Виникнення спецпідрозділів оун (1932-1941 рр.). Ріко Ярий, Микола Лебідь.

Розвиток українського визволього руху призвів до поступового обєднання УВО та низки молодіжних націоналістичних організацій.

Установчий конгрес ОУН (28 січня – 3 лютого 1929 р.) у Відні обрав провід ОУН (ПУН), який очолив Євген Коновалець.

У складі ПУН запроваджувалася військова референтура, однак на той час її спеціальна діяльність не виокремлювалася.

Станом на 1930 р. структура ОУН складалася зі «звен»(3-5 учасників), які об’єднувалися у станиці, а ті в кущі (на рівні яких були посади розвідників). Три кущі творили підрайон, три підрайони – районну організацію, далі йшли – над районні, повітові (75-80 станиць) та окружні (було 6 – за кількістю воєводств).

У липні 1932 р. на Празькій конференції ОУН було утворено контрольно-розвідчу референтуру на чолі з студентом-медиком Ярославом-Ігнатієм Макарушкою і його заступником Олександром Пашкевичем.

Завданням підрозділу було проведення :

Зовнішньої розвідки (збір інформації про збройні сили, правоохороні органи та структури влади Польші, створення в них агентурних позицій).

Внутрішньої розвідки (контр розвідувальний захист підпілля, перевірка його членів на лояльність).

Макарушка виступав куратором підпілля Львова, а Пашкевич – периферії регіону. Одним з перших завдань референтури було розслідування причин зриву демонстрації протесту українських студентів перед радянським консульством у Львові.

У структурі КЕ запроваджувалася референтура розвідки, а в окружних розвідницько-звязкові референтури. Крім того, при бойових організаціях підпілля у Львові був створений бойово-розвідувальний жіночний підрозділ.

Військова референтура складалася з кадрового та бойового підрозділів та отримувала право у разі потреби створювати власний розвідувальний орган. Фактично до 1932 р. УВО повністю розчиняється в ОУН.

При ПУН ОУН на чолі з Андрієм Мельником було утворено Військовий штаб, який мав розвідувальний відділ під керівництвом Романа Сушка й особливу групу для зв’язків з німецькими спецслужбами.

Тогочасну розвідувальну діяльність ОУН можна поділити на 2 напрямки:

1.добування інформації для збройного виступу проти Польщі (в тому числі для потенційних союзників);

2.розвідувальне забезпечення бойових акцій підпілля.

Співробітництво ОУН з іноземними спецслужбами було важливим джерелом поповнення матеріально-фінансової бази організації. Так, у бюджеті ОУН (Визвольному фонді) на 1936-1937 рр. еквівалентному 126 тис. дол. США, 50 тис надійшло від Німеччини та 30 тис. від Литви. З цих коштів безпосередньо на розвідувальну роботу було витрачено лише 20 тис.

Як і раніше, головним партнером ОУН залишалася Німеччина. Наприкінці 1932 р. Є.Коновалець, Р.Ярий та співробітник абверу капітан Патциг досягли досягли домовленості про постачання ОУН німцям інформації про збройні сили та військовий потенціал Польщі. Передбачалося, що у разі німецько-польської війни оунівці суттєво скують 2-й армійський корпус Польщі та піднімуть в її тилу повстання.

Також абвер наполягав на отриманні розвід відомостей про оборонний потенціал СРСР. Є.Коновальцю рекомендувалося розгорнути розвідувальну діяльність в Радянській Україні.

На початку 1938 р. куратори ОУН від абверу в 1937-1945 рр. Лахузе та Штольцен неодноразово отримували від шефа німецької військової розвідки Канаріса вказівки націлити роботу агентури ОУН на СРСР.

Антирадянським настроям в ОУН сприяли і події в самій УРСР. Відбувалося згортання українізації, голодомор 1932-1933 рр., масові репресії проти української інтелігенції та ін.

