Ліве поле- 3 см.

Праве -1,5

Верхнє і нижнє -2 см

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………………………………....3

Розділ 1 Історіографія та джерельна база роботи ……………………………………………………………………………………….. 8

Розділ 2 Герилья в Латинській Америці

2.1Кубинська революція та ідеологізація герильї……………………….. 8

2.2 Розквіт і занепад "вогнищ" боротьби……………………………………..… 16

2.3 Міська герилья .. ……………………………………………………………….17

2.4 Військово-політичні організації Центральної Америки…………………... 21

2.5 Герильї постконфронтаційного періоду…………………………………….. 26

Розділ 3 Фактори впливу на формування політичних поглядів Ернесто Че Гевари…………………………………………………………………….. 34

3.1Становлення світогляду Е. Гевари: від дитячих років до Гватемальської революції……………………………………………………………………….34

3.2Вплив Кубинської революційно-визвольної війни на формування політичних поглядів Че………………………………………………………. 46

3. Динаміка політичних і моральних засад діяльності Че Гевари у процесі розбудови незалежної держави……………………………………………… 50

Розділ 4. Геваризм, як філософсько-практична концепція «нових лівих»…… 65

4.1 Геваризм як філософська і практична концепція марксистської теорії ……65

2. Метаполітичні уявлення геваризму…………………………………………... 67

4.3Специфічні особливості геваризму в Латинській Америці …………………77

4.4 Геваризм на міжнародній арені …………………………………………….79

Висновки………………………………………………………………………. 84

Список використаних джерел та літератури……………………………………..88

Вступ

Актуальність роботи полягає в тому, що феномен революційного процесу в Латинській Америці та особистість Еренесто Че Гевари, як невідємна складова цього процесу, продовжує привертати увагу багатьох дослідників-представників різних країн, напрямків та наукових шкіл, що дозволяє поглянути на історію герильї крізь призму культурно-історичного аналізу. Насамперед актуальність цієї теми, на сучасному етапі розвитку, полягає в намаганні зрозуміти революційні процеси в світі за допомогою вивчення досвіду революційних процесів Латинської Америки.

Особлива роль у процесі організації збройної боротьби як в латиноамериканському регіоні взагалі, так і на Кубі зокрема, відводиться діяльності кубинського революціонера (аргентинця за походженням) Ернесто Че Гевари. Але, незважаючи на цей факт, у переважній більшості сучасних наукових робіт, які стосуються особистості Че, приділяється недостатньо уваги такому аспекту його діяльності, як ідеологічне, морально-філософське і політичне забезпечення революційно-визвольної боротьби в регіоні.

Об'єктом роботи є феномен збройної партизанської боротьби (герильї) у Латиноамериканському регіоні в II пол. XX ст.

Предметом роботи виступає особа Ернесто Гевари та окремі аспекти його діяльності, спрямовані на поширення революційної боротьби у Південній Америці.

Мета роботи передбачає розв'язання таких завдань:

• здійснити історіографічний огляд проблеми та проаналізувати його джерельну базу;

• проаналізувати політичну і соціальну ситуацію в Латинській Америці під час революційних подій в межах відповідних країн;

• дослідити процес становлення Ернесто Гевари, як революціонера, теоретика і практика континентальної герильї;

• виділити основні фактори, що вплинули на формування і трансформацію поглядів Че Гевари;

• дослідити феномен герильї, як специфічної регіональної форми збройної боротьби, окреслити і визначити суть цього поняття в різні періоди;

• визначити результати і наслідки діяльності Гевари в процесі революційної боротьби.

Методологічною основою роботи є принцип історизму, який передбачає цілісний і всебічний підхід до вивчення історії герильї в Латинській Америці.

При написанні роботи були використані такі загальнонаукові методи як: історичний, логічний, метод аналізу, а також внутрішньонаукові: історико- порівняльний, історико-типологічний, історіографічний.

