Судова влада
Судова влада дає тлумачення законів, прийнятих конгресом. Вона складається з Верховного суду і федеральних судів нижчих інстанцій. Трактуючи закони, суд може прийти до висновку, що той чи інший закон, в тому числі і, прийняті окремими штатами, порушують конституцію.
Верховний суд
Верховний суд США - суд вищої інстанції. Його рішення не підлягають апеляції і можуть бути змінені тільки іншим рішенням Верховного суду чи поправками до конституції. Число членів Верховного суду визначається конгресом, проте з 1869 року їх число незмінне - дев'ять. Кандидатури вносить президент, після чого їх має затвердити сенат. Членство у Верховному суді довічно, проте судді можуть піти у відставку, на пенсію або бути зняті з посади. Головний обов'язок Верховного суду - вивчати закони і дії уряду з тим, щоб вони не порушували конституцію. Президент може наглядати над судовою владою. Наприклад, він призначає суддів та може оголошувати про помилування засуджених злочинців Законодавча влада також може наглядати за діяльністю судової влади. Вона призначає федеральних суддів, може знімати суддів з посади, може вносити поправки до конституції та змінювати розмір і структуру судів нижчих інстанцій та встановлює бюджети судів.
Суди нижчих інстанцій
Нарівні з установою Верховного суду третя стаття американської конституції закликає конгрес створити суди нижчих інстанцій для інтерпретації федеральних законів локально. У відповідь конгрес створив деяку кількість окружних і апеляційних судів, а також спеціальних судів, наприклад, податкового. У США існують 94 окружних судів. У їх юрисдикції - федеральні кримінальні та цивільні справи. В Америці також є 13 апеляційних судів - по одному на 11 географічних регіонів, один - в окрузі Колумбія і один - для розгляду справ із спеціальних судів нижчої інстанції. У ці 13 судей справи надходять з федеральних окружних судів. Проте більшість судових справ у США - в тому числі й кримінальні - розглядаються в судах штату на основі законів штату, які можуть сильно відрізнятися в різних регіонах (наприклад, смертна кара)
Вищий орган законодавчої влади - двопалатний парламент, який складається із палати лордів (House of Lords) і палати громад (House of Commons). Палата лордів (верхня палата) складається з спадкоємних і довічних перів, 2 архієпіскопів і 24 старших єпіскопів англіканської церкви. В 1999 році в палаті лордів була проведена реформа, в ході якої кількість спадкоємних перів скорочено з 750 до 92. Право на участь в діяльності палати зберегли лорди, титул яким було присвоєно монархом в знак визнання їхніх особистих заслуг. В рамках реформи палати лордів 3 квітня 2006 р. скасовано пост лорда-канцлера, а посада спікера стала називатись лорд-спікер (з липня 2006 р. - виборна). Лорд-спікер обирається членами палати лордів терміном на 5 роківі не більше двох разів поспіль. Він не є членом уряду. Палата лордів є вищою апеляційною судовою інстанцією. Нинішня Палата лордів має 789 членів (на 1 липня 2011 р.). Лорд-спікер - баронеса Д'СОУЗА (Baroness D'Souza), обрана 13 линя 2011 р., вступила на посаду 1 вересня 2011 р. Палата громад (нижня палата) складається з 646 депутатів, які обираються шляхом загального рівного таємного і прямого голосування терміном на 5 років. Нинішня Палата громад обрана 6 травня 2010 р. Кількість депутатів - 650. Спікер - Джон БЕРКОУ (John Bercow), обраний 18 травня 2010 р. Раніше обирався 22 червня 2009 р. Глава виконавчої влади - монарх, глава уряду - прем'єр-міністр, якого призначає королева. Уряд складається з членів кабінету і державних міністрів, які не входять в кабінет. Члени уряду повинні бути членами палати громад. Нинішній уряд сформований 11-12 травня 2010 р. Коаліційний: Консервативна партія, Ліберальні демократи. Прем`єр-міністр Великобританії - Девід КЕМЕРОН (David Cameron).
Законодавча влада
Парламент є незалежним законотворчим органом. Складається з двох палат.
Депутати Палати Громад обираються на 5 років за мажоритарною системою, відносною більшістю прямим і таємним голосуванням на основі загального виборчого права особами, яким виповнилося 18 років.
Спікер Палати Громад – Джон Беркоу (обраний 22 червня 2009 року, переобраний на посаду 18 травня 2010 року).
