22. Феофан Прокопович.

Цікавою і складною була життєва доля найвидатнішого ритора і найкращого українського оратора кінця XVII - початку XVIII ст. Феофана (Єлезара, Єлисія) Прокоповича .

Праця Феофана Прокоповича „Про риторичне мистецтво” (De arte rhetorika) звернена до української молоді.

Риторика Феофана Прокоповича складається з 10 книг, у яких висвітлено основні питання риторичного курсу, що читався ним у Києво-Могилянській академії. Автор подав загальні вступні настанови, історію й джерела риторики; звернув увагу на підбір доказів і ампліфікацію, розташування матеріалу, мовно-стилістичне оформлення промов, трактування почуттів, метод писання історії і про листи, судовий і дорадчий роди промов, епідейктичний, або прикрашувальний рід промови, священне красномовство (гомілетику), пам’ять і виголошування.

Ф. Прокопович розширив і розвинув ідею трьох родів промов у вченні про три стилі на основі естетики класицизму і принципу логічної трихотомії: зміст промови (тема, предмет, мета, результат); експресивність (почуття, емоції, психічний стан промовця); мова (мовне вираження, засоби, форми).

Ф. Прокопович вважав, що прикрашеність промови виявляється через дві основні ознаки: ритм і достоїнство стилю.

Він описав усі види судових, дорадчих, похвальних промов, які були поширеними й актуальними в тогочасному суспільстві, усі його рекомендації й риторичні поради спрямовувалися на досягнення ефективності промов. Для Ф. Прокоповича основним критерієм оцінки їх була ефективність.

23. Українське ораторство XIX-XX ст. Цікавою постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний і політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослів'я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, який був одним із засновників Головної Руської Ради у Львові(1848 p.). Після судової реформи 1864р. та запровадження суду присяжних широкої популярності набирають видатні судові оратори, які чинили великий вплив на роз¬виток цієї галузі красномовства взагалі: Н. Карабчевський, Ф. Плєвако, П. Александров, С. Андрєєвський, О. Коні та ін. Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений і публіцист. М. Грушевський був відомий як політичний ора-тор, який заслужено вважається одним з батьків україн¬ської нації. Зокрема саме під його впливом було вперше оголошено офіційно новий статус української мови як державної ("Закон Центральної Ради про державну мову",1918). У цілому ж на рубежі XIX-XX ст. загальний рівень риторики в Україні, як і у світі в цілому, помітно знижу¬ється; спостерігається хіба що піднесення академічного красномовства, хоча XX ст. не дало нічого принципово но¬вого розвитку елоквенції, особливо в тоталітарних дер¬жавах, у тому числі і в колишньому СРСР. Тоталітарні ре-жими не сприяли ані розвою думки, ані пошуку способів її втілення у вишуканому слові. Риторику було трактовано як беззмістовну пишноту вислову, її перестають виклада¬ти у вузах і школах; у філологічній освіті вона поглинаєть¬ся почасти теорією літератури (наприклад, вчення про стилістичні фігури стає частиною поетики поруч з вченням про тропи).

24. Риторична формула. Закони риторики. У риториці, як і в багатьох інших, особливо гуманітарних, науках, виокремлення і формулювання законів має абстрактний і дещо умовний характер, оскільки в реальному житті науки її закономірності залежать одна від одної, переплітаються і переходять одна в одну, не становлячи чітко окресленого закону.

Першим основним і найзагальнішим називаємо закон ступеневої послідовності. Він с основою ідеомовленнєвого циклу, забезпечує йому системність і єдність мисленно-мовленнєвої діяльності, спрямованої на підготовку і виголошення промов. В результаті цього він взятий за основу визначення предмета і структури у класичній риториці. Основні розділи риторики відображають етапи (ступені) від появи ідеї через втілення її у мовний матеріал, підготовку — і до виголошення промови та одержання очікуваного ефекту від неї:

— винайдення задуму, ідеї, мети (інвенція);

— добір і розташування відповідного матеріалу (диспозиція);

— втілення змісту у мовні форми вираження (елокуція і елоквенція);

— тренування оперативної пам'яті, запам'ятовування (меморія);

— виступ, публічне виголошення промови (акція);

— самоаналіз власних успіхів та невдач (релаксація).

Закони є базовими для одного чи двох-трьох етапів ідеомовленнєвого циклу, і вони є базовими у відповідних розділах класичної риторики. Наприклад, концептуальний закон є базовим для першого етапу ідеомовленнєвого циклу і відповідно першого розділу риторики — інвенції. Дотримання цього закону означає, що всім етапам підготовчої роботи до виступу мають передувати задум, ідея і створення концепції для реалізації цієї ідеї. 

25. Концептуальний закон. Основним законом риторики є концептуальний – винайдення задуму, ідеї. Він передбачає пошук істини шляхом всебічного аналізу предмета. За допомогою цього закону людина вчиться передбачати наслідки своїх дій як найближчим часом, так і в перспективі, виділяти головне від другорядного, логічно вибудовувати власну діяльність. Концепція – це основа мисленнєво-мовленнєвої діяльності, над якою простежується стратегія діяльності (цільова установка, теза). Етапи розробки концепції : 1. Своє бачення суб’єктом предмета (теми). 2. Аналіз предмета, тобто вибір проблем для вивчення. 3. «Привласнення» суб’єктом чужого досвіду із вивчення обраної проблеми. 4. Пропускання чужого досвіду крізь призму свого бачення і навпаки і формування позиції. Cуть концептуального закону - підкреслює на початковому етапі пріоритет думки над дією, привчає мовця приховувати свої наступні дії і підпорядковувати їх наступній меті – реалізації ідеї, привчає людину до організованого мислення, узабезпечує від необдуманих вчинків, хаотичних дій) Концепція - система поглядів, розуміння певних явищ, процесів, набір доказів при побудові певної теорії. Працюючи над виробленням концепції майбутньої промови оратор повинен обрати предмет розмови і виробити своє бачення його; вибір проблеми або окремих важливих питань; вивчення стану проблеми в науковій літературі, ознайомлення з чужим досвідом; критичне осмислення власних напрацювань з обраної проблеми і наукових відомостей з неї. Мотивом вибору предмета виступу є суспільний, груповий чи індивідуальний інтерес.

26. Закон моделювання аудиторії. Закон моделювання аудиторії потребує від оратора вивчення соціально-демографічних, суспільно-психологічних та індивідуально-особистісних ознак аудиторії з метою наступного забезпечення контакту з аудиторією в процесі виступу.

До соціально-демографічних ознак належать: стать, вік, громадянство, національність, освіта, професія, склад родини, зайнятість (працюючі, безробітні), належність до соціальних верств (селяни, міщани, інтелігенція, переселенці, біженці тощо). Це, так би мовити, видимі соціальні ознаки людини, які ще називають анкетними. Вони дають загальне зовнішнє уявлення про людину, яким має керуватися оратор, але їх недостатньо для того, щоб бути певним, що контакт зі слухачами оратор встановить і мети досягне, бо вони не розкривають внутрішній світ людей.

Проаналізувавши соціально-демографічні ознаки, оратор має звернутися до суспільно-психологічних, а потім до індивідуально-особистісних.

До суспільно-психологічних ознак належать такі, що зумовлюються переважно соціально-демографічними, але не охоплюють усіх слухачів, а характеризують групи або й окремих суб'єктів. Це такі ознаки, як потреби, мотиви поведінки, ставлення до промовця і предмета мовлення та рівень розуміння того, про що йдеться.

Потреби є дуже важливим поняттям у психології людини, бо вони визначають її життєві вибори і мотиви поведінки. Потреби бувають неусвідомлені й усвідомлені. До усвідомлених потреб належать особисті, професійні і громадські, в тому числі й громадянські.

Особисті потреби спонукають людину отримувати відомості тільки для себе, для задоволення власних інтересів, як кажуть, замикають інформацію тільки на ній.

Професійні потреби спонукають людину шукати й отримувати знання для того, щоб збагатити власний професійний досвід і в такий спосіб задовольнити особисті фахові потреби. Цінність професійних потреб у тому, що, задовольняючи професійне зростання однієї особи, вони сприяють професійному і духовному, культурному зростанню тих, хто залежить від фахової компетенції цієї особи. Професійне зростання вчителя добре впливає на учнів, професійне зростання викладача — на студентів, лікаря — на хворих. Отже, професійні потреби навіть однієї людини ланцюжком виходять на рівень задоволення професійних і особистих потреб груп людей і всього суспільства. Професійні потреби не можуть замикати інформацію на одній людині.

Громадські і ще вищі — громадянські потреби спонукають людину здобувати інформацію, яка корисна для широкого кола людей і навіть для всіх громадян держави. Це означає, що така людина усвідомлює свою залежність від інших людей у суспільстві та інших — від неї, що вона знає не тільки свої громадянські права, а й обов'язки. Жити треба разом з іншими, але не за їх рахунок, і самому дбати про суспільство та державу.

Мотиви поведінки людини зумовлюються її потребами або відсутністю таких. Виділяють такі основні типи мотивів: дисциплінарні, емоційно-естетичні, пізнавально-інтелектуальні, морально-етичні.

Дисциплінарний мотив, як правило, є зовнішнім, без власного бажання (чиню так, бо вимагають, зобов'язують, карають).

Емоційно-естетичний мотив викликається мимовільним інтересом або задоволенням (гарно, приємно, весело), але також не підкріплений міцною власною волею і бажанням. У мотивації навчання учнів і студентів переважають саме дисциплінарний та емоційно-естетичний мотиви. Вчителі і викладачі повинні розширювати сферу мотивації, формувати вищі мотиви.

Пізнавально-інтелектуальний мотив спрямовує людину на пізнання світу і розвиток власного інтелекту як найбільшої цінності людини. Він формується міцною волею і внутрішнім бажанням, переконаннями.

Морально-етичний мотив—найвищий, бо він засвідчує в людині найвищу міру людяності: наявність совісті, моральних якостей, етичних норм. Він спрямований на збереження людського життя на планеті, на покращення довкілля, на благо для всіх і кожного.

Ставлення до предмета мовлення та промовця виявляється з боку слухачів. Реакція їх на промовця і предмет промови може бути байдужа, погоджувальна, конфліктна або конструктивна.

Байдужа чи інфантильна реакція свідчить про те, що промова не викликала інтересу в слухачів і вони не задіяли свій механізм сприймання та усвідомлення дискурсу. Байдужа реакція виявляється у зовнішньому вигляді людини (міміка, жести, очі, обличчя, відсутність уваги). У такому разі оратор зобов'язаний скоригувати свої дії у напрямку активізації уваги слухачів.

Погоджувальна реакція з'являється тоді, коли слухач легко переходить на сторону промовця і вірить йому: може, справді згодний з промовцем, підтримує його; можливо, малокомпетентний у цьому питанні і не може суперечити; можливо, зайнятий іншими справами, важливішими у цей час; можливо, вдає, що погоджується. Оратор зобов'язаний переконатися, чим викликана погоджувальна реакція, чи вона справжня.

