Тема vіі. Україна в період другої світової та великої вітчизняної війни 1939-1945 рр.

План

1. Героїчна оборона Києва, Одеси, Севастополя. Битва під Москвою та крах фашистського плану блискавичної війни.

2. Визволення території України від загарбників. Внесок українського народу у розгром фашистської Німеччини.

1. 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без об‘яви війни, віроломно, одностороннє відкинувши договір 1939 р. про ненапад, напала на Радянський Союз. Армія вторгнення мала колосальну міць – 5,5 млн. чол., а всього – 8,5 млн. чол., близько 4300 танків і штурмових гармат, близько 5 тис. бойових літаків, 47200 гармат і мінометів. Їй протистояли війська Червоної Армії, які в західних округах мали 2,9 млн. чол., майже 33 тис. гармат і мінометів, 14,2 тис. танків, 9,2 тис. літаків. А всього Червона армія і флот мали 4,8 млн. чол. Отже зброї було більше у СРСР, та вона була дуже застарілою і значно поступалася у якості зброї Німеччини. Особливо війська Німеччини переважали на напрямах головних ударів. Та війська СРСР були розпорошені, а німецькі сконцентровані. Для народів Радянського Союзу почалася Велика Вітчизняна війна. Вона йшла 1418 днів і ночей.

Війна збоку фашистської Німеччини та її союзників (Фінляндії, Угорщини, Румунії) носила особливий характер. Німецький нацизм намагався не тільки захопити територію СРСР, але й скинути радянський суспільний лад. Радянський Союз повинен бути розчленований і знищений. На його території повинно бути утворено 4 рейхскомісаріата – німецькі провінції. Москву, Ленінград, Київ і ряд інших міст намагалися повністю зруйнувати. Більшу частину слов‘ян в СРСР знищити, а невелику кількість перетворити на рабів. Генеральний план «ОСТ» передбачав радикальні скорочення корінного населення на окупованій території за допомогою насильницького переселення і голодної смерті. Згідно з гітлерівською Директивою № 21 (План «Барбаросса»), прийнятою до дії у ставці фюрера 18 грудня 1940 р., німецькі війська повинні бути готовими розгромити війська СРСР в блискавичній війні протягом 2-3 місяців. Щодо України, то в планах нацистів передбачалося на її території утворити рейхскомісаріат «Україна», населення якої передбачалося в більшій частині знищити і колонізувати за рахунок колоністів-німців з Румунії, Болгарії та Югославії. Центрами германізації повинні були стати воєнні поселення. У Крим передбачалося переселення німців з Південного Тіроля, а також німців з-за Дністра. У 1942 р. Гітлер прийшов до остаточного рішення – зробити Крим новою батьківщиною південних тірольців.

Отже збоку гітлерівської Німеччини це була війна загарбницькою, несправедливою. Збоку СРСР ця війна була справедливою, загальнонародною, дійсно Вітчизняною. Для українців ця війна теж була Великою і Вітчизняною, бо вирішувала долю всього населення. Не Сталін і його режим, а Вітчизна і народ стояли на першому місці.

Від розбійницького нападу радянські війська несли жахливі втрати. Вже в перший місяць війни безповоротні втрати налічували 1 млн. чол., з них 700 тисяч полонених. З червня по грудень 1941 р. Радянська армія і флот втратили більше 3-х млн. чол., 20 тисяч танків і САУ, 100 тисяч гармат, 10 тисяч літаків. Територія СРСР, зайнята вермахтом, була понад 1,5 млн. кв. км, що втричі перевищувала територію Франції. У військах Червоної армії було багато безладдя, паніки, невміння налагоджувати управління бойовими подіями. Але війська в масі своїй стійко і героїчно оборонялись на всій території. Стійка оборона усіх великих міст зривала план блискавичної війни.

Свій внесок зробило населення міст України. Героїчно оборонявся Київ, який захищали війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала Кирпоноса. Все населення столиці України стійко і мужньо боронило місто. Всього оборона тривала 73 дні. Німці втратили тут 100 тис. чол. 72 дні героїчно оборонялась Одеса. Біля її стін ворог втратив понад 160 тис. чол. Героїчний Севастополь тримався 250 днів.