Палата Лордів складається з довічних перів (після проведення першого етапу конституційної реформи у листопаді 1999 р. майже всі спадкові пери, за винятком спеціально обраних 92, були позбавлені права засідати у Палаті Лордів), спеціально обраних спадкових перів, лордів-суддів з апеляцій та „духовних лордів” - двох архієпископів та 24 єпископів Англіканської Церкви. Кількісний склад Палати Лордів може змінюватись за рахунок зміни кількості довічних перів, чия загальна чисельність не регулюється законодавством.
Спікер Палати Лордів – баронеса Хеймен. Призначена Королевою Єлизаветою ІІ за результатами голосування Палати Лордів 4 липня 2006 р.
В умовах відсутності конституції і за положенням “парламентського суверенітету” Парламент не зв'язаний раніше ухваленими рішеннями і може скасовувати акти конституційного значення. Британські суди позбавлені права переглядати або скасовувати акти Парламенту.
Виконавча влада
Уряд країни, як правило, очолюється лідером партії, яка перемогла на виборах і має найбільшу кількість місць y Палаті Громад, складається з членів Кабінету, міністрів, що не входять до складу Кабінету, і молодших міністрів (всього налічується близько 100 осіб). Прем'єр-міністр одноосібно формує склад Уряду та визначає, хто з міністрів входить до складу Кабінету.
6 травня 2010 р. в країні пройшли вибори до парламенту, за результатами яких було сформовано новий уряд. Новим Прем'єр-міністром став консерватор Девід Кемерон, який замінив лейбориста Гордона Брауна, створивши коаліцію з ліберал-демократами.
Судова влада
Судова колегія Палати Лордів (найвища апеляційна інстанція у цивільних справах по всій країні, у кримінальних справах – в Англії, Уельсі та Північній Ірландії)
Верховні Суди Англії, Уельсу та Північної Ірландії
Шотландський Сесійний та Верховний Суд
Парламент Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії (англ. Parliament of the United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland) є вищим законодавчим органом у Сполученому Королівстві та Королівських заморських територіях. Його очолює Британський монарх. Парламент двопалатний, включає в себе верхню палату, що називається Палата лордів, і нижню палату, що називається Палата громад. Палата лордів не обирається, вона включає до свого складу лордів духовних (вище духовенство англіканської церкви) й лордів світських (членів перства). Палата громад, навпаки, - палата, що обирається демократично. Палата лордів і Палата громад збираються в різних приміщеннях Вестмінстерського палацу в Лондоні. За звичаєм, всі міністри, включаючи прем'єр-міністра, обираються виключно зі складу парламенту.
Парламент Сполученого Королівства може встановлювати закони своїми актами. Деякі акти діють на всій території королівства, включаючи Шотландію, але оскільки Шотландія має свою законодавчу систему (так званий Шотландський закон або Scots law), багато актів не діють у Шотландії та або супроводжуються такими ж актами, але чинними лише у Шотландії, або (з 1999) законами, прийнятими Парламентом Шотландії. Окрім функцій законодавчих, Парламент виконує і деякі судові функції. Королева-у-Парламенті є вищим судом у більшості випадків, але частину справ вирішує суд Таємної ради (наприклад, апеляції від церковних судів). Зараз судові функції Палати Лордів виконуються не всією палатою, а групою суддів, яким було надано Сувереном довічне перство
Уряд Великої Британії підзвітний Парламенту. Однак, ані Прем’єр-міністр, ані члени уряду не обираються Палатою громад. Замість цього Королева просить людину, яка користується максимальною підтримкою палати (такою зазвичай є лідер партії, що має найбільшу кількість місць у Палаті громад), сформувати уряд. З тим, щоб вони були підзвітними нижній палаті, Прем’єр-міністр та більша частина членів Кабінету обираються з членів Палати громад, а не палати Лордів. Останнім Прем’єр-міністром з Палати Лордів став у 1963 році Алек Дуглас-Хоум. Тим не менш, щоб додержатись звичаю, лорд Хоум відмовився від свого перства і був обраний до Палати громад після того, як став Прем’єр-міністром.
