Висновок

Якщо підвести підсумки по розділу, то щоб забезпечити національну безпеку України, потрібна всебічна оцінка загроз і небезпек, національної уразливості, ідентифікація критичної інфраструктури. У процесі забезпечення національної безпеки важливо розуміти характер, природу, сутність і зміст загроз та небезпек, вміти своєчасно ідентифікувати джерело загрози. Усе це уможливлюється із розробленням і прийняттям Концепції національної безпеки України як керівного документу для усіх законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини в сфері забезпечення національної безпеки.

Розділ 3. Україна в структурі міжнародної безпеки.

Сучасний світ характеризується прискореною динамікою розвитку. Він змінюється на наших очах. Вимальовуються нові домінанти економічного, соціально-політичного, культурного розвитку людства, які визначатимуть риси майбутнього. На світову арену виходять нові держави та їх угруповання, що прагнуть утвердитися в геополітичному просторі планети, у зв'язку з чим складається нова конфігурація міжнародних взаємин

Поява України та ряду інших нових незалежних держав у світовому політичному просторі у 1991 р. певною мірою була однією зі складових процесу формування нової міжнародної системи. Тому чутливість до змін у міжнародному середовищі, готовність адекватно реагувати на нові можливості та виклики, зокрема шляхом участі в інтеграційних об’єднаннях, є важливою умовою подальшого розвитку української державності і зміцнення її національної безпеки.

Пріоритетним завданням України є органічне входження в європейську та світову спільноти, вихід у багатовимірний світ складних міжнародних відносин і нових структур безпеки глобального і регіонального рівня. Україні потрібно знайти власне місце в цьому просторі, яке відповідало б її потенціалу великої європейської держави і гарантувало б її стабільність і розвиток[14, 22].

В сучасних умовах зовнішньополітичний курс Української держави визначається як багатовекторний, що в практичній площині часто розуміють спрощено. Представники різних політичних сил намагаються оприлюднити свої погляди щодо зовнішньополітичних пріоритетів і пріоритетів безпеки України відповідно до власних ідеологічних уподобань. Найбільш гострі дискусії розгортаються між тими, хто орієнтований на пріоритетний розвиток партнерства з посткомуністичною Росією і тими, хто головним завданням вважає включення України в євроатлантичні структури. Орієнтації політичної думки лише на два вектори віддзеркалюють стереотип біполярності світу, обтяжений уявленими про його конфронтаційну побудову.

Як відомо, ця схема мислення склалася за часів "холодної війни" і, слід визнати, досить ще вкорінена у свідомості різних прошарків населення. З огляду на радикальні зрушення, що відбулися протягом останнього десятиріччя, правильніше говорити про багатополярну побудову геополітичного простору, на який утворилася фактично монополярна структура світового порядку, маючи на увазі безперечне домінування США[10, 43].

Геополітичний простір нині розділений внутрішніми лініями напруженості між сферою, де панує закон і міжнародне право, де пріоритетними є права людини, і сферою, яка характеризується беззаконням, численними локальними конфліктами, гіпертрофією сил кримінального гатунку тощо - всім тим, що несе загрозу безпеці, стабільності і розвитку людської цивілізації.

Отже, саме в цьому сенсі можна говорити про основну вісь конфронтації в сучасному світі. Протидія деструктивним силам є найважливішим пріоритетом кожної держави, згідно з яким вибудовується і подальша система її зовнішньополітичних орієнтацій, ведуться пошуки партнерів і союзників. Відповідно до такої позиції формуються різні вектори зовнішньої політики і політики безпеки України.

Проблема геополітичного вибору може бути поставлена не тільки в площині "багатовекторності", але також і в площині двосторонніх взаємин з окремими країнами світу. У зв'язку з цим постає питання стратегічного партнерства, в тому числі в сфері безпеки, яке на цей час виглядає досить заплутаним, оскільки до рангу "стратегічних партнерів" часто зараховуються не держави, чиї національні інтереси по стратегічних напрямках збігаються з інтересами України, а лише ті з них, з якими у неї існують просто добрі відносини. Іноді мається на увазі скоріше потенціал розвитку взаємин, ніж їх реальний стан. З іншого боку, вибір стратегічно важливих партнерів - це питання ефективності включення України в існуючу систему розподілу ролей у сучасному геополітичному просторі[15, 55].

Строго кажучи, Україна й досі не має надійних стратегічних партнерів серед країн світу. Їх пошук і визначення - це тривалий і складний процес, який залежить від багатьох чинників. Відносини стратегічного партнерства передбачають високий ступінь взаємозацікавленості як у геоекономічному, так і в геостратегічному ракурсах. У напрямку налагодження відносин саме такого типу Україна, безумовно, працює, виходячи з власних інтересів і спираючись на набутий досвід взаємодії з різними країнами світу.

