МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ „ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

Основи економіки методичні вказівки

до вивчення дисципліни для студентів технічних спеціальностей

Затверджено

на засіданні кафедри

теоретичної та прикладної економіки

Протокол № 3 від 20.10.2009 р.

Львів - 2010

Основи економіки: Методичні вказівки до вивчення дисципліни для студентів технічних спеціальностей / Укл. В.В. Барінов, І.П. Вознюк, М.Л. Данилович-Кропивницька, С.С. Саталкін, Г.І. Скорик, П.І.Стецюк, І.П. Холява. – Львів: Видавництво НУ «Львівська політехніка», 2010. – 78 с.

Укладачі: Барінов В.В., ст. викл.

Вознюк І.П., к.е.н., доц.

Данилович-Кропивницька М.Л., к.е.н., доц.

Саталкін С.С., к.е.н., доц.

Скорик Г.І., к.е.н., доц.

Стецюк П.І., к.е.н., доц.

Холява І.П., к.е.н., доц.

Відповідальний за випуск: Поплавська Ж.В., д-р екон. наук, проф.

Рецензент: Тивончук І.О., д-р екон. наук, проф.

ЗМІСТ

Тема 1. Економічна теорія як наука……………………………………..........4

Тема 2. Суспільне виробництво. Фактори виробництва …………………..11

Тема 3. Поділ праці. Товарне виробництво. Гроші.………………………..16

Тема 4. Форми організації суспільного виробництва і економічні системи сучасного світу …………………………………………………………………….21

Тема 5. Попит і пропозиція. Ціна ринкової рівноваги …………………….26

Тема 6. Підприємництво в ринковій економіці ............................................31

Тема 7. Визначення ціни і обсягу виробництва фірмою в різних моделях ринку………………………………………………………………………………..35

Тема 8. Виробництво і попит на виробничі ресурси….................................41

Тема 9. Макроекономіка як наука. Національний продукт.……………….49

Тема 10. Економічне зростання. Сукупний попит та сукупна пропозиція………………………………………………………………………….54

Тема 11. Макроекономічна нестабільність та економічні функції держави……………………………………………………………………………..59

Тема 12. Монетарна та фіскальна політика держави ……………………...67

Тема 13. Міжнародні економічні відносини ……………………………….73

Список рекомендованої літератури…………………………………………77

Тема 1.

Економічна теорія як наука.

1. Виникнення та напрямки розвитку економічної теорії.

2. Предмет економічної теорії.

3. Функції економічної теорії та її місце в системі економічних наук.

4. Методологія економічної теорії.

5. Економічні категорії, закони і принципи.

1. Виникнення та напрямки розвитку економічної теорії.

У першому питанні теми розглядається як зародилась, сформувалась економіка як наука, який шлях пройшла в контексті історичного розвитку людства, зясовуються основні напрями, течії та школи цієї науки.

Перші спроби вивчення економічних явищ відзначені ще у працях мислителів Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Китаю (XXI–V ст. до н.е.). Автори цих праць намагалися з’ясувати внутрішню природу економічного розвитку та формували окремі елементи економічних знань.

Зародження науки пов’язане з працями мислителів Стародавньої Греції: (V–ІV ст. до н.е.), таких як Ксенофонт, Платон, Аристотель, праці яких увійшли до скарбниці економічної спадщини людства. Саме вони ввели в обіг поняття „економіка”, під яким розуміли закони ведення домашнього господарства, а провідною галуззю економіки вважали землеробство. Аристотель перший намітив розмежування між споживчою вартістю та вартістю товару. Ним було зроблено спроби теоретичного осмислення таких економічних явищ і процесів, як поділ праці, обмін, товар, гроші тощо.

Та не дивлячись на те, що економічні погляди зародились давно, економічна теорія як самостійна наука відносно молода. Формування її перших шкіл належить до тих часів нової історії людства, коли товарне господарство почало набувати загального характеру, в період зародження капіталізму. Оскільки товарні відносини охопили передусім сферу торгівлі, то й першою в нові часи (XV-XVII ст.) склалася школа меркантилізму (від італійського merkante – торговець, купець). Предметом дослідження школи, яке було зумовлене обгрунтуванням сутності багатства, стала сфера обігу. „Ранні” меркантилісти ототожнювали багатство з грошима, “пізні” меркантилісти – із зовнішньою торгівлею, яка приносить гроші. У 1615 р. представник „пізньої” школи меркантилізму Антуан де Монкретьєн (1575-1621) вводить в обіг термін „політична економія”, що в перекладі означає: мистецтво ведення державного господарювання.