1 травня 1945 р. в наказі Верховного Головнокомандувача Й. Сталіна в числі перших були названі міста-герої – Ленінград, Сталінград, Севастополь і Одеса. 8 травня 1965 р. було затверджено положення про міста-герої. А в 1979 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР міста-герої затверджені додатково такі – Москва, Київ, Керч, Новоросійськ, Мінськ, Тула, Фортеця-герой – Брестська фортеця.

З перших днів війни керівництво СРСР вживає заходи щодо оборони держави. 29 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) зробила заяву, що почалася Велика Вітчизняна війна. 30 червня утворюється ДКО (Державний Комітет Оборони) для поєднання всієї влади. До нього увійшли – Сталін, Берія, Мікоян, Ворошилов, Молотов, Маленков, Булганін, Вознесенський. Це був надзвичайний орган керівництва державою. Його очолював Сталін.

Для керівництва Збройними силами СРСР у війні 23 червня 1941 р. утворено Ставку Верховного головнокомандування. До нього входили – Тимошенко (голова), Ворошилов, Молотов, Сталін, Жуков, Будьонний, Кузнєцов. З 10 липня 1941 р. її очолив Сталін. Велике значення мала Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р., яка ставила першочергові завдання перед партійним і радянським органом влади.

Про початок війни заяву зробив Міністр іноземних справ В. Молотов. Й. Сталін був у розпачі, хоча в перші дні він приймав багато керівників. Лише 3 липня 1941 р. Сталін зробив власну заяву про війну.

24 червня 1941 р. було утворено раду по евакуації (Каганович – голова, Косигін, Шверник, Шапошников, Круглов, Попков, Дубровин, Кирпичников). Але порядок евакуації визначав інший документ – Постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 27 червня 1941 р.

Першочергово вивозились промислові цінності, кваліфіковані робітники, цінне обладнання та сировина. З України було вивезено 550 великих підприємств на Схід держави. Вивозилось також майно колгоспів і радгоспів, техніку, скот. Вивозились навчальні, наукові і культурні заклади, музеї. Всього на Схід у 2-й пол.. 1941 р. було вивезено 2,5 тис. промислових підприємств. Пуском заводів і фабрик керував талановитий економіст, заступник Голови РНК СРСР, Голова Держплану СРСР Н.Д. Вознесенський.

Ця операція за масштабом не мала рівних у світі і за оцінкою радянського полководця Г. Жукова прирівнювалась до перемоги великої стратегічної операції.

Та все ж СРСР став перед реальною катастрофою. В чому ж причини великих поразок і невдач на першому етапі війни у 2-й пол.. 1941 р.?

По-перше – це прорахунок державного і воєнного керівництва, перш за все Й. Сталіна в оцінці воєнно-стратегічної обстановки перед війною. Не передбачили напрями основних ударів ворога. Сталін більше довіряв Гітлеру ніж радянським розвідникам про підготовку Німеччини до нападу на СРСР.

По-друге – масові репресії проти командних кадрів Червоної армії у 30-ті роки дуже підірвали міць воєнного керівництва. Майже 80% верхнього керівного складу Червоної армії було знищено. З цього приводу полководець війни маршал Василевський стверджував, що без 1937 р. (це початок масових і жахливих репресій) не було б і війни.

По-третє – переважна частина бойової техніки (на 70-80%) була застарілою.

По-четверте – масові репресії в суспільстві в цілому, насильницька колективізація спричинили занепад морально-політичного духу серед значної кількості населення, спонукали масовий колабораціонізм (перехід на сторону ворога), особливо в західних областях України, дезертирство і здача у полон. Це мільйони людей.

2. Основними і великими битвами Великої Вітчизняної війни були: під Москвою, Сталінградська, Курсько-Орловська, за Дніпро, Білоруська, Корсунь-Шевченківська, це ті, що були на території СРСР. Далі – битви за визволення народів Східної Європи.

Битва під Москвою (з 5 грудня 1941 до початку лютого 1942 р.) була першою великою наступальною операцією Червоної армії, в результаті якої ворога було відкинуто на 100-250 км. від Москви. Війська під керівництвом І.Конєва і С.Тимошенка при загальному керівництві Г. Жукова вперше нанесли стратегічну поразку німецьким військам. Втрати німців – 615 тис. чол., втрати радянських військ – 926 тис. чол. Та все ж план «бліцкригу» був остаточно зірваний. Радянські війська зробили те, чого не могли зробити війська Англії і Франції. Тепер тільки Радянський Союз став вирішальним фактором Другої світової війни. Ця перемога мала велике значення для всіх народів СРСР, бо вселяла надію на остаточну перемогу над ворогом. Вона значно посилила морально-політичний стан населення СРСР. Значно зросла довіра міжнародної спільноти і поклала початок реального зміцнення антигітлерівської коаліції. Уряди Англії і США остаточно перейшли на шлях допомоги Радянському Союзу в боротьбі з фашистською Німеччиною.

