1. Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті про мету і пріоритетні напрями розвитку освіти.

2. Педагогіка як наука, її предмет, основні категорії. Галузі педагогічної науки. Зв'язок з іншими науками. Внесок Я.А. Коменського, Й.Г. Песталоцці, К.Д. Ушинського у розвиток педагогічної науки..

3. Загальна характеристика методів науково-педагогічного дослідження.

4. Соціально-діяльнісна сутність особистості Дитина як об’єкт і суб’єкт виховання.

5. Основні чинники формування особистості.

6. Психолого-педагогічна характеристика учнів підліткового віку.

7. Психолого-педагогічна характеристика періоду ранньої юності та його основних новоутворень.

8. Проблема мети виховання в педагогіці. Мета виховання в національній школі.

9. Роль і місце учителя у суспільно-економічному розвитку Української держави. Функції учителя, його соціально-педагогічні якості.

10. Компоненти педагогічної майстерності, та їх характеристика. Майстерність учителя іноземної мови на уроці.

11. Історія розвитку Миколаївського державного університету імені В.О. Сухомлинського – першого класичного університету на Миколаївщині.

12. Сутність і завдання дидактики, її основні категорії. Актуальні завдання дидактики в умовах розвитку загальноосвітніх закладів відповідно до вимог Національної доктрини розвитку освіти України.

13. Суть процесу навчання. Структурні компоненти навчального процесу.

14. Основні етапи засвоєння навчального матеріалу. Функції процесу навчання.

15. Принципи, правила навчання. Наукові засади їх становлення в історії розвитку педагогічної науки. Я.А. Коменський, К.Д. Ушинський про розвиток принципів навчання.

16. Система дидактичних принципів: науковості, систематичності, послідовності, доступності та зв’язку теорії з практикою. Я.А. Коменський, К.Д. Ушинський про правила реалізації принципів навчання.

17. Характеристика дидактичних принципів наочності, свідомості та активності учнів у навчанні, забезпечення міцності знань, умінь і навичок. В.О. Сухомлинський про дотримання принципів навчання.

18. Сутність і завдання змісту освіти в загальноосвітній середній школі. Завдання удосконалення змісту освіти щодо вимог Національної доктрини розвитку освіти в Україні.

19. Характеристика базових документів, якими регулюються зміст шкільної освіти в Україні.

20. Сутність понять «методи» навчання, «педагогічні технології», «технології навчання». Їхній взаємозв’язок та специфіка.

21. Характеристика методів організації та здійснення пізнавальної діяльності учнів.

22. Характеристика методів стимулювання пізнавальної діяльності учнів.

23. Характеристика методів контролю і самоконтролю в навчанні учнів.

24. Особистісно орієнтоване навчання: сутність, концепції, технології.

25. Урок як основна форма організації навчального процесу в українському шкільництві. Педагогічні вимоги до сучасного уроку іноземної мови.

26. Типи і структура уроків. Нетрадиційні, нестандартні форми навчання в сучасній школі.

27. Підготовка вчителя до уроку до уроку іноземної мови.

28. Домашня навчальна робота учнів як педагогічна проблема.

29. Інноваційна спрямованість педагогічної діяльності. Інноваційні уроки.

30. Сутність та функції контролю за навчально-пізнавальною діяльністю учнів. 12-бальна шкала оцінювання знань учнів з іноземної мови.

31. Компетентнісний підхід у сучасній освіті. Реалізація компетентнісного підходу на уроках іноземної мови.

32. Індивідуально-диференційований підхід у навчанні як засіб реалізації гуманізації освіти.

33. Авторські педагогічні технології.

34. Виховання як соціокультурний і педагогічний процес. Концепція національного виховання про пріоритетні напрямки виховання школярів.

35. Закономірності та принципи виховання. Характеристика принципів суспільної спрямованості, природовідповідності, зв’язок виховання з життям, працею. Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці, Ж.-Ж. Руссо про принцип природовідповідності.

36. Характеристика принципів виховання: опора на позитивне, особистісний підхід, єдність виховних впливів.

37. Суть понять “прийом”, “засіб”, “метод”, “технологія” виховання. Класифікація методів виховання, умови їх оптимального вибору.

38. Сучасні технології виховання.

39. «Я-концепція» творчого саморозвитку особистості.

40. Характеристика методів формування свідомості особистості. А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський про методи виховання і систему вимог.

41. Характеристика методів організації діяльності учнів і формування досвіду їх суспільної поведінки.

42.Методи стимулювання у вихованні, педагогічні вимоги до їх застосування. А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський про місце і роль покарань та заохочень у системі виховання.

43. Теорія колективу у вітчизняній теорії виховання. Концепція виховання у колективі А.С. Макаренка. Розробка теорії колективу на сучасному етапі.

44. Діалектика розвитку колективу. Особливості взаємин колективу і його членів на певних стадіях розвитку первинного колективу. А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський про особливості виховання особистості у колективі.

45. Родинне виховання – перша і найголовніша ланка в національній системі виховання. Концепція “Сім’я і родинне виховання”.

46. Форми взаємозв’язку школи та сім’ї. А.С. Макаренко та В.О. Сухомлинський про сімейне виховання.

47. Ідея відродженні духовності як одна з сучасних стратегій виховання. Г.С. Сковорода, К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський про духовне виховання.

48. Основи статевого виховання учнів. Підготовка старшокласників до шлюбу й сім’ї: зміст, форми та методи.

