Бендасюк

Семен Юрьевич (1877-1965, Львов), публицист, историк, журналист, правосл. общественный деятель. Род. в крестьянской семье в Галиции (Австро-Венгрия). Закончил гимназию в Коломые и юридический фак-т Львовского ун-та. В марте 1912 г. за участие в подготовке журнала для правосл. галичан вместе со священниками сщмч. Максимом Сандовичем и Игнатием Гудимой, студентом В. А. Колдрой арестован австр. властями по обвинению в гос. измене. Судебный процесс, получивший известность как «процесс Сандовича-Бендасюка», происходил на волне массовых гос. репрессий против тех, кто в Галиции исповедовал Православие и идею общеслав. национально-культурного единства. После 2 лет и 3 месяцев тюремного заключения Б. и его товарищи были отпущены на свободу.

В июле 1914 г., накануне первой мировой войны, Б. уехал в Россию и тем самым избежал повторного ареста, жил в Ростове-на-Дону, после установления советской власти эмигрировал в США, где был главным редактором газ. «Прикарпатская Русь». В 1927 г. вернулся во Львов (в то время территория Польши, с 1939 - СССР), работал в архиве Ставропигийного ин-та (научный центр галицко-рус. движения, закрыт в 1939), активно сотрудничал с львовским правосл. братством (с 1936 член правления) и его печатным органом ж. «Воскресение» (№ 1 вышел 15 мая 1928). С июня 1945 г. был старостой львовского правосл. храма во имя вмч. Георгия Победоносца. Похоронен на львовском Лычаковском кладбище.

ЧЛЕНИ ГОСУДАРСТВЕННОI ДУМИ В ГАЛИЧИНІ І   БУКОВИНІ І ГАЛИЦКОРУСКА  ДЕЛЄГАЦIЯ   НА ГОГОЛЕВСКИХ ТОРЖЕСТВАХ

Із Праги (в конці червня) рускі націоналісти, члени державнорускої делєгації, іменно: гр. В. А. Бобринскій, А. С. Гижицкій, член Імператорскої Академії Наук Е. М. Дементьев, ген. В. М. Володиміров і редактор петроградскої єжедневної газети „СвЪтъ" Г. В. Комаров — поїхали в Галичину. По пути остановились в Кракові, где їх гостинно принимали поляки, в Перемишлі, на желізнодорожнім дворці, їх торжественно привітствували містцеві рускі, а во Львові, на головнім дворці, рускі і поляки. Остановились в отелі Жоржа. Вечером тогож дня поляки чествували їх осібним своїм банкетом в французскім отелі, відки наші державні братя-гості прибули в Ставропигію і в ній, на торжественній гостині, і конференції, оставались далеко за північ. Во Львові провели кілька дней, заняті офіціяльними візітами і звидженєм руских інституцій і О-в, новими знакомствами i переговорами, остаючись весь час гістьми рускої общественности, а затім поїхали в провінцію (в Журавенщину к о. К. Сенику та о. Савюку, в Коломию к д-ру В. Ф. Дудикевичу) і через Буковину (Чернівці і др. містцевости), всюди знакомячись і бесідуючи не тілько з інтелігентами, но і крестянами і молодежю, вернулись в Росію. Вся та їх подорож по Галичині і Буковині була пізнійше описана Г. В. Комаровим в осібній, в Росії ізданій книжці Австрійскі власти все і всюда відносились до них корректно і даже любезно. Но уже осеню того ж года, коли гр. В. А. Бобринскій, повертаючи із Сербії і Хорватії, проїзджав через Львів, він ледви мав возможність провести в нім кілька годин, котрі використав так, що провів їх на милій бесіді з нашими бурсаками в „Народнім Домі" і Свято-Владимірскій „Селянскій Бурсі", до самого своєго відїзда на головний дворец. А ще пізнійше, коли із-за анексії Боснії і Герцеговини відношеня Австро-Угрії з Росією значно погіршились, австро-угорскі власти розіслали за гр. В. А. Бобринским „гончій лист", щоби єго арестувати як „преступника".

Тим коротким побутом у нас державно-руских гостей навязані були прочно наші прямі зношеня з національною частю рускої общественности в Росії і членами Государственної Думи.