У 1930 р. виношувався намір організації вибуху у радянському генконсульстві у Львові. 21 жовтня 1933 р. (у відповідь на голодомор в УРСР) бойовик ОУН М.Лемик за наказом ПУН вбив завідувача канцелярії генконсульства СРСР у Львові О.Майлова сплутавши його з ген консулом Г.Лапчинським (терориста видав правоохоронним органам член ОУН, агент Генштабу Ю.Заблоцький). Планувався замах на уповноваженого представника СРСР у Варшаві Володимра Антонова-Овсієнка, а також проти наркома закордонних справ СРСР Максима Литвинова.

Активно розбудовувала ОУН розвідувальну мережу й в самій УРСР. За словами Зиновія Книша зв'язок з ними відбувався через Фінляндію, Румунію та Балтійські країни. Петро Мірчук стверджував, що свої оперативні позиції ОУН мала і в Червоній армії. Однак, через терор сталінського режиму розвідувальні позиції ОУН в УРСР були досить обмеженими.

Про сворення ОУН бойових загонів спецпризначення збереглося досить мало даних. У 1931 р. було організовано «чорну сотню» для розвідувально-диверсійної роботи на території УРСР. Проте, при перетині кордону її було знищено.

Василь Макар та Петро Бащук організували 1937 р. на Львівщині диверсійно-терористичну групу «Вовки». Вона здійснювала погроми польських маєтків в околицях Сокаля, знищила агента поліції Я.Душака.

Василь Сидор у липні 1937 р. створив на Кобринщині диверсійну групу з 37-ми добре підготовлених бойовиків. У вересні 1939 р. вони роззброїли декілька дільниць поліції (на 1 день захопили м.Кобрин).

Напередодні війни значно зросла напруга в українсько-польських взаєминах. Лише за 1 день – 22 березня 1939 р. поліція арештувала 240 українців з них – 3-х членів КЕ ОУН. У відповідь оунівці посилили диверсійно-терористичну діяльність.

З початком війни 2 курені націоналістів (Р.Сушка та Й.Бойдуника) та диверсійна група колишнього сотника «Карпатської січі» Й.Крайчевського у складі 14-ї німецької армії «Південь» дійшли до району Стрия.

31 серпня 1939 р. оунівці вчинили диверсії на станції Підмонастирськ під Тернополем, що зашкодило перекиданю польських військ на захід. До 23 вересня 1939 р. оунівці роззброїли 3.6 тис. польських військовослужбовців і поліцейських, захопили танк, 8 літаків, 7 гармат, 23 кулемети, 3.7 тис. одиниць стрілецької зброї.

Поряд з тим ОУН намагалося вести власну політику не обмежуючись союзом з Німеччиною. Свідченням цього є встановлення у 1931 р. емісарами УВО контактів з британською Сікрет інтелідженс сервіс (СІС) через її співробітника у представництві Англії у Варшаві.

У серпні 1937 р. в віденському готелі «Брістоль» відбулася зустріч Є.Коновальця з військовим аташе Японії у Берліні, радником посольства Японії у Парижі (кадровим розвідником Іто) та 2-ма офіцерами японського генштабу. Обговорювалися можливості ведення розвідки проти СРСР через українську діаспору у Маньчжурії. Результати консультацій завдовольнили обидві сторони.

Після утворення Японією у Маньчжурії маріонеткової держави – Маньчжоу-Го Р.Ярий відрядив туди своїх представників Федорова та Митницького, які до 1933 р. створили в Харбіні «Далекосхідну січ» та встановили контакти з японською розвідкою.

Вилучені 1940 р. німцями документи генштабу Франції свідчили про співробітництво з французькою розвідкою лідерів ОУН Миколи Сціборського та Володимира Мартинця.

Протягом 1935-1937 рр. в різних країнах Європи працювали представники ПУН: Микола Капустянський (Франція), Бабрусевич (Італія), Мошинський (Іспанія), Кентжинський (Фінляндія), також оунівці шукали порозуміння з спецслужбами Туреччини та Югославії.

Не менш активною була терористична діяльність ОУН. Її сплеск був спричинений політикою «пацифікації», яку проводила польська влада. Найрезонснішими терактами були: вбивство 1931 р. директора української державної гімназії Бабія, 28 вересня того ж року – в Трускавці вбивство депутата сейму Голувка, 27 серпня 1932 р. – комісара поліції Львова Бачинського.

