3.4. Період функціонування редагування як науки
3.4.1. Виникнення теорії редагування
На початку 20—30-х років XX ст. кількість ЗМІ у світі значно зросла. Генерування повідомлень (художня, публіцистична й наукова творчість) перетворилося на окрему галузь суспільного виробництва. Праця редактора і коректора стала широко розповсюдженою професією. Поряд із тим, від середини XIX ст. до кінця 30-х років XX ст. емпіричних редакційних фактів та наукових відкриттів нагромадилося стільки, що об'єктивно виникла потреба в їх класифікації, систематизації, узагальненні, фаховому поясненні, обґрунтуванні та виробленні методик застосування на практиці. Іншими словами, виникла об'єктивна потреба у формуванні теорії редагування. На цьому етапі кардинальним відкриттям стало дослідження і виявлення в 30—40-х рокахрівнів складності (читабельності; англ. readability) текстів повідомлень, проведене в лабораторіях педагогічних закладів США1. Дослідження, зокрема Р. Флеша, Е. Дейла та Дж. Челла, дали змогу визначити рівні складності тексту, оцінити її кількісними показниками, а також виявили її різновиди (синтаксичну та семантичну). Таким рівням складності у відповідність було поставлено чітко визначені групи реципієнтів, які можуть її ефективно сприймати.
Спершу редагування як науку формували окремі наукові статті. Проте необхідність готування редакторів у вищих закладах освіти викликала появу монографій, перші з яких з'явилися в Європі та Америці на початку 50-х років. На основі монографій почали готувати перші навчальні посібники й підручники. Наукова та навчальна література додатково підштовхнула розвиток теорії редагування. Таким чином, у кінці 50-х років XX ст. велика кількість редакційних фактів, наукових відкриттів та потреби видавничої практики визначили перехід від кількісних змін до якісних. На основі досягнень низки фундаментальних і на перетині суспільних та інформологічних наук виникла нова прикладна наука — едитологія, об'єктом вивчення якої став видавничий процес у ЗМІ. Найбільшою складовою частиною едитології стала теорія редагування.
36. Поняття факту
В. Різун, даючи визначення факту, говорить про два обмеження. «Перше обмеження. Факт – це те, що є в дійсності. Факт не можна вважати явищем об’єктивної дійсності. Це певна форма діяльності з об’єктами дійсності і форма людського знання, яка повинна бути достовірною. З одного боку, за фактом справді стоїть якийсь об’єкт дійсності, що протистоїть знанню людини. З другого боку, факт це вже частково пізнаний об’єкт, про який існує знання. …Друге обмеження. Фактичний матеріал твору – це числа, імена, назви, дати. Факт, проте, - поняття ширше, ніж просто цифра, дата, назва, прізвище. Під фактом необхідно розуміти не тільки реальні, що були або є, а й прогностичні, гіпотетичні, ймовірнісні явища, процеси, події, які ще будуть, але вже існують у психічній дійсності, уяві людей».[1, 175-176]
В.О. Карпенко намагається охопити у своєму визначенні всі можливі його значення: «Факт – а) дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; б) те, що відбулося, відбувається чи прогнозується у майбутньому часі; в) приклад, випадок; г) те, що є будівельним матеріалом для певних висновків і відповідає об’єктивній реальності.»
А.О. Капелюшний фактом називає справжню, невигадану подію або явище, те, що насправді мало місце, відбулося. [3, 115]
За своєю функцією факти діляться на чотири великі групи: факти, що кладуться в основу теми твору, - вхідні факти; факти, які ілюструють, пояснюють, уточнюють зміст твору, - деталізуючі факти; факти, що є результатом авторських міркувань, факти, до яких автор приходить на основі вхідних і деталізуючи фактів, - вихідні факти; факти, на які автор посилається в текстах, примітках, - посилкові факти. [1, 177-180]
Дослідники теорії редагування пишуть про три основні види (способи) перевірки фактичного матеріалу:
1. Звіряння факту з авторитетним джерелом. Самий процес звіряння нескладний. Проте редактор має знати, до якого джерела звернутися в тому чи іншому випадку. Тут варто дотримуватися таких правил:
1) фактичний матеріал звіряють тільки за творами, з яких його взято. Для перевірки намагаються взяти останнє видання. Якщо праця увійшла до зібрання творів, користуються ним;
2) за потреби звернутися до довідкових видань перевагу надають загальним і галузевим енциклопедіям, енциклопедичним словникам, а з-поміж них тим, що вийшли в спеціалізованих академічних видавництвах;
3) для перевірки статистичних відомостей треба звертатися до офіційних видань Держкомстату України;
4) для встановлення правильності фактів з діяльності державних органів, зокрема тих фактів, які тільки нещодавно оприлюднені й не зафіксовані в довідниках, звертаються до офіційних видань;
2. Внутрішньотекстова перевірка. Вона передбачає вдумливий цілеспрямований аналіз контексту, який дозволяє дійти висновку щодо істинності або хибності відомостей. Іноді внутрішньотекстова перевірка вимагає нескладних обчислень, оскільки неточності часто виникають у підрахунках, у процентних показниках тощо. Воднораз варто зауважити, що, сприяючи виявленню помилок, внутрішньотекстова перевірка не завжди допомагає їх виправленню. Редакторові нерідко доводиться все-таки додатково звертатися до авторитетного джерела.
3. Офіційне підтвердження. Якщо перші два способи перевірки фактичного матеріалу не дозволяють установити істинність факту, доводиться звертатися по консультацію до компетентних людей, до спеціальних установ. Офіційне підтвердження наукового інституту, підприємства, організації, державної установи є авторитетною підставою для оприлюднення оригінального фактичного матеріалу. [3, 117-118]