49. Мета, завдання, форми і методи морального виховання учнів. Ідеї морального виховання в педагогічній спадщині українських просвітителів (Г.С. Сковорода, Т.Г. Шевченко, М.П. Драгоманов, С.Ф. Русова, В.О. Сухомлинський).

50. Завдання, шляхи та засоби трудового виховання. Ідеї трудового виховання в історії розвитку педагогіки і шкільництва (Я.А. Коменський, Й.Г. Песталоцці, К.Д. Ушинський, Г.С. Сковорода, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський).

51. Завдання, шляхи та засоби естетичного виховання. А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський про естетичне виховання.

52. Фізичне та екологічне виховання учнiв.

53. Громадянське виховання: його роль, завдання, зміст, форми організації. В.О. Сухомлинський про громадянське виховання.

54. Формування здорового способу життя. Превентивне виховання.

55. В.О. Сухомлинський – видатний український педагог, вчений, громадянин.

56. Позашкільна робота в системі виховання особистості учня, її завдання, основні напрями та форми організації відповідно до Закону України «Про позашкільну освіту».

57. Класний керівник як вихователь особистості учня. Професійно-педагогічні вимоги до класного керівника. Планування роботи класного керівника з учнями.

58. Учнівське самоврядування в умовах сучасної школи.

59. Виховна робота з педагогічно занедбаними дітьми.

60. Система освіти України та принципи її побудови. Закон України “Про освіту”.

61. Характеристика типів навчальних закладів України. Сутність демократизації і гуманізації управління освітою і школою.

62. Внутрішкільне управління. Шляхи демократизації внутрішкільного управління.

63. Методична робота в школі. Підвищення кваліфікації та атестація вчителів.

64. Планування роботи школи і внутрішкільний контроль та шляхи його удосконалення.

65. Система керівництва роботою школи у досвіді В.О. Сухомлинського.

66. Болонський процес як крок до євроінтеграції вищої освіти України.

Питання 1

Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті

Освіта – основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства.

Для поліпшення стану справи у галузі освіти, забезпечення доступності здобуття якісної освіти протягом життя для всіх громадян у 2002 році була затверджена Президентом України Національна доктрина розвитку освіти, яка визначає систему концептуальних ідей та поглядів на стратегію і основні напрями розвитку освіти у першій чверті ХХІ століття.

Мета розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти.

пріоритетними напрямками державної політики щодо освіти є:

особистісна орієнтація освіти;

формування національних і загальнолюдських цінностей;

створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;

постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;

інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів.

Реалізація Національної доктрини забезпечить перехід до нового типу гуманістично-інноваційної освіти, що сприятиме істотному зростанню інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу особистості та суспільства. В результаті цього відбудуться потужні позитивні зміни в системі матеріального виробництва та духовного відродження.

Освіта, здобута в Україні, стане конкурентноспроможною в європейському та світовому освітньому просторі, а людини – захищеною і мобільною на ринку праці.

Питання 2

Педагогіка як наука, її предмет, основні категорії. Галузі педагогічної науки. Зв'язок з іншими науками.

Термін педагогіка походить від грецьких слів paides – діти і ago – вести. В дослівному перекладі педагог – “вихователь”. У стародавній Греції педагогом називали раба, який супроводжував дитину господаря до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої галузі науки.

До початку ХVІІ століття педагогіка залишалася частиною філософії. Як особлива наука педагогіка розвивається з 1623 р. У цьому році англійський філософ Френсіс Бекон виділив педагогіку як науку. Чеський педагог Ян Амос Коменський удосконалив педагогіку як науку, заснував нову прогресивну педагогічну систему. Він написав видатний твір “Велика дидактика”, що започаткував науку про навчальний процес. Його педагогічні ідеї щодо організації школи, класно-урочної системи, теоретичне обґрунтування принципів навчання не втратили актуальності й сьогодні.

Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоціці запропонував прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці.

Фрідріх Адольф Дістервег – проголошував прогресивні принципи дидактики, створив засади розвивального навчання.

Великий внесок у розвиток наукової педагогіки зробив видатний вітчизняний педагог Костянтин Дмитрович Ушинський. Він є автором стрункої і оригінальної педагогічної системи, що охоплює основні проблеми виховання і навчання. Ґрунтовні праці педагога “Педагогічна антропологія”, “Три елементи школи” та ін., а також навчальні книги для дітей початкових класів витримали багато перевидань.

Визначні вітчизняні педагоги А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, сучасні педагоги М. Ярмаченко, О. Савченко, О. Сухомлинські та ін. зробили значний внесок у розвиток педагогічної науки.

Сучасне твердження: педагогіка – це наука про виховання людини.

Кожна наука має свої предмет і об’єкт дослідження. Предмет педагогіки – особлива сфера суспільної діяльності з виховання людини, складовими частинами якої є освіта і навчання. Педагогіка досліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки людини до життя і праці, розкриває його сутність, закономірності, тенденції та перспективи, вивчає принципи і правила, які регулюють виховну діяльність.

Педагогіка має свій понятійний апарат – систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. Категорії – найзагальніші поняття, що відображають основні, найістотніші сторони, властивості та зв’язки явищ об’єктивного світу.

Найважливіші педагогічні категорії – виховання, освіта і навчання. Вони охоплюють сукупність реальних явищ, теоретичних і практичних питань, що належать до предмета педагогічної науки.

