Розділ 1 Прихід Муаммара Каддафі до влади

Муаммар Каддафі – останній представник покоління арабських націоналістів-революціонерів, які прийшли до влади в результаті військових переворотів 50-х – 60-х років минулого століття [68].

Його повне ім'я – Муаммар бен Мухаммед Абу Меньяр Абдель Салям бен Хамід аль-Каддафі [63]. У перекладі з арабської його ім'я символічно - «той, який живе довго» [59].

Точна дата народження продовжує залишатися загадкою. Окремі його біографи стверджують, що вождь Лівії народився в 1940 році. Сам Каддафі скрізь писав, що з'явився на світ навесні 1942 року в бедуїнському шатрі в 30 кілометрах на південь від міста Сирт. Його батько походив із арабізованого берберського племені аль-каддафа, кочував з місця на місце, пас верблюдів і кіз. Мати з трьома старшими дочками займалася домашнім господарством.

Згадуючи своє дитинство і юність, він одного разу зізнався: «Я виріс в чистому оточенні, не зараженому інфекціями сучасного життя. Я усвідомив умови, в яких жив мій народ, і переніс страждання, які він відчував під гнітом колоніалізму. Молодь в нашому суспільстві поважала людей похилого віку, ми вміли відрізняти добро від зла» [63]. Також, характеризуючи середовище в якому він виріс, Кадаффі говорив: «Ми, бедуїни, насолоджувалися свободою серед природи, все було первозданно чистим.  Між нами і небом не було ніяких перешкод» [73].

З ранніх років у свідомості хлопчика, «сина пустелі», формувалося непохитне уявлення про бідність як про вічну неминучість. І ненависть до «обраних». У його голові визрівало непросте питання: до яких пір? Справді, коли ж настане новий час і батькові, матері, сестрам, йому стане доступним те, що стрімко мчало мимо ...[59].

Коли  Муаммару  виповнилося  дев'ять років, батьки  віддали його  в  початкову школу.  Він  закінчив її  через  чотири роки  і вступив до середньої,  яка  перебувала  в місті  Себех. У шкільні  роки він  полюбив  книги  про героїв, що жертвували  собою в ім'я  свободи.  Хто знає, можливо,  саме  ці  книги  підштовхнули  Каддафі  до того, що він ще  в  школі  створив  підпільну  молодіжну організацію [68]. Під час навчання Муаммар змінив три школи: в Сирті, Себесі і Місураті. Батько пізніше згадував: «Я не  мав грошей, щоб знайти  сину  кут в  Сирті  або доручити  його знайомим. Він  ночував у  мечеті, приходив  за 30  кілометрів по вихідним  дням відвідувати нас, проводив в пустелі, біля палатки, свої канікули» [13].

Треба сказати, що роки навчання майбутнього полковника співпали за часом  з періодом  зародження  опозиційного  руху в  Лівії. Тоді ж почало  зріти невдоволення  королівським  режимом  серед міської  та сільської  бідноти, середніх  шарів, студентської  та учнівської  молоді.  У найбільших  містах і провінційних  центрах  стали з'являтися  опозиційні  королівському  режиму  групи. Однією з них у 1956-1961 роках керував Муаммар Каддафі [63].

В юності Муаммар Каддафі був шанувальником єгипетського лідера  Гамаля Абделя Насера; брав участь в антиізраїльських акціях протесту під час Суецької кризи в 1956 році [13].

5 жовтня 1961 року організація, якою керував Каддафі провела демонстрацію протесту проти виходу Сирії зі складу Об'єднаної Арабської Республіки, що завершився промовою біля древньої стіни міста головного організатора заходу – Муаммара Каддафі. Через кілька днів він був виключений зі школи-інтернату м. Себха [69]. Продовжувати навчання довелося в Місураті. Там він вступив до місцевого ліцею, який успішно закінчив в 1963 році.

Після прибуття Каддафі в Місурат, – розповідав пізніше один з його сподвижників Мухаммед Халіль, – ми вирішили продовжити те, що почали в Себесі. Тобто, залучити на свій бік велику кількість однодумців, знайти серед молоді тих, хто вірив в арабську єдність, в принципи свободи, в необхідність радикальних змін в країні.

У 1963 році на зустрічі трьох підпільних груп з Себха, Тріполі та Місурата було, вирішено створити єдину нелегальну організацію, що включала дві секції – військову і цивільну. Члени першої групи, яку очолив Муаммар Каддафі, поїхали в Бенгазі для вступу у військовий коледж. Учасники другої – в різні вищі навчальні заклади.