Хронологічні межі роботи охоплюють період з другої половини XX ст. по кінець XX ст., тобто з початку становлення Ернесто Гевари, як ідеолога та практика латиноамериканської герильї, і до його смерті в жовтні 1967 року. Проте, слі'д зазначити, що в рамках розгляду проблеми геваризму, хронологічні межі будуть розширюватися до 70-80-х років XX ст.

Наукова новизна роботи полягає у спробі об'єктивної реконструкції латиноамериканської історії в контексті поставленої проблеми, з огляду на відсутність у вітчизняній історіографії спеціального дослідження з даної теми.

Географічні межі роботи охоплюють переважно країни латиноамериканського регіону, де практика герильї здобула найбільшого поширення.

Практичне значення роботи полягає у можливості її використання для підготовки уроків і факультативних занять із всесвітньої історії у середніх навчальних закладах; читанні спецкурсів з історії країн латинської Америки, виховних заходів; у роботі історичних гуртків і клубів.

Апробація результатів дослідження: Роботу обговорено на засіданнях кафедри всесвітньої історії Інституту історичної освіти Київського національного педагогічного Університету імені М.П. Драгоманова. Окремі її положення та висновки доповідалися на студентській звітно-наукової конференції «Освіта та наука у вимірах ХХІ століття» 10 квітня 2012 р.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. У першому розділі проаналізовано історіографічну та джерельну базу дослідження. У другому розділі розкрито феноменологію та специфічні особливості латиноамериканської герильї. У третьому розділі аналізуються проблеми становлення і трансформації революційних поглядів Ернесто Гевари. Четвертий розділ присвячено феномену геваризму, як філософсько-практичної концепції нових лівих. Список використаної літератури містить 75 найменувань. Загальний обсяг роботи складає 103 сторінки.

Розділ 1Історіографія та джерельна база магістерської роботи.

Історіографічна база роботи представлена розвідками як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників. Зарубіжна історіографія, представлена передовсім англомовними та іспаномовними працями, вона досить розмаїта й характеризується широким спектром оцінок та проблем, що стосуються предмету нашої роботи.

Значної уваги заслуговують наступні напрацювання зарубіжних вчених: колективна монографія німецьких авторів "Мої мрії не знають меж", в якій такі історики, як Хорст-Еккарт Гросс та Клаус-Петер Вольф [13] узагальнили наявні дослідження по вивченню особи Ернесто Гевари Лінча де ла Серни. Автори широко використовували матеріали, зібрані під час особистих візитів на Кубу, а також теоретичні розвідки інших дослідників.

Детальному аналізу ідеологічних засад революційної діяльності Че присвячені роботи Джона Лі Андерсона [2], Роднея Арисменді [3] (який знав Че особисто), Даніеля Бенсаїда [6], Хосе Кобо [22], Міхаеля Леві [29]. Глибокому вивченню економічних засад діяльності Гевари присвятили свої роботи Даніель Бенсаїд [6], Сіро Біанчі [45], Карлос Таблада [49], Фернандес Мартінес Ередіа [74]. Найбільш відомою серед перекладних видань є фундаментальна праця біографічного характеру, яка належить іспано-мексиканському журналісту Пако Ігнасіо Тайбо II [41]. Певним узагальненням соціально-економічних, політико-ідеологічних, моральних та світоглядних позицій Че Гевари можна вважати перекладне видання "Про Че Гевару" (збірник), що вийшов у Гавані в 1991 р. [39].

Поряд з тим детально досліджувалась й історія латиноамериканської герильї, зокрема, чилійським істориком Габріелем Гаспаром [10]. Доречно зазначити, що останнім часом проблема герильї у латиноамериканському регіоні дуже зацікавила й вітчизняних вчених, зокрема феноменологія та специфічні особливості явища розкриваються у працях політологів І. Морозова [35; 36] й О. Слинька [46], та журналіста-міжнародника Л. Косічева [23; 24]

Історіографічну спадщину,відповідно до домінуючої методології, слід поділити на праці радянського та пострадянського періоду.

