУ, вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше 2/3 від конституційного складу ВРУ на наступній черговій сесії. Крім вище зазначених дій, даний законопроект може, відповідно до ст. 156 КУ, затверджуватися всеукраїнським референдумом.

КУ не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України.

КУ не може змінюватися в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до КУ, який розглядався ВРУ і закон не був прийнятий може бути поданий до ВРУ не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту.

ВРУ за час своєї діяльності не може змінювати двічі одні і ті ж положення КУ.

Законопроект про внесення змін до КУ розглядається ВРУ за наявності висновку Конституційного Суду України, щодо відповідності вищезазначеним вимогам КУ цього законопроекту.

- Глава держави – Президент України, котрий згідно п.2. ст. 102 КУ є гарантом її додержання.

- ВРУ – єдиний законодавчий орган державної влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції (ч.1. ст 85 КУ).

- Центральні і місцеві органи виконавчої влади: наприклад, згідно ст.119 КУ місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують виконання КУ і ЗУ, актів ПУ, КМУ, інших органів виконавчої влади.

- Правоохоронні органи (суди, прокуратура) та адвокатура.

Згідно ст. 2 ЗУ “Про судоустрій України” суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, що гарантовані КУ і законами[8].

Прокуратура в особі своїх представників – прокурорів здійснює прокурорський нагляд за додержанням законів. Тобто діяльність органів прокуратури спрямована на всемірне утвердження верховенства закону, КУ, зміцнення правопорядку.

Відповідно до статті 4 ЗУ “Про прокуратуру” завдання останнього визначають її роль у здійсненні правової охорони КУ, а саме:

- прокуратура захищає від неправомірних посягань закріплені КУ – незалежність республіки, суспільного та державного ладу, прав національних груп і територіальних утворень;

- захищає гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина.[9]

Досить важливу роль серед суб’єктів правого захисту КУ відіграє адвокатура – добровільне професійне громадське об’єднання, яке покликане згідно з КУ сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Це положення закріплене в статі 1 ЗУ “Про адвокатуру”.[10]

КСУ, який згідно своїх повноважень вирішує питання про відповідність Конституції, законів і інших правових актів ВРУ, актів ПУ, КМУ, ВР АРК та офіційне тлумачення Конституції і законів України (п. 1, п.4. ст. 13 Закону України “Про Конституційний Суд України”) і (ст. 150 КУ).[11]

97

 Форми здійснення правової охорони Конституції України.

Правова охорона здійснюється у різноманітних формах, головними з яких є конституційний контроль і конституційний нагляд. Основна відмінність між ними – в заходах впливу при порушенні Конституції, які можуть бути застосовані відповідними органами.

Сутність конституційного контролю полягає в тому, що відповідні органи можуть безпосередньо втручатись у діяльність підконтрольних органів, скасовуючи чи призупиняючи незаконні акти.

Основне призначення органів конституційного нагляду – повідомити про неконституційність прийнятого правового акту.

Реальну політико-правову базу для впровадження конституційного нагляду в життя було започатковано Декларацією про державний суверенітет, де йшлося про поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову. На основі цього положення Закон “Про зміни і доповнення Конституції Української РСР” від 24 жовтня 1990 року передбачив створення конституційного нагляду.

В останні роки існування Радянського Союзу робились спроби вирішити цю проблему шляхом створення особливого органу, який би здійснював охорону Конституції СРСР – Комітету конституційного нагляду СРСР, який поєднував функції конституційного контролю і конституційного нагляду. Цей комітет був запроваджений у грудні 1988 року, реально сформований у квітні 1990 року і припинив свою діяльність у грудні 1991 року.

Світова практика знає кілька варіантів організації конституційного контролю. В одних випадках цю роль виконують спеціальні конституційні суди (Німеччина, Італія), в інших – загальні суди, особливо верховні (США, Японія). Який із варіантів найкращий – важко визначитись, це залежить від умов життєдіяльності конкретної країни. Зарубіжна теорія і практика надає перевагу судовим органам конституційного контролю, тобто конституційній юстиції і конституційній юрисдикції. Це цілком узгоджується з ідеєю поділу влад, з ідеєю панування права, що виключає або зменшує не тільки політичний, а й парламентський вплив на конституційну юстицію.

Але проблема цим не вирішується, бо йдеться про творення права органами конституційної юстиції.

Деякі вчені вважають, що суперечка про конституційність того чи іншого закону або нормативно-правового акта є винятково юридичною, а отже повинна розглядатись органом, який має достатньо повноважень для цього; право суддів перевіряти конституційність законів і, таким чином, контролювати діяльність законодавчої влади випливає з принципу поділу влад; незалежність і неупередженість характерні для представників судової влади в силу їх специфіки. Вони звільняють закони чи інші нормативно-правові акти від впливу будь-яких політичних сил і є гарантією того, що рішення по справі дійсно базуватимуться на правовій основі. Правила судочинства, передбачають винесення мотивованого рішення, забезпечують повний та всебічний розгляд справи про конституційність заперечуваного закону чи іншого нормативно-правового акта.