З перших днів навчання Каддафі зарекомендував себе самим зразковим курсантом. Ніхто в коледжі не міг запідозрити в ньому ворога режиму. Він жодного разу не видав себе, а ні словом, а ні вчинками. Тому справа, заведена на нього ще в Себесі, так ні чим і не поповнилася. А його вечірні відвідування лекцій з історії в Бенгазійскому університеті сприймалися як примха [63].

У 1964 році під керівництвом Муаммара Каддафі на березі моря біля селища Толмейта відбувся I-й з'їзд організації, що отримала назву «Визволені офіцери юніоністи-соціалісти» (ВОЮС), яка почала в підпіллі підготовку до перевороту [13].

На з'їзді був розроблений кодекс поведінки і обрано Центральний комітет. Його членам «в ім'я здійснення революційних ідей» заборонялося грати в карти, пити вино, відвідувати розважальні заклади, пропонувалося суворо дотримуватися всіх релігійних обрядів. Центральному комітету було доручено вести цілеспрямовану підготовку повстання.

Члени комітету збиралися спочатку щомісяця. Потім, з метою конспірації, він був розділений на групи, які діяли автономно. Склад груп і їх завдання знав тільки Каддафі [63].

Один з офіцерів Ріфі Алі Шериф потім згадував про поведінку молодих змовників у військовому коледжі:

«Я підтримував контакт тільки особисто з М. Каддафі і моїм командиром взводу Баширом Хавваді. Командування стежило за кожним нашим кроком. Ми повинні були доповідати, куди йдемо, з ким зустрічаємося. Мене, наприклад, про це запитували сотні разів. Звичайно, я не виконував ці вимоги начальства, але М. Каддафі був у курсі моєї діяльності і знаходив можливість направляти мою нелегальну роботу. На очах був і сам М. Каддафі завдяки своїй популярності серед курсантів. Але він умів тримати себе в руках, бездоганно себе вести, що захоплювало нас. Начальство вважало його «світлою головою», «невиправним мрійником» і тому поблажливо ставилося до нього і ні в чому серйозно не підозрювало. М. Каддафі досить було один раз подивитися на нового члена організації, і він майже безпомилково визначав його можливості, запам'ятовував його, хоча той і не підозрював, що на чолі руху стоїть саме Муаммар, товариський, вдумливий курсант. У кожному військовому таборі ми мали не менше двох офіцерів-інформаторів. Нас цікавило озброєння підрозділів, списки офіцерів, їх характеристики, настрій особового складу» [13].

Зрозуміло, "Вільні офіцери" не мали ні досвіду політичної роботи, ні визначеної програми соціальних перетворень, не кажучи вже про тверді ідеологічні переконання. Тим не менш, вони поставили перед собою чітко сформульовані цілі: повалення монархічного режиму, викорінення вікової відсталості, звільнення від військово-політичного та економічного панування імперіалізму, досягнення справжньої національної незалежності, встановлення соціальної справедливості широких народних мас, боротьбу за арабську єдність, за забезпечення законних прав арабського народу Палестини.

Після закінчення членами ВОЮС військового коледжу зв'язок між підпільними групами ускладнився. Вчорашні курсанти були направлені у війська для подальшого проходження служби [13]. Керівником і координатором підпільників залишився Каддафі, який в званні лейтенанта почав службу у військах зв'язку у військовому таборі Гар Юнес, що в чотирьох кілометрах від Бенгазі. Потім був направлений у Великобританію на перекваліфікацію, після чого отримав звання капітана [28].

До нього надходила інформація про діяльність груп, про положення у військах, від нього – вказівки по нелегальній роботі, визначення місць явок, зустрічей. Фактично уже в 1966 році почався етап безпосередньої підготовки до перевороту. Вплив офіцерів-підпільників ріс не лише в сухопутних військах, а й в інших видах збройних сил. Гірше було з роботою серед інтелігенції, чиновництва і в діловому світі. Значну частину місцевої буржуазії, не кажучи про феодальні і вищі чиновницьких кола, цілком влаштовував королівський режим.

Червнева війна 1967 року стала своєрідним каталізатором революції. Поразка арабів в цій війні, що викликала у всьому арабському світі спонтанний приплив патріотичних настроїв і націоналістичних емоцій, мала широкий громадський резонанс у Лівії. Невдоволення зріло і в армії. Патріотичні почуття військовослужбовців, особливо офіцерів, були уражені тим, що монархічний уряд не дозволив армії взяти участь у відбитті ізраїльської агресії.

