Цивільне право України

Питання: 3. Поняття і зміст цивільно-правового договору. Укладення, зміна та припинення договору

Відповідь:

У цивілістичній науці пануючим є положення про багатозначність тер­міна „договір". Він охоплює такі правові явища: як юридичний факт ( дво-чи багатосторонній правочин)_; що є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків; саме договірне зобов'язання (правовідношення), породжуване укладеним договором; а також документ, у якому закріплюється (фіксується) факт встановлення між сторонами зобов'язального правовідношення. Ми бу­демо розглядати договір як юридичний факт, що є підставою виникнення прав і обов'язків. З цієї точки зору договір є домовленістю двох або більше сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, тобто дво-чи багатостороннім правочином.

Основна відмінність дефініцій "договір" і "правочин" полягає у тому, що правочин може бути як дво-чи багатостороннім, так і одностороннім (за­повіт), у договорі завжди приймає участь не менше двох сторін. Договір, в свою чергу, є підставою виникнення зобов'язань.

Ознаки договору, як юридичного факту:

1) у ньому виявляється воля не однієї сторони, а двох чи декількох, при­ чому волевиявлення учасників за своїм змістом повинно збігатися і відпові­дати одне одному;

2) договір - це така спільна дія осіб, яка спрямована на досягнення певних цивільно-правових наслідків: набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Зміст договору становлять умови, на яких він укладений. Слід підкреслити, що у новому ЦК міститься спеціальна стаття, присвячена змісту договору. Йдеться про ст.628, у якій умови, що становлять зміст договору, поділяються на два види, а саме: умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними; умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Укладання цивільно-правового договору. Оскільки договір є домовленістю двох або більше сторін, його укладення пов'язується з досягненням між ними у належній формі згоди з усіх істотних умов (ч. 1 ст. 638 ЦК).

Процес укладення договору складається з двох стадій, а саме: пропозиції укласти договір, що іменується офертою, та прийняття зробленої пропози­ції другою стороною, яка називається акцептом. Оферентом і акцептантом йменується сторона, котра зробила пропозицію укласти договір або прийняла її (відповідно).

Питання про форму договору є важливим, хоча б з огляду на те, що його укладення пов'язується, як уже зазначалося, з досягненням у належній формі згоди між сторонами з усіх істотних умов. Важливе практичне значення має вирішення питання про місце та момент укладення договору.

Визначення моменту укладення договору пов'язується, перш за все. з тим, яким (консенсуальним чи реальним) є договір, що укладається. Момен­том укладення консенсуального договору визнається момент одержання офе­рентом відповіді від сторони, якій направлена пропозиція, про її прийняття (ч, 1 ст. 640 ЦК). Реальний договір є укладеним у момент передання відпові­дного майна або вчинення певної дії (ч.2 ст, 640 ЦК).

Якщо договір підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєст­рації, моментом його укладення є момент вказаного посвідчення або такої реєстрації. У разі, якщо нотаріально посвідчений договір потребує ще й дер­жавної реєстрації, моментом укладення є момент останньої (ч. З ст. 640 ЦК). Отже, у цьому не тільки форма договору, а й публїчно-правова його легіти­мація набуває правоутворюючого (конститутивного) значення.

Таким є загальний порядок укладення цивільно-правових договорів. Але слід мати на увазі й те, шо ЦК передбачає можливість встановлення у актах цивільного законодавства особливостей укладення договорів на підставі пра­вовою акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, який є обов'язковим для обох чи однієї сторони (ч. 2 ст. 648), та договорів, що укладаються на біржах, аукціо­нах, конкурсах тощо (ст. 650).

Укладений сторонами договір може бути змінений або розірваний. Змі­на договору - це зміна умов, на яких він укладений. Ці зміни можуть стосу­ватися умов щодо предмета, місця та строків виконання договору тощо. У ра­зі зміни договору змінюється і зобов'язання, що ним породжене, змістом якого виступають права та обов'язки сторін. Розірвання договору - це припи­нення зобов'язання, ним породжене, у повному обсязі.

За загальним правилом, закріпленим у ч. І ст, 651 ЦК, підставою для зміни або розірвання договору є згода сторін. Для зміни або розірвання вказа­ного договору потрібна ще й згода третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. З ст. 636 ЦК). Розірвання або зміна договору з ін­ших підстав може мати місце, якщо це встановлеію договором чи законом. ЦК безпосередньо передбачає можливість зміни або розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін (ч. 2 ст. 651 ЦК) та у разі односто­ронньої відмови від договору (ч. З ст. 651 ЦК).

Якщо зміна або розірвання договору відбувається за згодою сторін, він вважається зміненим або розірваним з моменту досягнення домовленості про це, коли інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни (ч. З ст. 653 ЦК). За загальним правилом зміна або розірвання договору вчинятися у такій же формі, шо й договору, який змінюється чи розривається. Виняток з цього може бути встановлено договором або законом чи вип­ливати із звичаїв ділового обороту {ст. 654 ЦК).