Використовуючи свою первісну більшість у Палаті громад, уряд, зазвичай, домінує у законодавчій роботі парламенту, та іноді використовує свою патронатну владу, щоб призначити перів, які його підтримують до Палати Лордів. На практиці уряд може домогтись прийняття будь-якого законодавства, окрім випадків великого розколу у партії, що править. Але навіть у такій ситуації малоймовірно, що законопроект, запропонований урядом, не буде прийнято, хоча незгодні члени парламенту можуть домогтися поступок від уряду. У 1976 лорд Гелшем придумав широко вживану зараз назву для такої системи, назвавши її у науковій статті «виборна диктатура».
Парламент контролює виконавчу владу, приймаючи або відхиляючи її законопроекти і змушуючи міністрів корони звітувати за свої дії або під час «Часу питань», або під час засідань парламентських комітетів. І у тому й у іншому випадку міністрам ставлять питання члени обох палат, і вони зобов’язані відповідати.
Хоча Палата лордів може вивчати дії виконавчої влади через «Час питань» і роботу своїх комітетів, вона не може покласти край роботі уряду. Однак, уряд завжди має зберігати підтримку Палати громад. Нижня палата може висловити свою недовіру урядові, або відхиливши Постанову про довіру, або прийнявши Постанову про недовіру. Постанови про довіру, зазвичай, вносяться на голосування урядом з метою отримання підтримки від палати, у той час як Постанова про недовіру вноситься опозицією. Постанови, зазвичай, виражаються словами «That this House has [no] confidence in Her Majesty’s Government», проте можуть використовуватись й інші вислови, особливо такі, що вказують на якусь конкретну політику, яка підтримується або не підтримується Парламентом. Наприклад, Постанова про довіру урядові 1992 року використовувала фразу «That this House expresses the support for the economic policy of Her Majesty’s Government». Така постанова теоретично може бути прийнята і Палатою лордів, але оскільки уряд не потребує підтримки цієї палати, вона не має таких самих наслідків. Єдиний сучасний випадок стався у 1993 році, коли Постанову про недовіру урядові було внесено до Палати лордів і потім відхилено.
Багато голосувань вважаються голосуваннями про довіру, хоча формально такими не є. Важливі законопроекти, що складають частину урядового порядку денного у сфері законодавства, демонструють рівень довіри урядові. Крім того, те саме відбувається, якщо Палата громад відмовляється затвердити бюджет.
Якщо уряд втратив довіру Палати громаад, Прем’єр-міністр зобов’язаний або піти у відставку, або клопотати про розпуск парламенту і призначення нових загальних виборів. Якщо Прем’єр-міністр просить розпустити парламент, Суверен може погодитися з цим, а може й відмовити, змушуючи його піти у відставку і дозволяючи лідерові опозиції сформувати новий уряд, хоча останнє відбувається вкрай рідко.
На практиці Палата громад дуже слабко контролює уряд. Оскільки використовується мажоритарна система виборів, правляча партія, зазвичай має значну більшість у Палаті громад і не потребує компромісу з іншими партіями. Сучасні політичні партії Британії жорстко організовані, тож лишається мало свободи для дії їхніх членів. Нерідко членів парламенту виключають з їхніх партій за голосування, яке не відповідає вказівкам їхніх партійних лідерів. Упродовж ХХ століття Палата громад лише ?два рази висловлювали недовіру урядові — двічі у 1924 та одного разу у 1979.
У політичній структурі Великої Британії, Кабінет міністрів складається з офіційних урядових осіб, обраних Прем'єр-міністром, з них більшість — міністри уряду, в основному глави департаментів на посадах «державних секретарів». Формально члени Кабінету обираються виключно з однієї з палат Парламенту.
Технічно, Кабінет є одним з комітетів Таємної ради, тому всі його члени автоматично призначаються таємними радниками. Рішення уряду і Прем'єр-міністра формально приймаються від імені монарха на спеціальних засіданнях Таємної ради у присутності Лорда Голови і обмеженої кількості радників; такі рішення називаються «указ-в-раді» (Order-in-Council).
За конституційним звичаєм, у британській системі врядування Кабінет був формальним органом прийняття ключових рішень виконавчої влади. Тепер його роль як органу, що приймає рішення, значно скорочено, і дехто вважає, що таку функцію було узурповано Прем'єр-міністром.
Кабінет міністрів збирається на регулярній основі, як правило, щотижня у вівторок зранку з метою обговорення найважливіших питань державної політики та прийняття рішень. Упродовж тривалого періоду часу Кабінет міністрів засідав у четвер і це було змінено тільки після заяви Прем'єр-міністра Гордона Брауна про те, що наради буде перенесено на вівторок. Тривалість нарад залежить від стилю Прем'єр-міністра і політичних умов, але на теперішній час засідання може тривати лише півгодини, що свідчить про формальне прийняття рішень, розглянутих у комітетах, кулуарних групах або у двосторонніх зустрічах між Прем'єр-міністром і головами окремих департаментів Уряду, а обговорення у Кабінеті міністрів дещо обмежені.