Конфліктна реакція є завжди очевидною і виявляється у негативних емоціях, небажанні слухати і розуміти промовця. Як правило, конфліктна ситуація виникає на розходженні фахових, моральних, громадянських, політичних позицій промовця і слухачів. Приводом до конфлікту можуть бути внутрішні причини з боку оратора чи слухачів (зазнайство, самолюбство, завищена самооцінка) і зовнішні (поганий вигляд, необачні дії). Конфліктна реакція може бути у відкритій формі (грубі репліки, некоректні запитання) і в прихованій (саботаж, невизнання позиції промовця, загальний шум).

Конструктивна реакція публіки на промову свідчить, що промовець досягнув мети. Між промовцем і аудиторією встановлюється контакт взаєморозуміння, інтелектуальної співпраці, емоційного переживання і задоволення. У таких випадках слухачі ніби доповнюють оратора, дають пропозиції, пропонують варіанти, охоче виконують завдання і прохання промовця.

Рівень розуміння предмета мовлення у слухачів залежить від "їхнього інтелектуального розвитку, освіченості, професійної підготовки, тому очевидно, що він ніколи не буває однаковим у всіх слухачів. Пересічно його визначають як низький, середній чи високий. Проте соціальна психологія точніше визначає поняття "розуміння" як переведення зовнішньої інформації на внутрішній код (мову) і диференціює чотири рівні розуміння:

1. Перше знайомство з предметом спілкування у дуже загальних рисах (про що?).

2. Проникнення у зміст предмета, одержуючи інформацію про нього з різних джерел (літератури, кіно тощо).

3. Вироблення власної позиції на основі осмислення змісту предмета, думок з літератури про нього, роздумів.

4. Застосування одержаних знань про предмет у своїй практиці (навіщо це треба?).

Ці досить умовно виділені рівні розуміння від найпростішого до глибинного свідчать, що процес розуміння є складним і тривалим. Він може закінчитися вже після промови оратора або в результатісамостійної роботи слухачів.

Індивідуально-особистісні ознаки виявляють внутрішній зміст і властивості людини: тип нервової системи, особливості мислення, темпераменту, характер, емоційно-вольову сферу тощо. Для того щоб вивчити індивідуально-особистісні ознаки слухачів, промовцю потрібен тривалий час мовного спілкування з ними. В результаті промовець може змоделювати для себе аудиторію так, щоб успішно залучити всіх, і зокрема окремі особистості, які схильні до конфліктної реакції, до участі в колективній діяльності.

Моделювання аудиторії означає, що промовець має добре знати слухачів (бажано всі їх ознаки і повністю), готуватися до зустрічі з ними, передбачати, де і коли можуть виникнути непорозуміння, а головне, впливати на слухачів за допомогою матеріалу і майстерності мовлення так, щоб дисциплінарні мотиви змінювалися інтелектуально-пізнавальними та морально-етичними, потреби слухачів усвідомлювалися як професійні і громадські, байдужість змінилася конструктивністю тощо.

 27.Стратегічний закон. Реалізація концепції промови для досягнення мети потребує загального планування на перспективу і конкретного планування найближчих поетапних дій, тобто стратеги і тактики. Термін "стратегія" (гр. strategia, від Stratos — військо + agц — веду) нині став загальнонауковим ("перен. мистецтво керівництва чим-небудь, що ґрунтується на правильних і довготривалих прогнозах"1)" виник у військовій сфері і позначає більшу гнучкість, динамічність, варіативність дій, на відміну від концепції, що позначає загальніше, стабільніше думання. Для реалізації однієї концепції можна розробити кілька стратегій залежно від конкретної мети, вихідних позицій, ситуації і умов спілкування, навчального середовища.

Стратегія виступу складається з кількох компонентів: визначення цільової настанови, виділення основних питань предмета мовлення і формулювання тез. Те, що має назву "цільова настанова", рідко коли має одну настанову, як правило, це цілий комплекс, що містить мету (загальну і конкретну, далеку і близьку), спонукання до дії і співпереживань, завдання явні, тобто такі, які будуть поставлені перед аудиторією, і завдання, які промовець ставить перед собою і тримає в собі, тобто певне наскрізне завдання.

Стратегію не можна виробити, не маючи концепції. Вона розробляється для того, щоб реалізувати концепцію, тому стратегія залежить від змісту і завдань концепції, наукової гіпотези. Вичленовуючи основне коло питань (і можливих запитань), промовець має передбачити, яким є його власний підхід до розв'язання їх, які відповіді є можливими, чого можна і треба чекати від слухачів, яким може бути ефект передбачуваності чи непередбачуваності.

Наступним етапом розробки стратегії є формулювання тез, тобто стислого вираження думок про виділені питання. Тези ніби синтезують у собі відповідні елементи концепції. Стратегії бувають кількох видів: представницька, повідомлювальна, наративна, об'єктно-аналітична, раціонально-евристична та ін.

Стратегія потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати концепції, уникнути відхилень і успішно досягти мети, але стратегія ще не є детальною і конкретною. Це входить до сфери дії наступного етапу (закону) — тактичного.

28. Тактичний закон. Тактичний закон полягає в конкретизації дій для подальшої реалізації стратегії. Тактика — це за походженням також військовий термін (від гр. taktike (techne) (мистецтво) — шикування військ, tasso—шикую війська). Він має три значення: 2) складова частина воєнного мистецтва...; 2) засоби, методи, що забезпечують стратегічний успіх; 3) переносне значення: "прийоми, засоби досягнення будь-якої мети; лінія поведінки кого-небудь...".

Серцевиною цього етапу підготовки промови, на якому панує вже тактичний закон, є аргументація — наведення аргументів, обгрунтування будь-якого положення, судження (лат. arqumentatio, від лат. arquere — показувати, з'ясовувати, доводити, стверджувати. "Логічний доказ, що наводиться для підтвердження, обґрунтування чого-небудь"). Вона сприяє активізації мислення та емоційно-вольовій діяльності й оратора, й аудиторії.

Аргументація є логічним обґрунтуванням тези шляхом наведення доказу, прямого переконання та переконання у протилежному. В класичній риториці аргументація є основною частиною розділу риторики — диспозиції, де описуються логічна та аналогічна аргументації (див.: Диспозиція).

Промовець повинен знати основні критерії добору аргументів:

— міцний зв'язок з тезою — аргумент має бути спрямований саме на цю тезу, а не розпорошуватися на всі;

— істинність, вірогідність доказу;

— орієнтація на обрану аудиторію (аргумент може бути суттєвим для тези, але не "вражати" саме цю аудиторію, не бути для неї переконливим);

— паралельне використання аргументів "за" і "проти", виваженість доказів для того, щоб переконатися в перевазі істинних;

— образна форма аргументації, оскільки вона сприяє інтенсивнішій активізації пізнавальної діяльності слухачів.

Промовець має зважати на умови аргументації, що ведуть до успіху:

— це глибокі знання і всебічна компетенція аргументатора (промовця) з теми, проблем, питань;

— обізнаність промовця в теорії аргументації (знання логічних законів, філософії та морально-етичних правил пізнання істини);

— ораторська підготовка та практичний досвід керування власними міркуваннями, почуттями і волевиявленнями для того, щоб зусилля не розпорошувалися, а спрямовувалися на результат;

— аудиторія має "привласнювати" докази аргументатора, робити їх своїми.

У ролі аргументів використовуються логічні закони, доведення, судження, аксіоми, факти. У ролі доказів можуть використовуватися такі фактори, як авторитет, впевненість, невпевненість (сумнів), обіцянка, погроза та інші суб'єктивні чинники. Це означає, що промовець може переконати в чомусь слухачів, посилаючись на авторитет ученого чи іншої відомої особи ("доказ від авторитету"), на свою впевненість чи сумнів, на погоду і здоров'я, обіцяючи щось чи погоджуючи. Потрапляти "на гачок" таких доказів чи ні — то вже справа слухачів.

В такому разі починається етап активізації пізнавально-мислительної та емотивно-вольової діяльності аудиторії. Вона зацікавлюється, включається в роздуми і стає готовою для обговорення, її вже можна переконувати.

Прийомів зацікавлення аудиторії є багато: оригінальний, незвичний початок, несподіваний ефект, емоційний заряд, переключення уваги, каверзне запитання, дотепний жарт, рекламний трюк з метою захопити аудиторію ще на докомунікативному етапі.

Широко використовуються прийоми проблемного введення матеріалу за допомогою якогось гострого, справді проблемного (дуже важливого) для слухачів запитання або афоризму, в якому стисло сфокусовано думку мовного жарту. Цими прийомами досягається проникнення думки у зміст предмета, включення слухачів у вербальну комунікацію і особливо у роздуми, спонукання замислитись.

До психологічних способів активізації аудитори можна віднести психологічні паузи, під час яких слухачі мають змогу осмислити сказане промовцем, пройтися подумки по матеріалу, а також завдання для слухачів на пошуки схожості матеріалу (аналогія) та діалогічний спосіб виголошення промови. Вміння промовця будувати свій виклад матеріалу у формі запитань і відповідей змушує слухачів стежити за думкою промовця.

Для активізації аудиторії використовують модель опонента, суть якої зводиться до того, що промовець моделює загальноприйняту думку, яку, очевидно, підтримує більшість слухачів цієї аудиторії, і ніби й він згоден би прийняти її, та... Тут починається поетапний розбір кожної з позицій цієї загальноприйнятої думки, спростування їх і представлення контрдоказів промовця. В результаті думка чи ціла концепція постає перед слухачами з усіма позитивними і негативними ознаками. Завдання оратора—так подати докази, щоб переконати слухачів у перевазі свого бачення проблеми.

Активізація аудиторії потрібна для того, щоб уникати примусу, дисциплінарних засобів, щоб "завести" аудиторію, "розкрутити" на свідоме сприймання змісту розмови, на думання і роздуми про предмет викладу, щоб створити ауру міжособистісного спілкування.

Серед способів активізації аудиторії розрізняють логічні і психологічні. До логічних способів належать: спіральний, ступеневий, пунктирний, контрастний, асоціативний способи розгортання тези.

Частіше всі способи логічної активізації аудиторії використовуються в комплексі. Проте кожний з них має свої переваги у певній аудиторії. Спіральний спосіб полягає у багаторазовому повторенні однієї думки, але кожного разу з додаванням нової інформації, тобто відбувається прирощення до попереднього змісту нового, спіраль думки підіймається вище. Ясно, що такий спосіб розгортання тез зручніше застосовувати в аудиторії, недостатньо підготовленій до сприйняття нового змісту. Це спосіб обережний, зручний для конфліктної аудиторії.

Ступеневий спосіб розгортання тези означає поступовий, крок за кроком, рух думки від найменшого, очевидного до більшого і загальнішого, абстрактнішого. Цей спосіб придатний для аудиторії, яка мало знайома з предметом розмови.