Єще більше значене мала для нас наступивша весною 1909 г. поїздка галицко-рускої делєгації в Москву і Петроград, на Гоголевскі юбілейні торжества (столітє народженя А. В. Гоголя) По желанію наших російских друзей наша делєгацій була не лиш досить многочисленна, но і весьма разнообразна — в єї составі були: альтрутени і новокурсники, мужчини і женщини, старики і студенти, два селянина (Черняк із с. Чех в Бродщині і соймовий посол із Мишина в Коломийщині Миронюк-Заячук) і даже один гімназист VII кл. в своїм мундурку (г. Кулявчик, нині адвокат в Закарпатскій Руси). Межи делєгаціями iз всего культурного міра нашій, галицко-рускій було предоставлене видне містце і при откритю памятника Гоголю і на торжественній академії і на гостинах і прійомах.

Переїзд нашої делєгації із Москви в столицю Росii мав уже стати рішающим поворотним пунктом і в наших внутренних відношенях і особливо в відношенях до нас найбільше впливових кругів Росії, причім приходилось все мати на увазі, що анексією Боснії і Герцеговини межи Австро-Угрією і Росією установилась явна неприязнь. Делєгація сама відказалась від гдеяких почестей і предложень, весьмя важних і лестних і для неї і для руского діла, щоби тілько не дати якогось претекста до кривого істодкованя єї лояльности до двуєдиної імперії. Против того даже в єї составі була гдеяка опозиція, з указанем на то, що приїхавші тогди в Росію на славянскі торжества австрійскі чехи і то більше свободні в проявленю своєго русофільства, чим ми, рускі галичане, в проявленях нашого общеруского братства. Предсідательствующій делегації В. Ф. Дудикевич то признав, но закінчив свої аргументи на засіданю цитатою із книги Данилевского „Россія и Европа", поставленною там, як мотто, а зложенною із слів, котрі колись сказав один російскій сановник до руских в Австро-Угрії: „Вамъ не прощають Россіи — Россіи не прощають вась!" І в результаті стало на тім, що торжества в честь нашої делегації в столиці мают носити неофіціальний характер, хотя в них могут участвувати і державні достойники, но лиш як частні особи. На головнім торжестві в честь нашої делегації не був ісполнен гимн: "Боже, царя храни", бо  прийшлось би по нiм  ісполнити  австрійскій: „Боже,  буди покровитель", для задоволеня австро-угорского посольства   в  Петрограді. Впрочім, як раз тогди, пріїзд в Петроград боснійскої делєгації визвав в тім посольстві такій переполох, що єму уже було не до нас. Ті боснійці мали на слідующій день відїхати в Лондон і тому уже на тім торжестві виступили з протестом против анексії Боснії і Герцеговини  і жалобами  на австрійскі   переслідованя. В салі, среди публики, находився тогди і австро-угорскій посол  гр. Берхтольт, но по уході з естради боснійців, также вийшов.  Більше офіціяльний характер носила тілько гостина нашої делєгації в кріпости Кронштадті. Там лежит умершій в 70-х годах галицко-рускій патріот М. А. Качковскій. На єго могилі Галицкоруске О-во в Петрограді, під предсідательством тр. В А.  Бобринского,    устроїло    торжественну панихиду, сперва католицку, відслуженну  одним білоруским ксендзом, бо М. А. Качковскій умер греко-католиком, а потім православну, совершенну єпископом і др. священниками  і  монастирским  хором,  послі  чого  наша делєгація возложила  на могилу свій вінок  і затим участвувала   в   торжественній академії-гостині. Хозяїном і устроiтелем    торжеств був комендант кріпости ген. Артамонов, і они, розумієтся,  по неізбіжности, носили більше воєнний характер. Но вся та корректність і вздержність нашої делєгації нічого не помогли, — все одно, ворожа нам печать люто біснувалась по єї повороті до краю.