Після переможної битви під Москвою Червона армія зазнала ще дві великі поразки – під Харковом і в Керчі (травень 1942 р.) Поразка в битві за Харків призвела до втрати 140 тис. вбитих та полонених, поразка в Криму – 170 тис. чол. Червоній армії знов треба було відновлювати свої сили. Німці перехопили стратегічну ініціативу і відновили наступ на Сталінград. Становище для радянських військ знову стало критичним. В цих умовах з‘явився наказ Наркому оброни Й. Сталіна № 227, в якому була сформульована вимога «Ні кроку назад!». Так з‘явились заградзагіни і штрафбати. Ці вкрай жорстокі заходи були направлені на те, щоб будь-якою ціною зупинити відступаючі радянські війська. Це був цілком виправданий крок, хоч і жахливий за наслідками.

Другою великою битвою була битва за Сталінград, який мав стратегічне розташування, бо поєднував Кавказ з нафтою, з державою. Лише в листопаді 1942 р. радянські війська під командуванням М.Ватутіна, К. Рокосовського і А.Єрьоменка при загальнім керівництві Г. Жукова і О. Василевського почали контрнаступ проти німецьких військ і завдали їм страшенної поразки. До початку лютого 1943 р. війська Німеччини під Сталінградом були вщент розгромлені. Вони втратили убитими і пораненими понад 800 тис. чол. Загальні втрати радянських військ – 1,2 млн. чол. Генерал-фельдмаршал Паулюс здався у полон, а з ним і 91 тис. солдатів та 24 генерала. Розвиваючи наступ, 18 грудня радянські війська звільнили перший населений пункт на території України – село Півнівку Луганської області.

Розгром німецько-фашистських військ під Сталінградом викликав глибоку кризу серед фашистської коаліції держав. Італія, Румунія, Угорщина були готові вести переговори з СРСР про сепаратний мир. Турція – за нейтралітет. Перемога під Сталінградом поклала початок корінного перелому у Великій Вітчизняній війні. Червона армія перехопила стратегічну ініціативу і вже утримувала її до кінця війни. Вона вже показала перевагу радянського воєнного мистецтва над німецьким. Вона викликала морально-політичне піднесення всього радянського народу, дала поштовх до активізації сил Опору в Європі і партизанського руху в СРСР. Активізувала свою патріотичну діяльність російська православна церква.

Навесні і влітку німецькі війська готувались до реваншу за Сталінград. Радянські війська готувались закріпити свій успіх. В цих умовах виключно велике значення мала Курська битва. Концентрація військ з обох сторін була величезна. З 5 липня по 23 серпня 1943 р. ця битва теж закінчилась перемогою військ Червоної армії. Втрати радянських військ (загальні) перевищували втрати німців майже в 3,5 рази і дорівнювали 860 тис. вбитих і поранених. Перевага в якості техніки (танків і артилерії) німців була подолана кількістю техніки радянських військ, швидкістю відновлення резервів, виключною самовідданістю і героїзмом солдат і офіцерів.

Німецькі війська після битви перейшли до стратегічної оброни на всьому Східному фронті. Союзники Німеччини почали шукати шлях до виходу з війни. Союзники СРСР – Англія і США погодились на відкриття другого фронту проти Німеччини. Вони почали розглядати конкретні плани його проведення. Це питання вирішила Тегеранська конференція голів трьох держав (28 листопада – 1 грудня 1943 р.).

Після Курської битви почалося широкомасштабне звільнення України. Радянські війська, завдавши контрудару, вже у серпні 1943 р. звільнили від ворога Харків і весь Донбас. Виключно значення мала битва за Дніпро і визволення Києва. Ця битва мала два етапи: 1) Чернігівська-Полтавська наступальна операція (26.08. – 30.09. – 1943 р.) – визволяла Лівобережну Україну і 2) Київська стратегічна операція (12.10. – 23.12. – 1943 р.) – розгром київського угрупування німців і захват правого берега Дніпра. Ці операції провели війська трьох фронтів – Центрального (К. Рокосовський), Воронезького (М. Ватутін), Степового (І. Конєв). Координував фронти Г. Жуков.