Кабінет міністрів має безліч підкомітетів, які зосереджені на конкретних областях політики, особливо тих, які торкаються сфери діяльності декількох міністерств, і тому потребують координації. Вони можуть бути постійними або створюватись на короткий термін для розгляду конкретних питань («спеціальні комітети»). Справами Кабінету міністрів займається Секретаріат.
Більшість з Прем'єр-міністрів тримали так званий «кухонний кабінет», який складався із власних надійних радників, які могли бути членами Кабінету, але найчастіше були особистими радниками прем'єра. Останнім часом у засобах масової інформації лунають заяви (особливо на адресу урядів Маргарет Тетчер та Тоні Блера) відносно того, що більшість, а, можливо, й усі важливі рішення були прийняті ще до засідання уряду. Такі заяви зробили, наприклад колишні міністри Клер Шорт і Кріс Сміт.
Вища судова інстанція у Великобританії — Палата лордів. Вона приймає до розгляду апеляції з питань права на постанови у цивільних і кримінальних справах, що були винесені апеляційними інстанціями Англії й Уельсу, Шотландії. Палата лордів складається з досвідчених юристів (від 7 до 11 чоловік), як правило, членів Апеляційного суду. Верховний суд Англії й Уельсу, який очолює лорд-канцлер, включає три самостійних судових установи — Апеляційний суд, Високий суд і Суд корони. Апеляційний суд складається з цивільного і кримінального відділень і розглядає в колегіях із 3 чи більше суддів апеляції на постанови інших судів. До складу суду входять лорд-канцлер, особи, які були лорд-канцлерами, лорд — головний суддя (очолює цивільне відділення) й інші вищі судові діячі, а також до 18 лордів апеляційних суддів. Високий суд має 3 відділення — королівської лави, канцлерське і сімейне. У нього входять лорд-канцлер і інші вищі судові діячі, а також до 80 рядових суддів. Відділення королівської лави розглядає у першій інстанції найбільш складні цивільні справи й апеляції на вироки магістратських судів у кримінальних справах. На правах складових частин Відділення королівської лави самостійно функціонують: Суд Адміралтейства, у якому розглядаються спори про морські перевезення, зіткнення кораблів і відшкодування пов'язаних з цим збитків тощо, і Комерційний суд, якому підсудні багато спорів торгового характеру. Канцлерське відділення слухає як суд першої інстанції цивільні справи, пов'язані з управлінням майном, довірчою власністю, діяльністю компаній, банкрутством та інші. На правах однієї зі складових частин Канцлерського відділення функціонує Патентний суд, що розглядає клопотання генерального контролера з питань патентів, дизайну і торгових марок. Сімейне відділення в основному зайнято розглядом скарг на рішення магістратських судів із усіх питань сімейних відносин, у тому числі розлучення, роздільного проживання подружжя, виплати аліментів, опіки і піклування. Розгляд справ у першій інстанції у відділеннях Високого суду проводиться суддями одноособово, розгляд апеляцій — зазвичай, в колегіях із 2 чи 3 суддів. У Відділенні королівської лави за певних умов справа може слухатися за участю присяжних. Суд корони (створений у 1971 р.), розглядає у першій інстанції обов'язково за участю присяжних справи про найбільш тяжкі злочини, а також апеляції на вироки і рішення магістратських судів. Суд корони регулярно проводить засідання у своїх округах, центри яких розташовані в найбільших містах Англії та Уельсі. Усі зазначені суди відносяться до категорії вищих. Нижчими в Англії й Уельсу є суди графств і магістратські суди. Суди графств (понад 350) — основні органи цивільного правосуддя, де у першій інстанції розглядається близько 90% цивільних справ. Межі району, в якому діє відповідний суд графства, визначаються лордом-каншіером. Він вправі скасовувати чи поєднувати, засновувати нові суди графств. У кожному суді графства зазвичай є один чи два постійних судді. їхня компетенція обмежена порівняно з Високим судом, що також розглядає цивільні справи у першій інстанції, вони відрізняються розмірами позовних вимог (наприклад, до 5 тис. ф. ст. за позовами з договорів і деліктів). Справи в них слухаються окружними суддями чи рекордерами в більшості випадків одноособово або з присяжними, якщо суддя задовольнить заздалегідь заявлене клопотання про це однієї зі сторін (кількість присяжних у цих судах — не менше 8). Рішення судів графств можуть бути оскаржені до Апеляційного суду, але тільки за згодою суду, який виніс рішення, і, як правило, лише з питань права або допустимості доказів, а не з питань факту. Магістратські суди розглядають у сукупності (без присяжних) основну масу кримінальних справ (до 98% на рік). Вони можуть застосовувати покарання до засуджених лише у вигляді штрафу або позбавлення волі на термін, як правило, до 6 місяців. Якщо магістрати дійдуть висновку, що обвинувачений заслуговує на більш суворе покарання, вони передають справу до Суду корони. Цивільна юрисдикція магістратів обмежується з розглядом спорів про стягнення боргів і деяких питань сімейного права.