Спіральний і ступеневий способи викладу матеріалу широко застосовуються у шкільному навчальному процесі, тому що вони поступово розширюють сферу пізнання дійсності, відповідно до вікових особливостей сприймання і мислення школярів.

Пунктирний спосіб розгортання тези полягає в розчленуванні думки на частинки і потім об'єднанні їх для того, щоб показати її тяглість і якість у часопросторі. Такий спосіб потребує підготовленої аудиторії, яка могла б свідомо відтворювати пропуски в пунктирі, об'єднувати частини в єдине ціле. Цей спосіб викладу теми частіше використовують у науковій, студентській аудиторії. Без нього не обійтися при викладанні, аналізі чи обговоренні історичних фахових дисциплін, в яких нагромадився матеріал за віки й тисячоліття, а можливостей послідовно його весь подати немає (історія української літературної мови, історія української літератури, історія української культури, історія педагогіки та ін.). Тому "пунктирно" подаються основні джерела і позиції, історичні події, що вплинули на долю нації, етапні явища, вершинні постаті, знакові тенденції, за якими можна сформувати об'єктивний погляд на загальний розвиток науки.

Контрастний спосіб означає, що розгортання тези має йти на контрастному фоні, шляхом зіставлення й протиставлення різних поглядів і думок на той самий предмет розмови. Цей спосіб можна використовувати для будь-якої аудиторії, але краще, коли вона підготовлена так, що зможе вибрати погляд, ближчий до істини. Цей спосіб більше підходить для аудиторії науковців, молодих учених.

Асоціативний спосіб розгортання тези спирається на систему уявлень і образів у світосприйманні слухачів. Використання такого способу більше залежить від предмета викладу, наскільки його можна розкрити за допомогою образних уявлень (візуальних, акустичних, дактильних, часопросторових, музичних тощо), а також від настрою, образного мислення слухачів. Цей спосіб добре підходить для мистецьки освіченої аудиторії.

Отже, після зацікавлення аудиторії предметом (перший крок активізації), породження у слухачів інтелектуально-пізнавального мотиву до роздумів, проникнення у зміст (другий крок активізації) логічно наближаємося до вирішального етапу діяння — глибинного розуміння предмета мовлення (третій крок активізації). На цьому етапі в процесі обговорення змісту з аудиторією або в діалогічній подачі промовця йде пошук різних, альтернативних думок, виявляються протилежності і суперечності, спростовуються вони шляхом доказів на користь тої чи іншої точки зору. Результати об'єктивного аналізу синтезуються у висновки, які можуть представляти кілька форм синтезу:

1. Найчастіше це буде визнання однієї (перемагаючої) точки зору, погляду чи думки, аргументи на користь якої були переконливішими, ближчими до істини, а сама думка — актуальнішою для слухачів чи суспільства в цілому. В міру потреби щось може використовуватися і з протилежної думки.

2. Можливий компроміс (лат. compromissum—угода), коли думки є протилежними або суміжними, але мають спільну основу. Тоді шляхом взаємних рівнозначних поступок сторони наближаються до спільного висновку, зберігаючи в такий спосіб основну думку (ідею) і уникають конфлікту.

3. Вищою формою поєднання різних, у тому числі й протилежних думок є консенсус (від лат. consensus — згода), тобто таке погодження, якого досягають в результаті дискусій і компромісів.

Слід зважити на таке: під час обговорення наукових питань треба знаходити докази і йти до визнання однієї думки, ближчої до істини. Під час обговорення суспільно-політичних, громадських питань виходить так, що частіше треба вдаватися до поступок і шляхом компромісів іти до консенсусу. Останнє сприятиме уникненню конфліктних ситуацій і налагодженню конструктивних відносин.

29. Мовленнєвий закон риторики передбачає вираження думки в дієвій словесній формі, що виявляється в стрункій системі комунікативних якостей мовлення: правильність, виразність, ясність, точність, ємність, багатство, образність, стислість, доцільність. Правильність – володіння орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними тощо нормами. Правильність мовлення досягається спеціальними тренінгами, робота з словниками, спеціальною мовознавчою літературою слухання та аналіз взірцевого мовлення тощо. Правильне мовлення впливає на свідомість людини, однак, щоб воно було дієвим необхідно, щоб воно було виразним. Виразність – завдяки цій ознаці мовлення впливає на почуття та емоції аудиторії. До засобів виразності відносять все багатство мови, якщо воно вживається доцільно, оживляючи, а не спотворюючи мовлення: епітети, метафори, інтонацію, тембр голосу, прислів’я, приказки, діалекти, звертання, інверсія тощо. Ясність – мовленнєва якість, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного. Причини, що зумовлюють неясність мовлення: - порушення оратором норм літературної мови; - перенасиченість мовлення термінами, словами іншомовного походження тощо; - індивідуальне слововживання Точність – мовленнєва якість, що виявляється у використанні слів у повній відповідності з їхнім значенням. Декарт писав: « Вільно визначайте слова, і ви звільните світ від половини непорозумінь». Стислість – мовленнєва якість, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тобто стислість формує вміння говорити суттєво. Доцільність – така організація мовних знаків, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування. Мовленнєвий закон завершує стадію організації мисленнєво-мовленнєвої діяльності (підготовчий етап) і відкриває наступний етап – управління мисленнєво-мовленнєвим процесом.

30. Закон ефективної комунікації – передбачає дії оратора з метою налагодження контакту. Якщо попередні закони передбачають підготовку до запуску концепції, то цей закон містить у собі механізм запуску як такий. Контакт – це вищий рівень спілкування, який передбачає взаємодію двох поведінок – оратора та слухачів. Для того щоб контакт був дієвим, на думку Г. Сагач, необхідна така система дій: - коригування продукту підготовчого етапу при спілкуванні; - управління поведінкою аудиторії; - управління власною поведінкою. 1. Перша дія (корекція) залежить від складу слухачів та їх поведінки. Під час спілкування промовець може вносити уточнювати цільову установку, питання для обговорення, тобто змінювати стратегію. 2. Друга дія (управління поведінкою слухачів) допомагає ораторові підтримувати зворотній зв'язок зі слухачами, що забезпечується вмінням промовця зчитувати інформацію, яка йде від слухачів (міміка, очі, жести тощо) і відповідно реагувати на неї. 3. Третя дія (управління власною поведінкою) передбачає уміння промовця узгоджувати власні жести, міміку тощо із задумом. Вищеназвана система дій спирається на технологію налагодження контакту на всіх етапах спілкування промовця і слухачів. Докомунікативний етап передує виступові. Його завданням є створення умов для встановлення контакту з аудиторією. Такий контакт встановлюється цілою системою засобів: - чуттєво-візуальні засоби допоможуть ораторові створити перше враження про предмет; - мисленнєві засоби (аналітичний рівень) допоможуть ораторові за допомогою питань (Що коригувати: стратегію, тактику? Чи треба щось коригувати?) і швидко зорієнтуватися в ситуації  - вербальні засоби також спрямовані на орієнтацію оратора в ситуації за допомогою питань, але ці питання оратор адресує слухачам: Хто ви? Звідки ви? З якою метою ви тут? тощо. Вступ має за мету встановити контакт. Щоб контакт був вдалим необхідно використати відповідну систему засобів: - включення слухачів у ситуацію спілкування – усмішка, привітання, перша фраза; - аналіз ситуації спілкування – вираз обличчя, жести, міміка, очі; - включення аудиторії в проблему – яскравий приклад, проблемне питання, доречна цитата тощо. Метою основної частини є збереження контакту з аудиторією. Для цього необхідно відповідно організувати процес засвоєння аудиторією проблеми. Щоб виконати це завдання треба використати такі засоби: - формальні засоби засвоєння (ігри, практикуми) – уводять аудиторію в діяльнісний режим, що дозволяє краще засвоїти матеріал; - змістовних засобів засвоєння – активізація мислення, та почуттєво-емоційної діяльності слухачів. Завданням висновку є закріплення контакту зі слухачами. Закріплення ґрунтується на вмінні оратора викликати в аудиторії потребу у продовженні спілкування. Для цього можна використати таку систему засобів: - вербальні засоби – підведення підсумків спілкування оформити у вигляді стисло вираженої головної думки спілкування; - мисленнєвих засобів – внутрішньо проаналізувати те, що вийшло / не вийшло, що можна добавити, актуалізувати. Необхідно зазначити, що доволі часто під час спілкування можна спостерігати неприродну поведінки як зі сторони оратора, так і зі сторони аудиторії. Для такої ситуації, яка отримала назву «ораторський шок», властивими є знервованість, напруженість, скутість поведінки чи думки тощо.  Г. Сагач називає такі основні причини цього явища: - у мовцеві – непідготовленість, невміння встановлювати і зберігати контакт; - у поведінці слухачів – грубі репліки, некоректні питання тощо; - у зовнішньому середовищі – шум, ходіння, присутність чужих людей, які недоброзичливо оцінюють оратора тощо.

31. Системно-аналітичний закон передбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої ораторської діяльності.  Аналіз якості – як зроблений продукт - здійснюється на всіх на всіх етапах діяльності оратора: докомунікатиному, комунікативному та пост комунікативному. Аналіз ефективності - результативності промови- ступеня реалізації цільової установки, співвідношення мети і отриманого результату проводиться на наслідковому етапі діяльності. Системно-аналітичний закон передбачає два етапи аналізу критичної діяльності: - самоаналіз – промовець сам аналізує власні дії; - аналіз слухачів  Етап самоаналізу передбачає двохелементну систему: а) Рефлексія – дослідження відчуттів. Рефлексія розпочинається з виявлення відчуттів. Виявлення відчуттів є процесом переведення їх із сфери несвідомого у сферу свідомого, тобто зробити неявне очевидним. Далі потрібно знайти причини виникнення тих чи інших відчуттів шляхом аналізу своїх дій. Аналіз відчуттів допомагає ораторові шукати і знайти відповіді на життєво важливі питання: Що слід зробити, щоб посилити позитивні відчуття? Які причини викликають негативні відчуття? тощо. б) коригування продукту ораторської діяльності – уточнення, додавання, заміна одних положень іншими тощо. Аналіз інших - це оцінювання якості чужої мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Цей аналіз базується на основі таких принципів: а) визначити мету конструктивної критики – допомога іншому, як зробити це краще; б) оцінювати, виходячи зі власного рівня підготовки; в) вміти слухати і чути іншого, оцінювати те, як він робить, а не те, як ти бачиш; г) вміти відійти від однобічної оцінки – тільки хвалити чи тільки сварити; д) перш за все бачити раціональне в чужому, яке побачити нелегко, на відміну від негативного, що лежить на поверхні; е) бути точним і стислим в оцінці; є) вміти так дати оцінку, щоб не образити іншого, не відбити в нього бажання працювати далі, вдосконалювати себе.