Оцінкою правових актів займається тільки Конституційний Суд України, при поданнях або зверненнях до нього. Цей суд зобов’язаний видавати юридичні обов’язкові акти для їхнього виконання на всій території України. Конституційний Суд України повинен вирішувати справи на основі норм конституційного права.

Розрізняють різні види й форми конституційного контролю; 99

· попередній – тобто, коли нормативно-правовий акт ще розробляється й не вступив у законну силу;

· наступний контроль – коли така перевірка здійснюється після прийняття акта.

За правовими наслідками контроль може бути:

Ø обов’язковим;

Ø факультативним.

За формою виділяють:

Ø Абстрактний контроль – питання про відповідність певного акта Конституції розглядаються поза конкретними обставинами застосування даного акта. В цьому випадку орган конституційного контролю підтверджує конституційність акту або позбавляє його юридичної сили. Цей вид контролю може бути і попереднім, і наступним.

Ø Конкретний контроль – може бути тільки наступним, бо пов’язаний він з обставинами, що виникли в процесі застосування відповідного нормативно-правового акту.

В такому випадку сторона, справа якої вирішена або вирішується на підставі відповідного нормативно-правового акту, оспорює таке рішення, підтвердивши це тим, що акт, на основі якого вирішено справу, на її погляд не відповідає Конституції. Зазвичай такий контроль здійснюється при розгляді справи у суді.

Суть Конституційної юстиції – в перевірці законів і інших нормативно-правових актів на відповідність їх Конституції України, спеціальними або загальними судами, що наділені повноваженнями скасовувати чи призупиняти неконституційні положення цих актів, - обов’язковий атрибут правової держави, на шлях розбудови якої стала Україна.

98 см.вопрос 97

99 см.вопрос 97

100

Конституційна законність - це складне багатогранне правове явище, яке

розкриває практичне здійснення Конституції. В конституційній законності

відбивається реалістичне ставлення до Основного Закону, його

загальнообов'язковості, сили та соціально-юридичної цінності. Через

конституційну законність формується зв'язок конституційних норм з

громадянином, структурами соціального устрою, політичним режимом,

формами та методами здійснення державної влади. Стан конституційної

законності у суспільстві прямо пов'язаний з принципами: розподілу влади,

самоврядування, плюралізму форм власності, соціальної справедливості,

пріоритету загальнолюдських цінностей, гласності, підконтрольності,

альтернативності.

У практичному вираженні конституційна законність являє собою фактичну

реалізацію норм Конституції, яка розкривається через такі форми як

виконання, використання та застосування. Дотримання Конституції означає насамперед утримання від здійснення

заборонених нею дій. Ведучи мову про реалізацію забороняючих норм,

потрібно виділити універсальні заборони, які звернені до всіх учасників

суспільних відносин, а також ті, що стосуються лише окремих осіб.

Виконання цих заборон є обов'язковою, передбаченою правовими нормами

дією. Особливою формою реалізації норм Конституції є їх застосування,

тобто державовладна діяльність по вирішенню конкретних юридичних справу

повноваженими суб'єктами: органами влади, посадовими особами,

службовцями.

110

Поняття і стадії законодавчого процесу; законодавча ініціатива; попередній розгляд законопроекту в комітетах Верховної Ради України; обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Верховної Ради України з його наступним прийняттям або відхиленням; підписання та оприлюднення закону.

Законодавчий процес - чітко врегульована Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України діяльність, яка полягає у творенні законів. Ця діяльність здійснюється в кілька послідовних етапів або стадій. Звичайно виділяють основні стадії законодавчого процесу:

111

Офіційне оприлюднення законів та інших нормативно-правових актів, що їх приймає Верховна Рада України, здійснюється в порядку, визначеному Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р. Згідно з цим Указом закони України, інші акти Верховної Ради України не пізніше як у 15-денний строк після їх прийняття в установленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. При цьому офіційними друкованими виданнями цим Указом визначені:

«Офіційний вісник України»;

«Відомості Верховної Ради України»;

газета «Президентський вісник»;

газета «Урядовий кур'єр».

Якщо закон опубліковано в газеті «Президентський вісник» або газеті «Урядовий кур'єр» до його опублікування в «Офіційному віснику України», «Відомостях Верховної Ради України», він набирає чинності після опублікування в тій із зазначених газет, де його було опубліковано раніше в порядку, встановленому Конституцією України чи відповідним законом.

В окремих випадках акти Верховної Ради України можуть бути офіційно оприлюднені через телебачення і радіо. Оприлюднення законів та інших актів Верховної Ради України в друкованих органах, непередбачених у цьому Указі, є неофіційним і має інформаційний характер.

Громадяни, державні органи, підприємства, установи, організації під час здійснення своїх прав та обов'язків повинні застосовувати закони України, інші акти Верховної Ради України, опубліковані в офіційних друкованих виданнях.