Однією з відмінних рис двадцятого століття є ліквідація колоніальної системи і виникнення десятків нових незалежних держав. Система колоніальних володінь в тому вигляді, як вона склалася в XIX ст. і захопила половину двадцятого, перестала існувати. Створення на місці колишніх колоній нових держав є результатом перемоги національно-визвольних рухів, що мали в ряді країн мирний характер. Їх головним завоюванням став перехід державної влади з рук апарату колоніальних держав в руки національних сил колишніх колоній. Криза колоніальної системи почалася після першої світової війни. Уже в 1918-1923 рр.. у ряді країн Азії і Арабського Сходу (Індонезії, Індії, Ірані, Іраку та ін) відбулися потужні народні виступи. У більшості колоній керівництво визвольним рухом взяла у свої руки національна буржуазія, а іноді й нечисленна інтелігенція, що створили свої політичні організації, які очолили боротьбу за політичну самостійність. Так, в Індії ще в 1885 р. була утворена партія Національний конгрес, в Індонезії в 1927 р. виникла Національна партія, у Тунісі в 1934 р. була створена лівонаціоналістична партія Новий Дустур. Національно-визвольний рух змусив правлячі кола метрополій внести деякі зміни у форми і методи колоніального керування. Проте на даному етапі вони обмежилися, по суті, лише розширенням представництва місцевих жителів в органах колоніальної адміністрації. Колоніальні конституції Індії 1919 і 1935 рр.., Бірми 1935 р. і Цейлону 1931 передбачали, зокрема, створення центральних і провінційних рад. У 20-х рр.. були створені Народна рада (Фольксраат) в Голландської Індонезії й консультативні асамблеї в країнах Французького Індокитаю. Всі ці місцеві представницькі органи не мали реальну владу, а виконували дорадчі функції при губернаторів, які очолювали колоніальну адміністрацію. Найбільше чітко кризові явища виявилися на даному етапі усередині самої великої колоніальної імперії - Британської. Англо-афганський договір 1921 закріпив незалежність Афганістану, були формально декларовані суверенітет Єгипту (1922 р.) і Іраку (1930 р.). У результаті війни за незалежність 1919-1921 рр.. статус домініону завоювала Ірландія. Однак майже вся територія ірландської провінції Ольстер під назвою Північна Ірландія залишилася в складі британської держави. Що стосується домініонів (Канади, Австралії, Новій Зеландії та ін), то протягом 20-х рр.. вони поступово домоглися визнання повної зовнішньополітичної самостійності. Імперська конференція 1926 декларувала, що Англія і домініони являють собою "автономні державні одиниці усередині Британської імперії, рівні за статусом, ні в якому відношенні не підлеглі одна іншій в якому б то не було сенсі в їх внутрішніх і іноземних справах, хоча й об'єднані загальним підданство і вільно об'єдналися в якості членів Британської співдружності націй ". У 1931 р. був прийнятий Вестмінстерський статут, який закріпив права домініонів і з'явився своєрідною конституцією Британської співдружності. Статут проголошував вільний союз членів Британської співдружності націй, об'єднаних "загальною вірністю короні". Відтепер дія законів, прийнятих британським парламентом, не могло поширюватися на домініони інакше як за їхньою згодою. Ніякі закони, прийняті парламентами домініонів, не могли вважатися недійсними під приводом протиріччя англійському законодавству. Парламенти домініонів на своїй території могли скасовувати і змінювати будь-який британський закон, указ або постанову в тій мірі, в якій вони були частиною права домініону. У статуті проголошувалося також, що парламенти домініонів можуть самостійно вирішувати питання зовнішньої політики. Генерал-губернатор у домініонах відтепер призначався короною за порадою уряду домініону і став грати в системі вищих органів домініонів таку ж роль, яку відіграє монарх у самій Великобританії.
Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної революції в колоніальних і залежних країнах почався потужний національно-визвольний рух. Розвернулася криза Б. і., що став проявом загальної кризи капіталізму. У 1918—22, 1928—33 відбувалися масові антиколоніальні виступи в Індії. Боротьба афганського народу змусила Великобританію в 1919 визнати незалежність Афганістану. У 1921 після впертої озброєної боротьби добилася статуту домініону Ірландія [(без північної частини — Ольстера, що залишився у складі Великобританії); у 1949 Ірландія була проголошена незалежною республікою]. У 1922 Великобританія формально визнала незалежність Єгипту. У 1930 був припинений англійський мандат над Іраком. Проте Єгипту і Іраку були нав'язані кабальні «союзні договори», що на ділі зберігали англійське панування.
Відбувалося подальше посилення політичної самостійності домініонів. Імперська конференція 1926 і т.з. Вестмінстерський статут 1931 офіційно визнали їх повну самостійність в зовнішній і внутрішній політиці. Але в економічних відносинах домініони (окрім Канади, що ставала усе більш залежної від США) значною мірою залишалися агро-сировіннімі придатками метрополії. Країни Б. і. (окрім Канади) увійшли до створеного Великобританією в 1931 стерлінговий блок. У 1932 були поміщені Оттавськие угоди, що встановили систему імперських преференцій (переважних мит при торгівлі між країнами і територіями Б. і.). Це свідчило про наявність ще міцних зв'язків між метрополією і домініонами. Не дивлячись на визнання самостійності домініонів, метрополія в основному ще зберігала контроль над їх зовнішньополітичними стосунками. Домініони практично не мали безпосередніх дипломатичних зв'язків з іноземними державами. В кінці 1933 Ньюфаундленд, економіка якого в результаті господарювання англійських і американських монополій виявилася на межі краху, був позбавлений статусу домініону і перейшов під управління англійського губернатора. Світова економічна криза 1929—33 значно загострив протиріччя усередині Б. і. У країни Б. і. проникав американський, японський і німецький капітал. Проте англійський капітал зберігав в імперії пануюче положення. У 1938 близько 55% загальної суми англійських вкладень за кордоном доводилося на країни Б. і. (1945 млн. ф. ст.(фунт стерлінгів) з 3545 млн. ф. ст.(фунт стерлінгів)). Великобританія займала головне місце в їх зовнішній торгівлі.
Всі країни Б. і. були охоплені єдиною системою «імперської оборони», складовими частинами якої сталі військові бази в стратегічно важливих пунктах (Гібралтар, Мальта, Суец, Аден, Сінгапур і ін.). Англійський імперіалізм використовував бази для боротьби за розширення свого впливу в країнах Азії і Африки, проти національно-визвольного руху пригноблюваних народів.
18. Законодавчу владу представляє двопалатний парламент.
Право голосу надано кожному громадянинові держави, котрому виповнилося 18 років і котрий не менше трьох місяців проживає на території, де проводяться вибори, тобто на території ФРН. Він має право не лише обирати, але й бути обраним. Позбавлення виборчих прав можливе у разі судового рішення, коли порушника закону суд позбавляє почесних громадянських прав; тривалого перебування у психіатричній клініці; а також при переїзді на постійне місце проживання до іншої країни (крім випадків, пов'язаних з державною службою). Право делегування депутатів до парламенту має партія, яка зібрала не менше 5% голосів виборців. Партії отримують державні субсидії, розмір яких залежить від набраної кількості голосів виборців.
Більшість законопроектів надходить від федерального уряду, але з законодавчою ініціативою можуть виступати, звичайно ж, і бундестаг (нижня палата) та бундесрат (орган представництва федеральних земель). Свої проекти законів уряд спершу направляє в бундесрат, щоб ознайомитися з точкою зору земель. Після цього відбувається перше читання у бундестазі, обговорення в парламентських фракціях, друге і третє читання. Приймається рішення, як правило, простою більшістю голосів депутатів нижньої палати (крім внесення змін до Конституції, де вимагається дві третини поданих голосів). Бундесрат може опротестувати прийняття закону перед Федеральним конституційним судом. Необхідна також згода бундесрату на введення в країні надзвичайного стану.
