3. Козацьке право і судочинство.

Запорізька Січ не мала писаних законів, тож її життя регулювалося лише нормами звичаєвого права. Звичаєвим правом запорожців вважають сукупність правових звичаїв, що діяли на підвладній козакам території упродовж 15 – 18 ст. Головним завданням законів козацтва було забезпечення суворої військової дисципліни і субординації між начальниками та підлеглими. Звичаї не обговорювалися, їхні вимоги були єдиними для всіх членів козацької громади, як майже єдиним було й пока­рання за нехтування цими вимогами – смерть.

За рівнем розвитку запорозька спільнота була своєрідною «військовою демократією», якій притаманні наступні риси: військовий стан, вирішальна роль у суспільних справах озброєнного народу, виборність посад та звітність посадових осіб виборцям.

Козацьке право було становим, корпоративним правом. Козацьке право захищало інтереси козацтва, встановлювало правовий статус окремих груп населення Запоріжжя: січовиків (мешканців Січі), «сиднів» (населення зимівників), посполитих (оподатковані Кошем селяни-землекористувачі), сторонні особи. Місце в козацькій спільноті демонструє система покарань за злочини. Уникнути покарання за скоєний злочин було практично не­можливо, тож у такому разі не мали жодного значення ані ко­лишні заслуги злочинця, ані його майновий стан тощо. Проте цей принцип діяв лише стосовно дійсного члена ко­зацької громади, січовика, лицаря, а ось решта, тобто козаки, що селилися на зимівниках, посполиті (оподатковані селяни) та інші особи, які періодично перебували на території Запорожжя, мали інший правовий статус. Наприклад, вбивство січового лицаря неодмінно каралося стратою, а ось вбивство посполитого, хоч і вважалося злочи­ном, але ж не таким вже й тяжким, що за нього треба відпові­дати головою.

Охоронцями козацьких традицій були старики – «абшинтована старшина», «сивоусі діди», «батьки» – старі заслужені козаки, що раніше обіймали посади і мали авторитет у товаристві.

Козацьке право відзначалося суворістю. Поблажливо ставлячись до минулого осіб, які записувалися в козаки, запорожці суворо карали за порушення своїх порядків. Козацька спільнота це військовий стан, тому задля нормального функціонування потрібно дотримуватися суворої дисципліни. Крім того, серед новачків на Січі, траплялися особи, що скоювали раніше всілякі злочини і таких треба було утримувати від злочинної діяльності.

У запорожців злочином вважалася дія, що завдавала шкоди та збитків життю, здоров’ю, майну, честі окремої особи чи усьому Війську Запорозькому. Кримінально відповідальною вважали особу, якій виповнилося 16 років. Злочини розподілялися на навмисні, необережні, випадкові. Не звільнялися від кримінальної відповідальності психічно хворі, хоч у суді враховували стан людини, як пом’якшувальна обставина. Існувало поняття рецедиву (так, за неодноразове скоєння крадіжок – смерть).

У козацькому праві існував широкий перелік злочинів, які, залежно від того, на що посягали, можно умовно поділити на декілька видів: військові, службові, проти порядку управління та суду, особи, власності, моралі.

ВИДИ ЗЛОЧИНІВ:

Військові злочини:

– порушення правил несення служби;

– самовільне залишення війська (дезертирство), а також ухиляння від служби.

– кримінальна відповідальність встановлювалася за вживання спиртних напоїв під час військових походів.

ЗЛОВЖИВАННЯ СЛУЖБОВИМ СТАНОВИЩЕМ:

– серед посадових осіб у XVII – XVIII ст. було розповсюджено казнокрадство.

– найпоширеніщими службовими злочинами були перевищення посадових повноважень та зловживання службовим становищем представниками козацької старшини. Як правило, вони вдавалися до цього, керуючись корис­ливими мотивами, тобто розкрадаючи майно спільноти, або відби­раючи його з приватного володіння рядових козаків. Траплялися й випадки самоуправства. Старшина у XVIII ст. припинила скликати військові ради й заборо­няла козацькі сходки, вдавалася до використання у своїх особистих інтересах дармової праці козаків та посполитих. Від військової старшини у здирствах та зловживаннях не відставало й паланкове начальство, яке не обиралося на радах, а призначалося на кілька років поспіль військовою старшиною. Па­ланкові полковники привласнювали значну частину прибутків вій­ськових митниць і перевозів, посилаючись, як правило, на те, що гроші витрачаються на військові потреби. Паланкова старшина під різними приводами збільшувала мито на перевозах. Якщо хтось із проїжджих протестував проти цього, вона всіляко затримувала їх, що часто призводило до псування товарів. Паланкові полковники часто збільшували податки та різні побори з місцевого населення без дозволу Коша.

