Питання по теорії права

1.Поняття і види юридичної науки.

В системі суспільних наук юридична наука виступає як єдина галузь знань, предметом вивчення якої є держава і право. Ця галузь знань являє собою систему взаємодіючих юридичних наук, яка має свою структуру. Структура – внутрішній поділ на основні групи наук, які знаходяться у взаємозв’язку.

1. Теоретико-історичні (теорія держави і права, історія держави і права , історія вчень про державу і право). Є результатом вивчення закономірностей правової дійсності, теоретичним узагальненням державно-правових знань.

2. Галузеві (конституційне, цивільне, кримінальне, трудове, сімейне, адміністративне, фінансове, екологічне, комерційне) і Міжгалузеві (кримінологія, прокурорський нагляд, організація правосуддя).

3. Спеціальні прикладні (юридична психологія, судова медицина, судова бухгалтерія) Такі науки використовують положення і висновки як юридичних наук, так і не юридичних ( фізики, хімії, статистики).

4. Науки, які вивчають міжнародне публічне і приватне право, конституційне право зарубіжних країн).

2.Предмет ТДП та його особливості.

Предмет ТДП – основні закономірності виникнення і функціонування та розвитку Держави і права. Дана наука вивчає причини походження держави і права, їх форми і типологію, закономірності побудови системи держави і права, функціонування державних і правових явищ.

Особливості предмету : 1. Предмет складає державу і право в цілісних рамках однієї науки в органічній взаємодії (держава охороняє норми права з іншого боку одержує своє юридичне оформлення). 2 .Зміст предмету (спільні закономірності Держави і права в яких проявляється їх сутність та соціальне значення для суспільного життя). 3. Вивчає державну над будівлю в цілому на всіх етапах розвитку узагальнює досвід державно-правового будівництва).

3.Об’єкт і предмет юридичної науки.

Предмет науки — це сфера пізнання, якою займається конкретна наука. Об'єкт науки — реальні явища, які вивчає конкретна наука. Так, предметом юридичної науки (правознавства) є знання про держа­ву і право, а об'єктом — реальні держава і право, які ця наука вивчає. Юридична наука поділяється на шість груп окремих наук, кожна з яких має певний предмет, вивчає певний аспект об'єкта.

4.Основні завдання і функції ТДП.

Функції ТД і П – це ті завдання , які вона покликана виконувати , досліджуючи свій предмет:

- Онтологічна ф –я (пізнавальна) – встановлення основних характеристик об’єкту , який досліджується вперше;

- Евристична ф –я – полягає у встановленні нових або дійсних характеристик об’єкту , що раніше досліджувався;

- Метрологічна ф – я полягає у розробці понять і визначень, які використовуються іншими юрид, науками, методів дослідження державно – правових явищ, які використовуються іншими юрид, науками, та визначення актуальних напрямків дослідження інших юрид, наук;

- Політична ф –я – полягає у розробці принципів організації і функціонування органів держави;

- Прогностична ф – я – полягає у визначенні тенденцій розвитку державно – правових явищ.

5.Поняття, структура та значення методології пізнання державно-правових явищ.

Метод відповідає на питання як вивчається ТДП. Метод – це спосіб вивчення реальної дійсності, загальні і похідні принципи, на яких базується ТДП. Метод необхідно розглядати як вихідну базисну категорію методології. Методологія – це застосування сукупності певних теоретичних прийомів і спеціальних способів дослідження основ загальних закономірностей виникнення і розвитку державно-правових явищ.

1. Загальнонаукові: Діалектичний – розглядає право як явище яке – визначається природою, знаходиться у зв’язку з іншими суспільними відносинами, знаходиться в постійному розвитку Основою є закони діалектики.

Метод сходження від абстрактного до конкретного і від конкретного до абстрактного – процес пізнання форми держави може рухатися від абстракції “форми держави” до її видів – формі правління, устрою, потім до різновидів названих форм. При подібному підході пізнання форми держави буде поглиблюватися конкретизуватися, почне збагачуватися певними ознаками, особливостями.

Історичний – процес розвитку державно-правових явищ відтворюється у всій багатоманітності і повноті, з всім позитивним, що накопичено історичним досвідом. Враховуються національна історія, традиції, соціокультурні коріння держави і права.

Системний – право і держава є структурними системами, які складаються з систем більш низького порядку і входять в системи більш широкі. Такий метод дозволяє осягнути взаємодію держави і права як комплексний процес з усіма його проявами, прослідкувати зв’язок між причиною і наслідком в державно-правових явищах..

