1.5 Австрійська система

Це була класична «піраміда». В обороні найбільше уваги приділяли внутрішній зоні перед своїми воротами і густо заставляли її гравцями. Система була розрахована на атаку, короткі передачі низом та створення чисельної

- 15 -

переваги — крім п'яти нападників у напад йшли 1-2 півзахисників. Таким чином можна було довгий час тримати ворота суперника в облозі. При повільній грі таке позиціонування цілком прийнятне. Але через недовершеність системи під час швидкого переходу від атаки до оборони захисники мали проблеми. Була популярною в центральноєвропейських країнах (Австрії, Чехословаччині та Угорщині) у міжвоєнний період. Остаточно австрійці відмовились від такої розстановки лише після чемпіонату світу 1954 року.

1.6 Італійська система

Італійська система «методо» відзначалась особливою роллю напівсередніх нападників («інсайдів») — вони не були на вістрі атак, а трималися близько до півзахисників і відразу після втрати м'яча вони атакували футболістів противника, були разом із півзахисниками першими «хвилерізами» на шляху противника. У лінії атаки «методо» дещо нагадувана новаторську в 1930-их роках англійську схему W («дубль-ве»): на вістрі грало фактично лише двоє крайніх і центральний нападник, а інсайди діяли глибше. Зазвичай, центрфорвардами в італійській схемі були швидкі, жорсткі гравці з сильним і точним. Із цією схемою Італія перемогла на чемпіонатах світу 1934 і 1938 років. [1, с. 18]

1.7 Швейцарська система «засув» («замок»)

- 16 -

Мал.3

Швейцарські тренери, усвідомлюючи слабкість національного футболу, намагалась розставити захисників якомога надійніше. Найбільшим розробником ідей т. зв. «засуву» вважають австрійського спеціаліста Карла Раппана, який успішно застосовував цю тактику на чолі збірної Швейцарії на чемпіонатах світу 1938 і 1954. Головна ідея системи «засув» — задній захисник. Він стояв позаду лінії 4 гравців оборони (мал.3) і атакував кожного, хто прорветься крізь перший ешелон захисту. Швейцарська система не збалансована, оскільки опирається лише на захист. Команді важко було зіграти результативно з такою розстановкою. Водночас, це був важливий крок до вдосконалення гри у захисті — швейцарці показали вміння поєднувати і персональну опіку і зонну оборону. Після 1950-х років схему застосовували мало, а її головні ідеї стали основою італійського «катеначчо».

1.8 «Дубль-ве»

- 17 -

Мал.4

У 1925 р. ФІФА змінила правило про положення «поза грою»: відтепер гравець не був «поза грою», якщо в момент передачі (на нього) перед ним стояло принаймні 2 футболісти (тобто, у більшості випадків — воротар і один польовий гравець). До того правило передбачало 3 гравців. Захисники легко переривали атаки противника — навіть якщо воротар і захисник стояли біля самих воріт, інший захисник вибігав ледь не до центру поля і вся територія між ними була зоною офсайду. [14, c. 286]

З 1925 року нападники дістали більшу свободу дій по всій ширині поля. Одним пасом форварду можна було вивести його на небезпечну позицію як справа так і зліва. Двоє захисників уже не могли контролювати всю ширину поля. Треба було відтягнути назад додаткового гравця. Після довгих експериментів головні принципи гри з 3 захисниками сформулював тренер «Арсеналу» Герберт Чепмен (Мал.4). Завдяки ефективним нововведенням «Арсенал» за вісім років 5 разів виграв чемпіонат і двічі Кубок Англії. Через своєрідне розташування футболістів схему почали називати «дубль-ве» або «дубль-ве ем».

Завдання гравців у системі 3-2-5 (Мал.4). :

• 3 захисники. Правий захисник криє лівого крайнього нападника суперника, лівий — правого крайнього. Середній грає проти

- 18 -

• центрфорварда.

• 2 півзахисники грають проти двох напівсередніх нападників («інсайдів»). Більшість часу допомагають обороні.

• Перша лінія нападу — двоє інсайдів. Грають між півзахисниками і 3 нападниками на вістрі. Завдання: вивести на добру позицію одного з 3 форвардів попереду, а під час оборони відійти назад, заважаючи суперникам розігрувати м'яча в середині поля.

• Найближче до воріт противника — двоє крайніх і середній нападники. Завдання крайніх: на швидкості пройти флангом і дати паса середньому, який грає в штрафному майданчику. Оборонних функцій майже не мали. [12, c. 144]