Значний історіографічний доробок із зазначеної проблеми відноситься до радянського періоду. В його рамках окремий блок робіт радянських дослідників присвячено революційним рухам у Латинській Америці, і в цьому контексті більшість авторів певним чином розглядали і вплив Ернесто Че Гевари на зазначені процеси [1; 12; 18; 24; 25; 28; 30; 31; 70 та ін.].

Серед радянських науковців, що вивчали герильєризм та геваризм, беззаперечними авторитетами виступають Б. Гольденберг [11] та К. Майданик [30; 31; 32]. У радянській історіографії досить добре проаналізовано Кубинську революцію, хоча і не без певної упередженості та заполітизованості. Так, у II пол. XX ст. були опубліковані поодинокі праці з історії дослідження взаємозв'язку діяльності Че Гевари та перебігу революційних процесів у Латинській Америці (В. Алексєєв, В. Бородаєв, Й. Григулевич, О. Тарасов) [1; 7; 12; 50; 51].

Наступний блок робіт стосується безпосередньо особистості Че Гевари, це, здебільшого, біографічні розвідки та враження науковців того часу від особистих зустрічей з кубинським революціонером [1; 8; 12; 18; 25; 28 та ін.]. Йдеться про роботи В. Алексєєва, Ю. Гаврикова, Й. Григулевича, В. Ісраеляна, М. Кудіна, К. Майданика та ін., які дають підставу для цілісного вивчення подій окресленого в роботі історичного періоду в країнах Латинської Америки, і що найголовніше, приділяють значну увагу життєвому та революційному шляху Е. Гевари.

Основним центром дослідження історії латиноамериканської герильї був Інститут Латинської Америки при Російській Академії наук. Останнім часом Інститут приділяє особливу увагу вивченню проблем соціально-економічного та соціально-демографічного становища в регіоні [4], а також феномену трансграничного тероризму, пов'язаного з рухами "нових лівих" [46; 47; 53].

В українській історіографії перший досвід докладного вивчення ставлення різних суспільних і політичних діячів до Гевари належить О. Хоменко [59]. Він розкрив особливості специфіки світогляду Е. Гевари з позиції екзистенціалізму

та зробив спробу дати оцінку реальних результатів військово-політичної діяльності команданте Че.

У процесі написання роботи було використано різні види джерел. Серед них на особливу увагу заслуговують доповіді, промови, інтерв'ю самого Ернесто Че Гевари. Наприклад, виступ Че на випускному вечорі школи директорів ім. Патріса Лумумби, лекція на курсах підвищення кваліфікації в Міністерстві промисловості Куби; послання народам світу, відправлене на Конференцію трьох континентів.

Поряд з тим для вирішення поставлених завдань була залучена епістолярна спадщина, зокрема листи Че Гевари, написані у різні періоди і адресовані Фіделю Кастро, батькам, дружині (І. Гадеа), дітям, редакторам революційних видань тощо.

Серед наративних джерел надзвичайно важливими для нашого дослідження стали мемуари і спогади як самого Ернесто Гевари, зокрема: "Епізоди революційної війни", "Болівійський щоденник", "Партизанська війна", "Революція та економіка", так і сучасників, що знали його особисто.

Загалом, історіографічна та джерельна бази роботи є досить репрезентативними та дозволяють реалізувати поставлену мету.

Розділ 2 Герилья в Латинській Америці

2.1. Кубинська революція та ідеологізація герильї

Одним з найхарактерніших проявів холодної війни в Латинській Америці стали численні повстанські рухи, що змінювали один одного упродовж майже чотирьох десятиліть - з початку 60-х років до наших днів.