Логічні методи (аналіз – виявлення структури, фіксування елементів, синтез – синтез окремих елементів завдяки чому маємо уявлення про ціле, індукція – пізнання окремих сторін держави і права на основі узагальнення, дедукція – логічний умовивід від загального до конкретного, загальними висновками, пізнання загальних закономірностей та особливостей, гіпотеза - наукове припущення, пояснює явище на досвіді.).

2. Приватно наукові (конкретні) методи – Формально-науковий – дослідження внутрішньої будови правових норм і права в цілому, аналіз джерел. Аналізує діюче законодавство і практику його застосування державними органами. Здійснюється за допомогою формально-логічних прийомів : аналізу, синтезу, індукції дедукції.

Соціологічний – досліджує право не на рівні абстрактних категорій, а на базі конкретних соціальних фактів.

Порівняльного правознавства – має своїм об’єктом подібні державно-правові інститути різних країн. З логічної точки зору цей метод базується на послідовному вивченні і співставленні більшої кількості об’ктів.

Метод державного і правового моделювання – досліджує державно-правові проблеми. За його допомогою можна виявити ступінь ефективності функціонування всіх гілок державної влади, правового регулювання і правопорядку в державі.

Статистичний – для встановлення статистичних даних про предмет вивчення.

3. Спеціальні – методи засновані на досягненнях суспільних і технічних наук. Математичний, кібернетичний, психологічний.

6.Загально-наукові методи пізнання державно-правових явищ.

1. Загальнонаукові: Діалектичний – розглядає право як явище яке – визначається природою, знаходиться у зв’язку з іншими суспільними відносинами, знаходиться в постійному розвитку Основою є закони діалектики.

Метод сходження від абстрактного до конкретного і від конкретного до абстрактного – процес пізнання форми держави може рухатися від абстракції “форми держави” до її видів – формі правління, устрою, потім до різновидів названих форм. При подібному підході пізнання форми держави буде поглиблюватися конкретизуватися, почне збагачуватися певними ознаками, особливостями.

Історичний – процес розвитку державно-правових явищ відтворюється у всій багатоманітності і повноті, з всім позитивним, що накопичено історичним досвідом. Враховуються національна історія, традиції, соціокультурні коріння держави і права.

Системний – право і держава є структурними системами, які складаються з систем більш низького порядку і входять в системи більш широкі. Такий метод дозволяє осягнути взаємодію держави і права як комплексний процес з усіма його проявами, прослідкувати зв’язок між причиною і наслідком в державно-правових явищах..

Логічні методи (аналіз – виявлення структури, фіксування елементів, синтез – синтез окремих елементів завдяки чому маємо уявлення про ціле, індукція – пізнання окремих сторін держави і права на основі узагальнення, дедукція – логічний умовивід від загального до конкретного, загальними висновками, пізнання загальних закономірностей та особливостей, гіпотеза - наукове припущення, пояснює явище на досвіді.).

7.Світоглядні методи пізнання державно-правових явищ.

8.Спеціально-наукові методи пізнання державно-правових явищ.

Спеціальні – методи засновані на досягненнях суспільних і технічних наук. Математичний, кібернетичний, психологічний

9.Особливості соціального регулювання у п Основними відмінностями є те, що право:

- відповідає потребам пануючого у суспільстві класу, а не відображає волю та інтереси усіх членів роду;

- розрізняє і чітко формулює права й обов’язки учасників конкретних суспільних відносин;

- набуває формальної визначеності, тобто його норми чітко формулюються в офіційних державних документах;

- стає загальнообов’язковим, тобто виконання його приписів не залежить від бажання чи небажання конкретного суб’єкта, як це було у первісному суспільстві щодо звичаїв;

- забезпечується всіма доступними державі формами примусу, а до суб’єктів, які належним чином не виконують приписів правових норм, застосуються ті або інші санкції.

первісному суспільстві.

10.Поняття, ознаки, види соціальних норм.

Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Сутністю соціальних норм є не просто правила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.

Ознаки соціальних норм:

1. Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру — соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені. Вони спрямовують поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять однаковість у регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий механізм типових масштабів поведінки;

2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спря -мовувати поведінку людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини;

3. Правила поведінки наказового характеру — загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки;

4. Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).

Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління в покоління, тобто є спадкоємними.

Класифікувати соціальні норми можна за різними критеріями.

Види соціальних норм за сферами дії:

— економічні: регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто пов'язані з взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;

- політичні: регулюють відносини між класами, націями, народностями; пов'язані з їх участю в боротьбі за державну вла-

>>>262>>>

ду та у її здійсненні, із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи;

• релігійні: регулюють відносини в сфері релігії та між різними релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в існування Бога;

• екологічні: регулюють відносини в сфері охорони навколишнього середовища та ін.

