29. Загальні особливості української філософії та етапи розвитку.

У силу своєрідних умов історичного розвитку нашого народу філософія як окрема форма суспільної свідомості у межах його культури виділяється лише в ХVІІ ст. До цього часу, крім пам’яток Київської Русі, лише несистематизовані філософські ідеї, що складають теоретичний підтекст інших видів духовної творчості, утворюють філософську культуру в Україні. Особливостями вітчизняної філософії є те, що вона, по-перше, відтворює з певним часовим зміщенням усі основні етапи розвитку європейської філософії; по-друге, аж до ХVІІ ст. вона розвивається в різних жанрах писемності; по-третє, тривалий час була російськомовною. Визначальними її рисами були: антеїзм (усвідомленість єдності людини з природою, черпання сил у Землі, природи); екзистенціоналізм (заглибленість у внутрішнє буття людини); кордоцентризм або “філософія серця” (серце – емоційно-вольова сутність людини). Основним способом буття цієї філософії був переважно софійний.

Керуючись особливостями розвитку вітчизняної філософії та її характерними рисами, правомірно визначити такі основні її етапи:

- докласичний період (філософська думка періоду Київської Русі; філософські ідеї на етапі становлення української народності; ідеологія передбуржуазних рухів, формування гуманістично-реформаційних ідей);

- класичний період (філософія Києво-Могилянської академії; філософія українського Просвітництва; університетська філософія ХІХ ст.);

- некласичний період (філософські ідеї українського романтизму першої половини ХІХ ст., натуралістично-позитивістські ідеї другої половини ХІХ ст., новітня українська філософія).

3. З самого початку свого зародження соціально-філософська думка нашого народу мала не умоглядний характер, а переслідувала конкретні соціально-політичні цілі і завдання. Звідси бере свій початок переважання у вітчизняній суспільній думці інтересу до проблем філософії історії, до моральної проблематики, до питань, безпосередньо причетних до осмислення суспільно-політичного буття (Ілларіон “Слово про закон і благодать”; літопис “Повість временних літ”). З іншого боку, в найдавніший період нашої суспільно-філософської думки зароджується якнайпильніша увага до людини, закладаються підвалини гуманістичної традиції (Володимир Мономах “Повчання дітям”).

У ХІV-ХV ст. формується інтерес до дослідження історичної самосвідомості, що знайшло відображення в літописанні та житійних творах. Але ці твори під впливом багатьох історичних катаклізмів сповнені ідеями провіденціалізму, есхатології, історичного песимізму і катастрофізму. Поряд з цим формуються основні засади “народного світогляду”, що зводилися до уяви про совість, справедливість, любові працю. Людина проголошується вільною у визначенні своєї долі й своєї поведінки. Саме у цей час на українські землі проникають єресі та ідеї вільнодумства. Набуває досить помітного поширення рух антитринітаріїв, що особливо проявляється в соцініанстві.

Протягом ХVІ – першої половини ХVІІ ст. в Україні формуються гуманістичні і реформаційні ідеї, які становлять ідеологію перед буржуазних рухів (Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Станіслав Оріховський та ін.). Діяльність перших українських гуманістів сприяла виробленню нового світогляду, пройнятого критицизмом, раціоналізмом, світськістю. Ідеї гуманізму, Реформації, протесту проти католицької експансії та національного самоусвідомлення розвивались протестантськими громадами, братствами, представниками Острозького літературно-освітнього центру та діячами української полемічної літератури І. Вишенським, М. Смотрицьким, С. Зизанієм, Х. Філалетом та ін.

Зміна у структурі філософської проблематики пов’язана з діяльністю професорів Києво-Могилянської академії. Духовно-практична форма освоєння світу тут відходить на задній план, поступившись місцем світоглядно-методологічному, теоретичному відображенню – спочатку у формі схоластики, а згодом зі значними елементами методології і практики науки Нового часу. Відбувається чітке розмежування філософії і теології, спостерігається поглиблення критики авторитаризму (властивого середньовічній схоластиці), (властивого середньовічній схоластиці), наповнення логіки гносеологічним змістом, акцентується увага на ролі відчуттів, розуму і мови в пізнанні, на значенні практичного використання знання у вченні про людину, її сутнісних сил (І. Гізель, Й. Конович-Горбацький, С. Яворський, Й. Кроковський, Ф. Прокопович, Г. Кониський та ін.).