Однак, при загальному невдоволенні королівським режимом і перехід в опозицію більшості офіцерського корпусу, в армії існували й інші течії, які виражали інтереси різних соціальних сил, у тому числі й феодальних кіл. Найбільш праве з них очолював полковник Абдель Азіз Шелхі, брат радника короля. У 1969 році він був призначений заступником начальника генерального штабу та головою комітету з реорганізації королівської армії. Остання посада, як з'ясувалося пізніше, була придумана як ширма для прикриття підготовки військового перевороту. Лідери "Вільних офіцерів" вирішили перехопити ініціативу. На той час вони мали вже достатньо своїх прихильників не тільки в армії, а й серед цивільного населення, щоб зважитися на превентивну акцію. Курс був узятий на повалення королівського режиму за допомогою військового контрперевороту. Був розроблений детальний план збройного військового виступу. При цьому враховувалися не тільки внутрішньополітичні чинники, як писав пізніше Каддафі, але й іноземна військова присутність у Лівії [63].

У загальних рисах план виступу офіцерів був вироблений вже в січні 1969 року, але терміни операції «Ель-Кудс» («Єрусалим») з різних причин тричі призначалися, спочатку 12 і 24 березня, а потім – 13 серпня [69].

Влітку 1969 року в армії почалася чергова кампанія переміщень офіцерського складу. Вона торкнулася і Каддафі, який отримав наказ негайно вирушити для подальшого проходження служби в Тріполі. Ці переміщення вимагали внесення необхідних коректив в плани «вільних офіцерів». Напруга досягла кульмінації.

У другій половині серпня 1969 року стало відомо, що король Ідріс вирушає на лікування за кордон. В армії поповзли чутки, що полковник Шелхі вирішив відправити на стажування за кордон велику групу офіцерів. Серед них було чимало членів підпільної організації, у тому числі і Каддафі.

Надходила також інформація, що полковник Шелхі, разом зі своїми прихильниками – групою старших офіцерів, мали намір 15 вересня 1969 року захопити владу і проголосити республіку з парламентською формою правління.

Керівництво «вільних офіцерів» призначило збройне повстання на

1 вересня 1969 року. Для здійснення давно розробленого плану повстання, Каддафі визнав за необхідне терміново залишити Тріполі і повернутися в Бенгазі, де перебував генеральний штаб і розташовувалися основні військові установи.

Рано вранці 1 вересня 1969 року загони членів ВОЮС під керівництвом створеного в ході підготовки до повстання Ради революційного командування (РРК) в складі 11 офіцерів на чолі з Каддафі одночасно почали виступи в Бенгазі, Тріполі та інших містах країни. Вони швидко встановили контроль над основними державними і військовими об'єктами. Всі під'їзди до американських баз були заздалегідь блоковані [63].

Згадуючи події перевороту в Лівії М. Каддафі говорив: «Можливо, я і грав домінуючу роль у нашому русі, але це було до години «ікс». Після цього я, мабуть, був скоріше одним з рядових учасників перевороту. 31-го опинився тоді в Бенгазі, в казармах Гар Юнеє. Початок виступу було призначено на 2 години 30 хвилин ранку одночасно по всій країні, за винятком найдальших гарнізонів. Всім бойовим групам було поставлено завдання опанувати запланованими для них об'єктами не пізніше 4 годин 30 хвилин. Могарейф і Абдель Фаттах повинні були захопити радіостанцію Бенгазі і звідти керувати операціями. Я повинен був також передати в ефір наше перше комюніке, заготовлене заздалегідь, а також прийняти необхідні контрзаходи на випадок можливих ускладнень (іноземна інтервенція або спроби чинити опір всередині країни).

У призначений час, узявши з собою двох солдатів, я в джипі попрямував до радіостанції. За мною пішла в автомашинах «група захоплення». По дорозі якась колона машин перетнула нам шлях. Я зупинився, щоб з’ясувати, в чому справа. Виявилося, що Харрубі, захопивши казарми Бірка і узявши там командування в свої руки, вирішив попрямувати в поліцейську школу, щоб нейтралізувати її, так як там могло бути організовано опір. Ми спокійно продовжували рух. І не запізнилися. Радіостанція була захоплена о 4 годині ранку. З висоти «свого» об'єкту я подивився на місто і побачив, як від порту в бік Бенгазі йдуть колони вантажівок з солдатами. Я зрозумів, що наш план здійснюється» [4].

О 7:00 в ефір вийшло відоме «Комюніке №1», що починалося словами Каддафі: «Громадяни Лівії! У відповідь на потаємні сподівання і мрії що переповнювали ваші серця. У відповідь на ваші безперестанні вимоги змін і духовного відродження, вашу тривалу боротьбу в ім'я цих ідеалів. Прислухаючись до вашого заклику про повстання, віддані вам армійські сили взяли на себе це завдання і повалили реакційний і корумпований режим, сморід якого викликав нудоту і шокував нас усіх» [60].