Від тогди галицко-рускій вопрос в Росії став справді популярним. О Галицкїй Руси писала частійше і ширше тамошня печать. О ній заговорили в Государственній Думі. Із пожертвовань, які впливали в Ґалицкоруске О-во від многих людей получалась у нас так-же матеріяльна піддержка нашій печати, но головно ішла на воспитанє молодежи. Она далеко не була така значна, як то нашим противникам видавалось, но важна як на наші потреби і наше трудне положенє. Та і для Росії популярність в ній галицкоруского вопроса мала велике значенє, бо причинялась до розбудженя руского національного самосознанія в широких кругах тамошної общественности. Нераз на благодарність з нашої сторони із уст високопоставлених осіб давалась така відповідь: „Вопросъ еще, кто кого долженъ благодарить. СкорЪе мы въ долгу передъ вами — обязаны вамъ гораздо большимъ !" Вскорі Галицкоруске О-во відкрило свої відділи (філії) в Кієві, Москві, Одесі, Казані і др. великих городах.

Понятно, що під впливом всіх тих собитій і перемін альтрутенщина уже у нас не могла удержатись на поверхности. Під напором новокурсників єжедневна газета „Галичанинъ" перейшла з 1900 г. в своїх статях на чистий рускій літер. язик. Но того уже було мало. З осени 1908 г. во Львові начала виходити велика єжедневна газета, орган новокурсників, "Прикарпатская Русь", а пізнійше на народнім нарічію также єженедільний „Голосъ Народа". В многочисленных наших бурсах і пансіонах давали науку в живім рускім слові присланні Галицкоруским О-вом із Росії учительницi. Для поширеня знаня руского літер. язика межи нашими селянами видана була в 1909 г. граматика того язика, котру написав С. Ю. Бендасюк. Наш народ устроював паломничества в Почаєвску Лавру і в Кієв і в гдеяких селах принимав православіє і організував православні приходи, насамперед на Лемковщині, під проводом о. Максима Сандовича, в Сокальщині (с. Теляж, о. Іоанн Ілечко) і в Снятинщині (с. Залуче, о. Ігнатій Гудима).

АВСТРІЙСКІ ПЕРЕСЛІДОВАНЯ

Таке саме чисто руске національне движенє пішло i на Буковині і Угорщині, розумієтся з конечними відмінами: в виду того, що буковинці і так православні, там оно було тілько світским національним, а на Угорщині, где майже не було рускої інтелігенції, оно велось самим простим народом і носило бiльше віроісповiдний характер — масового перехода руского селянства в православіе.

Вскорі австро-угорскі власти взялись всюди то руске движенє тормозити, угнетати і душити, всякими способами і средствами; конфіскаціями руских видань, обисками (ревізіями) і арестами причастних до того движеня осіб і наконец всякого рода насильствами i террором. Замикали поодинокі бурси і пансіони, разгоняли з богослуженя православних і закривали, опечатуючи, православні молитвенні доми і часовні, розвязували поодинокі а то і всі (на Буковині в 1910 г.) рускі О-ва, забирали ученическі рускі бібліотеки і т.п. Но все то було дарємно. Тому хватились за своє крайнє средство -- політичні процеси.

В звязи з анексією Боснії і Герцеговини такій процес против сербів затіяв доносчик і провокатор австро-угорского посольства в Белграді Фрідюнг. Кількадесять видних сербів засудили на довголітню тюрьму. Но присутствувавшій на процесі професор пражского університета і посол австрійского парлямента Т. Г. Масарик (будущій чехословацкій президент) описав правдиво той процес в парляменті і в статях, вийшов скандал на весь світ, так що заграницею стали називати „фрідюнговским" всякій несправедливий і для держави паскудний процес, і — австрійскі власти винуждені були сербів освободити.

Тайним циркуляром 7 лютого 1912 г. намістник Галичини Мих. Бобржинскій поручив старостам составити і до 8 дней прислати списки в повіті находящихся руских, як „уміркованих старорусинів", значит, альтрутенів, так і „русофілів-радикалів партії'' Дудикевича"), т. є. новокурсників, іменно число членів, поіменні списки їх предводителів („лідерів") з адресами, указанєм їх общественного положеня і т. д.