32. Види красномовства. Види й роди красномовства поділяються на такі, що викладені в монологічній і діалогічній формах. П. Сопер вважав, що існує два види красномовства: інформаційне та агітаційне. Інші вчені виділяють п’ять різновидів красномовства:• юридичне (судове);• академічне; • політичне;• церковне;• суспільно-побутове. Відомі спроби виділити 10 різновидів красномовства: • соціально-політичне;• парламентське; • академічне; • соціально-побутове; • судове; • лекційно-пропогандистське; • дипломатичне; • військове; • рекламне; • церковно-богословське. 

Види монологічної риторики

Монолог, монологічне мовлення (від моно і греч. lуgos - слово, мова), вид мови, зовсім або майже не пов'язаної (на відміну від діалогічної мови) з мовою співбесідника ні в змістовному, ні в структурному відношенні. Монологічне мовлення володіє набагато більшою мірою традиційності при виборі мовних, композиційних і інших засобів, має, як правило, складнішу синтаксичну побудову в порівнянні з репліками в діалозі. У побутовому спілкуванні монологічне мовлення зустрічається украй рідко, що дало підставу Л. У. Щербе припустити її похідна від діалогічної (у історичному плані). Основні комунікативні ситуації її вживання - сфера мистецтва, ораторського виступу, спілкування по телебаченню і радіо, ситуація навчання (мова вчителя в класі і т. п.). По своїй мовній і структурно-композиційній організації монологічне мовлення набагато складніше, ніж інші види мови; ці її особливості вивчає т.з. лінгвістика тексту (проблема складного синтаксичного цілого, абзацу і т. п.).

За межами художніх творів форму монологу приймають окремі різновиди усних висловів, таких, як мова оратора, лектора, виступ по радіо, телебаченню. Монологічне мовлення, що має зовнішнього адресата, характеризується такими загальними ознаками, як наявність в ній обігу, а також займенників і дієслів другої особи, дієслів наказового нахилу і інших форм волевиявлення. Мовні типи монологу обумовлені властивими монологу комунікативними функціями (розповідь про подію, міркування, сповідь, самохарактерістіка і т. п.). Так, для монологу оповідного типу характерне з'єднання дієслівних фраз, в яких співвідношенням видо-тимчасових форм дієслівних присудків виражена послідовність дій, рух подій. Для монологу-міркування типові синтаксичні побудови, які містять висновок, констатацію фактів, передають логічний зв'язок явищ (конструкції причинно-наслідкові, умовні, допустові, і ін.). Монолог-сповідь звичайно об'єднує в собі оповідні форми мови з формами міркувань. Орієнтуючись на усний вислів, монологи різних типів вільно допускають вживання розмовної і, експресивно забарвленої лексики, вигуків, розмовних і розмовно-експресивних синтаксичних побудов, в т.ч. і конструкцій діалогічної мови.

Особливим різновидом монологу є так званий внутрішній монолог, в якому імітується емоційно-розумова діяльність людини в її безпосередньому протіканні («потік свідомості»), Відповідно в монологічному мовленні цього типу часто уживаються переривисті, незавершені фрази, зовні не пов'язані один з одним синтаксичні побудови.

Сума втрат інформації при монологічному повідомленні може досягати 50%, а в деяких випадках і 80% від об'єму початкової інформації. Монологічність в спілкуванні виховує людей з малорухливою психікою, низьким творчим потенціалом. Дослідження ж показують, що найефективнішою формою спілкування є діалог.

33. Соціально-політичне (політичне) красномовство. Видами політичного красномовства є: політична промова, мітингова промова, агітаційна промова. Політична промова – за наперед підготовний виступ з позитивними чи негативними оцінками, обґрунтуваннями, конкретними фактами, накресленими планами, перспективою політичних змін. Метою політичних промов є показати, що один спосіб дії є прийнятним, оскільки веде до користі, інший – неприйнятним, оскільки веде до шкоди: «користь – шкода». Політичною промовою може бути виступ у парламенті з метою переконати аудиторію у необхідності, доцільності якихось ідей, дій тощо. Для цього послуговуються оригінальними пропозиціями, аргументами, емоційним викладом. Мітингова промова – запальний виступ на гострополітичну, актуальну для суспільства чи частини громадян тему, дохідливою для слухачів мовою, з емоційно-експресивною оцінкою. Промовець хоче спонукати людей до дій. Політичні промови завжди є гостропубліцистичними, оскільки в них є ствердження певної ідеї, погляду, ідеологічної позиції. Вираження ідеологічної позиції зажди потребує пафосу, який може виражатися по-різному: вдалими епітетами, порівняннями, метафорами, актуалізацією окремих слів тощо. Політичну промову готують заздалегідь і вона повинна бути розрахована на живе виголошення. Завжди має успіх політична промова, якщо вона не написана і не виголошена, а розумом сказана. Парламентське красномовство – містить чимало секретів переконання аудиторії, зокрема оригінальність думок, ґрунтовні спостереження, яскраві описи, щирі почуття, гумористичні сценки.

34. Промова. Типи промов. Слово диспозиція (від лат. dispositio — розташування) має в риториці два значення: 1) як етап підготовки промови, що відбувався за інвенцією (лат. inventio- — винахід, вигадка); 2) як розділ риторичної науки, в якому висвітлюються головні питання мистецтва організації повідомлення, власне, структури майбутнього тексту, його композиції.

Основна частина диспозиції складається з двох частин (планів): викладу предмета (теми) розмови й аргументації його. Перша частина — виклад — справляє враження об'єктивного погляду на предмет (так є!), друга частина — аргументація — суб'єктивована (так є, бо я таким бачу цей предмет тому-то й тому-то). В практиці судової риторики тривалий час (та й нині) ці частини функціонують окремо, тому що особливо важливо відділити корпус фактів від аргументів та коментарів промовця. В живих промовах і писемних текстах інших сфер діяльності такого чіткого фізичного розмежування (ось виклад, а ось — аргументація) може й не бути, бо первісно лінійні відношення між цими частинами поступово ускладнювалися, взаємопроникали одне в одне і спочатку могли називатися аргументами, а потім тезою. Проте це не означає, що в композиції теми і її мовному вираженні не повинно бути чіткого розуміння опозиційності предмета розмови і його доказовості.

Виклад

Виклад — це представлення, презентація (від лат. praesento — передаю, вручаю) попередньо відібраного факту (або фактів), що становить концепт предмета. Для викладу важливим (як і в інвенції) є критерій релевантності.

Критерій релевантності в риториці розуміється як критерій міри, тобто такої виваженості викладу, при якій немає зайвих подробиць і в той же час адресат буде достатньо поінформований. Отже, першою проблемою викладу є що і в якій кількості подавати. У судовій практиці виклад — це "справа" (набір фактів). Інші учасники обговорення так повинні проаргументувати ці факти, щоб суддя міг (мав достатньо підстав) виробити своє фахове рішення.

Топос, визначений в інвенції, в диспозиції, в основній її частині має бути розгорнутим у певному напрямку. Тут можливі дві моделі розгортання, які у зіставленні одна з одною деякою мірою відображають принципову ідею античної риторики, філософії і взагалі класичної науки, а саме: природа (natura) і мистецтво (ars), природне (живе) і витворене (штучне).

Перша модель має відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні — наслідком попередніх. Логіка топіків мовного повідомлення йде за логікою реального життя. Так виробилася лінійна схема побудови повідомлень, за якою події подавались одна за одною, створюючи враження "йде як життя". Дотепні латиняни дали їй назву "ав ovo", що означає "від яйця", і цим засвідчили свою прихильність до думки, що в схоластичній суперечці "що було першим—курка чи яйце", вони на боці "яйця". "Від яйця" означало, що події подаються з самого початку від першої до наступної послідовно, крок за кроком, ніби самостійно і вперше переживаються. Ось наступна подія ще може бути, за нею ще інша. Сюжет розгортається як ланцюжок подій і фактів (оповідання, байка, переказ), як штучних, мистецьких побудов тексту для стимулювання інтересу слухача.

Вся увага в лінійному викладі спрямована на сам виклад предмета, а мовець виконує роль реєстратора фактів, літописця чи хронікера подій, не втручаючись у їх хід. Чим офіційніший (діловий) текст, тим менше помітний там автор.

Виклад за моделлю "ав ovo" одержав згодом назву історичного (хронологічного) методу. Він зручний для промовця, тому що можна "пливти за течією" подій, особливо не мудруючи над композицією, користуючись порадою давнього ритора Катона: "Ret teсe, verba sequentur", що означає: "Тримайся теми — слова прийдуть самі". Якщо, звичайно, ти маєш слова з цієї теми.

Для слухачів виклад предмета за лінійною схемою також зручний: прозорий, легко сприймається, запам'ятовується, не викликає напружень думки. Чітко простежується сюжетність подій і сторонність особи автора. Сам текст приведе слухача до закономірного висновку.

Однак такий комфортний виклад предмета діє на слухачів настільки заспокійливо, що вони втрачають інтерес, внутрішньо "застають". І оратор вже не може розраховувати на співпрацю з аудиторією, а отже, і на досягнення комунікативної мети.

Коли з'являється загроза втратити слухачів, то краще обрати другу модель викладу.

Друга модель викладу потребує від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю, а це означає, що треба володіти мистецтвом групування фактів, аналізу їх. Ця модель, на противагу "ав ovo", мала назву "in medias res" ("в середину речей"). Різне комбінування, перестановка частин викладу стимулюють інтерес слухачів до повідомлюваного. Тут не можна пливти за течією подій, треба самому уважно стежити за промовцем, визначати, запам'ятовувати, оцінювати авторський мовний виклад, маневри думки, створювати атмосферу мовної взаємодії.

Для другої моделі викладу характерним є поняття "інтриги" (фр. intrique, від лат. intricare — заплутувати) та "фабули" (від лат. fabula — байка, переказ) як штучних побудов тексту для стимулювання інтересу слухача.

Прямому сюжетному тексту першої моделі викладу протистоїть фабульно-інтригуючий текст другої моделі викладу. У фабульно-інтригуючому тексті попередня й наступна події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або, навпаки, об'єднуватися, розвиватися в обох напрямках — до фіналу і до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, якоїсь незначної деталі.

Друга модель викладу потребує від автора більшої підготовки і досконалішої техніки для того, щоб вчасно представити слухачам оптимальну кількість матеріалу (не більше і не менше, ніж потрібно), а також викликати зацікавлення представленим: чому саме так згруповано матеріал, чого хоче досягти автор, де тут причина, а де наслідок.

Слухач також має бути більше підготовленим до сприймання фабульно-інтригуючого тексту, ніж до сюжетного тексту. В сюжетному тексті логіка речей і подій ніби сама веде слухача до мети, а в фабульно-інтригуючому слухач повинен уміти "читати" хід подій, їх причини і наслідки, розуміти переходи, бути готовим до несподіваних змін, тримати під контролем розвиток думки, розгадувати таємниці, передбачати зміни у фабулі тексту.

Перша модель викладу предмета оперує історичним (хронологічним) та сюжетним методами. Матеріал викладається в часовій послідовності та за розвитком сюжетної лінії.

Друга модель послуговується кількома методами: дедуктивним, індуктивним, аналогійним, стадійним, концентричним.