Виховання – цілеспрямований та організований процес формування особистості.

Навчання – цілеспрямована взаємодія вчителя і учнів, у процесі якої засвоюються знання, формуються уміння й навички.

Освіта – це процес і результат оволодіння надбаннями людської культури як передумови активної соціальної діяльності особистості.

Науково-природничу основу педагогіки становлять вікова фізіологія і психологія. Джерелами розвитку педагогіки є народна педагогіка, історія педагогіки, досвід педагогічної сучасності.

До системи педагогічних наук входять такі галузеві науки: загальна педагогіка, історія педагогіки, родинна педагогіка, порівняльна педагогіка, вікова педагогіка, професійна педагогіка, спеціальна педагогіка (сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка, логопедія), методика викладання різних дисциплін.

Педагогіка органічно пов’язана з різними науками: філософією, психологією, анатомією і фізіологією, соціологією, економікою, гігієною та іншими науками.

Система педагогічних наук. Міжпредметні зв’язки педагогіки

Пройшовши довгий шлях розвитку, педагогіка сьогодні являє собою розгалужену систему педагогічних наук.

Історія педагогіки – як галузь педагогічної науки вивчає стан і розвиток педагогічної теорії та практики на різних етапах людського суспільства, досліджує розвиток виховання як суспільного явища, з’ясовує причини виникнення педагогічних теорій та їхню історію.

Загальна педагогіка – базова наукова дисципліна, що вивчає загальні закономірності виховання людини, розробляє теоретико-методологічні та методичні засади навчально-виховного процесу в різноманітних освітньо-виховних закладах. Загальна педагогіка складається з таких розділів: основи педагогіки (обґрунтовує її філософські підвалини), теорія освіти й навчання (дидактика, яка вивчає сутність навчального процесу), теорія виховання (обгрунтовує закономірності, цілі, завдання, зміст, методи, форми виховного процесу), школознавство (теорія управління навчально-виховним закладом).

Галузевих педагогік налічується близько двадцяти. Це самостійні науки, що мають свій предмет, методи дослідження, понятійно-категоріальний апарат. До загальнопедагогічних наук належать: дошкільна педагогіка, шкільна педагогіка, педагогіка вищої школи, соціальна педагогіка, превентивна (попереджувальна) педагогіка, спеціальні науки, що досліджують навчання і виховання дітей з певними вадами: сурдопедагогіка, тифлопедагогіка, олігофренопедагогіка.

Педагогіка пов’язана з багатьма науками: філософією, соціологією, естетикою, психологією, анатомією і фізіологією людини, етнологією, кібернетикою тощо. Міжпредметні зв’язки педагогіки з іншими науками дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.

Загальним завданням педагогіки є виявлення, вивчення й обгрунтування законів і закономірностей формування та розвитку людської особистості, розробка на цій основі теоретико-методологічних і методичних основ виховання як спеціально організованого педагогічного процесу.

Питання 3

Загальна характеристика методів науково-педагогічного дослідження

Методи дослідження – це шляхи (способи) пізнання об’єктивної реальності. Методи педагогічних досліджень – це способи пізнання психолого-педагогічних процесів формування особистості, встановлення об’єктивних закономірностей навчання і виховання. До методів педагогічних досліджень відносять: педагогічне спостереження, бесіду, інтерв’ю, вивчення продуктів діяльності учнів, вивчення шкільної документації, вивчення й узагальнення педагогічного досвіду, педагогічний експеримент, анкетування, тестування.

Педагогічне спостереження – це цілеспрямоване сприйняття певного педагогічного явища, в процесі якого дослідник одержує конкретний фактичний матеріал.

Бесіда – діалог дослідника з випробуваним за попередньо складеним планом. Бесіда може вестися за планом, дотримуючись строгої послідовності або зміст питань заздалегідь не планується для спілкування проходить вільніше й ширше.

Інтерв’ю – метод близький до бесіди. Дослідник подає тему для з’ясування погляду й оцінювання випробуваного щодо досліджуваного питання.

Вивчення продуктів діяльності учнів: творчих робіт, виробів, моделей і т.д.

Вивчення шкільної документації: особистих справ учнів, щоденників, класних журналів та ін.

Вивчення і узагальнення педагогічного досвіду – теоретичне осмислення роботи кращих шкіл і вчителів, що успішно здійснюють навчання й виховання.

Педагогічний експеримент – метод, що забезпечує спостереження за змінами психологічних характеристик дитини в процесі педагогічного впливу на неї. Розрізняють констатуючий експеримент – проводиться на початку експерименту і має на меті виявити стан справ з досліджуваної теми або проблеми; формуючий експеримент – спрямований на перевірку розробленої дослідником гіпотези й ефективності запропонованої методики; контрольний експеримент – перевірка отриманих у формуючому експерименті висновків і розробленої методики в масовій шкільній практиці.

За місцем проведення розрізняють природний експеримент (спрямований на перевірку гіпотези без будь-яких змін у навчально-виховному процесі) і лабораторний (проводиться в штучних, спеціально створених умовах.

Анкетування – це письмове опитування. Анкети бувають анонімні (не вказується свої особистісні дані) і особистісні (вказуються дані особистості – ім’я, прізвище).

Тестування – невеликі стандартизовані завдання, за допомогою яких визначають рівень розумового розвитку, ступінь обдарованості, стан здоров’ я і т.д.