В послідних днях марта 1912 г. поліцією були арестовані: журналіст, організатор бурс і пансіонів С. Ю. Бендасюк, студент університета, організатор руских народних читалень, В. А. Колдра і два православні священника; оо. Максим Сандович і Ігнатій Гудима, і осаджені в тюрьмі при краєвім карнім суді во Львові, по ул. Баторія. Немного пізнійше і на Буковині власти арестовали ряд руских общественних діятелей, но в тюрьмі остались окончательно два брата Геровскі в Чернівцях. На Угорскій Руси арестовали многих руских православних селян. Слідство велось і арестованних в тюрьмі держали довго, по інструкціям із міністерств слідчим судям. В результаті устроєні були два політичні процеси, продовжавшіся по три місяці: Мараморош-Сиготскiй (грудень 1913 — лютий 1914 г.) і Львовскій (9 марта — 6 червня 1914 г.). О них прійшлось би і належало би написати цілу книгу, тут лиш можно гдещо о них замітити.

ПРОЦЕС С. Ю. БЕНДАСЮКА І TOB.

Процес у Львові відбувся перед судом присяжних засідателей: 9 поляків і 3 жидів, также по обвиненю 4 підсудимих в шпіонстві і головній державній ізміні. Перше відпало само собою таки на вступі, а друга будто би заключалась в їх дiятельности. Отже С. Ю. Бендасюк відповідав перед судом що до своєї граматики руского літер. язика, організації бурс і пансіонів, піддержки православія, лекцій і газетних статей, зношеия і переписки з особами в краю і в Росії, оо. Максим Сандович і Игнатій Гудима що до своєї пастирскої діятельности, богослужень, проповідей і поїздок в Росію. В. А. Колдра що до організації читалень і лекцій в них з волшебним фонарем, читаня там крестянам повісти Николая Вас. Гоголя і т. п. Все то, розумієтся, було законне і дозволене, но трибунал держався того погляда, що „все то могло вести до шпіонства і головної державної ізміни в виді відорваня від Австро-Угрії руских земель і прилученя їх до Росії". Так само і тут свідками обвиненя виступали жандарми, поліцейскі явні і тайні агенти, доносчики і провокатори, во главі з тим же Дулішковичем, спровадженим із Угрії. Против них оборонці, адвокати В. Ф. Дудикевич, М. Ф. Глушкевич, Л. Ю. Алексевич, К. С. Черлюнчакевич і поляк Е. Солянскій видвигнули наших свідків і многі із них були допущені, так, що вислуханих було більше ста свідків. На адвокатів-оборонців, за їх виступленя, трибунал від часу до часу накладав досить високі грошеві кари. В один час нашим адвокатам-оборонцям также угрожало арештованє. В виду того, що головним обвиненєм считалось ширенє православія, воспитатель і настоятель оо. Сандовича і Гудими, тогдашній волинскій архієпископ Антоній (Храповицкій), як екзарх для православних руских в Австро-Угрії по назначеню зі сторони вселенского константинопольского патріярха, заявив письменно суду свою готовність стати свідком, но трибунал то предложенє відкинув. Во главі українофільских свідків-обвинителей виступав адвокат з Коломиї, д-р К. Трильовскій.

На процесі присутствовали сотрудники всіх львовских газет і корреспонденти многих заграничних, так-же більших російских. О нім заговорили в австрійскім парляменті і в Росії, в Государственній Думі і Государственнім Совіті. В результаті во Львов на процес прибули чотире члена Государственноi Думи, як делєгати чотирох найбільших в ній партій: о. Якубович від правих, о. М. Митроцкій від націоналістів, г. Макогон (малорос) від октябристів і г. Лашкевич від кадетів, і присутствовали на двох засіданях суда, прислухуючись уважно розбирательству діла.

Чим дальше, тим виразнійше процес ставав для австрійских властей постидною компромітацією. В суботу, 6 червня 1914, присяжні засідателі, всіми голосами, признали всіх підсудимих невинними і на слідующій день они вийшли на свободу. Тогди же як-би для завершеня скандала прилучився куріозний інцідент: як раз ночю з 6-го на 7-го червня, підкупивши одного тюремного надзирателя, в Чернівцях вирвались із тюрьми братя Геровскі і утекли в Росію разом з тим надзирателем. Но той процес весьма характерний для общого тогдашнього положеня: він закінчився нашою побідою і показав правительству, що такими способами і средствами подавити руского національного движеня не удастся.