Проте ці методи стосуються не тільки викладу предмета розмови, представлення, а й аргументації матеріалу, тому що виклад і аргументація з розвитком риторики все більше проникають одне в одне. Створюються інкорпоративні структури викладу й аргументації, в яких "порція" викладу потребує своєї "порції" аргументації, наприклад такі:

1. Перша підтема 1а. виклад 1 б. аргументація 2. Друга підтема 2а. виклад 2б. аргументація 3. Третя підтема 3а. виклад 3б. аргументація і т. ін.

35. Академічне красномовство. Найскладнішим у риторичній практиці є публічне ораторство. Власне, риторика й виникла як наука про публічну живу промову (на площах, зборах, у судах). Публічне мовлення залежно від галузевих і жанрових критеріїв має окремі різновиди, а саме: Академічне красномовство — це ораторська діяльність науковця, викладача, що доповідає про результати дослідження,популяризує досягнення науки. Сфера його застосування — шкільна (різних рівній) та наукова аудиторія. В Україні зародження академічного красномовства пов'язане з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської академії, хоча тут теж були дуже відчутні релікти схоластики. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харківський т.ін). Видатними представниками українського академічного красномовства були М.Максимович, М.Костомаров, В.Єрмаков, Феофан Прокопович. Головні риси академічного красномовства — доказовість бездоганна логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності, термінологія. До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда. Лекція — основний жанр академічного красномовство. 

36. Лекція як основний жанр академічного красномовства. Лекція — основний жанр академічного красномовство. Це монологічний вид виступу, але погано, якщо лекція перетворюється тільки на монолог викладача без зворотно¬го зв'язку з аудиторією. Аудиторія повинна не тільки слу¬хати, а й активно сприймати матеріал. Для цього існує певна система прийомів: наприклад, проблемний виклад теми, коли лектор не дає готових оцінок, а розглядає різно¬манітні точки зору, які існують у науці, що можуть навіть суперечити одна одній — це провокує інтерес слухачів до матеріалу та їх розумову активність. У рамках кожної наукової дисципліни можна формува¬ти цикл лекцій, які відповідатимуть загальнодидактичним принципам поступовості та дозованості навчання (еступні, узагальнюючі, оглядові та ін.). Дуже важливо, щоб лектор пов'язував новий матеріал з уже вивченим; до лекції мож¬на вводити елементи діалогу з аудиторією (наприклад, коли треба пригадати, що вивчалося на попередніх заняттях). Вчені спеціально читають лекції і для широкої аудиторії. В епоху масових комунікацій, завдяки використанню радіо й телебачення, ця форма пропаганди наукових знань на¬буває особливого резонансу. Досвідчені викладачі широко використовують також різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, дис¬кусію, диспут, усну рецензію, обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь — стаття, усна рецензія — письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор пов'язаний законами писемної форми — він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може вдаватися до різних засобів впливу на слухачів, до акторських прийомів включно.

37. Соціально-побутове красномовство. Суспільно-політичне красномовство обслуговує різноманітні життєві побутові ситуації: народження, одруження, вітання, ювілеї, прощання тощо. Воно містить у собі чітко окреслений національний характер, зберігає традиції й звичаї народу. Кожна подія у житті народу (народження, хрестини, заручини, одруження тощо) супроводжуються тостами, привітанням, тостами, побажаннями тощо. Отже, видами суспільно-побутового красномовства є ювілейна промова, застільна промова, надгробне слово.

38. Судове (юридичне) красномовство. Виникло з появою держави судів і законів. Судова промова – це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх під час розгляду кримінальної, цивільної, адміністративної справи. Мета судових промов полягає в обґрунтуванні винності або невинності певної людини. Судове красномовство охоплює різні види промов, кожна з яких має свої етичні межі й специфічні мовні формули: а) звинувачувальна (прокурорська) промова; б) захисна (адвокатська) промова; в) самозахисна промова; г) промова громадського звинувачувача; ґ) промова громадського захисника; д) судова промова Судові промови – це звинувачувальні чи виправдовувальні промови, самозахисні виступи, звинувачення прокурора, захисні виступи адвоката, виступи суддів, свідків тощо. Ознаки судових промов: формулювання мети, переконлива аргументація, знання справи й ситуації, уміння знаходити аналогічні приклади, шукати найменші зачіпки передбачати розвиток подій – впливати красномовством на судову владу.

39. Лекційно-пропагандистське красномовство. Лекційно-пропагандистське красномовство поділяють на три види виступів: - власне наукові, теоретичні: лекції, наукові доповіді, повідомлення - науково-методичні: навчальні лекції; - науково-популярні: лекція-огляд, лекція-екскурсія, кінолекція. Наукові доповіді й повідомлення містять теоретичні положення з якогось актуальної проблеми чи питання, докази, факти, ілюстративний матеріал. Виклад повинен бути об’єктивним, незалежно від власних уподобань промовця. Тут відсутні емоції, а мають місце докази, логіка, закономірність результатів. Такі лекції є монологічними. Науково-популярні лекції до логічного викладу матеріалу ще й потребують емоційно-експресивних доповнень для того, щоб задіяти всі психологічні можливості сприйняття слухачами. У залежності від того, які елементи мовного спілкування задіяні у лекції розрізняють: лекцію-показ, лекцію-огляд, лекцію-бесіду, лекцію-інструктаж, лекцію-підсумок тощо. Кожен різновид лекцій має свої композиційні особливості й прийоми активізації пізнавальних можливостей слухачів. Лекція-показ – це розповідь з демонстрацією того, що і як потрібно робити. Лекція-інформація – це послідовний виклад теоретичних положень з великим фактичним матеріалом. Лекція-бесіда – це вміле поєднання монологу й полілогу, що активізує увагу і мислення слухачів. Будь-яка лекція повинна бути добре продуманою і підготовленою за планом.

40. Дипломатичне красномовство. Серед найпоширеніших видів дипломатичного красномовства дослідники виокремлюють такі: - промова під час дипломатичних актів (угод, комюніке); - промови на міжнародних та міждержавних конференціях, зборах, засіданнях, зустрічах; - промови під час візитів прийомів, прощань, нагород; - дипломатичне листування. Дипломатичне красномовство досягає свого розквіту лише в незалежних державах, що ведуть активну міжнародну діяльність. Воно потребує від промовця бездоганного володіння рідною літературною й іноземними мовами, гарної дикції, вміння підключатися до необхідних тем, думок, цікаво вести розмову, потребує такту й коректності. Характерними ознаками промовця-дипломата є інтелект, воля, сила, обережність й обачливість. Дипломатичне красномовство – це елітарний рівень мовлення, навчитися якого самостійно неможливо. Його слід вчити як спосіб професійної діяльності дипломата. Щоб досягти успіху у розмові з дипломатами інших країн, потрібно бути гарним промовцем, вміти знайти контакт зі співбесідником, володіти майстерністю спілкування. Міжнародне дипломатичне співробітництво виробили певні правила і норми спілкування, порушення який не допускається і сьогодні. Їх необхідно дотримуватися в усіх жанрах дипломатичного спілкування, як усних, так і писемних. Сукупність таких загальноприйнятих традицій називають дипломатичним протоколом.  Дипломатичний протокол передбачає правила реакцій, дій, поведінки, але головну частину протоколу складають етичні правила поведінки і мовний етикет у різних ситуаціях дипломатичного спілкування.  Етика дипломатичного красномовства виявляється через такі мовні знання й уміння промовця: - знання, крім предмета викладу, дипломатичної термінології, яка є іншомовною за походженням; - знання мовних формулу сіх типів (номінативних, атрибутивних, предикативних) та умов використання їх відповідно до дипломатичного рангу промовця; - володіння дипломатичним мовним етикетом відповідно до умов спілкування, рангу співрозмовника, жанрів дипломатичного дискурсу; - володіння мовними засобами ідентичності, тотожності (синонімія) та альтернативності, контрастивності (антонімія), що дозволяє промовцеві уникнути прямолінійності суджень, категоричності відповіді; - володіння різними комунікативними якостями мовлення: логічною послідовністю, точністю, ясністю, стислістю, доречністю, виразністю, національною традиційністю. Українській дипломатії притаманні слова іншомовного походження, наприклад, аташе, комюніке, екстрадиція тощо. Частина дипломатичних термінів розвинула вторинні значення і стала суспільно-політичними чи загальнонауковими термінами: аудієнція, альянс, декларація тощо. Для дипломатичних промов обов’язковим є етос міжнародної ввічливості, поваги й шани всього, що символізує власну державу й державу співбесідника. Етос виявляється через мовні формули міжнародної й національної ввічливості та компліментів, без яких неможливим є як усне спілкування (промови, заяви, діалоги), так і писемне (листування). Сукупність етикетних мовних формул формує систему мовного етикету кожної нації, і не лише у сфері дипломатичній.

41. Військове красномовство веде своє походження з найдавніших часів. Руські князі та воєводи неодмінно звертались до своїх дружин перед виступом у похід, перед початком битви. „Слово о полку Ігоревім” містить промову Ігоря Святославовича перед вирішальною битвою з половцями. У „Повісті минулих літ” можемо познайомитися з промовою Святослава Ігоревича до дружинників. У наш час у галузі воєнного мистецтва використовуються різні види красномовства. Максимально лаконічна промова має виразно патріотичний характер, вона небагатослівна, позбавлена образних прикрас і завжди одухотворена ідеєю героїзму, вимагає від солдат мужності, вірності своїй Батьківщині. Однією із особливостей військової промови є те, що вона не підлягає обговоренню. Військове красномовство має такі різновиди:  • промова-наказ;  • інструктивна промова;  • виступ на військово-політичну тему;  • промова-заклик.  Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного стилю, насиченістю прислів’ями, приказками, цікавими випадками з життя.

42. Рекламне красномовство – це один із різновидів соціального красномовства, що активно розвивається в країнах Західної Європи, Америки і тільки починає свій розвиток в Україні. Українська реклама ще існує переважно в усній формі. Рекламне мовлення на Заході розуміється як особлива сфера практичної реальності, продуктом якої є словесний твір — рекламний. Його основні риси - зміст і зовнішнє оформлення (відмінні від нерекламних), функціональні знаки, місце у загальній сукупності текстів, які створюються даною мовою, зокрема, американська реклама — це складна структура, у створенні якої беруть участь художник-ілюстратор, лінгвіст-рекламолог, рекламний агент, менеджер та інші. Реклама — це особливий «товар»; її зміст не повинен зашкодити покупцям, тому в ній наявні елементи правових та етичних характеристик. Друкована реклама має на меті зачепити увагу покупця, зацікавити, викликати бажання купити товар, що рекламується. Логічна сторона тексту підпорядкована естетичній, вона повинна бути максимально зручною для сприйняття, а також бути ясною, привабливою, емоційною, як певний вид ідеологічних текстів. Рекламне красномовство в Україні робить перші кроки на шляху завоювання як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, йому ще бракує професіоналізму, культури, інколи зраджує почуття міри й смаку, вже з'являються і штампи, кліше, які не приваблюють аудиторію, відлякують «крикливістю, настирливістю або прямими запозиченнями.