Підходи до феномену герильї завжди були і багато в чому залишаються украй ідеологізованими, що ускладнює його осмислення. Одні ототожнювали герилью з військовою стратегією, що передувала побудові певного нового суспільства, а в партизанові, повстанцеві вбачали втілення найвищих людських достоїнств, прообраз прийдешньої "нової людини". На думку інших, йшлося про підривну діяльність, що здійснювалася у межах міжнародного плану, метою якого було поширення впливу на континент одного з головних учасників холодної війни - Радянського Союзу [12, с. 7].

В обох випадках ми маємо справу з певною загальною схемою, в яку погано вписуються конкретні події і факти. Партизанський рух в Латинській Америці пройшов у своєму розвитку декілька етапів, включав різнорідні соціальні і політичні компоненти, змінював свої ідеологічні і програмні установки, по-різному впливав на суспільство, в надрах якого зародився, мав різний міжнародний резонанс [2, с. 328]. Увесь цей спектр проблем абсолютно не враховується при ідеологізованому підході. Виникає цілком правомірне питання: чи можливо сьогодні, коли холодна війна вже закінчилася, встановити інші параметри, що забезпечують більш адекватний аналіз цього явища?

У зв'язку з цим ми спробуємо довести, що сам термін "латиноамериканська герилья", власне кажучи, не зовсім правомірний, зважаючи на величезну різноманітність і неоднорідність партизанських рухів. Детальнішому і більш поглибленому вивченню різних збройних виступів у регіоні сприятиме періодизація, що охоплює другу половину XX століття.

Ймовірно, передусім слід звернути увагу на те, що герилья не являється ні чимось новим в латиноамериканській історії, ні специфічним породженням холодної війни [10].

Якщо у загальних рисах визначити герилью як боротьбу, яку нерегулярні формування ведуть проти існуючого порядку, то доведеться визнати, що вона велася в Латинській Америці з давніх часів, починаючи з легендарних повстань селян і індіанців під керівництвом Хосе Габріеля Кондорканки (Тупак Амару) і численних виступів патріотів, що боролися за незалежність від іспанської корони.

До цього переліку можна додати і так звану селянську самооборону - наполегливий опір сільського населення засиллю великих землевласників, що виник у перші десятиліття XX століття і отримав широке розповсюдження переважно в Колумбії. Партизанська боротьба спалахувала й у відповідь на військове втручання США, набуваючи націоналістичного і антиімперіалістичного характеру: на Гаїті її очолив Шарлемань Перальт, в Нікарагуа - Сесар Аугусто Сандино [30].

Слід наголосити, що нерегулярні формування не завжди терпіли поразку. У 1910 р. в Мексиці загони Еміліано Сапати на півдні і Франсиско Вільї на півночі країни поступово перетворилися на справжні армії і за участю "генералів з Сонори" (Обрегон, Кальєс, Карденас) розгромили федеральні війська - опору диктатури Порфіріо Діаса. А вже ближче до нашого часу, в 1952 р., робітничо-селянська міліція, керована Болівійським робочим центром і Націоналістичним революційним рухом, зламала опір урядових військ, зробивши можливим перехід до нової соціально-політичної моделі [71, с. 4-5].

Виходячи з вищесказаного, можна виокремити наступну ідею: в усіх наведених прикладах йдеться все-таки не про "герилью" - принаймні, в тому сенсі, який цей термін набув у останні десятиліття. Проте, якщо прийняти за основу наведене вище визначення, усе стане на свої місця. Більше того, ми уникнемо суто ідеологізованого підходу до герильї, що стало наслідком подій, які відбулися на Кубі 1 січня 1959 р.

Перемога повстанців на Кубі докорінно змінила існуючий стан речей. Забігаючи наперед, доречно зазначити, що починаючи з цього моменту, партизанський рух у регіоні розглядався лише в контексті холодної війни.

З приходом до влади Фіделя Кастро, що викликало неоднозначну реакцію у світі, повстанська боротьба в Латинській Америці, і в першу чергу на Кубі, стає об'єктом ретельного вивчення, причому часто з дуже догматичних позицій. Певною мірою в цьому були винні самі кубинці і їх апологети, які захоплено оцінювали і пропагували кубинський феномен.