6 листопаду 1943 р. військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала Ватутіна було визволено столицю України – Київ. Перемога далася дуже великою ціною. У Чернігівсько-Полтавській операції радянські війська втратили близько 430 тис. чол. вбитими і пораненими. В Київській операції – понад 400 тис. чол. вбитими і пораненими. Тут проявились всі хиби радянського командування – не жаліти солдат і добувати перемогу будь-якою ціною, бо цього вимагав Верховний Головнокомандувач Сталін. Проте німці теж понесли великі втрати і найважливіше – вони втратили дуже важливий стратегічний плацдарм, що призвело до швидкого визволення Правобережної України у 1944 р.

Дуже важливе значення мала Білоруська операція «Багратіон» (23.06. – 29.08.1944 р.) без якої визволення всієї України у 1944 р. було б неможливе.

На території України ще були Корсунь-Шевченківська операція (лютий-березень 1944 р.), в результаті звільнено Правобережжя, Ясько-Кишинівська (серпень 1944 р.) та Карпато-Ужгородська, внаслідок якої в жовтні 1944 р. вся територія України була визволена від окупантів

Отже, український народ зробив вагомий внесок в розгром німецько-фашистських окупантів. В лавах Червоної армії воювало 6 млн. українців. Понад 2 тисячі українців стали Героями Радянського Союзу. З 15-ти фронтів, що діяли в період війни – більше половини очолювали маршали і генерали – українці за походженням. У тилу німецьких військ на території України діяло понад 60 партизанських об‘єднань, понад 2 тисячі загонів і груп.

Тема УШ. РОЗВИТОК УКРАЇНИ В ЧАСИ ВІДНОВЛЕННЯ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА,РЕФОРМУВАННЯ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ ТА ІІ КРАХУ /І946-І99І рр./

План

1. Труднощі та уcпіхи відбудови народного господарства УРСР у післявоєнний період. Суспільно-політичне життя в 1945-1953рр.

2. Проблеми і протиріччя розвитку УРСР під час перебудови І985-І99І рр. Виникнення нових політичних партій та рухів.

1. Приступаючи до розгляду першого питання, треба мати на увазі, що після Другої світової війни відбулися територіальні зміни в Україні. За Договором між СРСР та Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. За­карпатська Україна возз'єдналася з Україною у складі СРСР. Уперше майже всі етнічні українські землі об'єдналися в одній державі. По­за межами України залишалися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін у 1944 р. віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чол., переважно поляків, із Польщі в Україну - 520 тис. українців. У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію "Вісла" - насильницьке виселення українців /140 тис. чол./ з українських ет­нічних земель, що опинилися в межах Польщі. Ставилася мета: асимілювати українців та ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА.

19 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя приєднання України до Росії прийняла рішення про включення Кримсь­кого півострова до складу УРСР. Цим і завершився процес формування сучасної території України. Юридичний акт лише підтвердив фактично існуючу ситуацію. Територіальні зміни в Україні, що відбулися напе­редодні і після Другої світової війни, мали такі наслідки:

- остаточно визначились кордони республіки, які одержали юридичне визнання світовим співтовариством;

- збільшилася територія УРСР та її демографічний потенціал;

- об'єднання українських земель відбулося у складі однієї держави;

- завершилося формування державної території.

На міжнародній арені Україна активізує свою діяльність. Ще у 1944 р. в УРСР було відновлено Народний комісаріат закордонних справ на чолі з Д.Мануїльським. 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско було прийнято рішення про утворення Органі­зації Об'єднаних Націй /ООН/, а 24 жовтня 1945 р. ратифіковано її Статут. Серед країн-засновниць ООН була й Україна. Прийняття України до ООН було результатом визнання її внеску в розгром фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету. Слід назвати і такі факто­ри, як наміри з боку Сталіна створити ілюзію її державності, заспо­коїти національно-визвольні сили, забезпечити більшу кількість голо­сів в ООН. Формально за Україною визнавалося право на самостійні міжнародні відносини (Україна співробітничала в різних міжнародних організаціях), але фактично власної зовнішньої політики вона не мала. Монополія на зовнішню політику належала ЦК ВКП/б/ і, особисто, Сталіну. Але сам факт вступу України до ООН мав велике історичне зна­чення - вивів її на світову арену, сприяв включенню у світову політику.