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПОРЯДКУ УПРАВЛІННЯ ТА СУДУ:

– брутальність та непокора адміністрації (військовій та паланковій старшині);

– фальшування грошей, підроблення печаток та документів;

– лжеприсяга та брехливі свідчення на суді;

– нехтування рішеннями військової ради;

– ве­дення переписки від імені Війська без участі військового пи­саря;

– знімання з палі або шибениці трупа страченого злочин­ця;

– самовільне перебільшення встановленого на Січі тарифу на продаж товарів, харчів і питва;

– приведення на територію осіб жіночої статі, не виключаючи матері або дочки.

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСОБИ:

– вбивство, цей злочин вважався на Січі найтяжчим злочином.

– завдання каліцтва, ран та побоїв потерпілому. Як правило, це відбувалося у бійді або під час сварки;

– образа потерпілого чи скоєння образливого вчинку. Інколи образа поєднувалася із завданням тілесних ушкоджень.

МАЙНОВІ ЗЛОЧИНИ:

– крадіжка. Розрізнялися крадіжки, скоєні під час стихійного лиха (мародерство), з військових сховищ, у товариша, з церкви. За кожен з цих різновидів накладалося окреме покарання. Тяжким злочином вважалася неодноразова крадіжка (рецедив), а також крадіжка, незначна за вартістю вкраденого, але кваліфікована за значущістю вкрадених речей, тобто крадіжка речей, необхідних у домашньому побуті або які були складовою частиною спорядження чи господарства.

– пограбування. Об’єктом злочинних дій злодіїв та грабіж­ників часто була худоба: коні, воли, вівці. Це пояснюється тим, що вони за запорозькими мірками коштували дуже дорого. Об’єктом зазі­хань могли бути також хатнє майно, гроші, крам, зброя тощо.

– гай­дамацтво. Це особливо небезпечний вид злочину проти власності феодалів Польщі та Росії – й водночас форма національно-визвольного руху на Правобережній Україні у XVIII ст. На Запоріжжі існували спеціальні гайдамацькі опорні пункти – стани, де збиралися гайдамацькі загони до 150 – 200 осіб, заготовлялися продовольство і зброя.

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ МОРАЛІ:

– зґвалтування жінки;

– гомосексуальні прояви та скотолозтво, оскільки це тягнуло за собою знеславлення всього Війська Запорозь­кого;

СУДОВИЙ ПРОЦЕС:

Судочинство розпочиналося за заявою зацікавленої сторони – потерпілого або його родичів. Весь судовий процес мав по­зовний характер. Позивач (або як його ще іменували «чолобит­ник», «доноситель», «скаржник») мав самостійно зібрати усі Локази, передати їх суду та підтримувати обвинувачення.

На будь-якій стадії розгляду судової справи позивач мав право відмовитись від позову або обвинувачення та укласти мирову угоду. Однак, щодо найтяжчих злочинів, спрямованих, наприклад, проти церкви, органів козацького управління, суду тощо, слідство і суд були обовязковими незалежно від заяви сторін.

Позовна скарга подавалася і за цивільними, і за кримінальними справами усно або у письмовій формі. Розгляд цивільних і криміналь­них справ мав деякі особливості. І це дає підставу відокремлювати ци-вільний та кримінальний процеси в запорозькому судочинстві.

Судовий процес для розгляду цивільних справ, таких як не­виконання або порушення умов різноманітних договорів, від­шкодування збитків внаслідок заподіяння шкоди, потрава тощо, відбувався переважно в межах обвинувачульно-змагального про­цесу. Розгляд справи розпочинався за заявою зацікавленої сторо­ни – позивача. Заява подавалася усно або письмово відповідним представникам козацької адміністрації (паланковому полковнико­ві, курінному отаманові, військовому суддеві та ін.). Разом із за­явою збиралися необхідні докази, наприклад письмові документи (розписки, векселі тощо), а також запрошувалися свідки. Чіткої регламентації розгляду цивільних справ у запорозьких козаків не існувало. Принаймні деталей з цього приводу не зафіксовано.

Головне завдання козацького суду при розгляді цивільних справ полягало у примиренні сторін. В разі примирення сторін справа припинялася на будь-якій стадії судового слідства. Попереднє слідство здійснював сам позивач – потерпілий, а з кримінальних справ, що стосувалися інтересів усього Війська Запорізького – посадові особи (осавул, довбиш, наказний полковник).