Основний закон Німеччини не передбачає ні всенародного опитування, ні референдуму, ні всенародних виборів президента (далися взнаки побоювання переростання сильної президентської влади в авторитарну).
Виняток становить ст. 29, п. 2. Вона надавала можливість організації народних ініціатив на тих територіях, які після капітуляції 1945 р. були без референдуму включені до складу інших держав. Тим самим, наприклад, мешканці Калінінградської обл. РФ мають конституційну можливість у будь-яку мить «попроситися» у ФРН. Всенародне опитування допускається також в разі виявлення ініціативи щодо повторної зміни земельно-територіального поділу (всенародне опитування у Бадені про вихід з новоутвореної землі Баден-Вюртемберг завершилося безрезультатно).
Федеральний президент, перш за все, репрезентує державу, як на внутрішньо-, так і на міждержавному рівні. Враховуючи співвідношення сил у парламенті, він пропонує законодавцям кандидатуру на посаду глави уряду. Президент призначає і звільняє (за поданням канцлера) федеральних міністрів, підписує закони і обнародує їх. Йому ж належить виключне право на помилування. Федеральний президент юридично не має жодної можливості впливати на перебіг політичних подій, але на практиці саме президент негласно діє як посередник, компетентно і делікатно допомагає політикам порадами, політично обґрунтовує внутрішній і зовнішній курс держави. Це - своєрідний символ нації, подібно до конституційного монарха -англійської королеви чи шведського короля.
Конституція посилює повноваження глави уряду, котрий шляхом голосування у парламенті може бути звільнений зі своєї посади.
У такому разі парламентська опозиція повинна запропонувати свою кандидатуру канцлера (ст. 67). Конструктивний вотум недовір'я за півстоліття історії ФРН застосовувався лише двічі: у 1972 p., коли ХДС/ХСС зробили невдалу спробу скинути В. Брандта, і у 1982 p., коли Г. Коль успішно змінив Г. Шмідта.
Канцлер обирається депутатами бундестагу і бундесрату без обговорення кандидатури. Він може бути переобраний - щоправда, лише один раз - на новий термін, як зрештою, й президенти США чи Франції. Міністр канцлерського уряду не може бути відправлений у відставку парламентом, хоча депутати можуть поставити питання про відставку перед канцлером. В уряді діє принцип колегіальності. Незважаючи на розбіжності у позиціях міністерств, рішення ухвалюються від імені всього уряду. Уряд має право виступати з власними законодавчими ініціативами. Німецькі політологи вважають, що у ФРН «уряд має значно більшу вагу, ніж парламент».
Для гарантування прав і свобод громадян створено Федеральний конституційний суд, незалежний від законодавчої та виконавчої влади. Окрім цього, до повноважень Федерального конституційного суду входить: вирішення суперечок між вищими федеральними органами у тлумаченні окремих положень конституції; розгляд правових конфліктів між федерацією і землями; перевірка того, як кожний новоприйнятий закон узгоджується з правовими нормами. На практиці склалося так, що коли політики ФРН не можуть або не хочуть прийняти якесь непопулярне політичне рішення (політик мусить думати про наступні вибори), вони апелюють до Федерального конституційного суду, перекладаючи тим самим на нього обов'язок запасного законодавця.
Саме Федеральний конституційний суд ухвалив цілу низку надзвичайно важливих рішень, зокрема, про фінансування партій, Договір про основи відносин між обома німецькими державами (1974), про захист даних, що не підлягають розголошенню, та про штучне переривання вагітності.
Конституція розмежувала повноваження федерального уряду і земель (Сьогодні налічується 11 «старих» і 5 «нових земель», отже, 16 урядів і парламентів). Землі були наділені «культурним суверенітетом». Вони отримали право самостійно регулювати систему освіти, розробляти закони про організацію служби преси, радіо і телебачення. Не менш важливо й те, що землі виконують федеральні закони. Адже федерація не має власних федеральних органів, які б забезпечували виконання федеральних законів, скажімо, власної федеральної поліції, зате в кожній землі є земельна поліція. Великого значення у цій ситуації набувають вказівки місцевої виконавчої влади (для прикладу, в питанні про розгін поліцією несанкціонованих демонстрацій).