Види соціальних норм за регулятивними особливостями:

• норми моралі;

• норми-звичаї;

• норми права;

• корпоративні норми (корпорація — лат. corporatio — співтовариство, об'єднання), тобто правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій (громадських — некомерційних і комерційних) між їх членами.

Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться із соціальними як частина з цілим, оскільки вони — важлива, але не одна лише форма регулювання суспільних відносин.

11.Юридичний позитивізм.

Юридичний позитивізм — виник на початку ХХ ст. Основними представниками цього напряму були Д. Остін, К. Бергбом, А. Єсмев, в Росії — Коркунов, Г. Ф. Шершеневич. Юридичний позитивізм заперечував, що право обумовлене відповідним базисом. Юридичні норми розглядають у цілому як продукт діяльності держави, як систему загальнообов’язкових норм, запроваджених державою, що ототожнюється із законом, запровадженим державною верховною владою, яка за своїм бажанням творить права громадян. Заперечуючи можливість пізнати природу права, розглядаючи саму його форму ізольовано від змісту, позитивісти вбачали завдання теорії права в простому описанні, тлумаченні, систематизації норм права, їх зовнішньому аналізі.  Прибічники цього напрямку не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. Вони заперечували відомі концепції про те, що поряд із позитивним правом існує вище за значенням природне право — як критерій цінності законодавства. Вони вважали за необхідне й можливе вивчення лише позитивного права, заперечуючи при цьому необхідність його оцінки й критики, можливість пізнання сутності права й держави. Юриспруденція, за їхнім ученням, має справу не за сутностями, а тільки з правовими явищами, і те, що стоїть за ними, ніколи не стане надбанням науки. Отже, юриспруденція є формальною наукою про позитивне право. 

12.Теорія природного права.

Окремі ідеї теорії природного права виникли ще в Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Демокріт, Сократ і Платон у своїх пра-цях робили спробу обґрунтувати право як справедливість, що базується на моральній основі і закладене самою природою в людині. Проте тільки в XVII ст. ці ідеї склалися в цілісне вчення про природні права, так звану школу природного права. Представниками цієї теорії були Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, О. Радищев, Г. Сковорода та ін. Вони розмежовували право і закон, природне і по-зитивне право та стверджували, що природне право виникло із самої природи людини і тому належить усім людям взагалі і кожній людині окремо від народження. Воно є вічним і незмінним, не залежить від держави і писаного державного права, а історично передує йому. Його витоки — у загальній справедливості і вічній правді.

До природних прав відносять: право на життя, честь, гідність, особисту недоторканість, свободу пересування, право на приватну власність, право на насильницьку зміну тоталітарної влади тощо.

Недоліками цієї концепції права є те, що вона ототожнює право і мораль, допускає доволі вільне тлумачення змісту права і тим самим знижує можливості права як загального стандарту поведінки учасни-ків суспільного життя, не дає змоги встановити чіткі критерії між пра-вомірним і неправомірним.

На початку XIX ст. настає криза теорії природного права, що зумовлювалося зародженням ідей історичної школи права. її прихи-льники Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пухта вважали, що право виникає і роз-вивається природним шляхом, стихійно в результаті діяльності людей, а законодавча влада тільки систематизує і доповнює його. Вони ви-знавали еволюцію права, котра на їх думку, здійснювалась автономно і не вимагала втручання людей, а також стверджували, що будь-яке право, правова система не можуть функціонувати відчужено від стану історичного розвитку суспільства, національного і культурного духа народу. Головне призначення права — охорона існуючих порядків. На цій підставі ідеал права вони вбачали в минулому.

Погляди представників історичної теорії права в певній мірі збі-галися з поглядами прихильників природно-правової доктрини. Роз-біжності виявлялися лише у методі пізнання права.

Проте вже з кінця XIX ст. формується теорія «відродженого природного права», яка стала своєрідним етапом подальшого розвит-ку теорії природного права. її представники Л. Фуллер, Р. Дворкін, А. Кауфман, Дж. Роулс, також як і класики цієї теорії, вбачали, що природне право породжується не державою, воно випливає з природи людини. Вони поділяли природне право на постійне природне право і тимчасове позитивне право, причому позитивне право залежить від природного і має відповідати йому.

Залежно від поглядів на те, як і з чого виникають природні пра-ва людини розрізняють такі доктрини: неотомізм (природне право по-ходить від Бога); неогегельянство (природне право є результатом гар-монії об’єктивного розуму та ідеї права); неокантіанство (природне право виникає з чистої ідеї); феноменологічна концепція (природне право виникає з правових цінностей); екзистенціалістська теорія (при-родне право виникає від абстрактної людини); герменевтика (природ-не право виникає з історичного праворозуміння).