Якщо поглянути на кубинську революцію з позиції самого Че Гевари, то її головні уроки зводяться до наступного:

• нерегулярні сили здатні розгромити регулярну армію;

• у наш час основною ареною боротьби стає не місто, а село, де і розгортається партизанська війна;

• не треба чекати, поки визріють умови для революції, їх можна створити самотужки [65, с. 211].

Пізніше ці погляди отримали розвиток у роботах французького соціолога Режи Дебре у вигляді так званої теорії вогнищ партизанської боротьби.

Ця, пронизана досить ідеалістичними уявленнями теорія, не враховує багатьох обставин, у тому числі тих, що стосуються революційного процесу на самій Кубі. Так, наприклад, успіхи повстанців у Сьєрра-Маестрі стали можливими тільки завдяки широкій і розгалуженій мережі міського підпілля, що надавало Фіделю та його соратникам як політичну, так і військову підтримку [44, с. 34]. Боротьба в горах супроводжувалася масовими виступами в містах, які батистівська влада так і не змогла придушити. Доречно зазначити, що армія Батисти була однією з найбільш деморалізованих і корумпованих у регіоні, здатною розігнати мирних демонстрантів, але абсолютно непридатною для ведення серйозних бойових дій.

Сам Фідель Кастро зазначав, що "вирішальним чинником перемоги став занепад, у військовому і політичному сенсі, режиму і армії Батисти, завдяки чому вогнище боротьби перетворилося на каталізатор революційної кризи, і народ приєднався до цієї боротьби" [10].

Слід визнати, що кубинці звели герилью в теоретичну, більше того - в ціннісну категорію. Вони не лише канонізували власні форми боротьби, але стали їх проповідниками. І знайшли старанних учнів у більшості країн регіону.

Тут виникає перша теоретико-методологічна проблема, яка характеризує конкретний підхід до теми. Для якоїсь частини латиноамериканського суспільства герилья була не лише формою дієвої і успішної боротьби за владу - вона стала чимось набагато більшим. Партизанська боротьба визнавалася "єдино вірною", "революційною". Виникли нові політичні організації, що ставили за мету розгортання збройної боротьби в своїх країнах за кубинським зразком. Ці організації в основному брали на озброєння ідеї Че Гевари, які, як справедливо зазначає Рауль Бенітес, в стислому вигляді зводилися до наступних постулатів: "...об'єктивні умови для революції дані; вогнище партизанської боротьби - вірний метод для того, щоб почати революцію; війна повинна розгорнутися в сільській місцевості; вона може стати затяжною з причини імперіалістичної інтервенції; революція має бути загальноконтинентальною" [12, с. 46].

Партизанська стратегія включала яскраво виражений інтернаціональний, антиімперіалістичний компонент: за словами Че, треба було створити "ще один, два, три...багато В'єтнамів" [66].

Герилья трансформувалася у форму політичної боротьби, в засіб радикальних змін у суспільстві. Перемога партизан ознаменувала б утворення суспільства нового типу - соціалістичного. Правда, було не зовсім зрозуміло, на яких програмних і інституційних основах збираються вибудовувати це суспільство переможці. Втім, здавалося, що на перших порах досить домогтися того, чого досягли кубинці.

Власне кажучи, події почали розвиватися в контексті холодної війни. Після перемоги кубинської революції ставлення до партизанського руху визначалося наявним конфліктом між Сходом і Заходом.

Ця обставина вплинула на всі головні політичні сили, що діяли в регіоні. Обмежимося розглядом лише трьох з них: це латиноамериканська ліва, національні армії і СІЛА.

Вивчаючи вплив Кубинської революції на політичну ситуацію в регіоні доречно, на нашу думку, розглянути в першу чергу специфіку функціонування лівих сил в регіоні, який був беззаперечно дуже великим. Кубинська революція наочно продемонструвала, що соціалізм у регіоні можливий, що ніякого "географічного фаталізму" не існує і що шляхи переходу до соціалізму можуть пролягати і не через традиційну профспілкову і передвиборчу боротьбу, на якій у той час наголошували компартії [3, с. 219].