Потерпілий мусив насамперед офіційно оповістити про право­порушення. Офіційне оповіщення про факт скоєння злочину називалося «обволання». Оголошення виходило або від потерпілого або від його рідних та близьких, або від осіб, випадково пов'язаних з виявленим злочином (знайдення мертвого тіла та ін.). Коли опові­щення про скоєння злочину не було зроблене вчасно, суд не брав до уваги заяву і міг притягти до відповідальності вже самого позивача як наклепника.

Потерпілий, який мусив надавати докази, опитував усіх, хто хоч щось міг знати про злочин. У разі, якщо знаходився слід злочинця, починалося його переслідування (погоня). Потерпілий мав право сам захопити злочинця на місці злочину або по гарячих слідах і при­вести його до суду.

Після встановлення особи і місцеперебування злочинця його заарештовували та передавали до січової або паланкової в'язниці до остаточного розгляду справи. Тимчасовий арешт накладався на майно, яке належало злочинцеві. При цьому складався реєстр май­на затриманого із зазначенням вартості. Після винесення судового рішення воно йшло на покриття збитків потерпілої сторони. Якщо ж обвинувачуваного виправдовували, це майно йому поверталося згідно з реєстром.

Для одержання свідчень обвинувачених та очевидців здійсню­вався їх допит. Під час допиту складався протокол, чим займався писар. Цей протокол складався за встановленою (традиційною) формою і містив такі відомості: дата допиту, місце народження об­винувачуваного; коли прийшов на територію Запорозьких Вольно­стей і чим займався, а також інші біографічні дані; розповідь про вчи­нок, за який притягнено до відповідальності. Допити проводилися із застосуванням тортур або без них. Як правило, спочатку обви­нуваченого допитували «добрим словом», тобто без застосування тортур. Проте, якщо він відмовлявся визнати свою провину або якщо суд виставляв вимогу перевірити його свідчення, до обвину­ваченого застосовували жорстокі катування «проби» або «муки». Тортури були типовим явищем тогочасної судової практики. Катування мало кілька ступенів. Спочатку допитуваного били легко для залякування – наносили кілька ударів різкою або канчуками. Якщо після цього звинувачений не давав необхідних свідчень до нього застосовувалися більш жорстокі методи – биття киями, канчуками, нагаями, «шкворами» (вірьовками). Під час допитів іноді биття повторювали кілька разів. Після катування допит тривав.

Застосовувалися й страшніші тортури: підняття на дибу, стру­шування, припікання розпеченим залізом, тортури на колесі з ви­тягуванням суглобів. Під час тортур часто були присутніми й інші обвинувачені, яких примушували до цього знову-таки з метою пси­хологічного тиску, щоб вони погодилися давати необхідні свідчення.

Існував на Запорожжі й досить специфічний приклад тортур – прив'язування до трупа вбитого. Злочинця, якого було впіймано на місці злочину, або навіть особу, яка лише підозрювалася у вбивстві, прив'язували до ноги вбитого і залишали в такому вигляді до суду або до офіційного огляду, що мало на меті викликати добровільне визнання у скоєному злочині. Ця форма була досить ефективною, оскільки не кожен злочинець міг довго витримати сусідство зі своєю жертвою. Траплялися й випадки, коли тортури спричиняли смерть допитуваного.

Найважливішою стадією процесу був розгляд справи у суді. У процесі розгляду справи сторони повинні були в усній формі викласти свої претензії, після чого йшли допит та дослідження дока­зів. Доказами вважалися власне зізнання обвинуваченого, свідчення очевидців, речі, що мали якесь відношення до злочину, або сліди зло­чину- які вдалося зафіксувати, а також висновки експертів. Свідки поділялися на звичайних та офіційних. Звичайними свідками вважа­лися приватні особи, які давали свідчення щодо фактів, пов'язаних зі справою. Офіційні свідки – це посадові особи, які займалися розслі­дуванням справи – осавул, довбиш та ін. Правдивість показань сторін та свідків забезпечувалася присягою, яку називали «ротою». Сторона, яка відмовлялася від складання присяги, програвала справу. Оскіль­ки на той час присяга мала релігійний характер, а запорозькі козаки були щиро віруючими людьми, такий засіб, як приведення до прися­ги, мав для встановлення істини у суді неабияке значення.

РОЗГЛЯД СПРАВ У СУДІ

Суд на Січі був цілковито відкритим, тобто в його засідан­нях брав участь будь-хто, до того ж маючи гарантоване право висловлювати будь-які думки стосовно предмету справи, яка розглядалася. Все це, якщо й не виключало зовсім судових помилок, все ж таки зводило майже нанівець їхню вірогід­ність. До того ж будь-які прояви судової несправедливості не­одмінно призводили до страти самих суддів.