43. Церковно-богословське красномовство. Церковне красномовство – це проповіді, бесіди, виступ на Соборі, коментарі Біблії. Види церковного красномовства: а) проповідь-розповідь; б) проповідь-слово; в) проповідь-тлумачення; г) бесіда-тлумачення. Структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина або виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закінчення-підсумування; заклик. ЦЕРКОВНО-БОГОСЛОВСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО (ГОМІЛЕТИКА) — Один із видів церковного красномовства, який має давні традиції, свою історію, видатних майстрів слова, таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий, та інші. Гомілетика — наука богословська; вона пояснює теорію церковної співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні рекомендації, поради через «уроки віри й благочестя».

44. Приватне і публічне ділове спілкування, їх жанри. Усне ділове мовлення, звичайно, поділяється на публічне і приватне (залежно від кількості співрозмовників і завдань спілкування).  До публічного ділового мовлення належать лекція, доповідь, промова, бесіда. Доповідь – одна з найпоширеніших форм публічних виступів. Політична доповідь, як правило, виголошується політичним діячем. Насичена багатим фактичним матеріалом, добре аргументована, цілеспрямована. Звітна доповідь – це промова, в якій офіційна особа повідомляє уповноваженому зібранню про здійснену колективом роботу, аналізує і оцінює її результати. Ділова доповідь – це документ, який містить виклад певних питань з висновками і пропозиціями, призначена для усного читання. Ділова доповідь завжди містить значний обсяг інформації і розрахована на обізнаних слухачів. Виступ по доповіді, як правило, короткий (5-15 хвилин) і фрагментарний за своїм характером: виступаючий торкається кількох питань, висвітлених у доповіді, і оформляє це не як єдине ціле, а як набір реплік. Промова – це агітаційний виступ на мітингах або масових зборах; він охоплює одну значну тему, яка хвилює слухачів. Мітингова промова має гостро політичний характер, присвячується злободенній, суспільно корисній і хвилюючій проблемі. Агітаційна промова має основне завдання – роз’яснити щось, зорієнтувати в чомусь, вона звернена переважно до емоцій, до почуттів і уяви слухачів. Ювілейна промова, звичайно, присвячується певній даті, ювілеєві підприємства, організації, установи, може бути виголошена і на честь окремої особи, яка має заслуги перед суспільством. Найважливішою ознакою лекції є науково-теоретична база. У лекції найчастіше йдеться про більш загальні й уже розв’язані проблеми (у ній можуть мати місце елементи академічного характеру, чого немає в доповіді). Огляд (міжнародний огляд) – це публічний виступ, у якому висвітлюється події на певний – порівняно невеликий – час. Такий виступ має інформаційно-коментаторський характер. Важливим є створення загальної картини того, що є предметом огляду. Бесіда – типово агітаційний виступ: проводиться з невеликою кількістю учасників і охоплює порівняно незначне коло питань. Той, хто проводить бесіду, просто, стисло викладає основні положення своєї теми, відповідає на запитання, що виникають у слухачів під час бесіди, намагається викликати їх на розмову. Одним з різновидів приватного ділового мовлення є телефонна розмова. Розмовляючи по телефону, співрозмовники не бачать один одного, тому виключається передача інформації через міміку, жести, вираз очей, вираз обличчя та ін. Телефонна розмова може бути офіційною і неофіційною.  Основні вимоги до мовця, який говорить по телефону, такі:  1. чіткість, чистота артикуляції, правильність дикції; 2. середній за силою голос мовлення; 3. лаконізм висловлення, чіткість, виразність побудови фрази; 4. темп мовлення – середній, тон – спокійний, ввічливий. Службова розмова складається з таких компонентів: момент встановлення зв’язку, виклад справи, завершення розмови. 1. Момент встановлення зв’язку. Розпочинаючи розмову, треба назвати своє прізвище, ім’я, по батькові, а також сказати, від чийого імені Ви говорите (установа, службова особа та ін.). У відповідь теж називають себе й установу, сторони обов’язково вітаються.  2. Виклад справи слід будувати чітко, коротко, без зайвих подробиць. Лаконізм тут досягається за рахунок детально продуманого переліку головних і другорядних питань, що вимагають короткої і конкретної відповіді. Розмова по телефону не повинна перетворюватись на монолог: викладаючи багатослівне питання, слід передавати інформацію частинами, по можливості частіше робити паузи. 3. Завершення розмови. Ініціатива завершення розмови належить, звичайно, тому, хто телефонує, але якщо співрозмовник значно старший за віком (чи службовим становищем), слід дати можливість закінчити розмову йому. Якщо викликаний до телефону службовець – жінка, то співрозмовник повинен зачекати, щоб розмову закінчила вона. При розмові про третю особу її слід називати на ім’я та по батькові або на прізвище (говорити весь час лише “він” – не ввічливо).  Не слід зловживати формулою “вас турбує такий-то”. Приватні розмови мають особливі загальномовні та етичні норми, застосування яких залежить і від знання етикетних правил, і від мовленнєвої вправності. Слід вдало підбирати час дзвінка, зателефонувавши, відрекомендуватися, особливо тоді, коли слухавку взяла не та людина, до якої ви телефонуєте, не зловживати часом співбесідника, не бути багатослівним та ін. Основним видом писемного ділового мовлення є документ.  Текст документа повинен бути достовірним, точним, повним, стислим, переконливим. При підготовці тексту документа рекомендовано дотримуватись таких правил:  1. Замінювати складні речення простими, що сприяє прискореному сприйманню тексту документа. 2. Уживати стійкі (трафаретні, стандартизовані) словосполучення (відповідно до Вашого прохання, згідно з рішенням комісії, відчувати гостру необхідність). 3. Уживати прямий порядок слів у реченні (підмет передує присудку, означення мають передувати означуваним словам, вставні слова краще ставити на початку речення). 4. Об’єктивно викладати думку.  5. Не вживати емоційної, експресивної лексики.  6. Використовувати мовні конструкції наказового характеру – наказую (у наказі), пропоную (у вказівках). 7. Писемне ділове мовлення повинно відповідати нормам сучасної літературної мови, недопустимим є калькування, змішування мов, уникання стильового дисонансу (розмовних, просторічних, емоційно-експресивних та інших засобів). 8. Лаконічно виражати думку.  9. Вживати пасивні конструкції (обговорюється питання, визначаються розміри, встановлюються терміни і т.ін.). Вживати специфічні підсумкові конструкції: коротко кажучи, одне слово, як зазначалося вище.

45. Види виступів залежно від мети (інформаційний, переконувальний, надихаючий, спонукальний, розважальний). Інформаційний – в основному точне, як правило правдиве повідомлення фактів, інформації про події і явища. Х-р мови – оповідальний Переконувальний – оперуючи логічними поняттями, вплив на емоції та почуття. Мета – довести чи спростувати певний пункт. Успіх залежить від аргументації. Надихаючий – на різних зібраннях, політиків в переддень виборів. Суть зводиться до увиразнення певної суспільної події, і вказівку на значущість. Акцент на почуття слухачів, створення певного настрою. Темп мовлення – розмірений. Спонукальний – спонукання може бути пряме або опосередковане (у підтексті). Успіх залежить від того, на скільки слухачі відкриті до спонукання. Розважальний – під час урочистостей, святкувань (тост, анекдот, цінується новизна, тактовність).

46. Етапи підготовки до виступу. Будь-яка промова чимось подібна до наукового дослідження. Отже, промову слід будувати як певну проблему. Оратор, виступаючи перед аудиторією, завжди має проголошувати щось вагоме, нове. Виступ має бути актуальним, змістовним. Тільки за таких умов його слухатимуть. Оратор повинен грунтовно володіти основними аспектами проблеми. Той, хто виступає перед аудиторією, має бути освічений в галузі знання, яку пропонує увазі своїх слухачів. Поверховість і малоерудованість одразу помітні, й довіри в аудиторії такий оратор не викликає. Промова, як правило, потребує попередньої підготовки. Підготовка промови ? творчий процес, який можна поділити на такі епати: вибір теми ? складання плану ? збирання матеріалу ? запис промови ? розмітка тексту знаками партитури ? тренування. Розглянемо докладніше кожний блок цього алгоритму. 1) Вибір теми. Часто лекторові пропонують виступити на чітко визначену тему. Так, академічна доповідь у стінах вузу визначається навчальним планом чи науковим керівником; церковна проповідь визначена наперед євангельським текстом. 2) Складання плану. Плани бувають трьох видів: простий, складний і цитатний. Простий план являє собою, по суті, ряд непоширених речень. Складний план ? це своєрідне поширення простого плану шляхом розгалуження основних питань. Крім того, сюди зазвичай вводять вступ та висновки (хоча це не обов’язково). Цитатний план ? це план, подібний, як правило, до простого, але замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть цього питання. 3) Збирання матеріалу. Матеріал для промови може конденсувати власний і чужий досвід. Матеріалом з власного життя можуть бути: власні думки, спостереження, емоції тощо. Матеріал, що містить чужий досвід, ? це, насамперед, книги, журнали, газети (хоча можуть бути й випадки з життя знайомих, друзів і т. ін.). Якщо промовець власні думки підкріплює цитатами, то вони набувають більшої ваги. 4) Запис промови. Початківець (та й не лише) мусить після попередньої роботи записати зібраний матиріал у вигляді звичайного тексту. Після запису необхідно уважно проглянути отриманий текст. Перше, на що слід звернути увагу ? чи правильно було дібрано слова. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови? аудиторії, до якої буде вона звернена? чи не будуть деякі слова „випадати” з тексту стилістично? Прослідкуйте, чи не втратили логічність і доказовість думок, чи не перевантажений ваш текст цитатами та прикладами. 5) Розмітка тексту знаками партитури. Навіть досвідчений оратор, не кажучи вже про початківця, стикається з потребою певної графічної підготовки написаного тексту: виділити найважливіші місця чи такі, що залишають простір для неточного витлумачення, тощо. Для цього використовуються знаки партитури, які допомагають зафіксувати наголошене слово, правильну інтонацію, паузи і т. ін.  Знаки партитури за місцем іх розташування в тексті поділяють на три групи: рядкові, надрядкові, підрядкові. Рядкові знаки 1. Фразові паузи: | коротка (на один рахунок); || на два рахунки (раз, два); ||| на три рахунки (раз, два, три). 2. Дужки ромбічні <>, якими варто позначати вставні речення або слова. 3. Дужки квадратні [] вживаються, якщо варто додати слово (слова), що допомогло б утримати непевний зміст речення, знайти потрібну інтонацію. 4. Лапки „”, в які беруть слова, що вимовляються з інтонацією іронії. Надрядкові знаки 5. Знак наголосу. Якщо для вас якісь слова в тексті нові і ви не знаєте, де правильно поставити наголос, подивіться у словник і позначте наголос на письмі. 6. Підвищення тону . Цей знак використовується для інтонування і означає незавершеність вислову, питання, непевність, використовується в окличних реченнях, при звертанні тощо. 7. Пониження тону . Пониження тону використовується для позначення інтонації, що знаменує завершення вислову чи певної частини його. 8. Злам інтонації . . Використовується при зламі інтонаційного малюнка (від підвищення до пониження чи навпаки). Підрядкові знаки 9. Логічний наголос _________. Логічний наголос не можна плутати з наголосом граматичним: це знак партитури, що виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів). На відміну від граматичного наголосу, він може змінюватися залежно від мети, яку хоче досягти оратор. Зазвичай місце логічного наголосу підказує контекст. 10. Уповільнення темпу_ _ __ __. Цей прийом використовується для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах), що для промовця є ключовими. 11. Прискорення темпу . Використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації (вставні речення або слова тощо). 12. Легато . Використовується для позначення злиття слів у вимові, якщо вони вимовляються як одне ціле. Знак свідчить, що пауза тут непотрібна. 6) Тренування Тим, хто тільки-но прагне стати оратором, необхідно потренуватися у проголошенні промови вдома, перш ніж виходити з нею до аудиторії. Можна проголошувати вголос чи „про себе”. Це допоможе вам визначити час звучання промови, орієнтуючись приблизно на 100?120 слів на хвилину (саме такий темп найсприятливіший для аудиторії). Дуже зручними помічниками тут виступають відео-магнітофон, магнітофон чи дзеркало. З їх допомогою ви можете оцінити себе ніби „збоку”, розробити систему жестів, попрацювати над виразом обличчя тощо.

