3. Німецько-радянська війна: причини поразки на початковому етапі

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Але відповідна дата вступу Радянського Союзу у Другу світову війну є сумнівною. Оскільки історія переконли­во свідчить, що СРСР вступив у Другу світову війну не 22 червня 1941 р., як стверджували Сталін та його оточення, а з перших її днів. Жертвами сталінської агресії стали всі сусідні держави Європи - Польща, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, значні території яких СРСР приєднав силоміць. З 1939 р. до червня 1941 р. всі європейські сусіди СРСР стали жертвою радянської агресії. За «передвоєнний період» Радянський Союз захопив території шести європейських країн з населенням більш як 23 млн. осіб і зовсім не збирався на цьому обмежитися або припинити «визвольні походи» на Захід, де був ще один сусід - Німеччина.

У радянській історіографії панувало твердження, що винуватцем Другої світової війни був світовий імперіалізм, а розпочав її Гітлер. Проте нові факти свідчать, що війну наполегливо готували як Сталін, так і Гітлер. Ще 1926 р. Гітлер у книзі «Меіп КашрГ» (Моя боротьба) писав: «Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію та про підкорені їй окраїнні держави... Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації». Вбачаючи в СРСР головну перешкоду на шляху до світового панування, Гітлер шаленими темпами готувався до війни. На службу німецькій воєнній машині було підпорядковано військово-економічні ресурси захоплених країн з населенням 300 млн осіб. Вермахт зразка 1941 р. став грізною силою з дворічним досвідом ведення сучасної війни. Але Гітлер переоцінив свої сили і недооцінив противника, адже Сталін теж наполегливо і цілеспрямовано готувався до війни.

Ще до приходу Гітлера до влади, Сталін твердо закріпившись у Кремлі, поряд з подальшим зміцненням особистої диктатури, значну увагу приділяв проблемам світової соціалістичної революції, яка за твердженнями класиків марксизму-ленінізму, могла виникнути тільки внаслідок нової світової війни. Сталін намагався встановити комунізм скрізь, а досягти цього можна було тільки за допомогою сильної армії. Отже, створення могутньої і непереможної армії стало альфою і омегою сталінського керівництва. З цього приводу начальник Політуправління РСЧА Ян Гамарник у березні 1937 р. сказав: «Большевистскую миссию Красная Армия будет считать виполненной, когдами будем владеть миром».

Висновку про неминучість Другої світової війни Сталін дійшов ще в 1927 р. Сталінська політика «соціалістичного штурму» спрямовувалася не на зростання життєвого рівня народу, а передусім на створення могутньої військової держави і на шалену гонку озброєнь. Так, за роки першої п'ятирічки (1928­1932 рр.) у СРСР випустили більш як 4 тис. танків. До речі, Гітлер вступив у Другу світову війну, маючи 3195 танків. США в 1940 р. мали всього близько 400 таких бойових машин. Упродовж першої і другої п'ятирічок у Радянському Союзі випустили також 24 708 бойових літаків. До 1935 р. всі основні кораблебудівні заводи СРСР перевели на випуск бойових кораблів. У 1938 р. Німеччина, готуючись до Другої світової війни, мала 57 підводних човнів, а СРСР, який, як переконують нас, не збираючись вступати у війну, мав 165 таких човнів, а на 22 червня 1941 р. - уже 218. Прискореними темпами будувались і надводні кораблі. На підготовку війни сталінський уряд використав близько 50 % державного бюджету 1941 р.

Хитрий Сталін не хотів розпочати війну і бути її учасником з першого дня, побоюючись засудження світовою спільнотою. «Мьі вступим, - заявляв він, - но вступим последними, чтобьі бросить на чашу весов гирю, которая могла бьі перевесить». Тому Сталін намагався зіткнути Англію і Францію, а згодом і всю Європу з Німеччиною, а самому залишитися в тіні.

Таємне рішення розпочати війну за «звільнення Європи» від фашистської загрози прийняли 19 серпня 1939 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б). У своїй промові Сталін сказав: «Позже все народи, попавшие под «защиту» победоносной Германии, тоже станут нашими союзниками. У нас будет широкое поле деятельности для развития мировой революции». Для неї, за його словами, необхідна світова війна. «Диктатура большевистской партии становится возможной только в результате большой войньї».

15 травня 1941 р. в Кремлі військові розглядали розроблений план війни проти Німеччини та Румунії і його було схвалено. Раптового удару (операція «Гроза») намічалося завдати 6 липня 1941 р. До цієї дати шалено готувалися. Тому до радянсько-німецьких кордонів підтягувалися основні сили Червоної Армії. У 1940 р. радянське керівництво розгорнуло тут 22 армії. За даними маршала Г. Жукова, у прикордонних округах було зосереджено 170 (за іншими - 239) дивізій і дві стрілецькі бригади. Вони налічували 2,9 млн осіб, на озброєнні яких було 1540 літаків лише нових типів, 1800 важких і середніх танків (у тому числі 1475 нових типів). Це без кількості застарілої техніки і трофейної зброї. Зазначимо лише, що на західних кордонах було зосереджено 7 тис. танків і 7 тис. літаків застарілих конструкцій.