Кульмінацією був 1934 р.: вбито 3-х поліцейських, декілька громадських старост, агентів поліції, вчинено 2 вибухи в громадських місцях. 15 червня 1934 р. в Варшаві бойовик ОУН Г.Мацейко застрелив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького – провідного творця «пацифікації».

Успішне здійснення терактів потребувало відповідного розвідувального забезпечення. Прикладом може слугувати вбивство Пєрацького. Його організатор – Микола Лебідь протягом 1933-1934 рр. завдяки розвідувальним можливостям КЕ ОУН здійснював зовнішнє спостереження за міністром, вивчали маршрути пересування, звички. Як результат замах вдався, а його виконавець утік.

Окремо варто згадати про жандармерію «Карпатської січі». Після Мюнхенської угоди 25 травня 1938 р. уряд Чехословаччини визнав автономію Закарпаття (8 жовтня утворено 1-й уряд). Проте, на ці землі зазіхала Угорщина та Польща.

Щоб дестабілізувати політичне становище на Закарпатті та створити передумови для окупації 1 жовтня 1938 р. прем’єр-міністр Угорщини Белла Імреді доручив міністру МВС сформувати диверсійні групи «Сабптчапат»(Обірванці) – 600 добре озброєних бойовиків. Безпосередньо на території Закарпаття було сформовано з місцевих угорців 20 бойових груп «чорносорочечників». Загальні сили угорських терористів в регіоні сягали 2 тис. осіб. Лише на поч. 1938 р. вони здійснили 18 нападів на прикордонні населені пункти.

4 вересня 1938 р. з ініціативи ОУН пройшли збори делегатів ради Закарпаття та було утворено «Українську національну оборону», яку у листопаді 1938 р. реорганізували в «Карпатську січ» з генеральним штабом на чолі з полковником Михайлом Колодзінським. Січовики з самого початку вели боротьбу з іноземними диверсантами (переважно угорцями). До лютого 1939 р. угорські терористи лише полоненими втратили 345 чоловік.

Розпочалося формування жандармерії Карпатської України, але через агресію Угорщини повністю цей процес так і не завершився.

8 березня 1939 р. у складі «Карпатської січі» було утворено розвідувальний (2-й) відділ на чолі з Євгеном Врецьоною (Волянським). Ним було добуто інформацію про концентрацію угорських військ на кордонах Карпатської України, плани чехословацького військового контингенту в регіоні.

У Головній раді «Карпатської січі» витворилася опозиція президенту автономії Августину Волошину. Вони були незадоволені нерішучістю президента у проголошені самостійності. 2-й відділ виступав осередком з підготовки повстання, що планувався на 14 березня 1939 р. Чехословацька розвідка намагалася відстежувати дії радикалів та інформувала про них Волошина.

Уночі 14 березня на Закарпаття вторглася 40 тисячна угорська армія. Незважаючи на героїчний опір січовиків 18 березня угорці захопили столицю «Карпатської України» - Хуст. Розвідка продовжувала свою діяльність в регіоні. Зокрема, її зусиллями було сформовані партизанські загони, які діяли на Закарпатті проти угорців до травня 1939 р.

Активізація у 1930-х рр. ОУН призвела до низки сильних оперативних ударів польських правоохоронних органів по її середовищу.

Так, комісаріатом державної поліції в м.Стрий було завербовано дядька Степана Бандери – Йосипа Бандеру. Агентом поліції став керівник осередку ОУН в Трускавці Михайло Мотика.

Серйозним провалом ОУН, стало отримання 1934 р. польськими спецслужбами від чехословацьких (у рамках анти німецької співпраці) архіву ОУН у Празі – т.зв «архів Сеника». 418 оригіналів документів та 2055 копій. Завдяки ньому вдалося викрити в 1935 р. вбивць Пєрацького, а у липні 1936 р. в Львові арештувати 65 функціонерів ОУН.

Розвідінформацію про ОУН збирала й зовнішня розвідка СРСР – Обєднане державно-політичне управління (ОДПУ), згодом НКВС. Центром збору інформації було генконсульство у Львові, розвідувальною роботою керував Єлісей Синіцин. Оперативним позиціям радянської розвідки була характерна наближеність до керівництва ОУН. Так оперативне джерело НКВС «Лоцман» (нагороджений в 1936 р. орденом Червної зірки) особисто знав Є.Коновальця, а його родичка стала дружиною одного з керівників розвідки ОУН.