Поява "революційної лівої" викликала запеклу теоретичну і політичну полеміку усередині латиноамериканського лівого руху. Надалі швидке поширення різного роду "вогнищ" призвело до суперечок і розколу між "кастроїстами" і "геваристами", з одного боку, й традиційними компартіями і партіями соціал-демократичного спрямування, - з іншого. Розкол стався і усередині більшості лівих партій і рухів Латинської Америки [17, с. 15]. А незабаром, у результаті поглиблення китайсько-радянських розбіжностей, з лівого руху виділилися "маоїсти", що почали боротьбу зі своїми колишніми соратниками. Маоїзм робив особливий акцент на селянський, антиімперіалістичний характер революції, висуваючи гасло "тривалих народних воєн". Його прибічники іменували комуністів реформістами і соціал- імперіалістами, а прибічників Гевари - "дрібнобуржуазними волюнтаристами", натякаючи на їх соціальний склад, представлений в основному студентами, інтелігенцією і середніми прошарками суспільства [59, с. 7].

Вплив Кубинської революції на латиноамериканських лівих був величезним і тривалим. Навряд чи можна погодитися з твердженням, ніби усі партизанські рухи того періоду були інспіровані Гаваною, але те, що кубинці не приховували своїх симпатій до них і у міру можливостей їх підтримували і надихали, поза сумнівом.

Що стосується Сполучених Штатів, то вони дуже скоро визнали кубинський режим" "ворожим" їх інтересам і спробували дестабілізувати його за допомогою антикастрівської опозиції. За розгромом вторгнення на Плайя-Хірон у квітні 1961 р., підготовленого Білим домом і ЦРУ, наступним було укладення договору, що урегулював так звану ракетну кризу в жовтні 1962 р. Відповідно до цього документу СІЛА зобов'язалися не здійснювати нападів на острів, проте Куба опинилася в політичній і економічній блокаді, яка не знята і до сьогодення [55].

Основою стратегії СІЛА стосовно цього нового явища була, як відомо, політика двоїстого спрямування. Передусім, американці висунули програму економічних і соціальних реформ, що дістала назву "Союз заради прогресу" і була покликана нейтралізувати вибухонебезпечні вогнища соціальної напруженості [38, с. 213]. Йшлося про те, щоб перерозподілити певні елементи, які в концентрованому вигляді загрожували стабільності: владу (інакше кажучи, сприяти встановленню демократії), землю (тобто провести аграрну реформу) і фінанси (здійснити перерозподіл прибутків).

Основна складність для США полягала в тому, що часто їх головні союзники в регіоні якраз і отримували прибуток з концентрації у сфері тих вищезгаданих елементів, які тепер пропонувалося перерозподілити, що й призводило до конфліктів. Ці проблеми, втім, повною мірою проявилися в наступні десятиліття, і при їхньому вирішенні критерій безпеки незмінно виявлявся для американців важливішим, ніж критерій законності.

Другим стратегічним напрямом, обраним урядом США, стала підготовка національних збройних сил до ведення нерегулярної війни. На основі Міжамериканського договору про взаємну допомогу, а також двосторонніх програм військової співпраці були створені відповідні структури. Результатом цієї політики стало формування підрозділів рейнджерів і військ особливого призначення, - в основному у складі латиноамериканських армій, - а також розширення спецслужб [53].

З часом питання легітимності подібних підрозділів поступово відходили на другий план* витісняючись міркуваннями боротьби з "підривними елементами". До кінця 60-х років більшість латиноамериканських армій були прекрасно навчені і озброєні для боротьби з нерегулярними формуваннями.