Видите ли... Вы заставляете даму думать. И тот результат, который в итоге выдаст её интеллект может испортить первое впечатление, а то и вовсе уничтожить всякое желание встретиться. Потому, пока не убедитесь в адекватности дымы выберайте место сами...

Питання 4

Соціально-діяльнісна сутність особистості. Дитина як об’єкт і суб’єкт виховання

У науковому вжитку щодо вихованців і дорослих широко побутують поняття «людина», «особистість», «індивід», «індивідуальність». Вони деякою мірою синонімічні стосовно біологічної істоти людини мислячої. Проте ці поняття різняться їх характеристиками людини як біологічної істоти.

Людина – це біологічна істота, яка характеризується такими фізіологічними ознаками, як пряма хода, розвинена черепна коробка тощо. Цим поняттям широко оперують у фізіології, анатомії, медицині.

Особистість є соціальним поняттям; людину з соціально-психологічного погляду характеризують рівень розвитку психіки, здатність до засвоєння соціального досвіду, можливість спілкування з іншими людьми.

Індивід – окремий живий організм, істота, людина, яка окрема особа в середовищі інших людей, носій загальних генотипних спадкових якостей біологічного виду.

Індивідуальність – особистість, яка характеризується унікальними, неповторними соціально-психічними якостями, що помітно вирізняють її серед інших особистостей.

Педагогіка, беручи до уваги всі перераховані вище категорії, особистість школяра розглядає як систему його відношень до світу, зі світом, до самого себе і самим собою.

Педагогіка розглядає особистість у трьох аспектах:

1. особистість як мета виховання у суспільстві;

2. особистість як суб’єкт власного розвитку і процесу виховання, коли особистість – творець, мистець відповідно до своїх здібностей та задатків;

3. особистість як об’єкт вивчення та педагогічного впливу.

В позиції об’єкта дитина має пасивну-очікувальну позицію (чекає настанов, рекомендацій, вказівок).

Для суб’єктної позиції характерним є бачення перспектив свого розвитку, наявність ціннісних орієнтацій, активність, ініціативність, розвиненість інтересів, творчий характер діяльності тощо.

Педагогіка розглядає особистість з позиції її соціально-діяльнісної сутності. Особистість – активний суб’єкт діяльності, спілкування, свідомості, самосвідомості. Особистість не є вродженою властивістю, а формується в результаті культурного та соціального (суспільного) розвитку.

Питання

Проблема мети виховання в педагогіці

Однією з найважливіших проблем педагогічної науки і практики є визначення мети виховання підростаючих поколінь.

Мета – усвідомлене уявлення кінцевого результату певної діяльності.

Мета виховання – попередньо визначені прогнозовані результати в підготовці підростаючих поколінь до життя, в їх особистісному розвитку і формуванні, яких прагнуть досягти в процесі виховної роботи, для об’єктивної самооцінки і саморегуляції поведінки, почуття власної гідності, поваги до себе, відповідальності за свої вчинки, здатності до морального самовдосконалення.

Всебічно і гармонійно розвинена особистість є метою цивілізованого суспільства. Цей ідеал не втратив своєї значимості протягом сторіч, починаючи з афінської системи виховання, де й зародилося розуміння гармонійності людини. Гармонія (злагодженість, співзвуччя, узгодженість у поєднанні чого-небудь) була метою виховання в епоху Відродження, згодом – у період нового часу (ХУІІІ – ХІХ ст.).

Наука доводить, що виховання є глибоко національним за своє суттю, змістом, характером. Національне виховання – виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіковій мудрості, духовності.

Основна мета національного виховання на сучасному етапі є всебічний гармонійний розвиток особистості. Це передбачає передачу молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури українського народу, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина України. Головні завдання виховання: засвоєння визначених національно-культурних цінностей, система знань про природу, людину і суспільство; естетичне виховання дітей, морально-духовне виховання; правове виховання; екологічне виховання; трудове виховання та професійне самовизначення; фізичний розвиток та формування здорового способу життя.

Національне виховання в українській школі орієнтується на історичні потреби нації, головна серед яких є державотворення. Проте загальна мета виховання – залучати молоде покоління до творчої участі у рідній культурі, а через неї також до культури загальнолюдської – залишається основоположною. Бо народ тільки тоді розвине національну зрілість, коли, не втрачаючи своєї національної само зосередженості, спиратиметься на загальнолюдські цінності.

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до повноцінного суспільного життя, яке передбачає виконання ролей громадянина, трудівника, громадського діяча, сім’янина, товариша.

Зміст національного виховання включає громадянське виховання, розумове, моральне, трудове, естетичне, фізичне виховання.

Головна мета, пріоритетні напрями, основні шляхи реформування української системи національного виховання сформульовані у Державні національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття), Концепції національного виховання, Законі України «Про загальну середню освіту», «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи».

Питання 5

Основні чинники формування і розвитку особистості

Проблема особистості є однією з центральних проблем педагогічної теорії й практики. Її розглядають різні науки: психологія, соціологія, анатомія та ін. Педагогіка вивчає й виявляє найбільш ефективні умови для гармонійного розвитку особистості в процесі виховання й навчання.

Розвиток людини – процес становлення особистості, вдосконалення її фізичних та духовних сил під впливом зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих чинників, серед яких найважливішими є цілеспрямоване виховання й навчання. Розвиток супроводжується кількісними змінами людської істоти (фізичного росту організму, ваги тіла, м’язової сили тощо).