Пріоритетність відносин з європейським світом визначається національними інтересами України, яка прагне інтегруватися в європейські структури не за будь-яку ціну, а з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу. З іншого боку, на Заході існує чітке розуміння того, що Україна посідає виключно важливе місце в Європі. У визначальних документах НАТО і виступах провідних політиків євроатлантичної спільноти постійно підкреслюється, що Україна відіграє і буде відігравати ключову роль в системі європейської безпеки. Таким чином вибір Україною стратегічного курсу на інтеграцію в європейські економічні і політичні структури, вимагаючи структури безпеки, далеко не випадковий і визначається як національними інтересами України, так і пріоритетами самої європейської спільноти. Проте сьогодні з цілого ряду економічних, політичних та соціально-психологічних причин ні Україна, ні Захід не готові до інтеграції України в євроатлантичні військово-політичні структури в якості повноправного члена.

Майбутнє ж системи європейської безпеки, як і майбутнє відносин між Україною, НАТО, ЗЄС чи ОБСЄ значною мірою залежатиме від результатів пошуку Україною, ЗЄС і, до речі НАТО, "raison d'еtre" "raison d'atre" свого існування, своєї ролі та місця у новій Європі. Європейські і євроатлантичні структури безпеки ще не повністю трансформували себе відповідно до фундаментальних змін в європейській безпеці. Україна ще й досі не вирішила (навіть для самої себе) проблем геополітичної ідентичності. Тому майбутнє відносин України з цими структурами повинно розглядатися не тільки у контексті реалій сьогодення, але й у контексті можливих змін структурних і функціональних принципів цих організацій та вірогідних трансформацій у ціннісних системах і геополітичних пріоритетах України.

Цікавими є спроби побудувати всеохоплюючу модель безпеки для Європи на основі ОБСЄ як пропонує Росія і ряд інших країн, і створити Раду Безпеки Європи (РБЄ) на кшталт Ради Безпеки ООН, вірогідно будуть контрпродуктивними і принесуть більше проблем і важких питань ("Які країни будуть членами РБЄ?", "Хто отримає право вето?", "Чи будуть рішення РБЄ обов'язковими для всіх країн і організацій, включаючи НАТО?" тощо), ніж продуктивних рішень[19, 24].

Ще більш тривожним є спроби Росії отримати від Заходу визнання території колишнього Радянського Союзу "сферою інтересів Росії". Можливо саме цим і пояснюється подвійний стандарт ЗЄС до України і інших центральноєвропейських країн? Україна має з усією визначеністю дати зрозуміти, що будь-які поступки в цьому питанні з боку Заходу в цілому, і країн НАТО зокрема, негативно позначиться не тільки на майбутньому відносин між Україною і НАТО чи ЗЄС, але й на всій системі європейської безпеки.

Відносини з Російською Федерацією Україна будує як рівноправний партнер. Свідченням такого підходу є Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, Програма економічного співробітництва на 1998-2007 рр. Ми прагнемо спільними зусиллями досягти вищого рівня співробітництва. Саме це і відповідає стратегічним інтересам обох країн, як суверенних, незалежних держав.

Не менш важливими з точки зору національної та міжнародної безпеки є для України її відносини з країнами СНД, хоча треба зазначити, що існуючі механізми кооперації в рамках СНД ще дуже далекі від досконалості. Різними є і стратегічні цілі учасників цієї структури. Для України та деяких інших республік головна притягальна сила СНД полягала в створенні рівноправного економічного об'єднання суверенних держав без будь-яких наднаціональних структур. Вони категорично відкидають ідею створення нового центру в Москві.

Саме тому Україна постійно наголошує на своєму статусі асоційованого члена і ретельно уникає тісної участі у політичному та військовому співробітництві. Молдова проголосила, що її участь обмежена виключно економічною сферою. Туркменістан та Азербайджан здебільшого утримуються або відмовляються підписувати угоди СНД, брати участь у реальній кооперації.

Провідні міністерства України дійшли висновку, що підготовлені у Москві пропозиції щодо митного і монетарного союзів разом з пропозиціями Російської Федерації по приєднанню України до запропонованого економічного союзу як повноправного члена є передчасними. Особливо беручи до уваги, що пропозиції України щодо захисту економічного суверенітету країн СНД не були враховані при підготовці відповідних документів.

Раціональна політика України щодо СНД повинна, по-перше, базуватися на національних, а не на кланових або корпоративних інтересах, а по-друге, бути спрямованою на закріплення й утримання альтернативного лідерства в цій організації й загалом у регіоні.

Як вже відзначалося, СНД фактично вже має біполярну полюсну структуру. Формування угруповання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова) при лідерстві України й підтримці інших країн, які розуміють всі переваги й вигоди створення регіональних угруповань, заснованих на принципах рівності та взаємної підтримки, були лише першою ознакою початку нових надзвичайно важливих інтеграційних процесів на терені колишнього СРСР. Результатом цих процесів буде формування регіональних структур і союзів "без Москви", і Україна може претендувати на місце "першого серед рівних" в цих новоутвореннях.