1«Кайдаше́ва сім'я́» — реалістична соціально-побутова повість українського письменника Івана Семеновича Нечуя-Левицького, написана 1878 року. У творі на матеріалі повсякденного життя селянства розкриваються деякі риси вдачі українського народу, його індивідуалізм, прагнення жити окремим, самостійним життям. Про популярність повісті свідчить велика кількість її перевидань і перекладів іншими мовами. Те, що сталося з родиною Кайдашів, можна назвати моральною катастрофою

Персонажі Основні персонажі твору:Омелько Кайдаш — голова сім'ї,Маруся — його дружинаКарпо — старший син,Лаврін — молодший син,Мотря — старша невістка,Мелашка — молодша невістка

Другорядні персонажі:Параска Палажка

Головна думка

Головна думка повісті — це показ буденних ситуацій, у яких відбувається змізеріння людської душі, зумовлене постійною залежністю людей від матеріальних нестатків. Духовна роз'єднаність зумовлена відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Це отруює життя і батьків, і їхніх синів та невісток.

Жанрові особливості

Жанрова відповідність твору полягає в тому, що зображення повсякденного життя Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються у гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на «жарти, смішки, штукарства» та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний

Ідейно-тематичний зміст

Тема «Кайдашевої сім'ї» — змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва. У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, «темні плями народного життя». Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян. Разом із тим І. Нечуй-Левицький порушив одвічні проблеми:

добра і зла;кохання;сімейних стосунків;взаємин батьків і дітей;людської гідності та свободи;взаємин батьків з невістками; віри в Бога й моралі.

Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім'я Мазурів із села Семигори, яка була відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів.

Деякі художні порівняння, використані автором у повісті: «куслива, як муха в Спасівку; в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби; Хівря доладна, як писанка; ходить легенько, наче в ступі горох товче; говорить тонесенько, мов сопілка грає; дівчина, гарна, як квіточка, червона, як в лузі калина, тиха, як тихе літо; лице, як віск, як лице в ченця, бліде; Ой, гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа, повита барвінком!»

Історія написання

Уперше надруковано в журналі «Правда», 1879, № 3-12. Того ж року повість вийшла у Львові окремими виданнями.

Ще перед тим, як повість почала друкуватися у «Правді», Нечуй-Левицький став клопотатись про дозвіл на її видання в Росії, але царська цензура ставила всілякі перепони, вказуючи на ряд «предосудительных мест» твору, зокрема в VI розділі, де змальовувалось перебування прочан в київських монастирях, та висуваючи інші претензії.

Тільки 1886 року дозвіл на друкування повісті був даний при умові вилучення «в ней автором всех неудобных мест» відзначених цензурою. Внаслідок цього 1887 році вийшло в Києві видання «Кайдашевої cім'ї» з рядом цензурних купюр, авторських переробок та скорочень. Зокрема було перероблено початок і кінець твору.

Тексти наступних прижиттєвих публікацій повісті (1894 та 1906 рр.) майже не відрізняються від видання 1887 р. В основу повісті автор поклав життя однієї селянської родини. Прототипом сім'ї Кайдашів стала родина селян Мазурів, відомих своїми бійками та колотнечами, проте в художніх образах Кайдашів проглядає широко узагальнена письменником трагедія життя тогочасного села взагалі.

Повість І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” була написана в 1878 році,а наступного надрукована у львівському журналі “Правда”. У СхіднійУкраїні її видали лише у 1886 році, після майже десятирічної боротьби зцензурою. У цій публікації було вилучено аж 25 уривків. Вдруге авторвидав повість у 1887 році в Києві, щмінивши початок і закінчення.

Твір має точно вказане місце, де відбуваються події. Село Семигори, такмайстерно виведене митцем у повісті, було авторові майже рідне. У дитинстві і в юності він тут навіть деякий час жив у родичів, був знайомий з багатьма семигорськими ровесниками.

Кайдаші мали своїх прототипів: сім’ю Мазурів з цього ж таки села, яка прославилася постійними бійками і колотнечею. Виличне првізвище Мазурів– Кайдаші – письменник і подарував своїм літературним героям. Хатазаможних Мазурів стояла на кутку Солоному, коло церкви, поруч дійснобув горб, на якому ламалися вози. Жили у Семигорах й свати Мазурів –багаті Довбиші.

2Хіба ревуть воли, як ясла повні? — роман, написаний братами Панасом Мирним та Іваном Біликом у 1875 році.

Історія написання

Поштовхом до написання роману стала подорож Панаса Мирного від Полтави до Гадяча. 1874 року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. Почута від візника розповідь про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, зосталася в пам'яті, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше ж дивувало Панаса Мирного те, що люди не засуджували вчинків Гнидки, а навпаки співчували йому, називали його нещасним чоловіком.

Робота над романом тривала чотири роки: з 1872 до 1875. Немає жодних свідчень про те, чи збирав Панас Мирний додаткові відомості про Василя Гнидку. Вочевидь, головний персонаж твору — Нечипір Вареник (Чіпка) — вигаданий персонаж, якого автор поселив у селі Піски Гетьманського повіту на Полтавщині. Село Піски існувало насправді, проте знаходилося воно у Гадяцькому повіті, а Гетьманський — вигаданий письменником.

Готовий рукопис повісті Рудченко надіслав братові Іванові, який тоді працював під літературним псевдонімом Іван Білик, був відомим фольклористом і літературним критиком. Той загалом схвально оцінив сюжет роману, проте зробив деякі суттєві зауваження. Всього редакцій роману було шість. Уже після третьої редакції, поради Івана Білика переросли у співпрацю з Панасом Мирним, спрямовану на вдосконалення твору.