Латиноамериканські збройні сили "почули" партизанський виклик на мові холодної війни: йшлося про рухи, породжені не національною дійсністю (бідністю або відсутністю демократії), а широкими планами радянського експансіонізму, який, використовуючи як плацдарм Гавану, прагнув включити регіон в орбіту свого впливу. Була задіяна доктрина "внутрішньої війни". Збройні сили, які в попередні десятиліття основним завданням вважали економічну і інституційну модернізацію своїх країн, тепер звернулися до концепції "позаконтинентальної агресії"", що розпочалася з виникненням герильї та "внутрішньої загрози". Позаду залишилися часи, коли військові інститути виступали джерелом перетворень (прикладом може бути діяльність генералів Хуана Домінго Перона і Жетуліо Варгаса, а також чилійських збройних сил у 20-і роки XX століття) [10; 12, с. 74].

Втім, такий підхід, будучи суто ідеологізованим, мав і деякі реальні засади. Зростала кількість збройних угрупувань, що заявляли, незалежно від своєї чисельності і реальних можливостей, про намір знищити існуючий лад. І багато хто з цих угрупувань отримував політичну і матеріальну підтримку з Куби. Водночас слід підкреслити, що "партизанська дипломатія" Куби суперечила політиці мирного співіснування, яка в ті роки виголошувалася СРСР, і це виступало швидше підґрунтям для конфлікту між Москвою і Гаваною, ніж основою для якихсь спільних акцій.

Особливої уваги заслуговує еволюція перуанських військових, які, розгромивши партизанський рух, що зародився в 60-і роки, і детально проаналізувавши його причини, дійшли висновку про необхідність глибоких соціально-економічних реформ у Перу. Так виникли передумови для приходу до влади в 1968 р. уряду генерала Веласко Альварадо.

Проте позиція перуанських військових була, швидше, виключенням. Більшість же латиноамериканських армій в тій чи іншій мірі діяли в руслі концепції Вашингтону, наслідуючи його рецепти контрповстанської боротьби, щоб зберегти "єдність внутрішнього фронту". Тим самим не бралися до уваги багато важливих чинників, включаючи такі, як глибокий розкол у лавах латиноамериканських лівих або співіснування в регіоні режимів представницької демократії (Уругвай, Коста-Ріка, Чилі та ін.) і олігархічних диктатур, що збереглися з початку століття або були нав'язаними в результаті американської інтервенції (Сомоса, Дювальє, гватемальські полковники). Уся ця складна гамма чинників і ситуацій зусиллями як прибічників "теорії вогнищ", так і Пентагону, зводилася до конфлікту в межах холодної війни [16, с. 15].

Саме від цієї відправної точки ситуація розвивалася до наших днів, що й дозволяє нам встановити періодизацію феномену партизанського руху в Латинській Америці. У загальних рисах можна виділити наступні його етапи:

а) "осередковий" (від перемоги кубинської революції до загибелі Че у Болівії в жовтні 1967 р.);

б) етап "міської герильї" (кінець 60-х - початок 70-х років);

в) центральноамериканська криза і виникнення так званих "військово- політичних організацій" (від перемоги сандиністської революції до укладення мирних угод у Сальвадорі і Гватемалі);

г) герилья постконфронтаційного періоду.

Запропонована періодизація, зрозуміло, не може врахувати усього різноманіття форм озброєної боротьби, залишаючи за межами, наприклад, такий вкрай нетиповий і водночас дуже впливовий рух, як "Сендеро луминосо", про який слід розповісти окремо.

Отже, розглядаючи феномен герильї у латиноамериканському регіоні, слід пам'ятати про наявність традиційної ідеологізації зазначеного явища, що ускладнює його осмислення. У нашій роботі, герилья буде наближатися до розуміння з позиції військової стратегії, що спочатку передувала побудові нового суспільства, а пізніше перетворилася на підривну діяльність, що здійснювалася у міжнародному форматі й мала на меті поширення впливу на континент одного з головних учасників холодної війни - Радянського Союзу.