Перемога над нацистською Німеччиною породила великі сподівання на майбутнє поліпшення життя. На той час найважливішим завданням було вижити і загоїти рани війни. За роки війни було втрачено понад 7 млн. чол., 2,4 млн. було силоміць вивезено до Німеччини, де багато з них загинуло. 10 млн. чол. втрати­ли притулок. Прямі збитки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. Промисловий потенціал УРСР становив 26% проти рівня 1940 р.

Відбудова господарства починається відразу після визволення українських земель. У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла чет­вертий п'ятирічний план /1946-1950 рр./ відбудови народного господар­ства, що передбачав перевищення довоєнного обсягу виробництва. В Україні пла­нувалося доведення на кінець п'ятирічки валової промислової продукції до 113% проти 1940 р. Важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмови­ли у наданні кредитів СРСР, який не став учасником плану Маршалла. Поставки за рахунок репарацій із Німеччини, допомога з-за кордону були незначними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд керувався політичними мотивами: створити воєнно-промис­ловий комплекс, який би служив гарантом оборони країни, базою пере­моги соціалізму над капіталізмом. В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес /пуск відбувся у 1947 р./, мета­лургійні заводи. Розвиток важкої промисловості відбувався за раху­нок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансу­валися за залишковим принципом. Посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.

Підприємства працювали за старими технологіями, досягнення науко­во-технічного прогресу впроваджувалися вкрай повільно. Цим й було обумовлено технічне відставання СРСР від Заходу. Водночас не слід забувати героїзм на­роду, його ентузіазм у прагненні найскоріше відбудувати зруйноване. У 1950р. важка промисловість перевершила, а легка - ледве досягла 80% довоєнного рівня. Україна зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази СРСР.

У сільському господарстві відбудова проходила у надзвичайно складних умовах, тому що скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, техніки. Важким залишалося становище селян ­- мізерна оплата праці, високі податки на підсобні господарства, селяни не мали паспортів, не отримували пенсій тощо. Ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку І946-І947 рр., від якого в Україні померло понад 800 тис. чол. Але головною при­чиною голоду стала не посуха, а позиція держави і ВКП/б/: непомірно високі плани хлібозаготівель не були зменшені, зерно і продукти тваринництва великим обсягами вивозились за кордон. На неодноразові звертання першого секретаря ЦК КП/б/У М.Хрущова допомогти Україні продовольством під час голоду, Й.Сталін відповідав: "Ти м'якотілий! Тебе обдурюють...Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси". Капіталовкладення у с/г складали лише 7% загального обсягу. Здійснювалася і політика "ножиць цін" стосовно с/г. Державні заготівельні ціни залишалися на рівні 1928 р., хоча ціни на промисло­ву продукцію зросли у 20 разів. На кінець 1950 р. сільське господар­ство не досягло довоєнного рівня. Так, врожайність зернових становила лише 82% від рівня 1940 р. З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної в роки війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, хоча в цілому вона не підвищила добробут населення.

В Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною. Її основні напрямки: насадження тоталітарного режиму, моно­полізація влади комуністичною партією. Чисельність комуністів тут зростала не за рахунок місцевого населення, якому не довіряла радян­ська влада, а за рахунок вихідців з Росії та Східної України. Проти жителів розгорталися масові репресії, "ворожі елементи" депортувалися в східні райони СРСР, розгорталася боротьба проти так званого українського буржуазного націоналізму. 1950 рік в західних землях став роком суцільної колективізації. Оскільки тут більшість населення складали селяни, тому і опір радянській владі на­був всенародного характеру. Водночас не слід забувати і про позитивні моменти перетворень у цих регіонах. Здійснювалася індустріалізація, модернізація економіки, в га­лузі освіти забезпечувалася обов'язкова початкова освіта, відкриття нових вузів, хоча при цьому викладання велося російською мовою.

Населення в цілому вороже ставилося до комуністичного режиму і чини­ло опір, який очолювали греко-католицька церква та ОУН-УПА. У 1946 р. на Львівському церковному соборі було проголошено скасування Брестської унії і, відповідно, ліквідація уніатської церкви. Боротьба ж з ОУН-УПА виявилася кровопролитною і тривала до сер. 50-х рр. ОУН-УПА вбачала головні цілі в боротьбі проти сталінського режиму та створення незалежної української держави, користувалася підтримкою місцевого населення. Лише за зв'язок з УПА у 1946-1988 рр. до Сибіру було вислано 500 тис. західних українців. Діяльність УПА почала занепадати після загибелі у 1950 р. її командувача Р.Шухевича. Але і після цього опір тоталі­тарному режиму не припинявся, набув інших форм.