Тоді ж було повідомлено, що тимчасово верховну владу здійснюватиме Рада революційного командування (РРК). Проте її кількісний та поіменний склад довго не оголошували. Нікому також не було відомо, хто очолює цей вищий орган влади [73]. Тільки через два тижні після революційного перевороту, Каддафі був призначений головою Ради революційного командування. Імена інших членів РРК були оголошені лише 10 січня 1970 року [63]. Це були 11 офіцерів, які брали участь у перевороті: Абдель Салам Джеллуд, Абу Бакр Юніс Джабер, Аввад Хамза, Башир Хавваді, Омар Мохейші, Мустафа аль-Харрубі, Хувейлді аль-Хмейді, Абдель Монейм аль-Хуні, Мухаммад Наджм, Мухаммад Могареф і Мухтар Гервей.

У перші післяреволюційні дні, за свідченням очевидців, багато лівійських міст виглядали звичайно. Якщо б не танки на вулицях і численні військові пости, які перекривали основні магістралі і оточили державні установи, та не радіо, що оголосило про повалення монархії, мало б хто знав про це. Переворот відбувся майже безкровно. Трон звалився миттєво, немов давно був вражений ракової хворобою. Наслідний принц уже в другій половині дня 1 вересня відмовився від всіх конституційних прав і закликав народ приєднатися до революційного режиму, вся військова верхівка і більшість міністрів, знаходилися в Тріполі, Бенгазі, Бейде і Дерні, були заарештовані. Надали деякий опір гарнізони Бейда і Дерн, де знаходилися урядові установи, однак вогнища цього опору були швидко локалізовані [60].

Монархія була повалена. Країна отримала нову назву – Лівійська Арабська Республіка. 8 вересня 1969 року Рада революційного командування прийняла рішення про присвоєння 27-річному капітану Каддафі звання полковника і призначила його верховним головнокомандуючим збройними силами країни. У цьому званні він залишився на все життя (до 1979 року був єдиним полковником в країні) [13].

Протягом декількох тижнів, поки зміцнювався новий режим і не оголошувалися імена його керівників, акредитовані в Лівії дипломати, журналісти, а також представники іноземних ділових і військових кіл, висували найрізноманітніші версії і припущення (одна фантастичніша іншої) щодо «справжніх покровителів» організаторів революційного перевороту. Називали росіян, ЦРУ, «насеристів».

Необхідно підкреслити, що Вашингтон і його союзники бачили в Каддафі і його соратників провінційних офіцерів, які не мали ні серйозної довгострокової програми, ні широкої соціальної бази усередині країни, ані політичного авторитету в арабському світі. США і Англія мали намір використовувати ці перехідні, тимчасові чинники разом з військовою та економічною присутністю в Лівії для чинення тиску на молодих недосвідчених лівійських керівників. Саме на цій основі вони сподівалися знайти потім з ними «спільну мову».

Але ці розрахунки виявилися хибними. Антиімперіалістична спрямованість лівійської революції проявилася досить чітко вже в перші місяці існування нового режиму.

7 жовтня 1969 року на 24-й сесії Генеральної Асамблеї ООН постійний представник Лівії заявив про намір лівійців ліквідувати на своїй землі всі іноземні бази. Слідом за цим лівійське керівництво інформувало послів США і Англії про розірвання відповідних договорів. Майже одночасно почався наступ і на позиції іноземного капіталу в економіці країни.

Перші підсумки і найближчі завдання лівійської революції були закріплені в оприлюдненій 11 грудня 1969 року Тимчасовій конституцій декларації. Іслам оголошувався офіційною державною релігією. Однією з головних цілей революції проголошувалася побудова соціалізму, заснованого на «релігії, моралі і патріотизмі». Домогтися цього Каддафі та його соратники мали намір шляхом «забезпечення соціальної справедливості, високого рівня виробництва, ліквідації всіх форм експлуатації і справедливого розподілу національних багатств».

Рада революційного командування наділялась функціями головної ланки політичної організації суспільства з правом призначати кабінет міністрів, оголошувати війну та укладати договори, видавати декрети, щомали силу законів, що стосувалися основних аспектів внутрішнього життя і зовнішньої політики держави. Голова Ради революційного командування Каддафі був призначений главою Лівійської Арабської Республіки [63].

Розглянувши прихід Муаммара Каддафі до влади, можна зробити висновок, що Каддафі прийшов до влади шляхом військового перевороту.

З 1966 року почався безпосередній етап підготовки до перевороту, який розпочали військові, а фактично – створена Каддафі у 1964 році підпільна опозиційна організація «Вільні офіцери юніоністи-соціалісти» (ВОЮС). У вересні 1969 року монархія в країні була повалена. Влада перейшла до Ради революційного командування (РРК), яку очолив М.Каддафі. 8 вересня 1969 року РРК присвоїла Каддафі звання полковника. Країна отримала назву – Лівійська Арабська Республіка.