У зарубіжній педагогіці проблеми розвитку особистості вивчають за трьома основними напрямами: біологічним (біологізаторським), соціологічним (соціологізаторським) і біосоціальним (теорія конвергенції).

Формування особистості – процес соціального розвитку молодої людини, становлення її як суб’єкта діяльності, члена суспільства, громадянина.

Процес і результат розвитку і формування особистості визначають основні фактори - спадковість, середовище і виховання.

Спадковість – здатність організму відтворювати потомство, передавати свої ознаки наступним поколінням, відновлення у нащадків біологічної подібності.

Ззовні спадковість виявляється в успадкуванні рис батьків або попередніх поколінь – темпераменту, задатків, рис обличчя, постаті, навіть рухів. За свідченням психологів, вродженими у людини є не готові здібності, а тільки потенційні можливості для їх розвитку – задатки. Вони впливають на швидкість виникнення умовних рефлексів, вироблення навичок, форм поведінки, становлення темпераменту, але самі по собі не зумовлюють особливостей особистості. Якщо немає сприятливих суспільних умов, чи людина не займається відповідною діяльністю, вони взагалі можуть не виявлятися.

Крім спадковості на формування особистості впливає і середовище, - все те, що оточує дитину протягом життя: природні чинники, сім’я, близьке оточення, соціальні умови існування. Погіршення чи поліпшення стану середовища значною мірою впливає на розвиток людини, її духовну і моральну сферу.

Потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати в процесі виховання. У середовищі, під його впливом людина соціалізується. Соціалізація – процес засвоєння індивідом соціального досвіду, системи соціальних зв’язків і відносин.

Через неї відбувається успадкування і перетворення індивідами соціального досвіду у власні установки, орієнтації, навички, уміння, здібності тощо. Її мета – допомогти дитині адаптуватися в суспільстві, засвоїти досвід старших, зрозуміти своє покликання, знайти шляхи найефективнішого відтворення особистістю набутого соціального досвіду у діяльності та спілкуванні.

Вплив спадковості і середовища коректується вихованням. Виховання – головна сила, спроможна виправити недоліки природи і негативної дії середовища. Виховується дитина у безпосередньому спілкуванні з дорослими. Сила виховного впливу полягає в цілеспрямованості, систематичності та в кваліфікованому керівництві. Слабкість виховання в тому, що воно базується на свідомості людини і вимагає її участі, натомість спадковість і середовище діють несвідомо і підсвідомо.

Крім спадковості, середовища і виховання, на розвиток особистості впливає діяльність. До основних видів діяльності відносять гру, навчання й працю.

Питання 6

Вікова періодизація особистості

Розвиток дитини супроводжується переходами від одного вікового ступеня до іншого, що у свою чергу пов’язано із закономірними змінами в процесі формування особистості.

Вікова періодизація є умовним поділом цілісного життєвого циклу на вікові періоди, що вимірюються роками. Відомо, що розвиток дитини відбувається за кілька періодів, які послідовно змінюють один одного.

Вік – це конкретна, відносно обмежена в часі, ступінь фізичного і психічного розвитку людини.

Віковий період – відрізок життя індивіда, який досягає певного ступеня розвитку і має характерні, відносно стійкі якісні особливості.

У межах періоду відбуваються кількісні та якісні зміни психіки, що дає змогу виділити певні стадії, які послідовно змінюють одна одну.

Проблему визначення вікових періодів розвитку особистості здавна намагалися вирішити педагоги і психологи. Зокрема, грецький філософ Аристотель зробив першу спробу визначити основні періоди розвитку людської психіки, вбачаючи в них повторення етапів родової еволюції органічного світу. Аристотель розділив розвиток дитини на три періоди по сім років кожний, назвавши їх відповідно: рослинний, тваринний, розумний.

Видатний чеський педагог Ян Амос Коменський запропонував вікову періодизацію, яка складається з чотирьох етапів (по шість років кожен): дитинство, отроцтво, юність, змужнілість. В основі її – особливості розвитку і виховання дітей відповідно до періодів шкільного навчання. У зв’язку з цим він запропонував типи шкіл і зміст навчання на кожному віковому етапі.

На сучасному етапі розвитку педагогіки існують різні підходи до визначення вікової періодизації: за психолого-педагогічними категоріями, що враховують характерні для кожного віку рівень розвитку, зміст і форми навчання і виховання, основну діяльність, відповідний їй рівень свідомості й самосвідомості особистості. Природною основою вікових особливостей є анатомо-фізіологічне дозрівання організму, його органів, центральної нервової системи, залоз внутрішньої секреції.

Можна подати таку узагальнену вікову періодизацію розвитку особистості:

1. Період немовляти (від народження до 1 року).

2. Період раннього дитинства (від 1 до 3 років).

3. Дошкільний вік (від 3 до 6 років).

4. Молодший шкільний вік (від 6 до 10 років).

5. Середній шкільний вік, або вік підлітковий (від 10 до 15 років).

6. Старший шкільний, або юнацький вік (від 15 до 18 років).

Зрозуміло, межі вікових періодів відносно рухомі. Це залежить від природного потенціалу дітей, характеру і змісту провідного виду діяльності та виховного впливу на них. Ще Я.А. Коменський наполягав на строгому врахуванні в навчально-виховній роботі вікових особливостей дітей. Він висунув принцип природосообразності, відповідно до якого навчання і виховання повинно відповідати віковим етапам розвитку. Як у природі все відбувається у свій час, так і у вихованні все повинно йти своєю чередою – своєчасно і послідовно. Тому вихователю слід ураховувати характерні для кожного вікового періоду соціальну ситуацію розвитку, зміст, методи, форми навчання і виховання, провідний вид діяльності, рівень розвитку свідомості й самосвідомості вихованця.