На поч. 1930-х рр. до Проводу ОУН був вдало підведений В.Лебідь («Хомяк»), небожа якого удавав Павло Судоплатов – виконавець теракту на Є.Конрвальця.

Нерівне протиборство з ворожими спецслужбами вимагало від ОУН посилення конспірації та контр розвідувального захисту свого середовища. Для конспірації кожен підпільник мав псевдонім, який залежно від умов періодично змінювався (користуватися справжніми прізвищами та іменами суворо заборонялося). Провідник не повинен був знати псевдонімів підлеглих на 2 рівні нижче. Широкого розповсюдження серед оунівців набули брошури з конспірації. Найвідомішою була «Пашні буряки» (1937) є в ДАРО. Автор – «агроном-інженер Лука Лемішка» (Василь Кук).

Запрваджується посада головного контролера ОУН (доглядача за фінансовою діяльністю). Голова та члени ПУН отримували дисциплінарні права стосовно членів ОУН, могли перевести його до кандидатів, віддати під суд.

Поповнення підпілля супроводжувалося ретельною перевіркою. Неофіту влаштовувалися нестандартні ситуації, покликані перевірити його витримку та відданість (інколи для цього оунівці вдавали поліцію).

Кваліфікованішими стають методи контр розвідувального захисту.

Приклад. Я.Кравчук навчаючись протягом 1932-1937 рр. на богословському факультеті в Парижі зблизився з діячами ОУН Сеником й Сціборським під впливом яких вступив в ОУН. Отримавши завдання зануритися до агентурної мережі «двуйки» польського генштабу він ініціативно запропонував полякам свої розвідувальні послуги за що вимагав 1.500 франків в місяць. Подвійний агент «Дмитров» просував полякам дезінформацію про становище в керівних колах ОУН, зокрема за вказівкою Є.Коновальця передав 200 аркушів «агентурних донесень». З часом поляки встановили неправдивість даних Дмитрова та продовжували з ним співпрацю до війни 1939 р.

Не можна залишити поза увагою і морально-психологічні якості співробітників спецслужби ОУН, які почали формуватися саме в цей час. Вирізнялася вона сильною дисципліною, жертовністю, відданістю, традицією будь-що продовжувати боротьбу. Формування їх світогляду відбувалося на фоні зневіри у демократичні форми побудови державності, які стали причиною поразок 1917-1921 рр.

У лютому 1939 р. мережу підпілля у ЗУЗ очолив Мирослав Тураш («Грабовський»), який відновлюючи знищену поляками КЕ ОУН вперше впровадив у її складі Службу безпеки ОУН під проводом Рибчука.

В цей же час поглиблюється розкол між ПУН та КЕ ОУН, який каталізували події на Закарпатті. ПУН виступив за невтручання в конфлікт (щоб не псувати відносин з німцями), КЕ ОУН – за активну збройну допомогу.

Хоча 2-й великий збір ОУН у Римі одноголосно визнав головою ПУН А.Мельника, радикали на чолі з С.Бандерою визнали його не дійсним, оскільки на ньому були представлені виключно представники еміграції.

Після невдалих переговорів у січні 1940 р. між Бандерою і Мельником у Римі, 10 лютого 1940 р. у Кракові радикали оголосили про створення Революційного проводу ОУН на чолі з С.Бандерою. Водночас на таємному засіданні утворено СБ на чолі з Миколою Лебедем та його заступником Миколою Арсеничем-Березовським, який з березня 1941 р. очолив СБ.

До завдань СБ відразу увійшла проблема мельниківців. Велося завдяки агентам спостереження за А.Мельником та шефом ОУН(м) на окупованих німцями землях Польщі Р.Сушком. Проводилася й теракти. До червня 1941 р. в конфлікті загинуло близько 400 мельниківців та 200 бандерівців.

Таким чином, розколом в ОУН виникає СБ ОУН(б), яка швидко поборовши опозицію – мельниківців зіткнулася в двобої з сильним ворогом – спецслужбами СРСР.