Наступна школа – школа трудової теорії вартості, яка була започаткована у працях В.Петті, П.Буагільбера та фізіократів (Ф.Кене, Ж.Тюрго), переносить економічні дослідження із сфери обігу у сферу виробництва. Джерелом багатства визначається праця.

Класична політична економія, основу якої заклала попередня школа, пов’язана передовсім, з іменем Адама Сміта (1723-1790 рр.) (Дослідження про природу й причини багатства народів” – 1776 р.). До його головних заслуг потрібно зарахувати:

1. розробку теорій вартості і ціни як вихідних концепцій у загальній теоретичній системі економічної науки;

2. опис господарського механізму, в основі якого знаходиться концепція «економічної людини», яка в погоні за власною вигодою спрямовується «невидимою рукою» до досягнення такого результату, який і не входив у її наміри. Іншими словами, за Смітом, тиск ринку скеровує егоїстичні дії суб’єктів господарювання у суспільно необхідному напрямі. Його ідея “невидимої руки ринку” є нічим іншим, як з’ясуванням механізму саморегулювання ринкової системи .

3. висновок стосовно того, що свободі економічної діяльності не варто перешкоджати, що її не потрібно регламентувати з боку держави.

Нового розвитку класична політична економія набула в працях Давида Рікардо (1772-1823)(“Начала політичної економії та оподаткування” - 1818 р.). Англійська класична політична економія (ХVІІІ-ХІХ ст.) в цілому розширила предмет науки до досліджень умов виробництва і нагромадження (А.Сміт), а також розподілу (Д.Рікардо) та реалізації (Т.Мальтус) національного багатства, створюваного в усіх галузях матеріального виробництва (Ж.Б.Сей, Ф.Бастіа, Дж. С.Мілль та ін.).

Реалії соціально-економічної ситуації у Європі XIX ст. поставили на порядок денний питання критики класичної економічної теорії та розроблення нових концепцій. Представники історичної школи (К. Ліст, В. Рошер, Кніс, Гільдебрант – стара школа, Шмоллер, Вагнер, К.Бюхер - нова) відмовились від цілісної абстрактної економічної теорії й підмінили її історією національної економіки, а економічні явища пояснювали з позиції філософії та соціології.

Подальше розроблення екомічної теорії здійснювалося за такими основними напрямками: марксистським та маржиналістським.

Перший напрям сформувався на ґрунті загострення революційної боротьби пролетаріату за свої права у країнах Західної Європи у другій половині XIX ст. Родоначальниками цього вчення були німецькі вчені – філософи і економісти Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895). В головній праці К.Маркса “Капітал” (1-й том вийшов у 1867 р.) робиться спроба на матеріалістичній основі показати розвиток людської історії як послідовну закономірну зміну одного способу виробництва іншим.

Основу марксистської теорії становила концепція капіталістичної експлуатації, зубожіння мас та утвердження нового, соціалістичного ладу. На переконання К.Маркса, капіталізм виключає гуманізацію суспільства і демократію через приватну власність на засоби виробництва та анархію ринку. Ідеї К. Маркса про суто експлуататорський характер капіталістичного способу виробництва, тим більше про поглиблення цього характеру, про абсолюте зубожіння пролетаріату та про кінцеву загибель капіталізму виявились помилковими і не підтвердилися історично.

Основна ідея другого напряму - маржиналізму або неокласичної економічної теорії (від франц. marginal - крайній, граничний) полягає у дослідженні граничних економічних величин як взаємозвязаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також і всього народного господарства (макроекономіка). За кардинальну переоцінку цінностей класичної школи цей напрям називають ще «маржинальною революцією» в економічній науці.

У «маржинальній революції» прийнято виділяти два етапи. Перший охоплює 70-80-ті роки XIX ст., коли відбулося відкриття К.Менгером (Австрія), С.Джевонсом (Англія) та Л.Вальрасом (Швейцарія) принципу спадної граничної корисності. Суть його добре відома: корисність, яку приносить кожна наступна одиниця даного товару (саме її і називають граничною корисністю) менше корисності попередньої одиниці товару. Оцінка корисності визнавалась психологічною харакетристикою з позиції конкртної людини. Тому цей етап прийнято пов’язувати з «суб’єктивним напрямом» політичної економії. Найпослідовніше суб’єктивні погляди на всі категорії економічної науки захищала австрійська школи маржиналізму представниками якої були К. Менгер, О. Бем-Баверк та Ф. Візер.

Другий етап припадає на 90-ті роки XIX століття, коли відбулася відмова від суб’єктивізму і психологізму, а теорія отримала назву «неокласики». Найбільший внесок у створення неокласичної політекономії зробили англієць А. Маршалл, американець Дж.Б.Кларк та італієць В.Парето.