14 червня 1941 р. почалося примусове виселення населення із західних прикордонних районів. Для безперешкодного і швидкого пересування радянських військ у Європу розчистили проходи в прикордонних загородженнях, розмінували мости через річки. Поблизу західних кордонів створювалися величезні запаси боєприпасів, пального, продуктів харчування.

21 червня, на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) завершилося створення оперативних груп управління військами. Командувачем групи армій резерву Головного командування Політбюро затвердило маршала С. Будьонного. Загальне керівництво Південно-Західним і Південним фронтами очолив начальник Генерального штабу генерал армії Г. Жуков. На заступника наркома оборони генерала К. Мерецкова було покладено керівництво Північним фронтом. Та на світанку 22 червня 1941 р. тисячі німецьких гармат обрушили шалений вогонь на прикордонні застави, райони масового розміщення радянських військ.

На початковому етапі війни радянські війська, зазнали катастрофічної поразки, змушені були залишити Литву, Латвію, Молдову, майже всю Білорусь, Естонію і значну частину України. За три тижні війни німцям удалося повністю розгромити 30 і наполовину 70 дивізій із 170. Червона армія втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків і близько 20 тис. гармат. Німецькі бойові втрати в живій силі були майже в 10 разів меншими. За 4 місяці війни українці втратили біля 5 млн. людей. Німці - 245 тис. - убитими.

Чим можна пояснити причини катастрофічного стану радянських військ у початковий період війни з Німеччиною ? Трагедія тяжких поразок 1941 р. криється не в слабкості Радянського Союзу, а в негативних явищах, породжених тогочасною тоталітарно-бюрократичною системою управління країною, яка довела свою нездатність, особливо в роки війни.

По-перше, Сталін та його оточення вперто повторювали про «фактор раптовості» нападу на СРСР. Яка ж тут раптовість нападу, коли ще з червня 1940 р. від численних резидентів закордонного відділу НКВС і Головного розвідуправління генштабу почали надходити тривожні сигнали про серйозні наміри німецького уряду порушити радянсько-німецький пакт про ненапад. А з квітня 1941 р. така інформація надходила із 40 точок земної кулі майже щодня. Агентурна розвідка інформувала Сталіна навіть про дату фашистського нападу на СРСР. Зокрема, таке повідомлення надіслав з Токіо до Москви 31 травня 1941 р.

радянський розвідник Ріхард Зорге. Отже, раптовість нападу була, але не для Сталіна та його оточення, а для народу і його армії.

По-друге, тривалий час значна частина радянських істориків була переконана, що однією з причин наших невдач в перші роки війни була безперечна перевага німців у бойовій техніці, й насамперед у танках як у кількісному, так і в якісному відношенні. Та це не так. Творцем міфу про кількісну перевагу фашистських військ у танках та іншому озброєнні був сам Сталін. Виступаючи 6 листопада 1941 р. на урочистому засіданні з приводу 24-ї річниці Жовтня він прямо назвав перевагу Німеччини в танках однією з двох причин невдачі радянських військ. Першою причиною було названо відсутність другого фронту в Європі. Проте, 22 червня 1941 р. СРСР мав 24 тис. танків, а Німеччина - 3350. Ще на кінець 1939 р. в СРСР було прийнято на озброєння новий важкий танк КВ, а згодом і середній Т-34. Крім того дефіцит авто і мото техніки допомогли подолати США, які поставили до СРСР впродовж війни понад 100 тис. автомашин, близько 30 тис. мотоциклів, чимало бойової техніки, обмундирування, продовольства тощо на загальну суму 9,8-12 млрд дол. США (сьогодні це близько 100 млрд дол.).

По-третє, трагічну роль відіграла і воєнно-стратегічна концепція сталінського керівництва, яка передбачала ведення виключно наступальних воєнних дій Червоної Армії. Звідси випливали практичні настанови на підготовку радянських військ, які не передбачали можливості оборонних операцій.

По-четверте, згубно відбилися на обороноздатності криваві сталінські «чистки» Збройних сил СРСР 30-х - початку 40-х років. Лише з травня 1937 р. до вересня 1938 р. було репресовано і знищено близько 40 тис. командирів та політпрацівників. Сталінські репресії проти військових кадрів продовжувалися і в роки війни. Згадуючи ці події, маршал Г. Жуков писав: «Когда фашисти наступали под Москвой, 200-300 человек вьісшего комсостава сидели в подвалах на Лубянке... А на фронте в зто время полками командовали лейтенанти».

Цей перелік можна продовжувати і продовжувати.