Суспільно-політичне життя в Україні у перші повоєнні роки майже нічим не відрізнялося від тих процесів, що відбувалися в СРСР. Утвердився режим одноосібної влади Сталіна, культ його особи досяг апогею. Україна не мала ніяких прав на здійснення самостійної політики, і незалежно від того, хто стояв на чолі владних структур України /першими секретарями ЦК КП/б/У були М.Хрущов /І943-І946рр. та І948-І949рр./, Л.Каганович /1947р./, А.Мельников /І950-І953рр./, О.Кириченко /І953-І957рр./ (останній був вперше обраний на цю посаду як українець за національністю); усі вони слух­няно проводили політику центру, а будь-які спроби відійти від цього курсу закінчувалися перестановкою кадрів або репресіями. Відсутність демократії і свобод громадян, зловживання владою, по­силення масових репресії - ці прояви бути типовими на той час. В Україні пік репресій припав на 1947 р., коли ЦК КП/б/У очолював най­ближчий соратник Сталіна - І.Каганович.

З І946-І947рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКК/б/ А.Жданова по­чалася ідеологічна кампанія "по наведенню порядку" в галузі науки, культури, літератури і мистецтва. Метою "ждановщини" в Україні було придушення національно-визвольного руху, будь-яких проявів українсь­кої самостійницької ідеї. Українські діячі культури звинувачувалися "в перекрученні історії та націоналізмі". Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП/б/У ухвалив низку постанов "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури", "Про журнал "Вітчизна" та інші. Здійснювалися кампанії проти видатних українських митців - Ю.Яновського /головного редактора журналу "Вітчизна", М.Рильського, А.Малишка, розпочалися гоніння на В.Сосюру за вірш "Любіть Україну" /1951р./, композитора К.Данькевича за оперу “Богдан Хмельницький". Українцям ще раз нагадували, що вони живуть у державі, не зацікавле­ній у розвитку їхньої національної культури. Таким чином, історичний розвиток України в І945-І953 рр. відбував­ся в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму.

2. Вивчаючи друге питання, слід виходити з того, що і в період перебудови Україна залишалася бути складовою частиною Радянського Союзу. Усі процеси, які відбувалися в ньому, були характерні й щодо нашої республіки.

Після періоду "застою", коли у березні 1985р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, почалася перебудова, яку можна розділити на такі періоди: І985-І988 рр. - період розробки концепції перебудови і здійснення перших економічних реформ, визрівання політичного курсу перебудови. І988-І99І рр. - період активних політичних перетворень під гаслом побудови демократичного, гуманного соціалізму.

Економічні реформи проходили за наступними етапами. 27 квітня 1985р. програма прискорення соціально-економічного розвитку передбачала до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже створеному за 70 років радянської влади, вирішити традиційні проблеми - продовольчі, житлові, забезпечити населення товарами повсякден­ного вжитку. Але ця програма виявилася утопічною. Без гли­бокої перебудови всього господарського механізму не можна було здійснити прискорення.

Реформа 1987 р. передбачала самостійність, самоокупність і самофінансування підприємств, поширення кооператив­ного руху. Це надавало можливість переводити підприємства на госпроз­рахунок, сприяння впровадженню науково-технічного прогресу тощо. Але і ця реформа була непослідовною, зазнала провалу. Різке підвищення цін, розростання “тіньової” економіки викликали страйки серед шахтарів (1989 р.) Почалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Національний доход Ук­раїни скоротився на 1,5%. Виникає інфляція.

Рішення XIX партійної конференції /червень 1988р./ були спрямо­вані на кардинальне реформування політичної системи. Демократизація та гласність в деякій мірі сприяли відродженню суспільно-політичної думки, прискорювалися процеси десталінізації. Керівництво України на чолі з першим секретарем ЦК КПУ В.Щербицьким (керівник з 1972 р.), погоджуючись з курсом на перебудову, продовжувало нехтувати інтересами народу, не стало на шлях націо­нального відродження й захисту суверенітету республіки.

Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986р., яка призвела до небаченого за­бруднення біосфери, радіоактивного опромінювання тисяч людей. Ця ава­рія обумовила активізацію суспільного руху проти існуючого режиму, проти Компартії України, яка дала згоду на будівництво ЧАЕС, замовчу­вала страшні масштаби та наслідки катастрофи. Основний тягар роботи по ліквідації наслідків аварії взяла на себе Україна.

Бурхливі зміни в суспільстві сприяли відродженню національно-визвольних процесів. Суспільно-політичний рух в Україні в період пе­ребудови мав одночасно демократичний і національно-визвольний харак­тер. З 1985 по 1988 рр. цей рух проявлявся в основному в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури. Із забу­ття поверталися твори М.Грушевського, М.Костомарова, В. Винниченка, з’явилися спроби заповнити "білі плями" історії /голодомор І932-І933 рр./. Відбувається реабілітація жертв сталінських репресій. В цей час виникають неформальні організації" - Український культурологічний клуб, Товариство "Меморі­ал", Українська Гельсінська Спілка /сформувалася на базі УГГ/, Товариство української мови їм. Т.Шевченка, студентська організація “Громада” тощо. У вересні 1989 р. була створена масова політична організація "Народний рух Украйни” на чолі з І.Драчем, головною метою якої оголошено вихід України з СРСР, відновлення української державності. Рух відігравав надзви­чайно важливу роль у процесах перебудови: сприяв активізації націо­нально-визвольного руху, консолідації демократичних сил.

Розгортався також церковний рух за відродження Ук­раїнської автокефальної православної церкви /УАПЦ/ та легалізації Української греко-католицької церкви /УГКЦ/. У 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон "Про мови в УРСРИ, який проголосив державний статус української мови.

Компартія виявилася неспроможною ефективно діяти в нових умовах і швидко втрачала контроль над процесами перебудови. Почався масовий вихід комуністів з її лав. У 1990 р. після ліквідації ст.6 Конституції СРСР починається формування багатопартійної системи. Першою була створена Українська республіканська партія /УРП/. Всього у І990-І99І рр. виникло майже 20 опозиційних пар­тій. Серед них - Демократична партія України, Партія зелених України, Партія Демократичного Відродження України та інші. Зрозуміло, що нові партії були слабкі організаційно та матеріально, не мали чіткої ідеології та соціальної бази.

Важливою віхою на шляху до нової державності стали вибори у березні 1990р. до Верховної Ради України та місцевих рад. Демократичний блок, очолюваний Рухом домігся значного успіху в парламенті. Була створена опозиція - Народна Рада /на чолі з І.Юхновським/ - 125 депутатів, яка протистояла прокомуністичній більшості /300 депутатів/ на чолі з 0.Морозом. Але і при такому розкладі політичних сил 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголосила право українського народу на самовизначення, самостій­ність, повноту влади республіки в межах її території.

Демократизація суспільного життя, наміри реформувати Радянський Союз викликали опір консервативних сил владних структур, які 19-21 серпня 1991р. здійснили спробу державного перевороту. Був утворений Державний комі­тет з надзвичайного стану на чолі і віце-президентом СРСР Г.Янаєвим. Керівництво КПУ стало на бік заколотників. Провал перевороту обернувся поразкою сил реакції, які прагнули зберегти тоталітарний політичний режим. У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991р. прийняла історичний документ - "Акт проголошення незалежності України". З цього моменту припинилося існування УРСР і з'явилася на політичній карті світу незалежна держава - Україна. Постановою Президії Верхов­ної Ради діяльність КПУ була заборонена.

І грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум і вибори Президента України. 90,3% громадян, які взяли участь у референдумі, підтримали Акт проголошення незалеж­ності України. Вибори Президента проходили на альтернативній основі, в результаті яких Президентом України став Л.Кравчук. Проголошення незалежності України стало подією всесвітньо-історичного значення. Визначальну роль у створенні незалежної української держави відіграв народ України. Після спроби перевороту врятувати СРСР виявилося не­можливим. Усі республіки колишнього СРСР проголосили свою незалеж­ність, 8 грудня 1991р. у Мінську Президент України Л.Кравчук, Прези­дент Росії Б.Єльцин і голова Верховної Ради Білорусії С.Шушкевич констатували, що вихід республік із складу СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і СРСР як суб’єкт міжнародного права припиняє існування. Була підписана угода про створення Співдружності Незалежних Держав. До складу СНД увійшло 11 республік, причому Україна - на правах асоційованого члена (вона не визнала усіх пунктів угоди).