2. Початок 19 століття – пробудження української національної ідеї

Перша половина XIX ст. для історії держави та права України була періодом відсутності української національної державності і включення земель України як адміністративних одиниць з напівко­лоніальною адміністрацією до складу Російської та Австрійської імперій. Важливою особливістю цього періоду було збереження української національної правової системи у вигляді визнаних як Росією, так і, певною мірою, Австрією українських збірників нор­мативних актів та вимушена їх згода на застосування звичаєвого права в українських землях.

Український народ не змирився із втратою національної дер­жави. Він не втрачав надії на її відновлення. Ці сподівання, опти­містичні настрої дослідники називають живим духом Полуботка. На формування цих прагнень впливали ідеї Французької революції, національні визвольні рухи у Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства, його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу, наполегливо шукали шляхи віднов­лення української державності. Великий вклад у цю благородну справу внесли українські таємні революційні гуртки і товариства.

Наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя посилилася зацікавленість історією, особливо історією Козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків давніх старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів. Вони в основному керувалися звичайним замилуванням старовиною чи місцевим патріотизмом і зовсім не усвідомлювали подальших наслідків своєї праці. Найбільшої уваги серед цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), Опанас Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание», 1786 р.), молодий патріотично настроєний Яків Маркевич («Записки о Малороссии», 1798 р.). Усі їхні праці схвально зустріло українське дворянство.

Проте деякими з цих аматорів керували не лише альтруїстські мотиви. Десь у 1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на статус дворян, оскільки, за словами одного російського чиновника, «в Малоросії ніколи не було справжніх дворян». Серед української знаті прокотилася хвиля обурення й протестів, а деякі її представники, зокрема Роман Маркевич, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріан Чепа, Василь Полетика, Федір Туманський, заходилися збирати історичні документи. Між 1801 і 1808 рр. вони написали ряд статей про славетні діяння й високий статус своїх предків. Після розв'язання конфлікту в 1830-х роках деякі дворяни Лівобережжя не втратили зацікавленості історією свого краю й сприяли дальшим історичним дослідженням.

Осередком покоління 1840-х років, до якого належали такі особистості, як історик М. Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т. Шевченко, був не Харків, а Київ, де у 1834 р. постав новий університет. Представники цієї генерації походили як із Правобережної, так і з Лівобережної України і за своєю соціальною належністю були більш різнорідними, ніж їхні попередники — вихідці з дворянства.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини — Тараса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що в історії народу, який підводився на ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим. Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли виразити свою самобутність: тому часто провідну роль «будителів народу» відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти інший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив Шевченко.

"Руська Правда" — програма Південного товариства декаб­ристів визнавала за Україною право увійти в складі рівноправних областей до майбутньої Російської республіки. Товариство об'єдна­них слов'ян, яке приєдналося до Південного товариства, бачили Україну як суверенну республіку в складі федерації слов'янських держав.

Ці ідеї були продовжені Кирило-Мефодіївським братством, створеним у 1846 p. з видатних представників українського народу, — М.Гулака, М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка та ін. Прог­рама братства передбачала національне визволення України і вход­ження її до федерації слов'янських народів. "І Україна буде непід­леглою Річі Посполитій в Союзі Слов'янськім..."

Слід підкреслити, що програма Кирило-Мефодіївського брат­ства поєднувала боротьбу за визволення України та відновлення її самостійності з боротьбою за соціальну рівноправність, свободу слова, вірувань, друку. При цьому братчики надавали Україні про­відну — месіянську — роль в організації федерації слов'янських народів.