2. Глобалізація та проблеми міжнародної економіч­ної безпеки.

Одним із важливих чинників позитивного сприйман­ня процесів і тенденцій глобалізації життя світовим суспільст­вом можна вважати об'єктивну потребу людства в об'єднанні зусиль усіх національних держав з метою подолання цілої низ­ки загальнопланетарних проблем, поза розв'язанням яких по­дальший прогрес та й взагалі існування будь-якої соціальної системи на Землі стає досить проблематичним. Серед цих проб­лем можна виокремити:

По-перше, динаміка демографічних змін, що відбували­ся у другій половині XX ст., викликає до життя колосально склад­ний вузол соціальних проблем, пов'язаних із використанням природних ресурсів, поляризацією доходів населення різних країн і регіонів світу, умов його існування та розвитку. Так, якщо протягом першої половини XX ст. загальна кількість мешканців Планети збільшилася на 1 млрд (із 1,5 до 2,5 млрд), то в 1998 р. вона становила вже 6 млрд людей, а до 2015 р., за прогнозами вчених, населення планети може збільшитися до 7,8 млрд. До то­го ж, якщо населення розвинутих країн та країн Східної Європи збільшилося за 1950—1996 рр. у 1,5—1,6 раза, то у країнах, що розвиваються, — у 2,7 разу, зокрема в Африці (найбіднішому ре­гіоні світу) — у 3,3 рази. Як наслідок, частка цих країн у загаль­ній кількість жителів планети зросла за останні півстоліття з 2/3 до майже 4/5. Водночас невелика група розвинутих країн вироб­ляє, у розрахунку на душу населення, у 20 разів більше валового продукту, ніж усі країни, що розвиваються. Це зумовлює збіль­шення розриву між багатими і бідними, зокрема розрив між 20 % найбагатшої частини населення світу і 20 % найбіднішої (звичай­но, з різними варіантами відхилень) зріс за період з 1960 до 1993 р. із 30 до 60 разів.

По-друге, поляризація доходів населення, зростання безробіт­тя, етнічні конфлікти та війни спричинили величезні потоки міг­рації населення. У 1995 р. кількість біженців із районів конфлік­тів становила 27,4 млн осіб, а кількість мігрантів — 110—130 млн. Тільки за останнє десятиліття понад 90 млн осіб із різних країн світу залишили свою батьківщину у пошуках роботи та за­робітку.

По-третє, бідність і зубожіння населення багатьох країн світу на тлі економічної стагнації роблять глобальною проблему про­довольчої безпеки, оскільки розв'язання її власними силами для урядів багатьох держав сьогодні нереальне, хоча в цілому світо­вий збір зерна у другій половині XX ст. випереджає темпи зро­стання населення.

По-четверте, поглиблює проблему продовольчої безпеки окремих країн і регіонів екологічний стан планети, зумовлений інтенсивною господарською діяльністю. Нескоординована, часто неконтрольована діяльність господарських систем багатьох країн і ТНК, вже сьогодні спричинила такі явища, як «озонні дірки», глобальне потепління клімату, яке веде до «парникового ефекту», знищення та забруднення водних ресурсів, втрату ґрунтів госпо­дарського користування. За час економічної діяльності людство вже втратило близько 2 млрд гектарів колись родючих земель, перетворивши їх на пустелі та «бедленди». До того ж швидкість вітрової та водної ерозії землі внаслідок зведення лісів тощо тільки за останні 50 років зросла порівняно із середньоісторичною у 30 разів. Науковці називають цей процес «тихою кризою планети» та вважають найбільшою (поряд із атомною війною) за­грозою життю на Землі.

Таке розуміння світового співтовариства дозволило сфор­мулювати основне завдання глобалізованого світу — створен­ня умов для переходу людства до нової стадії розвитку — стійкого суспільства. Сьогодні виразно проглядаються при­наймні два можливих варіанти сценарію розвитку глобалізованого світу: перший (за відсутності прогресу у сприйманні еко­номічної системи як певної підсистеми, частини чогось гло­бальнішого та відповідного врахування цього факту у практич­ній роботі з формування механізму управління економікою) — наростання ентропії у соціально-економічних системах окре­мих держав із непередбачуваними негативними наслідками; другий — переорієнтація на основі наукових досліджень цілей національної економічної політики в напрямі глибинного вра­хування реалій, що складаються у світовому господарстві та його національних блоках, і реалізація такої політики у прак­тичній економічній діяльності суспільства з позицій забезпе­чення стійкого економічного розвитку.

Ускладнення всіх сфер суспільного життя за умов глобалізації дозволяє деяким вченим говорити про зародження нової цивілізаційної моделі розвитку, яка починає працювати за своїми зако­нами, працювати «безперебійно, жорстко, динамічно». До основ­них ознак такої моделі вони відносять:

• прорив міжсистемних оболонок, зрощування економіки з екологічними та національно-етнічними, культурологічними та іншими системами, синтез, об'єднання їх в єдину нерозривну си­стему різних сфер діяльності;

• формування нового набору цінностей та вивільнення мента­літету людини від деформацій;

• перегрупування та симбіоз економічних, екологічних, наці­онально-етнічних, культурологічних та інших блоків;

• формування абсолютно нових організаційно-функціональ­них структур;

• утворення світових консорціумів, здатних сформувати новіт­ню інфраструктуру на противагу постіндустріальній, що вступає у свій завершальний етап: її рушійні сили згасають, йде тільки самовідтворення моделі у рамках досконально відпрацьованих механізмів. Такий стан приводить до різкого зламу, перекомпо­новки економічних кордонів, закладає інтернаціоналізовані відтворювальні ядра, які набувають «блукаючого» характеру. Ви­никає небезпека цілеспрямованого штучного формування, наса­джування нових постіндустріальних зон у різних точках планети з певною стратегічною метою — нарощування дистанції за рів­нями розвитку в межах цивілізаційних моделей, що дає можли­вість підтримувати лідерство, претензії на першість, винятковість у світі.

До речі, насаджування постіндустріальної моделі практично втілюється в особливостях розвитку країн — «нових тигрів», у методології та методах підтримки реформ у постсоціалістичних країнах, зокрема в Україні. Ознаки такої тенденції можна поба­чити у позиції та політиці деяких держав — членів ЄС. Зокрема, виголошені у 2000 р. заяви деяких лідерів Німеччини та Франції щодо ідей федералізації цього союзу, спроба прийняття відповід­ної конституції і запровадження у зв'язку з цим «різношвидкісної інтеграції», дворівневості його структури свідчать про бажання великих європейських держав сформувати такі «зони наступно­сті» для решти країн — кандидатів до вступу в Євросоюз з метою збереження монопольного права на прийняття стратегічних рі­шень, доленосних для усього регіонального об'єднання.