47. Добір матеріалу для виступу. Читання, спілкування з людьми (бесіди та інтерв’ю), спостереження і роздуми, власний досвід. Поняття джерел - це офіційні документи, довідкова література, публікації в газетах і журналах, радіо-, телепередачі, соціологічні дослідження, власні знання, особисті контакти.

48. Раціональні способи опрацювання матеріалу. Античні теоретики вважали написання тексту виступу єдино правильним. Підготовлений текст має такі переваги: - його можна ґрунтовно правити - написане краще запам’ятовується - написаний текст дисциплінує ритора (уникнення пауз, дотримання структури) - написаний текст має бути лише основою для виступу - заучування тексту виправдане при переконувальних, вітальних промовах... - краще виступ з опорою на тексті

49. Теза та аргументація. Теза потребує доказу, а часто і додаткового розгортання. Теоретично кожна теза ніби має право на докази її істинності чи неістинності. Проте практично більшість тез приймаються без доказів як очевидно істинні для оперативної пам'яті. Спільні фонові знання формують "енциклопедичне середовище" (Є. Клюєв), з якого кожний учасник мовного спілкування в разі потреби шукає і добирає потрібні аргументи.

Теза створює базу для наступних міркувань. Вона може бути дуже стислою, але глибоко змістовною чи полемічно загостреною, або й просто примітивною. В античній риториці вимагалось від ораторів вміння аргументувати будь-яку тезу. Арістотель вважав, що треба вміти розвивати і аргументувати тезу в обидві протилежні (позитивну і негативну) сторони і під різними кутами зору, наприклад, шукати істинність і неістинність, корисність і некорисність, доцільність і недоцільність. Такі зумисне дискусійні ситуації у напрямках як "за" (pro), так і "проти" (contra) були, як правило, ігровими, тренувальними. В реальних мовних ситуаціях тези аргументуються в одному напрямку — істинності або неістинності.

Аргументація. У риториці все підпорядковане мистецтву переконання. На етапі інвенції—це підбір матеріалу, в диспозиції—його розташування, в елокуції—добір мовних засобів і способів їх подачі, в мнеморії — запам'ятовування найважливішого, в акції—характер мовної поведінки і паралінгвістичних прийомів (виголошення, міміка, кінеси-ка, жести). Це підтвердження (confirmatio) і спростування (refutatio) певних положень. Проте основним етапом і змістом переконання є аргументація як логічна частина диспозиції. Аргументація в широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів і як результат—мистецтво дискусії. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза (гр. thesis), аргумент (лат. argumentum), демонстрація (лат. demonstratio).

50. Пожвавлення виступу. Не треба переобтяжувати теорією, абстрактними поняттями, термінологією. Можна використовувати доречні влучні афоризми. Найбільше пожвавлюють виступ дотепи.

Найважливіші висновки і поради (продовження)

НА ПЕРШОМУ МІСЦІ – СЛУХАЧІ

• Здатність постійно думати про слухачів й уміння відчути себе на їх місці – одна з найважливіших передумов успіху промовця.

• Встановіть контакт зі слухачами на самому початку, інакше ви не зможете ані донести до них свої погляди, ані зацікавити їх своєю промовою.

• Протягом виступу стежте за реакцією слухачів.

• Не вживайте надто довгих речень, чергуйте їх з короткими.

• Не говоріть безособово, не зловживайте третьою особою однини і множини.

• Не перевантажуйте свою мову абстрактними поняттями.

• Епічна широчінь шкодить, зайві подробиці затіняють головну проблему. Надмірна стислість також має свої недоліки. Важливі думки треба висвітлювати детальніше, наводячи яскраві приклади, порівняння тощо.

• Зацікавленість слухачів ви збудите тоді, коли:

– говоритимете про те, що стосується їх безпосередньо;

– узгодите рівень матеріалу з рівнем знань слухачів;

– поставите запитання, на яке самі ж і відповісте;

– наведете захоплюючі факти;

– висунете якусь неймовірну гіпотезу.

• Дуже важливо знати ставлення слухачів до вашої особи як лектора, а також до теми виступу.

• Пам`ятайте, що на слухачів впливає і середовище: грюкіт, холод, жара, незручні крісла тощо.

• Заохочуйте слухачів до дискусії.

• Будьте тактовними: дякуйте за кожне зауваження, навіть тоді, коли ви з ним не згодні.

• Не соромтеся своєї схвильованості: адже байдужему промовцеві ніколи не вдасться схвилювати слухачів своїм виступом.

ВИКЛАД

• Самого висловлення думок замало. Думки треба донести до слухачів. Вживайте для цього метафори, афоризми, прислів`я й цитати.

• Різні незвичайні пригоди і випадки дуже пожвавлюють виступ.

• Незнайомі, незрозумілі для слухачів терміни, а також абстрактні поняття треба визначити або пояснити. Користуйтеся для цього діаграмами і графіками.

• Один з найдійовіших засобів пожвавлення уваги слухачів – риторичні запитання під час виступу.

• Гумор та дотепи доцільно використовувати за умови, якщо ви вмієте бути дотепним і якщо дотеп неущипливий.

СТИЛЬ І МОВНИЙ РІВЕНЬ ВИСТУПУ

• Мова повинна бути ясною й зрозумілою.

• Намагайтеся розширити свій словниковий запас.

• Читайте книги про культуру і стиль мови.

ВИСТУП

• Лектор–початківець повинен запам`ятати текст виступу в процесі кількаразового його повторення.

• Коли треба заглянути в рукопис лекції або виступу, опустіть очі, але голову не нахиляйте.

• Намагаючись запам`ятати текст, зосереджуйтеся передусім на змісті, а не на стилі.

• Не бійтеся дивитися прямо на слухачів.

• Якщо ви сумлінно приготуєте виступ, то впевнитеся у своїх силах і таким чином відвернете одну з причин хвилювання.

• Під час виступу контролюйте своє дихання і говоріть повільно, особливо з початку.

• Перед початком виступу розслабтеся.

• За кафедрою займіть зручну позу, огляньте слухачів, але говорити не поспішайте. Відтак глибоко вдихніть і в повільному темпі починайте говорити.

• Після закінчення промови не виказуйте, що вам стало легко після того, як виступ уже позаду.

• Будь–які рухи, пози, жести й міміка виправдані лише в тому разі, коли вони не притягують надмірної уваги слухачів.

• Жести мають бути скупими, як щодо кількості, так і щодо широти. Стежте за тим, щоб:

– жести були природними, а не штучними;

– кожен жест мав певне значення;

– промова не починалася і не закінчувалася несподіваним жестом;

– жести узгоджувалися з рухами всього тіла;

– жестикулювати саме тоді, коли треба наголосити на значенні усного слова.

• Силу голосу пристосовуйте до акустики і розмірів приміщення.

• Користуючись підсилювальними пристроями, говоріть у мікрофон, а не повз нього.

• Якщо доводиться відійти від мікрофона до дошки, говоріть голосніше. Не говоріть, коли пишете на дошці, тобто коли ви стоїте до слухачів спиною.

• Якщо доводиться долати труднощі, пов`язані з поганою акустикою, шумом у приміщенні, гуркотом, що долинає знадвору, та іншими перешкодами, то:

– артикулюйте дуже ретельно;

– говоріть повільніше і робіть паузи;

– говоріть короткими реченнями;

– супроводжуйте свої слова жестикуляцією й мімікою більшою мірою, ніж звичайно.

• Бережіть голос за кілька днів перед виступом. Уникайте куріння або перебування в накурених приміщеннях, пиття холодних напоїв, довгих прогулянок та розмов на морозі, голосних вигуків під час спортивних змагань тощо.

• Дружелюбний тон допоможе завоювати прихильність слухачів.

• Не припускайтеся менторського тону і не моралізуйте.

• Застосування того чи іншого тону залежить від характеру промови.

• Якщо хочете наголосити на якійсь думці, це можна зробити кількома способами:

– перш ніж висловити її, помовчіть якусь хвилю, а потім уже говоріть;

– підсильте свій голос або стиште його;

– уповільніть виклад і наголосіть на кожному окремому слові в реченні;

– доповніть усне слово жестом і мімікою;

– змініть тон голосу;

– повторіть важливе слово або речення.

• Не бійтеся робити паузи, навіть якщо у вас немає лекторського досвіду. Намагайтеся не заповнювати паузи різними звуками, як "е-е-е...", "ну" та ін.

• Швидкості реакції можна навчитися, якщо виконувати такі дві умови:

– виховувати впевненість у своїх силах;

– вчитися заздалегідь уявляти різні ситуації і знаходити способи правильної реакції на них.

