1.Регіон, як об’єкт управління. В Україні після проголошення незалежності стають все більш актуальними питання переходу на регіональний принцип організації господарства, зростає роль регіонального управління на всіх стадіях соціально-економічного розвитку: становлення ринкових відносин, розвиток відповідної інфраструктури, роздержавлення та приватизація державної власності, необхідність забезпечення соціального захисту населення. Вказані процеси обумовлені зміною в розумінні категорії «регіон». Він вже не може сприйматися лише як об’єкт управління. Крім того, що регіон перетворюється на суб’єкт управління, він ще стає і суб’єктом, який самоуправляється. Як свідчить світовий досвід, описана тенденція зберігається і посилюється в умовах ринкової економіки. Отже, у даному випадку під регіоном розуміється соціально-економічно організований простір з конкретною природною географічною територією, з притаманним певним типом і характером виробництва, з специфічним історико-культурними та демографічними особливостями, з адміністративно- територіальним устроєм та з дією єдиного кола нормативно-правової бази.

2.Поняття регіону

Регіон у національній економіці С.А.Мельник визначає як “окрему самостійно господарюючу систему, що має чітко означені межі своєї території, власні органи управління, матеріальну і фінансову основу і, як правило, визначається законодавчими актами держави, виходячи з її стратегічних і тактичних цілей та завдань”. У Малому економічному словнику регіон трактується як "область, район; частина країни, що відрізняється від інших областей сукупністю природних і (або) історично сформованих, відносно стійких економіко-географічних та інших особливостей, що нерідко сполучаються з особливостями національного складу населення". У рамках Європейського економічного співтовариства розроблене загальне для всіх країн поняття регіону, ознакою, за якою ту або іншу територію можна подати як відносно самостійну одиницю, є її соціально-економічна єдність із усією національною економікою, тобто економічні процеси, що проходять на ній, повинні відображати певні закономірності суспільного відтворення, що формуються під впливом взаємозалежних економічних, соціальних і природних факторів. Цьому розумінню відповідає таке визначення регіону: "Під регіоном варто розуміти територіально-спеціалізовану частину народного господарства країни, що характеризується єдністю й цілісністю відтворювального процесу".

3.Поняття територіального і регіонального управління Тому що регіон і територія співвідносяться як частина й ціле, можна виділити визначення територіального й регіонального управління. Територіальне управління – це управління, яке визначається політичним та адміністративно-територіальнім устроєм країни і спрямоване на успішне виконання функцій території. Територіальне управління означає регулювання процесів суспільного відтворення з метою підвищення його ефективності за рахунок удосконалювання територіального поділу праці й міжрайонних зв'язків. Уживається цей термін у тому випадку, коли мова йде про просторове розміщення продуктивних сил і територіальних пропорцій соціально-економічного розвитку всієї країни. Територіальне управління є виключним правом уряду й покликано забезпечити реалізацію соціально-економічної стратегії суспільного відтворення з урахуванням особливостей територіального аспекту. Під терміном “регіональне управління” звичайно розуміють управління будь-якою територією незалежно від існуючих політичних та адміністративно - територіальних кордонів. Регіональне управління має справу з відтворювальними процесами, локалізованими на конкретній території.

4 Структура регіону. Галузева та функціональна структури регіону

Регіон — це складна система, що враховує такі структурні елементи, як природне середовище, виробничу й соціальну сфери. Центральною ланкою й найважливішою структурною складовою цієї системи є населення регіону.

-природне середовище

-виробнича сфера

-соціальна сфера

Рисунок 1 - Структура регіону

Природне середовище являє собою сукупність природних умов існування суспільства. Природне середовище вміщує фактори природного або природно-антропогенного походження, що мають властивості самопідтримки й саморегуляції без постійного коригувального впливу з боку людини, прямо або побічно впливають на окрему людину або людські колективи; енергетичний стан, склад і динаміку атмосфери й гідросфери; склад і структуру поверхні землі, ґрунту й надр; вигляд і склад біологічної частини екологічних систем (рослинності, тваринного світу й мікробного середовища) і їхніх ландшафтних комплексів; щільність населення й взаємовплив самих людей як біологічний фактор.

Соціальне середовище являє собою систему життєзабезпечення, що впливає на соціально-відтворювальний процес, забезпечує умови життєдіяльності. Воно враховує комплекс галузей, соціальних організацій і інститутів, покликаних забезпечувати соціально-відтворювальний процес: виробництво, розподіл і споживання ресурсів і життєвих благ (соціально-економічна складова інфраструктури); підтримка, відновлення й перетворення балансу природного, штучного й популяційного середовищ життєдіяльності людини (соціально-екологічна складова інфраструктури); вироблення зразків і норм діяльності, поведінки, спілкування й взаємодії із природним, культурним і соціальним оточенням, а також залучення до цих зразків і норм кожного нового покоління людей (ідеологічна складова інфраструктури).