Чужа і даже ворожа нам печать єдинодушно і открито признавала, що процес скінчився компромітацією австрійских властей. В своїй посвященій єму передовій статі львовске „Слово Польске" виразилось, межи прочим, так: Процес мав доказати підсудимим, оіо они, за російскі рублі, вели агітацію за відорванє від Австрії і прилученє до  Росії Галичини,  Буковини і Угорскої Руси, но того він не доказав. Зато, однако, тим самим процесом зроблено тут для рускої („русофільскої") агітації стілько, що таких успіхів Росія не могла  би добитись  і за  міліони рублей.  Підсудимим, в случаю їх засуджена,   угрожало би   повішенє,  а  на ділі і  справді  належало  перше   всего  повісити того, котрий піддав властям диковинну мисль затіяти весь той скандальний для Австро-Угрії процес.

Сейчас по процесі Бендасюка і тов., наші альтрутени, хотя і ободренні его благополучним закінченєм, но все таки перестрашенні самим єго содержанєм і ходом, відправили свою  делегацію, з  о. В. Давидяком во  главі,  к престолонасліднику, ерцгерцогу Францу Фердинанду, в Конопішт (в Чехії), где він около того часу принимав кайзера  Вільгельма  II,  перед  самою своєю несчастною  поїздкою в  Сараєво. Хотя на процесі всі 4 подсудимі  були оправдані і увільнені, всє таки делєгація заявила престолонасліднику, що нічого не має з ними общого і що, в своїй лояльности і преданности династії і прочим рішающим сферам, готова їм служити вірно і жертвовати своїми животами. Франц Фердинанд приняв делєгацію любезно і она, тою любезностю  осчастливленна,  вернулась во Львов, хоть і строго секретно,  но в явно великоднім настрою, котрий, однако, на головнім дворці омрачився неожиданним, пренепріятним інцідентом: якось довідавшись оїх повороті, наші студенти там їх обкидали яйцями і чорнилами — як потім говорилось — „аж до державних (чорно-жовтих) кольорів".  О  любезностях і  милостях ерцгерцога делегація  бесідувала  охотно і  широко,  но результат поїздки держала в строгій тайні, а чому, всі у нас єдинодушно догадувались — „бо нема що сказати".

Та догадка, віроятно, була правильна, бо недільку чи півтора потім спустя, намістник Коритовскій довіренно заявив представительству новокурсників, що правительство готово миритись з новим руским („російским") движенєм в краю, і в частности з его рускостю („російскостю"), а тілько особливою труднистю і перепоною впоперек дороги стає православiє, котре рішающим клєрикальним кругам на австрійских висотах до крайности ненавистне. На то могло новокурсне представительство тілько здвигнути плечами: що порадити на то, коли комусь щось в нашій національній ідеології не подобаєтся? Очевидно, і в сім случаю на тих висотах пробували примінити принцип: „розділяй і властвуй!" Впрочім саме заявленє їх готовности, без фактичного єго виповненя, для нас було — трин-трава. Оно считалось у нас несеріозним і без значеня. Пізнійше вияснилось, — як низше буде указане — що австрійске правительство справді уже рішилось пійти нам на уступки і щось в тім взгляді зробити, но — спізнилось, як спізнялось всегда і в каждім подібнім ділі.

По процесі всі 4 бувші підсудимі мали виїхати заграницю, і для возстановленя своєго підорваного тюрьмою здоровя, і, просто, тому що, подібно, як по всіх таких процесах, хотьби і оправдательних, бувшим підсудимим не було возможно оставатись в двуєдиній імперії: они находились під постоянним поліцейским надзором, доносами, провокацією і угрозою поновного заключеня в тюрьму. Живущі во Львові і приналежщі до Львова С. Ю. Бендасюк і В. А. Колдра дістали заграничні паспорти в дирекції львовскої поліції і виїхали в Росію еще перед убійством Франца Фердинанда в Сараєві, но живущі і приналежні до своїх повітів: о. М. Сандович до горлицкого, а о. І. Гудима до бродского, не успіли до того убійства дістати із тамошних староств заграничних паспортів, а пізнійше їм в видачі їх ті староства відказали. То опізненє оба священники переплатили своєю тяжкою судьбою: на початку войни австр. власти о. М. Сандовича розстріляли, а о. І. Гудиму заключили в Талєргоф, где він від страшних переживань душевно заболів.