Січові закони були насправді єдиними для всіх, і кожен, хто входив у браму козацької фортеці, був зобов’язаний віднині жити саме за цими законами незалежно від того, приймала їх його буремна душа, або ж відкидала...

Судоправство на Січі було колективне і прозоре, вироки його були остаточними й не підлягали обговоренню.

Суд у запорозьких козаків не був відокремлений від адміні­страції, тобто посадові особи Війська Запорозького в межах своєї компетенції виконували й судові функції. Певними суддівськими повноваженнями були наділені усі військові старшини: кошовий отаман, військовий суддя, писар, осавул, довбиш, курінні отамани, паланкові полковники, а іноді й весь Кіш. Найважливіші справи, особливо ті, що були пов’язані з призначенням смертної кари, роз­глядалися на радах або сходках козаків на Січі або в запорозьких паланках.

Роль верховного судді на Запорожжі належала кошовому отама­нові, оскільки в його руках зосереджувалася вища влада над усією січовою спільнотою. Спочатку суд кошового отамана виступав як суд першої інстанції (тобто такий, що розглядав справу по суті) у справах військової старшини та паланкових полковників. Але приблизно з середини XVII ст. він перетворився на вищу апеляційну ін­станцію. Кошовий отаман затверджував рішення військового судді і призначав покарання особам, винним у скоєнні злочину. Під час військового походу кошовий мав повноваження самостійно призна­чати злочинцям смертну кару, але в мирних умовах смертну кару призначали Кіш чи козацькі сходки.

Військовий суддя розглядав кримінальні та цивільні справи, надавав поради сторонам, виносив злочинцям вироки, однак мусив залишати остаточну ухвалу кошовому отаманові або військовій раді. До обов’язків судді входило судити винних «швидко, правдиво та безсторонньо». Саме він виступав охоронцем одвічних звичаїв та порядків, на яких ґрунтувався весь устрій козацького життя. На посади суддів обирали досвідчених та здібних, авторитетних корків, яких поважало запорозьке товариство.

Військовий писар вів протоколи допитів. Він інколи зачитував на раді присуди козацькій старшині, повідомлював рішення суду зацікавленим сторонам, якщо справа стосувалася осіб, які проживали за межами Січі. Військовий осавул виконував роль слідчого, займався провадженням дізнанні з приводу різних суперечок і злочинів серед козаків, оперативною роботою (тобто займався розшуком та збройним переслідуванням осіб, які скоїли злочин), а також здійснював нагляд за виконанням судових рішень в Січі або паланках, а часто й сам виступав як судовий виконавець.

Військовий довбиш доставляв з паланок на Січ злочинців, при­людно зачитував присуди старшини і всього війська на місці страти чи на військовій раді, займався оглядом засуджених злочинців та приковував їх до ганебного стовпа на площі. Довбиш також був по­мічником осавула та приставом при виконанні покарань. В окремих випадках довбиш виконував обов'язки слідчого та судді, але в дано­му разі це залежало від якихось конкретних обставин, і він робив це за певним дорученням.

Пушкар був наглядачем у військовій в'язниці, яка розташову­валася в пушкарні. Тут тимчасово утримувалися обвинувачувані, які чекали суду, а також злочинці, засуджені до короткотермінового ув'язнення або смертної кари (до виконання над ними судового ви­року).

Суддівські повноваження покладалися й на курінних отаманів. Вони також розглядали суперечки між козаками свого куреня і тілес­но карали винних. У багатьох випадках через відсутність військової старшини в паланках суддівські функції виконували полковники разом зі своїми помічниками. Тому можна стверджувати, що існу­вав й «паланковий суд». Існував також і так званий «базарний суд», який розглядав суперечки між торгівцями, кредитором і боржником тощо. Обов'язки базарного судді виконував спеціально призначений базарний отаман. Такі базарні суди існували у кожній паланці.

Важливу роль у діяльності суду відігравали старі заслужені ко­заки, які в минулому обіймали виборні посади та мали авторитет у козацькому середовищі. Оскільки вони виступали як охоронці ста­родавніх козацьких звичаїв і традицій, їхнє рішення мало велике значення під час розгляду різноманітних адміністративних та судових справ.

Судовий процес завершувався винесенням вироку. Судові по­станови ухвалювалися більшістю голосів членів суду. Вони також виносилися в усній формі, але потім їх записували до судового про­токолу. Виконання ж вироку у кримінальних справах відбувалося, як правило, негайно. Тілесні покарання виконувалися осавулом, довбишем або всіма бажаючими козаками (якщо йшлося про покаран­ня киями.