Остаточний варіант роману не зміг вийти друком в Україні. Він був надрукований лише 1880 року у Женеві за сприяння Михайла Драгоманова.

Ідейно-тематичний зміст

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став першою в нашому письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею — народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення (воли б не ревли, якби ясла були повні), але разом із тим за допомогою насильства світ не вдосконалиш. Відповідаючи на зло злом, людина лише посилює його й замикає в коло, з якого немає виходу.

Сучасні літературознавці визначають тему роману як зображений на широкому суспільному тлі життєпис злочинця Чіпки від його народження до ув'язнення на каторгу. Цікаво, що в радянських підручниках і посібниках дещо інакше формулювали тему цього твору: «Зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні й під час проведення реформ, що розпочалися 1861 р.».

Жанрові й стильові особливості твору

У романі порушено суспільно значущі соціальні проблеми, тому за характером він соціальний. Крім того, соціальні процеси зображено через психологію героїв, їхні думки, прагнення й переживання, звідси глибокий психологізм. Отже, це яскраво виражений соціально-психологічний роман.

Ця жанрова форма роману — надбання реалістичного мистецтва. Найвидатнішими майстрами роману стали О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. У реалістичному полотні Панаса Мирного та Івана Білика трапляються й романтичні вкраплення, особливо в першому ліричному розділі «Польова царівна».

3Театр корифеїв

Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.

Із Театром корифеїв також пов’язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського.

Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.

Історія

У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізував український театр.

У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.

Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.

1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.

У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри.

Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

Його діяльність була пов’язана з іменами братів Тобілевичів — Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським і Панасом Саксаганським та їхньою сестрою — Марією Садовською-Барілотті, Марком Кропивницьким і Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Любов’ю Ліницькою, Ганною Затирке-вич-Карпинською та іншими видатними акторами. Вони були справжніми подвижниками національного драматичного мистецтва.

У 1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр, який наступного року переїхав до Києва, звідки й почалася його нова історія. Основу репертуару корифеїв становили твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, О. Островського, М. Гоголя та ін. Театр корифеїв мав великий успіх не лише в Росії, а й у Молдові, Польщі, на Закавказзі. Величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу, ніби провокувала царських чиновників постійно їм перешкоджати: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (а це, по суті, третина Наддніпрянської України) були заборонені. Не полегшив долю театру навіть гучний успіх і царське схвалення гастролей у Петербурзі в 1886-1887 рр.

«Найбільший успіх мали п’єси “Наймичка” (пройшла 22 рази), “Наталка” (теж 22 рази). Обидві п’єси — при повнісіньких зборах (2 тис. крб). “Чорноморці” пройшли разів десять. “Доки сонце зійде” не мала успіху й пройшла тільки один раз. Успіх трупи був надзвичайний. Навіть те чиновництво, що зачерствіло в прислужництві й забуло своє національне походження, пробуркалося і говорило: “Я українець”. Українська “інтелігенція”, “тол-пой стоящая у трона”, що позбулася національного обличчя, мов той бурсак, що не знав, як звуться граблі, аж поки граблище не вдарило його по лобі, — заговорила рідною мовою і за щастя вважала вітати в себе наших главарів. Трупу багато разів закликали до Катеринин-ського палацу, де ставили “Кума Мірошника”. Кум влазив в оріхову бочку, яку за щастя мали підтримувати два генерали. Нарешті трупою зацікавився сам Олександр III. Для нього в залі “Демут” поставили “Назара Стодолю” і “Як ковбаса та чарка”.

На кону, поза лаштунками, біля вбиралень, під сценою і навіть у суфлерській будці сиділо безліч жандармів — і у формі, і переодягнутих. Театр — повнісінький. Усі дами в білому вбранні, пани — у фраках, військові — у парадній формі. Праворуч — на авансцені велика ложа, а в ній сидить цар. Після вистави нас запрошено до нього. Пішло нас шестеро: Заньковецька, Садовський, Кропивницький, Мова, Максимович і я…

З другої кімнати ложі вийшов до нас цар, позад його стояла, ухмиляючись, цариця. Цар підійшов до нас зовсім близенько. Опишу протокольно цю сцену. Ми уклонились в пояс цареві. Пауза. Я стояв майже перед царем. Високий, плечистий, із простим обличчям, облямованим широкою темно-рудою бородою, із сірими великими очима й здоровою лисою головою. Надінь на нього червону сорочку “на випуск”, сокиру в руки — простий тобі тесля.

Історія театру була непростою: він то розпадався на окремі трупи, то знову об’єднувався. Зреалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів. Доля українського театру залежала не лише від авторів та артистів, а й від “споживачів” театрального мистецтва. І саме в цьому була трагедія українського наддніпрянського реалістичного театру. Важко сказати, чи досягли б українські театральні вистави такого успіху, якби вони взагалі відмовилися від співі

в і танців, то не ставили б їх у такі контексти, що майже цілком знищували виховний характер сцени. До театру на Наддніпрянщині приходили зрідка селяни, що перебували в містах, але в інших випадках це була розвага для дрібних міщан і служниць, пізніше — для солдатів, яких після 1905 р. стали “запрошувати” до театрів. Тим часом в української молоді зникла повага до “свого театру”, унаслідок чого театр утрачав свій вплив…

І все ж саме корифеї заклали основи національного драматичного мистецтва, класичного українського театру. Їхні традиції підхоплять і якісно розвинуть визначні вітчизняні майстри сцени й кінематографісти ХХ ст.