Населення — найбільш динамічна складова частина природно-господарського комплексу. Динамічність її визначається природним рухом (народжуваністю, смертністю) і механічним рухом. Населення характеризують такі показники, як статево-вікова структура, соціальний склад, зайнятість населення в суспільному виробництві, розподіл трудових ресурсів між сферами діяльності, рівень кваліфікації, тривалість життя, здоров'я й та. ін.

5.Галузева та функціональна структури регіону Галузева структура господарства регіонів.Господарський комплекс регіону включає дві сфери діяльності - виробничу й невиробничу. Підприємства виробничої сфери виробляють продукцію, тим самим забезпечуючи себе, а також невиробничу сферу й населення різноманітними товарами. Підприємства й організації невиробничої сфери надають послуги матеріального й нематеріального характеру. Розвиток і співвідношення сфер характеризують показники зайнятості в кожній сфері. В Україні зайнятість у виробничій сфері в три рази перевищує зайнятість у невиробничій сфері, що свідчить про низьку продуктивність праці у виробничій сфері й про відсталість невиробничої сфери. У виробничій сфері в основному (90%) створюється національний дохід країни. Виробнича сфера включає: промисловість, будівництво, сільське господарство, лісове господарство, транспорт і зв’язок, торгівлю, громадське харчування, матеріально-технічне постачання, заготівля й збут. Невиробнича сфера поділяється на галузі, якінадають матеріальні послуги(житлово-комунальне-господарство, побутове обслуговування, соціальне забезпечення й страхування, охорона здоров’я, фізична культура і спорт, освіта, культура, мистецтво) і на галузі, які надають нематеріальні послуги( державне керування, керування суспільними і кооперативними організаціями, соц.. забезпечення і страхування, військовий комплекс, охорона громадського порядку).Функціональна структура господарств регіонів. Функціональна структура регіону представлена різними видами господарської діяльності. У функціональній структурі регіону виділяють головні, супутні, додаткові й обслуговуючі та місцеві галузі (види діяльності). Головні галузі або це виробництва, що відіграють провідну роль в економіці регіону, визначають його місце в державному поділу праці й складають основу регіонального комплексу.Супутні галузі регіону покликані здійснювати диверсифікованість головних виробництв на основі паралельної або наступної переробки сировини, відходів виробництва, а також для досягнення технологічної завершеності й повноти основних циклів виробництва й послуг.Додаткові галузі (види діяльності), як правило, не пов'язані технологічно з головними галузями, вони вирішують місцеві соціально-економічні завдання, але в певних умовах можуть стати і галузями спеціалізації. Обслуговуючі галузі (інфраструктурні) поставляють господарству регіону воду, електроенергію, будівельні матеріали, забезпечують потреби в ремонті, транспортно-комунікаційних засобах, підготовці кадрів, охороні здоров'я, організації відпочинку й т. ін. В основі розподілу галузей регіону на галузі спеціалізації й галузі місцевого значення лежить аналіз народногосподарського значення галузі. Галузі, що мають більш ніж місцеве значення і беруть участь у загальнодержавному розподілі праці, відносять до галузей спеціалізації. Матеріальним вираженням міжрегіонального значення галузі є вивезення її продукції за межі регіону.

6.Секторна модель структури народного господарства. У статистичних довідниках використовується поділ галузей промисловості на видобувну й обробну. Видобувна промисловість враховує галузі гірничодобувної індустрії, лісозаготівлі, розроблення будівельних матеріалів, морський і мисливський промисел, гідроенергетику, магістральні водоводи. До обробної промисловості відносять підприємства з ремонту машин і промислового устаткування, теплоелектростанції, галузі й вироб­ництва для переробки сільськогосподарської сировини. Класифікація галузей і видів діяльності, виконана за принципом послідовності переробки первинних продуктів, знаходить своє відбиття в секторній моделі структури народного господарства. До первинного сектору відносять галузі виробництва, у яких суспільство безпосередньо привласнює природні ресурси або ж за допомогою природних способів виробництва (земля) одержує первинну продукцію. Первинний сектор виробництва охоплює сільське господарство (землеробство й тваринництво), гірничодобувну промисловість, лісове господарство, рибний і мисливський промисел, заготівлю природних продуктів (гриби, ягоди, лікарські трави й ін.). Вторинний сектор економіки враховує галузі переробної промисловості, а також будівництво. Третинний сектор представлений сферою послуг. Сферу управління й інформації відносять до четвертинного сектору господарства регіону.