В Росію виїхали Бендасюк і Колдра з облегченєм, що процес скінчився благополучно, но і з тяжким чувством, що в Галичину не змогут вернутись або, єсли і змогут, то не скоро. Остановились у предсідателя Галицко-руского О-ва, гр. В. А. Бобринского, в єго помістю (містечко Богородицк, тульскої губернії). Він їм сказав, що за кілька неділь возьме їх з собою на отдих на свою дачу на Кавказі (Красная Поляна), куда пізнійше і виїхали, а осеню жде їх много роботи в Галицко-рускім О-ві: будут устроєні торжественні собранія не тілько в Петрограді, но і в філіях О-ва, розїзди з лєкціями по більшим городам, підготовка і випуск брошюр і книг і мн. др. З удивительною енергією і живостю він виготовлював програму осінної діятельности О-ва і, в звязи з тим, зносився з міністерствами. Раз якось, уже по убійстві Франца Фердинанда, но єще підчас ізвістного кільканедільного затишя, коли всім здавалось, що войни все таки не буде, гр. В. А. Бобринскій, в особливо добрім настрою, сказав живо до Бендасюка і Колдри: „ А вы оба все-таки сможете вернуться въ Галичину!" І на їх радостно здивованне питанє, коли і як, він додав: „Конечно, черезъ нЪкоторое, но, кажется, недолгое время и — уже въ другихъ тамъ, лучшихъ условiяхъ!" — підчеркнув многозначительно. I тут же дальше передав, що межи обома міністерствами іностранних діл уже їдут переговори що до положеня руских в Австро-Угрії, що поручено составити докладні записки: проф. Будиловичу об общім положеню руского діла у Карпат, а архієпископу Антонію (тогди уже в Харькові) о православію в Галичині і Угорскій Руси, послі чого оба правительства обміняются відповідними нотами, причім зазначив, що сам факт тих переговорів указує на благопріятний поворот в тім ділі. Ті відомости графа свідчили о тім, що попереднє заявленє намістника Коритовского опиралось на гдеяких реальних основах.

Діло було на добрій дорозі і дальші собитія могли пійти інакше, єсли би — Австро-Угрія була хоть в своїй внутреннiй політиці самостоятельною, но, на жаль, так не було — нею руководив кайзер Вільгельм II. То і до войни уже довго всім було відомо. І на войну Австро-Угрія рішилась під єго командою. Подібно як по анексії Боснії і Герцеговини, так і по відправленю Сербії ультімата, в російских рішаючих кругах заявляли: „Ключъ къ развязкЪ не во ВЪнЪ, а въ БерлинЪ", — і думали, що Вільгельм не рішится нарушити свише столітні мир і дружбу межи Росією і Германією. Но він їх нарушив. Нині уже добре і безповоротно вияснено, що двуєдина імперія обявила войну Сербії 28 липня 1914 г., по волі і указу із Берліна.

Не містце тут писати о воєнних собитіях на Прикарпатю. О них пишется тепер немало в звязи з їх 25-літіем і єще більше буде писатись пізнійше. Трудно также писати тут о самім Талєргофі. Єму спеціяльно посвященні, вийшовші дотепер 4 випуски „Талєргофскаго Альманаха", представляют ярко жутку картину мученичества руского народа в Австро-Угрії в годи войни, а єще много матеріяла жде напечатаня. Тут лише слідує зазначити, що назвою „Талєргоф" обнимаются і покриваются страданя тих свише 10.000 руских, котрі мучились і погибали в теченію трех літ в бараках около містечка Талєргофа, в Стирії но і тих премногих руских, котрі томились і умирали во многих других містцях їх заключеня в Австрії і Угрії і особливо неісчислиме множество руских жертв звірски убитих на землях по обох сторонах Карпат, в Галичині, Буковині і північній Угорщині. В своїх воєнних споминах польскій генерал Розвадовскій, котрий як полковник австрійского генерального штаба мав нагоду знати близше ті масові убійства, виразно заявляє, що тих жертв тут, в краю, погибло навірно значно більше, чим в самім Талєргофі і що, просто, їх число не піддаєтся ніякому учету.