Переходи від одного етапу дитячого розвитку до наступного називають кризами вікового розвитку. Риси кризи: діти стають роздратованими, нестримними, часто вступають в конфлікти з іншими дітьми та дорослими; виникає негативне ставлення до вимог учителя, апатія та негативізм. Це відбувається у тому випадку, коли не задовольняються або активно придушуються нові внутрішні потреби дитини, які виникають у кінці кожного етапу психічного розвитку.

Питання 6

Психолого-педагогічна характеристика учнів підліткового віку

Підлітковий вік охоплює період розвитку дитини від 11 до 15 років. Його називають перехідним, тому що відбувається перехід від дитинства до юності в фізичному, психічному і соціальному аспектах.

Анатомо-фізіологічні особливості. Підлітковий вік – період складних анатомо-фізіологічних змін в організмі людини. Фізичний розвиток підлітків характеризується великою інтенсивністю, нерівномірністю та ускладненнями. У цей період активізується діяльність щитовидної залози та гіпофізу. Це сприяє посиленню обміну в організмі, а також збудженню нервової системи, яка стає чутливішою до подразнень. Хвилювання відображається на роботі серця.

Скелетна система міцнішає, проте вона ще не така, як у дорослих. Окостеніння хребта, грудної клітки, таза ще не закінчилося, тому за несприятливих умов можливі їх викривлення.

Головний мозок підлітка наближається за вагою до ваги дорослої людини. Розвиваються лобні, частково скроневі й тім’яні ділянки мозку. Інтенсивний розвиток вищої нервової діяльності виявляється в розумовій активності дітей.

Розвиток психіки і пізнавальної діяльності. Підлітковий вік характеризується значним розвитком психіки, пізнавальних процесів. Навчання залишається основним видом діяльності, проте зазнає значних змін в організації, змісті. Воно характеризується довільністю, зростанням активності й самостійності, зміною пізнавальних і соціальних мотивів навчання.

Удосконалюється сприйняття, стаючи більш плановим, різнобічним, але не досягає ще повного розвитку. На нього впливає не лише характер об’єкта, що сприймається, але ’ емоційний стан підлітка.

Зазнає якісних змін мотивація навчання. Пізнавальні інтереси підлітків стають виразнішими, стійкішими, змістовнішими.

Пам’ять набуває більшої логічності, довільності, керованості. Підлітки використовують різні засоби запам’ятовування: логічну обробку матеріалів, виділення опорних пунктів, складання плану, конспектування.

У цьому віці зростає значення праці в житті, розширюється участь дітей у продуктивній трудовій діяльності в школі і поза нею. Це відповідає їх фізичним можливостям і потребам.

Ігрова діяльність зберігає своє значення, але набуває якісно іншого характеру за змістом і способами здійснення: творчі ігри (драматизація, ігри-походи, імпровізація тощо); спортивні ігри, інтелектуальні (шахи, шашки); комп’ютерні.

Особливості виховання: фізичний розвиток, розвиток уваги. Необхідно не перевантажувати нервову систему підлітка, проявляти до дітей чутливість і розуміння, оскільки для них характерні різкі спади і підойми працездатності та життєвої енергії. Необхідно стимулювати пізнавальну діяльність дітей, розвивати їхні потреби, інтереси, формувати правильні мотиви навчання. Необхідно залучати дітей до активної громадської роботи, звернути увагу на моральні погляди та переконання. Важливо роз’яснювати моральні норми та правила поведінки підлітка. Приділяти увагу побудові правильного учнівського колективу. Має бути розумний контроль за поведінкою та діяльністю учнів.

Питання 7

Психолого-педагогічна характеристика періоду ранньої юності та його основних новоутворень

Рання юність (від 15 до 18 років) – вік безпосередньої підготовки підростаючої особистості до життя як дорослої людини, вибору професії, виконання соціальних функцій.

Анатомо-фізіологічні особливості. Подальші анатомо-фізіологічні зміни. Закінчується видозмінення організму, збільшується зріст, вага тіла, окружність грудної клітини. Закінчується окостеніння скелета, удосконалюється м’язова система.

Розвиток психіки і пізнавальної діяльності. Закріплюються і вдосконалюються психічні властивості особистості. Інтенсивне інтелектуальне дозрівання, провідна роль в якому належить розвитку мислення. Навчальна діяльність створює сприятливі умови для переходу учнів до абстрактного й узагальнюючого мислення. Старшокласники більш усвідомлено і міцно оволодівають логічними операціями.

Мовлення старшокласників ускладнюється за змістом і структурою, збагачуються новими науковими і технічними термінами, відбувається засвоєння і використання норм літературної мови.

Вдосконалюється спостережливість, здатність помічати суттєві зовнішні ознаки. Розвивається репродуктивна і творча уява, критичність у ставленні до витворів уяви, посилюється самоконтроль.

Становлення особистості. Інтелектуальний розвиток тісно пов'язаний з тенденціями особистісного зростання старшокласників. Збагачується емоційна сфера, усвідомлюються певні норми поведінки. Розвиваються почуття гуманізму, колективізму, дружби і товаришування, честі, обов’язку і відповідальності.