На межі ХVІІІ і ХІХ ст. в Україні поширюється антифеодальна, буржуазна за своєю спрямованістю і соціально-політичною сутністю просвітницька ідеологія (Я. П. Козельський, В. В. Капніст, В. Н. Каразін, П. Д. Лодій та ін.). Найбільш яскравим представником етико-гуманістичного крила українського Просвітництва був Г. С. Сковорода. Виступаючи проти всіх сил соціального відчуження, він обґрунтовує глибоко людяну філософсько-етичну концепцію, згідно з якою шлях до людського щастя лежить через моральне самовдосконалення, пізнання кожним свого “природного” покликання й обов’язку. Ґрунтується ця концепція на вченні про три світи (макрокосм, мікрокосм,“символічний світ”), дві натури (видима і невидима) та теорії “сродної праці”.

Новими тенденціями і явищами збагачується філософська думка у період занепаду феодалізму і формування капіталістичних відносин. Це була переважно доба університетської філософії. Для неї характерні як ідеї розмаїтої релігійної філософії (Й. Шад, О. Новицький, С. Гогоцький, П. Юркевич), так і ідеї природничо-наукового матеріалізму (М. П. Любовський, П. Д. Лодій, М. І. Козлов, Д. Кавунник, М. О. Максимович та ін.) та перших революційних демократів (Ю. К. Люблінський, П. Х. Вигодовський, Я. М. Андрієвич та ін.).

Некласичний період у розвитку української філософської думки започатковують представники українського романтизму (Кирило-Мефодіївське товариство). Відправні ідеї представників правого крила

кирило-мефодіївців (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) ґрунтувалися на визнанні релігії й ідеалізму, спорідненості з основними догмами християнської ідеології. Захищаються ідеї провіденціалізму, месіанства і “християнського соціалізму”. Представники лівого крила (Т. Г. Шевченко, М. Гулак, І. Поседа, О. Навроцький) керувалися ідеями матеріалізму, антиклерикалізму, а у своїх соціологічних побудовах виходили із визнання вирішальної ролі народних мас в історичному процесі, необхідності революційної боротьби трудящих, побудови суспільства без експлуатації та гноблення. У другій половині ХІХ ст. спектр філософської проблематики ще більше розширився. З одного боку, це ідеї соціал-демократичні, вільнодумні погляди нового покоління українських революційних демократів (І. Франко, Л. Українка), а з іншого, – натуралістично-позитивістські мотиви (О. О. Козлов, В. Лесевич, О. Потебня та ін.). У кінці ХІХ на початку ХХ ст. в Києві виникає група представників “нової релігійної свідомості”, які генетично були пов’язані з “легальним марксизмом” (М.О.Бердяєв, С. М. Булгаков, Л. Шестов). Вони започаткували екзистенційно-романтичну хвилю в українській філософії (російськомовна філософська школа “київського гуманізму”). У цей час виокремлення в російському космізмі (З. Одоєвський, М. Федоров, М. Морозов, В. Соловйов) глобально-екологічної проблеми привело до обґрунтування В. І. Вернадським вчення про ноосферу і формування антропокосмічного світогляду (В.Вернадський, Д.Чижевський), який розглядав людину як космічну подію. Посилення реакції, пов’язане з початком першої світової війни, призвело до занепаду наукового життя в цілому і філософії зокрема. Ряд видатних вчених емігрують за кордон. І тільки на початку 20-х років ХХ ст. культурно-філософське життя в Україні певною мірою почало відроджуватись. На цей період випадає дискусія “механістів” та “діалектиків” (С. Ю. Семковський, В. О. Юринець). Робиться акцент на необхідності єднання філософії та природознавства. Але наприкінці 20-х років – на початку 30-х відбувається поворот до філософії бюрократичного централізму. Цей поворот зводився до її політизації, підпорядкування її змісту принципові партійності. Філософія стала інтерпретатором, пропагандистом реальності в найбільш спрощеному і спотвореному, але зате доступному для всіх вигляді. Лише в 60-ті роки перед філософією відкрилися нові перспективи на відродження творчого духу (П. Копнін, В. Шинкарук, І. Бичко, М. Попович, С. Кримський та ін.), які повною мірою розгортаються в кінці 80-х – на початку 90-х років.