Частина 5 ст. 94 Конституції України передбачає, що закон набирає чинності через десять днів із дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Акти Верховної Ради України, які не мають загального значення чи нормативного характеру, можуть не публікуватися. Ці акти та акти з обмежувальними грифами офіційно оприлюднюються надсиланням відповідним державним органам та органам місцевого самоврядування і доведення ними до відома підприємств, установ, організацій та осіб, на яких поширюється їхня чинність.

Неопубліковані акти Верховної Ради України набирають чинності від моменту одержання їх державними органами або органами місцевого самоврядування, якщо Верховною Радою України не встановлено інший строк набрання ними чинності.

112

ПРИЙНЯТТЯ ТА ВВЕДЕННЯ В ДІЮ ЗАКОНУ

Тексти законів та інших законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою, оформляються Секретаріатом Верховної Ради і в п'ятиденний термін підписуються Головою Верховної Ради України, після чого закони (разом з законами або постановами Верховної Ради про порядок введення їх в дію) передаються на підпис Президенту України. Президент України підписує закон разом з законом або постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію і приймає їх до виконання. Закон, переданий Президенту України, повинен бути підписаний ним протягом 10 днів з дня отримання і не пізніше 24 годин направлений до Президії Верховної Ради України для реєстрації і опублікування.

Якщо Президент України протягом встановленого терміну не повернув закон разом з законом або постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію на повторний розгляд Верховній Раді або не направив їх Конституційному Суду України як такі, що не відповідають Конституції чи іншим законам, закон разом з законом або постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію вважаються підписаними Президентом України і публікуються відповідно до положень ст.6.10.3. У випадках, коли Президент України використав право відкладального вето, закон разом з законом або постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію повертаються в Секретаріат Верховної Ради із зауваженнями і можливими пропозиціями у встановлений ч.1 цієї статті термін для повторного розгляду Верховною Радою. Відкладальне вето Президента України скасовує результати голосування в цілому відповідно за закон або закон чи постанову Верховної Ради про порядок введення його в дію.

Повторний розгляд закону (разом з законом або постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію), повернутого Президентом України, є невідкладним. Зауваження Президента України до повернутого ним закону (чи закону або постанови Верховної Ради про порядок введення його в дію) розглядаються за процедурою внесення змін і доповнень, скасування законів (глава 6.8) з новим голосуванням щодо закону в цілому. Розгляду підлягають структурні частини закону (чи закону або постанови Верховної Ради про порядок введення його в дію), щодо яких Президент України зробив зауваження, а також пов'язані з ними. Наслідки повторного розгляду закону визначаються Конституцією України.

Якщо Верховна Рада вносить сформульовані нею поправки до закону, який був повернутий їй (чи до постанови про порядок введення закону в дію), Президент України може знову повернути виправлений закон (чи відповідну постанову) до Верховної Ради з новими зауваженнями. Якщо Верховна Рада приймає закон (чи відповідну постанову) у незміненому вигляді або із сформульованими Президентом України пропозиціями чи поправками (всіма або їх частиною), Президент України повинен підписати його.

Підписані Президентом закони та інші акти, прийняті Верховною Радою, публікуються державною та російською мовами Президією Верховної Ради у "Відомостях Верховної Ради України" протягом 30 днів, а також в газеті "Голос України" протягом 5 днів є офіційною публікацією.

Закони та інші акти Верховної Ради можуть бути опубліковані в інших органах друку, обнародувані по телебаченню, радіо, передані телеграфом, розіслані відповідним державним органам, установам, органам місцевого і регіонального самоврядування, об'єднанням громадян. Президія Верховної Ради сприяє публікації зазначених актів у перекладі на інші мови, якими користується більшість населення відповідних місцевостей. Підписаний Президентом України закон є оригіналом і зберігається в Секретаріаті Верховної Ради. Всі інші примірники закону є копіями.

У разі виявлення невідповідності опублікованого закону, іншого акта Верховної Ради його оригіналу виправлення проводиться негайно, але не пізніш як через 3 дні з дня виявлення невідповідності. Закон України набирає чинності відповідно до положень, встановлених Конституцією України (888-09 ).

Порядок опублікування і набрання чинності іншими актами, прийнятими Верховною Радою та її органами, встановлюється законом.

Проекти найважливіших постанов та інших актів Верховної Ради з питань державного, господарського, соціально-культурного життя, екологічної безпеки і зовнішньої політики розглядаються у трьох читаннях відповідно до правил, встановлених Регламентом ВР щодо розгляду законопроектів.

Президія Верховної Ради України приймає постанови, Голова Верховної Ради, його заступники видають розпорядження, постійні і тимчасові комісії Верховної Ради приймають рішення, рекомендації, висновки.

Постанови та інші акти Верховної Ради, постанови Президії Верховної Ради України підписує Голова Верховної Ради.

Постанови та інші акти, прийняті Верховною Радою, не пізніш як у семиденний після їх прийняття термін публікуються в друкованих засобах інформації Верховної Ради України.