Рання юність – пора виникнення і переживання першого кохання, яке відчутно впливає на емоційне життя старшокласника.

Вибір професії стає центром психологічного розвитку, формується вміння підпорядковувати свою поведінку конкретним цілям майбутнього самостійного життя. Формуються основні риси характеру.

Питання 8

Проблема мети виховання в педагогіці. Мета виховання в національній школі

Виховання – процес цілеспрямований. Виховання без мети не буває. Мета – це те, до чого прагнуть, що намагаються здійснити. Мета виховання – це очікувані результати педагогічної діяльності, те майбутнє, на досягнення якого спрямоване виховання. В основі мети виховання лежить виховний ідеал. Ідеал – це досконала людина, взірець виховання, до якого воно (виховання) прагне й ніколи не досягне.

У різні історичні епохи мета виховання була неоднаковою. На її зародження й відмирання впливають різні фактори: рівень розвитку продуктивних сил і тип виробничих відносин; потреби й економічні можливості суспільства; рівень розвитку педагогічної теорії й практики; можливості навчально-виховних установ, педагогів та учнів. Це означає, що мета виховання не може бути однаковою за всіх часів, для всіх народів; вона постійно змінюється й має конкретно-історичний характер.

Метою виховання в сучасній школі є виховання всебічно розвиненої особистості. Такий ідеал час від часу трапляється протягом багатьох сторіч, починаючи з Античної Греції, де він зародився. У різний час у поняття всебічного гармонійного розвитку особистості вкладався неоднаковий зміст. У Стародавній Греції це поняття включало, головним чином, інтелектуальний розвиток і розвиток культури тіла, що було притаманно лише дітям із заможних сімей. У період Середньовіччя ідея всебічного розвитку особистості була забута. В епоху Відродження вона знайшла відображення в працях педагогів-гуманістів Ф.Рабле й М.Монтеня, які в зміст всебічного розвитку включали культ тіла, насолоду літературою, мистецтвом, музикою. Інше розуміння всебічного гармонійного розвитку особистості наведено у працях соціалістів-утопістів Т.Мора, Т.Кампанелли та ін. Вони вперше уявили всебічний розвиток як процес поєднання виховання з продуктивною працею. Надалі цю ідею розвивали французькі просвітителі ХVІІІ ст. К.Гельвецій і Д.Дідро, які включали в розуміння всебічного гармонійного розвитку особистості розумове і моральне виховання.

Наука доводить, що виховання є глибоко національним за своє суттю, змістом, характером. Національне виховання – виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіковій мудрості, духовності.

Основна мета національного виховання на сучасному етапі є всебічний гармонійний розвиток особистості. Це передбачає передачу молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури українського народу, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина України. Головні завдання виховання: засвоєння визначених національно-культурних цінностей, система знань про природу, людину і суспільство; естетичне виховання дітей, морально-духовне виховання; правове виховання; екологічне виховання; трудове виховання та професійне самовизначення; фізичний розвиток та формування здорового способу життя.

Національне виховання в українській школі орієнтується на історичні потреби нації, головна серед яких є державотворення. Проте загальна мета виховання – залучати молоде покоління до творчої участі у рідній культурі, а через неї також до культури загальнолюдської – залишається основоположною. Бо народ тільки тоді розвине національну зрілість, коли, не втрачаючи своєї національної само зосередженості, спиратиметься на загальнолюдські цінності.

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до повноцінного суспільного життя, яке передбачає виконання ролей громадянина, трудівника, громадського діяча, сім’янина, товариша.

Зміст національного виховання включає громадянське виховання, розумове, моральне, трудове, естетичне, фізичне виховання.

Головна мета, пріоритетні напрями, основні шляхи реформування української системи національного виховання сформульовані у Державні національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття), Концепції національного виховання, Законі України «Про загальну середню освіту», «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи».

У сучасній зарубіжній педагогіці немає єдиної думки в трактуванні мети виховання.

Гуманістична педагогіка головну мету вбачає у вихованні людини-гуманіста, формуванні в неї високих людських якостей, умінні встановлювати контакти з іншими людьми й розуміти їх.

У прагматичній педагогіці головною метою виховання є самоствердження особистості. Усі цілі беруться х життя, практики. Виховання має підготувати людину до життя, забезпечити її зростання в практичній сфері, збільшити досвід, розвинути практичний розум.

Педагогіка екзистенціалізму вбачає мету виховання в озброєнні людини досвідом існування. Головне у вихованні – самовиховання й саморозвиток. Основна увага приділяється індивідуалізації навчання і виховання особистості.

Педагогіка неотомізму виводить мету виховання з християнської моралі, релігійних положень про терпимість, смиренність, непротивлення Богу.

Питання 9

Роль і місце учителя у суспільно- економічному розвитку Української держави. Функції вчителя, його соціально-педагогічні якості..

Особистість, яка організує і організує навчально-виховний процес в школі, це вчитель. Вчитель – це людина, яка має спеціальну підготовку і професійно займається педагогічною діяльністю. Учитель-вихователь продовжує справу батьків у напрямі духовного, інтелектуального розвитку та становлення особистості. Без праці вчителів зупинився б розвиток суспільства. В.О. Сухомлинський, звертаючись до вчителів, писав: «У наших руках найбільша з усіх цінностей світу – Людина. Ми творимо Людину, як скульптур творив свою статую з безформного шматка мармуру: десь у глибині цієї мертвої брили лежать прекрасні риси, які потрібно добути, очистити від усього зайвого».

