42. Інтертектуальність роману ю.Андруховича «Московіада».

Як і західні письменники-постмодерністи, у своїх романах він широко використовує інтертекстуальність, так званий "текст у тексті". Автор "прочитує" традиційні образи та сюжети, твори попередників, своєрідно переосмислюючи їх. Інтертекстуальність є однією з питомих ознак постмодернізму. Сучасниц автор знає все, що вже написано. Тому залишається лише використовувати спадщину попередників. Цим користується Андрухович, використовуючи неценцузрну лексику, бурлеск, щоб привернути увагу читатча. Ці ефекти є стимулюючими факторами, бо багатьом це імпонує. Герої його романів живуть у світі, просякнутому культурними реаліями.Можна провести паралель між «Московіадою» та «Енеїдою». Мета Енея – створити нове місто Рим, але це принижується його гулянням та пияцтвом. Тобто маючи вагому ціль, він опускається до нижніх проявів життя. Аналогічний мотив подорожі прочитуємо у Андруховича: головний герой мав купити подарунки дітям та приїхати до Кирила у справах статті до газети. Натомість він весь день пиячить, гуляє у пивбарі на Фонвізіна, має статеві стосунки з жінками. Тобто сцени з «Енеїди» переносяться на «Московіаду». Зявляються духи померлих(розмовляє з хлопцем, який впав з сьомого поверху; померлі у залі урядового метро), бо це роман жахів. Тут простежується міфічні мотив: вбиваючи покійників, які уособлювали імперію, він ніби вдруге народжується. Кадебіст Сашко витсупає Мефістофелем, з яким Отто підписує угоду, дізнаючись неприємну правдaу про самого себе.

43. «The bad company» ю.Андруховича: альтернативна історія української літератури.

Вірш "погана компанія" показує, в повному сенсі слова, альтернативною історією. Він в сатиричній формі принижує видатних українських письменників, показує найгірші (і не завше правдиві) їхні сторони. Наприклад, називаючи Бажана жидом, Франка--духовидцем, Лесю Українку та Ольгу Кобилянську--розпусницями і т.п., особливо в період ХХ ст. Далеко не всі наведені тут факти відповідають дійсності, хоча в 90-ті роки на тему деяких із них (як то нетрадиційна орієнтація Кобилянської) були написані цілі наукові праці. Андрухович ламає іконостас нашої літератури, підводить під нею риску й показує, що тепер все наше письменництво набуває новго рівня і виду, хоча йому самому, насправді, дуже далеко до тих, кого він так поспішає паплюжити. У вірші відкривається величезна гординя автора, який вважає себе чимось набагато кращим за своїх попередників, тому бажає спершу покрити їх образами, учворити скандал і цим привернути увагу до власної видатної особистості. Вірш був дуже негативно сприйнятий в наукових колах, особливо серед консерваторів.

44. Постколоніальний синдром поезії «Крим, Ялта. Прощання з імперією» о.Забужко.

Забужко - одна з найпопулярніших письменниць сучасності. ЇЇ твори просякнуті неабиякою інтелектуальністю, мають своєрідний філософський зміст, вони є відображення багатогранного літературного таланту та розвиненої жіночої інтуїції. ЇЇ називають «неокласиком». ЇЇ творчість спонукає читача до роздумів і дискусій, сповнена відвертих і суперечливих суджень.Вірш «Крим, Ялта. Прощання з імперією» - вже з назви помічаємо нотки посконіалізму. Оскільки в 20ст. почалась швидка зміна світу: починають з’являтись нові країни(Індія), які раніше були колоніями. Адже до цього часу були лише великі імперії. Таким чином на світову арену виходить новий тип людини, що потребує модернізованого осмислення з точки зору всіх наук. Постколоніальний синдром відбувається у багатьох творах останніх років 20 ст. («Московіада» Андруховича). Починають звучати теми. Що раніше були заборонені. В цій поезії автор описує кримське місто, що забуте часом. Лише пам'ять, нотки «совєцького дитинства» нагадують про часи імперії. Забужко пише про «срамотну», знедолену вітчизну, від якої не втечеш, бо плач настигне тебе усюди. Цей біль, тягар слідує за людьми, яле автор оптимістично стверджує «пропливу, проживу, скрізь, де хоч». Думаю, що аналогічною цитатою характеризується вся українська нація, яка перетерпіла багато, тому зможе перебороти знову. Нехай і лине «плач по імперії», але у автора це викликає посмішку, оскільки страх, недовіра до місця – все, чом вчила імперія, була наповнена безликості, деспотизму. Останні строки можна охарактеризувати як психоаналітичний дискурс, стверджуючи про шукання нової вітчизни, яка буде з нею, куди б вона не поїхала.