1.XVII ст. – самостійний етап в історії зарубіжних літератур

Література 17 століття — це умовна історична епоха, в світової літератури. В окремих регіонах вона була цілком самостійною добою (Європа), в інших мала менш виражені особливі риси (Південно-Східна Азія). У Європі доба представлена двома потужними художніми течіями — бароко та класицизмом, що частково вплинули і на літератури інших регіонів. Доба 17 століття характеризується боротьбою між відмираючим феодалізмом та новими буржуазними відносинами. У результаті цих подій у ряді регіонів відбуваються суттєві зміни, наприклад у Західній Європі культурний центр з Італії та Іспанії поступово переміщується до Англії та Франції, де мистецтво почувалось вільніше від феодальних порядків. Це час народних повстань і національно-визвольної боротьби, що охоплює багато країн. У першій половині століття ціла хвиля селянських повстань, що підтримувалась міською біднотою, охопила країни Європи і Азії. Ці повстання охоплюють не лише Іспанію, Францію, Німеччину, Україну, а й Туреччину, Іран, Закавказзя, Китай, Японію. Постання, що іноді набувають характеру справжніх селянських війн, є початком глибоких соціально-політичних потрясінь

Світова література у 17 столітті дуже різноманітна. Вона включає:

• літератури регіонів Західної та Центральної Європи, Далекого Сходу, котрі пішли вперед у своєму естетичному розвитку;

• літератури регіонів, у яких принесені європейцями літературні традиції лише починають вступати у взаємозв'язки з місцевим народним мистецтвом, як, наприклад, у Латинській Америці;

• література регіонів, де здійснюється складний перехід від середньовічних до нових форм художньої свідомості, наприклад, у східних слов'ян;

• література країн Близького і Середнього Сходу, що вже пережили добу культурного розквіту і перебувають у стані певного занепаду;

• література районів Центральної Азії, наприклад Тибету, де літератури носять ще цілком середньовічний характер.

2. Панування бароко та класицизму

Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVIII століть. Термін «бароко» був уведений у XVIII столітті, причому не представниками напряму, а їхніми супротивниками — класицистами, які вбачали в мистецтві бароко цілком негативне явище. Письменники та поети в епоху бароко сприймали реальний світ як ілюзію та сон. Реалістичні описи часто поєднувалися з їх алегоричним зображенням. Широко використовувалися в цю добу символи, метафори, театральні прийоми, графічні зображення. Серед найвизначніших письменників європейського бароко — іспанський драматург П. Кальдерон, італійські поети Маріно і Тассо, англійський поет Д. Донн, французький романіст О. д'Юрфе.

Класицизм — напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту цей напрям досягнув у Франції в XVII ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і передусім «Поетика» Аристотеля. Представниками класицизму були насамперед французькі письменники: драматурги I Корнель, Расін, Мольєр, бай Лафонтен та інші.

3. Основні принципи класицизму

1. Наслідування античних митців. Спадщина письменників древньої Греції та Риму – певна художня норма. Давні автори для письменників XVII ст. – це школа поетичної майстерності. Ідеалом була простота, ясність та прозорість побудови.

2. Існує ціла низка канонів та правил, якими повинен слідувати кожен письменник. Така нормативність зумовлена класицистичним культом розуму.

3. Нормативна естетика була заснована на філософії раціоналізму, яка в свою чергу знайшла відображення у філософській системі Декарта (протиставляє пристрасть та розум, як низьке та високе начало в людській природі. Лише розум – єдине джерело істини.)

4. Намагання звести до певних норм всі сфери та структурні елементи літератури та літературного твору. Створення та регламентування ієрархією жанрів (їх поділ на високі (ода, трагедія, епопея та героїчна поема) та низькі (комедія, пісні, листи в прозі, епіграми). Встановлювались між жанрові кордони, їх синтез вважався недопустимим. Також регламентувалась мова. Комедія – проста мова.

5. Найбільш відомим принципом естетики є принцип 3 єдностей – місця, дії та часу. Усі події п*єси повинні відбуватися в одному місці, протягом 24 год. та ґрунтуватися навколо одного героя та однієї сюжетної лінії.

6. Класицисти наполягали а виховній функції літератури та мистецтва, і вважали, що людину повинна виховувати насолода, яку несе мистецтво.

7. Логічність форми, гармонійна єдність створення у мистецтві образів, ідеалізація героя, вирішення конфлікту між суспільством та особистими почуттями на користь обов*язку.

8. Природа зображувалась в дусі раціоналізму тобто природу для художнього зображення теж потрібно ретельно відбирати, брати тільки людську природу в її розумному відношенні до суспільства і в розумних діях.

9. Ясність та чіткість композиції твору. З характеру героя усувались усі протиріччя та непослідовність.

10. Монументальність та чіткість. Прагнення вилучити все зайве.

4. Класицизм

Класицизм — напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту цей напрям досягнув у Франції в XVII ст. Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і передусім «Поетика» Аристотеля. Класицизм прагнув протиставити загальному відчуттю хаосу буття впорядкованість мистецтва. У нормах і правилах естетичної творчості класицисти бачили засіб подолання суперечностей дійсності. Проголошувався принцип правдоподібності. На противагу ускладненню образу і стилю, властивому бароко, класицизм хоче досягти простоти і зрозумілості. Складні явища дійсності ніби розкладаються на простіші; трагічне й комічне, високе й низьке не зіштовхуються в одному суперечливому образі, як у бароко, а розводяться в різні жанри. «Високими» жанрами вважалися трагедія, ода, епопея, «низькими» — комедія, байка, сатира. Високі жанри зазвичай зверталися до античних міфологічних сюжетів, змальовували піднесено-героїчні ситуації, в яких діяли благородні герої. А комічні жанри відображали сучасність, їх персонажі були демократичнішими. Але й одні, й інші ставили перед собою завдання «повчати, розважаючи». Усі жанри підпорядковувалися визначеним правилам, особливо суворим для драматичних жанрів. Ці правила полягали в дотриманні трьох єдностей: єдності місця, єдності часу, єдності дії. Класицизм значну увагу приділяв теорії мистецтва, упродовж століття було створено досить багато трактатів із поетики класицизму. Найвідомішим серед них став віршований трактат Н. Буало «Поетичне мистецтво». Представниками класицизму були насамперед французькі письменники: драматурги II. Корнель, Ж. Расін, Ж.-Б. Мольєр, байкар Ж. де Лафонтен та інші.