Головна функція вчителя – управління процесами навчання, виховання, розвитку, формування. Управління, як основна педагогічна функція розпадається на конкретні педагогічні дії: постановка мети, діагностування, прогнозування (передбачення результатів своєї діяльності), проектування, планування.

Вимоги до вчителя – це система професійних якостей, які визначають успішність педагогічної діяльності і вимоги як до особистості. Вимоги як до професіонала: педагогічні здібності (організаторські, дидактичні, комунікативні, дослідницькі, науково-пізнавальні). Педагогічні здібності (талант, покликання, задатки) вважаються важливою передумовою успішного оволодіння педагогічною професією. Важливими професіональними якостями педагога є працездатність, дисциплінованість, відповідальність, організованість, наполегливість, підвищення свого професійного рівня.

Вимоги, як до особистості: любов до дітей, почуття національної самосвідомості, гідності, дисциплінованість, відповідальність, чесність, справедливість, доброта, повага, чуйність, емпатійність, гуманне ставлення до людей, тактовність та ін.

Структура педагогічної діяльності вчителя.

В структурі педагогічної діяльності вчителя виділяють: діагностичну, орієнтаційно-прогностичну, конструктивно-проектувальну, організаторську, інформаційно-пояснювальну, комунікативно-стимулюючу, аналітико-оцінну, творчо-дослідницьку види діяльності.

Діагностична діяльність спрямована на вивчення здібностей, виявлення рівнів моральної, розумової, фізичної, естетичної вихованості учнів.

Орієнтаційно-прогностична діяльність спрямована на забезпечення учнів знаннями, розвиток їхніх здібностей, можливостей, рівня засвоєння навчального матеріалу. Цей вид діяльності дає вчителю можливість вибору оптимальних форм і методів навчання і виховання учнів.

Конструктивно-проектувальна діяльність проводиться з огляду на наявні умови навчання і виховання учнів, їхні інтереси й потреби; власний досвід і майстерність. Учитель підбирає конкретні педагогічні завдання, планує індивідуальну роботу з учнями.

Організаторська діяльність пов’язана із залученням учнів до наміченої роботи. Для цього вчитель повинен уміти визначати конкретні завдання, зацікавити учнів запланованою роботою.

В інформаційно-пояснювальній діяльності учитель виступає головним джерелом наукової, світоглядної й морально-естетичної інформації.

Комунікативно-стимулююча діяльність пов’язана з тим впливом, який педагог чинить на учнів як професіонал і як особистість.

Аналітико-оцінна діяльність пов’язана з аналізом завершеного навчально-виховного процесу.

Творчо-дослідницька діяльність відбувається у творчому використання загальновідомих педагогічних й методичних ідей і творчого використання маловідомих технологій та методик навчання.

Питання 10

Компоненти педагогічної майстерності та їх характеристика. Майстерність учителя іноземної мови.

Педагогічна майстерність – це досконале, творче використання вчителем професійних функцій на рівні мистецтва, результатом чого є створення оптимальних соціально-психологічних умов для становлення особистості вихованця, забезпечення високого рівня інтелектуального розвитку, виховання кращих моральних якостей, духовного збагачення вихованців. Педагогіка потребує від учителя здійснення професійної діяльності на рівні майстерності, оскільки виховує найцінніше у світі – Людину. З цього приводу К.Д. Ушинський писав: «Усяка практична діяльність, що прагне задовольнити вищі моральні і взагалі духовні потреби людини, тобто ті потреби, які належать виключно людині і становлять виключно риси її природи, - все це мистецтво. У цьому розумінні педагогіка буде, звичайно, вищим із мистецтв, бо вона прагне задовольнити найбільшу з потреб людини і людства – їхнє прагнення до вдосконалення у самій природі: не до вираження довершеності на полотні або в мармурі, а до вдосконалення самої природи людини – її душі і тіла, а вічно передуючий ідеал цього мистецтва є довершена людина».

Педагогічна майстерність – це дарована природою якість. Майстерності можна і треба вчитися. «Мистецтво вихователя не є якимось особливим мистецтвом, що вимагає таланту, - зауважував А.С. Макаренко, - але це спеціальність, якої треба навчитися, як треба навчити лікаря його майстерності, як треба навчити музиканта».

Процес становлення педагогічної майстерності вчителя-вихователя включає низку аспектів: морально-духовні цінності, професійні знання, соціально-педагогічні якості, психолого-педагогічні уміння, педагогічна техніка.

Майстерність учителя іноземної мови проявляється в умінні вчити на уроці. Досвідчений педагог намагається, щоб учні засвоїли програмний матеріал саме на уроці, для нього домашнє завдання – це спосіб поглиблення, закріплення, розширення знань. Секрет успіху вчителя-майстра – в умінні керувати діяльністю учнів. Він як би диригує всім процесом набуття знань, спрямовує працю учнів на самі важкі і складні вузли змісту.

Ще один важливий показник майстерності – уміння активізувати учнів, розвивати їх здібності, самостійність, допитливість, заставляє дітей думати на уроці.

Уміння ефективно проводити виховну роботу в процесі навчання, формувати у школярів високу моральність, почуття патріотизму, працьовитості, самостійності – ще один елемент педагогічної майстерності вчителя іноземної мови.

Майстерність – результат тривалої праці вчителя над собою.