Найважливішими течіями «оновленої» неокласичної концепції у сучасних умовах є: монетаризм, економіка пропозиції та теорія раціональних очікувань. Ці теорії характерізуються крайнім радикалізмом, заперечують необхідність втручання держави в економіку.

Вагомим словом сучасної економічної думки Заходу вважається монетаризм - теорія, яка була розроблена чіказьким економістом, лауреатом Нобелівської премії (1976) Мілтоном Фрідменом (нар. 1912 р.). Прихильники монетаризму рахують гроші вирішальним фактором відтворення. Держава може впливати на економіку, вважають вони, регулювати її за рахунок формування попиту на гроші, так як сам попит на гроші тісно взаємопов’язаний з динамікою цін, рухом позичкового процента та інфляції.

Теорія раціональних очікувань (Дж.Мут, Р.Лукас, Т.Саржент, Н.Уоллес) обгрунтовує тезу, що економічні суб’єкти (корпорації, споживачі) з допомогою комп’ютерізації можуть раціонально використовувати інформацію і оперативно реагувати на зрушення в економічній діяльності та ринкових відносинах.

Теорія пропозиції сформувалась у 70-80 рр. XX ст. в Англії та США. Її представники А.Лаффер, Р.Барроу, П.Еванс, Дж.Елліот вважають, що стимулювання попиту явно не приведе до позитивних довготермінових наслідків, тому держава повинна проводити політику заохочування накопичення капіталу, інвестицій у бізнес, для чого необхідно знижувати податки з підприємств.

Починаючи з світової кризи 1929-1933 рр. беруть початок два теоретичних напрямки, які були націлені на розв’язання проблем державного регулювання. Один з них опирається на вчення Дж.М. Кейнса і його послідовників і називається кейнсіанство, а інше, альтернативне вченню Дж. М. Кейнса – неолібералізм. Засновник теорії кейнсіанства або регульованого капіталізму Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) прийшов до висновку, що капіталізм вільної конкуренції вже вичерпав себе, втратив здатність до саморегулювання, тому в інтересах всіх, його економіка повинна регулюватись державою. Дж. М. Кейнс розробив конкретний механізм цього регулювання, переключивши увагу з проблеми пропозиції ресурсів на проблему ефективного попиту і висунув теорію мультиплікатора. Важелі державного втручання в економіку були вказані в його головній праці „Загальна теорія зайнятості, процента та грошей” (1936 р.).

Якщо маржиналісти обмежили предмет економічної теорії лише рівнем окремого підприємства, то Дж. М. Кейнс (30-ті роки XX ст.) значно розширив його, перенісши центр досліджень на рівень всієї економічної системи, тобто на рівень макроекономіки.

Сьогодні кейнсіанство розвивається в двох напрямах. В руслі першого (ортодоксального) робляться спроби створити деяку загальну теорію із теорій Дж. М. Кейнса та неокласиків. Цей напрям реалізується в працях Дж. Хікса (1904-1989) та Е. Філіпса .

В другому напрямі розвиваються такі течії як: неокейнсіанство, побудоване на врахуванні системи “мультиплікатор-акселератор” і моделюванні економічної динаміки з використанням характеристик взаємозв’язку заощадження та споживання (Р. Харрод (1900-1978) та Е. Домар (1914 р.н.), ліве кейнсіанство, яке в подальшому влилось в більш широку течію – посткейнсіанство. Найбільш яскравими представниками цього напрямку були Дж. Робінсон (1903-1983), а також Н.Калдор, П.Сраффа, К.Куріхара, які розробляли реформістський варіант кейнсіанської теорії, спрямований на захист інтересів немонополістичного капіталу, фермерів, інтелігенції, робітників. Впливові американські економісти Р.Клаудер, Х.Мінскі, П.Девідсон представляють монетаристське посткейнсіанство.

У 70-х роках XX ст. у розвитку неокласичного аналізу намітились два підходи, виникли дві школи: американський монетаризм та неолібералізм, який ліг в основу економічної політики західної Німеччини (Вальтер Ойкен (1851-1950), Людвіг Єрхард (1897-1977).

Якісно новим напрямком економічної думки рахується інституціоналізм, який увібрав у себе кращі теоретико-методологічні дослідження кон’юнктури ринку попередніх шкіл економічної теорії, а також методологічний інструментарій історичної думки Німеччини XIX ст.

Т.Веблен (1857-1929), Д. Коммонс (1862-1945) та В. Мітчелл (1874-1948) започаткували соціально-психологічний, соціально-правовий та кон’юнктурно-статистичний напрями інституціоналізму. Ці вчені рахують рушійною силою суспільного розвитку такі інститути як монополія, корпорація, держава, профспілки, різноманітні соціальні заклади, юридичні норми, інстинкти тощо.