51. Структурно-композиційна побудова виступу. Щоб виступ був успішним недостатньо лише вивчити необхідну літературу, знайти цікавий матеріал, переконливі факти, цифри чи приклади. Слід подумати, як розташувати. Перед оратором виникає ряд запитань: як розпочати промову, як продовжити розмову, як завоювати увагу слухачів, чим закінчити промову. Тому особливу увагу слід приділити роботі над побудовою виступу.  Структура промови визначається задумом оратора. Як правило, кожна промова складається з трьох частин: вступу, основної частини та висновків. Кожна частина промови має свої особливості, які треба врахувати, готуючись до виступу. Найбільшою за обсягом повинна бути основна частина, тому їй слід приділяти значну увагу. Вступ і висновки не повинні бути великими. ВСТУП. Завданням вступу є увести слухачів у тему та підготувати їх до сприйняття теми. У вступі підкреслюється актуальність теми, її значення для конкретної аудиторії, формулюється мета виступу, коротко викладається історія питання. Отже, у вступі оратор повинен встановити зв'язок зі слухачами і увести їх в курс справи.  Найважливішою частина промови є вступ. Метою вступу є встановлення контакту з аудиторією) У вступі використовуються такі найпоширеніші прийоми: привертання уваги аудиторії, «початок здалеку», «несподіваний вступ». Прийом привертання уваги аудиторії, що часто використовують у вступі передбачає те, що оратор підкреслює своє право говорити на певну тему; оратор підкреслює важливість теми для аудиторії, оратор підкреслює значимість самого предмета промови. У вступі оратор підкреслює своє право говорити на певну тему в ситуаціях, коли аудиторія готова слухати, треба лише стимулювати її інтерес до оратора. У таких випадках рекомендують ораторові тактику, що зорієнтована не на презентацію особистості оратора, а на презентацію його ставлення до того, що відбувається.  У вступі оратор підкреслює важливість теми для аудиторії у ситуаціях, коли слухачі не готові до сприйняття промови. У таких випадках рекомендують виходити з « нагальної необхідності», тобто звернутися до того аспекту подій, який залишався досі поза увагою присутніх, однак співвідноситься з їхніми потребами та інтересами) У вступі оратор підкреслює значимість самого предмета промови у ситуації сприятливого контакту між учасниками спілкування. Такі ситуації переважно конвенційними, коли заздалегідь відомо, кому належатиме ініціатива у спілкуванні й аудиторія й аудиторія готова слухати. У таких випадках рекомендують відразу презентувати тему). У конфліктній аудиторії у вступі рекомендують використовувати такий прийом, як «початок здалеку». Це означає вказати на багато вимірність істини, неможливість однобічної оцінки певного явища й тим самим підштовхнути слухачів до готовності вислухати інші погляди на проблему; використати «необхідний маневр», тобто виразити думку аудиторії як власну й поступово завести її в «глухий кут» (показати, що наслідки з цього положення неслушні, помилкові. Прийом «несподіваний вступ» передбачає використання у вступі безпосереднє звернення оратора до основної проблеми. У вступі прийом «несподіваний вступ» використовує у ситуаціях, коли аудиторія вже жваво зацікавлена у розгляді певної теми, пристрасті слухачів у розпалі). Вибір оратором прийому вступу залежить від конкретної аудиторії. Універсальні прийоми вступу, виділені у риториці – це цитата, яскравий приклад, комплімент, проблемне запитання, виклад мети й завдань вступу, демонстрація певного предмета, апеляція до загальноприйнятого джерела тощо. Не рекомендують розпочинати промову з вибачень, що ви не встигли підготуватися, що ви не заберете багато часу тощо. Загальні вимоги до вступу - вступ має бути коротким та яскравим. Загальну мета основної частини - це обґрунтування тез оратора. Мета завершення промови – це закріплення оратором своїх положень у свідомості аудиторії. Найбільш поширені прийоми, які використовуються у завершенні промови –це формулювання висновків, розгляд перспективи, апелювання. Прийом завершення «формулювання висновків» - оратор повертається до найважливіших пунктів головної частини. Завершення промови повинне нагадати про них. Таке завершення може розгортатися на предмет повідомлення та на структуру повідомлення) Зміст завершення промови щодо його розгортання на предмет промови передбачає підсумовування думок щодо предмета. Оратор повинен відібрати найсуттєвіші положення головної частини. Визначальною є розробка резюме. У завершеннях такого типу не рекомендують: уводити нові дані, відволікати «цікавинками», занадто варіювати вихідні дані) Зміст завершення промови щодо його розгортання на структуру повідомлення (передбачає огляд того, у якій послідовності подавалася інформація про предмет промови. Оратор наголошує не на головних рисах самого предмета, а на головному в повідомленні про нього. Для цього характеризується загальна структура промови та окремі частини. Головною тут є розробка анотації. У завершеннях такого типу не рекомендується: на ходу перебудовувати повідомлення, надавати рівного значення всім частинам, випускати мотиви переходу від однієї частини до іншої) Прийом завершення промови «розгляд перспективи» - оратор підкреслює гіпотетичний розвиток предмета промови. Для цього він може скористатися екстраполяцією) Різновиди екстраполяції це часова й просторова. Зміст завершення промови через часову екстраполяцію передбачає розгляд того, чим предмет буде завтра. Промова ґрунтується на загальній схемі: «чим був об’єкт учора, - чим він є сьогодні – чим він буде завтра». Така схема підходить до повідомлень на будь-яку тему. Зміст завершення промови через просторову екстраполяцію – уведення нових об’єктів для кращого засвоєння предмета промови. Ці об’єкти можуть бути подібними або контрастними до предмета промови) Прийом завершення промови апелювання - оратор намагається емоційно завершити свою промову та вплинути на почуття аудиторії. Найчастіше використовується тоді, коли людина намагається сформувати у слухачів намір діяти певним чином. У завершеннях такого типу не рекомендується: надто підкреслювати дистанцію між оратором та аудиторією, характеризувати слухачів (особливо негативно), домагатися згоди аудиторії, протиставляти окремі групи слухачів між собою, примушувати аудиторію до відповідей на прямо поставлені питання) Вибір прийому завершення промови диктується конкретними умовами спілкування. Оратору слід звернути увагу на мету промови) Загальні прийоми завершення промови – це цитата, ілюстрація, подяка аудиторії у вигляді розгорнутого компліменту. Небажано завершувати промову вибаченням, додатковими даними після того, як сформульовано висновки, безнадійною перспективою Вимоги до висновків - висновки повинні бути стислими.

52. Виражальні засоби риторики. - цитати – для підтвердження або обґрунтування власної позиції, коли вражає своїм змістом або привернути увагу до імені автора, не може бути у висновку. - заклик - «чіпляння на гачок» - візуальний контакт - інтелектуальне і емоційне співпереживання

53. Виголошення виступу перед аудиторією

Доповідь. Проголошення доповіді вимагає серйозної підготовки. Перший крок у підготовці — накреслити мету та завдання виступу, визначити коло питань, що їх він має охопити. Насамперед, заздалегідь слід сформулювати предмет та тему останнього (можливо, все це вже було визначено організаторами зібрання). Другий крок — добір допоміжної інформації. Остання ж може бути отримана з двох джерел 1) теоретичні джерела — це можуть бути статті в періодичних виданнях, книги та окремі публікації, що стосуються теми, енциклопедичні, термінологічні та галузеві словники; 2) усні розмови з обізнаними з проблемою людьми. Висвітлювані питання мають ґрунтуватися на найновіших дослідженнях та наукових публікаціях (якщо це науковий виступ), на останніх виступах у пресі, на радіо та телебаченні, як прихильників, так і опонентів (якщо це політичний виступ), на аналізі та посиланнях на протоколи попередніх засідань (якщо це громадські збори). Добираючи інформацію, необхідно пам'ятати, що повідомлення буде теоретично обґрунтованим та актуальним лише за умови наявності промовистих прикладів.  Завершивши підготовку, слід організувати інформацію в певні категорії, надати їй чіткості, визначити та сформулювати власне бачення проблеми. Доповідь слід будувати, дотримуючись таких вимог: теоретична обґрунтованість, опора на фактичний матеріал, наведення переконливих прикладів, власне бачення проблеми.  Наступний крок — написання плану доповіді на папері, що містить:  • вступ,  • основний текст (серцевина доповіді),  • висновки.  Вступ  Початок доповіді є визначальним і повинен чітко й переконливо відбивати причину та мету виступу, розкривати суть конкретної справи, містити докази. Першочерговим завданням доповідача на цьому етапі є привернути й утримати увагу аудиторії. Для того, аби не дозволити думкам слухачів розпорошитися, вже після перших речень доповіді необхідно висловлюватися чітко, логічно та змістовно, уникаючи зайвого. Відповідно, речення мають бути короткими й стосуватися виключно суті питання, варто інтонаційно виділяти найважливіші місця висловлювання і виражати своє ставлення до предмета мовлення.  Практичні поради доповідачеві:  1) подякуйте тому, хто представив вас аудиторії (наприклад, голові);  2) чітко назвіть тему вашої доповіді та проблему, що їй присвячена остання;  3) стисло поясніть, у який спосіб ви аналізуватимете проблему, на що, насамперед, звернете увагу. Обмежте кількість аналізованих у доповіді питань. Зазначте, яку візуальну допомогу ви задієте (відеофільми, графіки, діаграми, таблиці та інші ілюстративні матеріали).  Основний текст  В основній частині викладається суть проблеми, наводяться докази, пояснення, міркування, дотримуючись попередньо визначеної структури доповіді. Слід пояснювати кожен аспект проблеми, добираючи переконливі цифри, факти, цитати (проте кількість подібних прикладів не має бути надто великою — нагромадження ілюстративного матеріалу не повинно поглинати змісту доповіді). Варто подбати про зв'язки між частинами, поєднавши їх в єдину струнку систему викладу; усі питання мають висвітлюватися збалансовано (при цьому не обов'язково кожному з них приділяти однакову кількість часу). Постійно й уважно потрібно стежити за відповідністю між словом і тим, що воно позначає.  Надзвичайно важливо продумати, в яких місцях тексту потрібні своєрідні «ліричні» відступи, адже суцільний текст погано сприймається. Приміром, у політичних доповідях доцільно розповісти анекдот чи якусь кумедну історію. Анекдот — випробуваний І перевірений спосіб утримати увагу. Останній дає можливість дещо розрядити напруження, а слухачам — перепочити. При цьому не слід забувати, що подібні відступи обов'язково мають бути короткими і, певна річ, мають ілюструвати повідомлення. Одного анекдоту цілком достатньо, розповідаючи більше, промовець ризикує зробити зміст доповіді фрагментарним.  Висновки  Підсумуйте все сказане. Висновки певним чином мають узгоджуватися із вступом і не випадати з загального стилю викладу. У тому разі, якщо, готуючись до виступу, доповідач вирішить записати доповідь на папері, йому слід врахувати, що розмовна мова значною мірою відрізняється від писемної. Тому не варто говорити так, як пишемо, навпаки, потрібно писати так, як говоримо, адже розмовна мова менш формалізована, менш структурована, вільніша, сприймається легше (для порівняння зверніть увагу на мову оглядача новин на ТБ). При цьому не можна нехтувати дотриманням загальноприйнятих літературних норм у користуванні лексичними, фонетичними, морфологічними й стилістичними засобами мови, адже важливою умовою успіху є бездоганна грамотність. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим, синтаксично різноманітним. Варто записати промову на касету й прослухати, оцінюючи її критично. Виступаючи, можна користуватися нотатками. Зважаючи на це, було б доречно записати найважливіші речення, щоб під час виступу відтворити їх дослівно. Останнє може бути особливо корисним у процесі виголошення завершальної частини доповіді.