Якшо ж зміна чи розірвання договору відбувається у судовому порядку, останній вважається зміненим або розірваним з моменту набрання рішенням суду законної сили (ч. З ст. 653 ЦК).

Якщо розірвання договору відбувається у разі односторонньої відмови від нього, останній вважається розірваним з моменту одержання іншою сто­роною повідомлення про відмову від договору.

Отже, в усіх випадках рішення про зміну або розірвання договору діє на майбутнє, а тому сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням, до моменту зміни чи розірвання договору, якшо інше не встановлено договором або законом (ч. 4 ст. 653 ЦК).

ЦК передбачає майнові наслідки зміни чи розірвання договору залежно від того, на якій підставі це відбулося. Якщо договір був змінений або розі­рваний у зв'язку з істотним його порушенням однією із сторін, друга - може вимагати відшкодування збитків, завданих такою зміною чи розірванням (ч. 5 ст. 653 ЦК). У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин, суд на вимогу будь-якої із сторін визначає наслідки, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.

Припиненням зобов'язання є ліквідація з передбачених законом або договором підстав існування суб'єктивних прав і обов'язків, які становлять його зміст. Унаслідок цього учасників зобов'язання більше не пов'язують ті права і обов'язки, які раніше з нього випливали.

Припинення зобов'язань настає внаслідок дії так званих правоприпиняючих юридичних фактів, які можуть бути як подіями (смерть боржника або кредитора у зобов'язаннях особистого характеру), так і діями (повернення боргу, передача речі тощо). Слід зазначити, що зобов'язання припиняються лише правомірними юридичними діями. Правопорушення не припиняють зо­бов'язань, а спричиняють лише трансформацію вже існуючих правовідносин або виникнення недоговірних деліктних зобов'язань, якщо до цього сторони не перебували у відносних правовідносинах.

Закон це містить вичерпного переліку підстав припинення зобов'язання, встановлюючи, що зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, передбачених законом (ст. 598 ЦК).

Окремі випадки припинення зобов'язань:

Виконання зобов'язання є ідеальною підставою його припинення. Власне кажучи, зобов'язання для того і встановлюються (як договором, так і законом), шоб бути згодом виконаними.

Передання відступного припиняє зобов'язання, якщо на те є згода сторін Відступне - це певне майно, що передається замість виконання зобов'язання. Са­ме передання боржником кредиторові відступного (грошей, іншого майна тощо) за згодою останнього і є підставою припинення зобов'язання. Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами (ст. 600 ГДК).

Зарахування зустрічних вимог. Зобов'язання припиняється зарахуван­ням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також ви­мог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги (ст. 601 ЦК).

Не допускається зарахування зустрічних вимог з підстав, визначених у ст. 602 ЦК.

Новація (оновлення зобов'язання) має місце у тому випадку, коли зобов’язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов'я­зання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (ст. 604 ЦК).

Ст. 604 ЦК як припинення зобов'язання за домовленістю сторін, розгля­дає лише новацію. Проте слід зазначити, що на домовленості сторін грунту­ється і такий засіб припиненій зобов'язання, як прощення боргу, тобто звіль­нення кредитором боржника від його обов'язків (ст. 605 ЦК).

Поєднання боржника і кредитора в одній особі. Така ситуація можли­ва, якщо боржник набуває право вимоги, що належало раніше його кредито­ру. Наприклад, це може бути злиття юридичних осіб, спадкування, придбан­ня майна тощо.

Неможливість виконання припиняє зобов'язання, якщо вона виклика­на обставинами, за які жодна із сторін не відповідає.

Якщо неможливість виконання виникла внаслідок порушення зобов'язан­ня, то воно не припиняється, а трансформується в додаткові обов'язки (відшко­дувати заподіяні збитки, сплатити штраф тощо). Наприклад, навіть якщо немо­жливість виконання зобов'язання виникла через обставини, що не залежать від боржника, але після прострочення з його сторони, то він як сторона, що пору­шила зобов'язання, несе відповідальність згідно з правилами ч. 2 ст. 612 ЦК.

Припинення зобов'язання смертю фізичної особи мас місце в тих випа­дках, коли виконання неможливе без особистої участі боржника або вико­нання призначене особисто для кредитора, або зобовязання в інший спосіб нерозривно пов'язане з особою кредитора. Таким чином, це можливо швидше як виняток - необхідною умовою є особистий характер зобов'язання. В ін­шому випадку зобов'язання зберігаються внаслідок правонаступництва.

Зобов'язання припиняється також ліквідацією юридичної особи. На від­міну від попередньої ситуації, таке припинення є загальним правилом. Лікві­дація юридичної особи (боржника або кредитора) за загальним правилом є підставою припинення зобов'язання. Виняток становлять випадки, прямо пе­редбачені законом або іншими нормативно-правовими актами (наприклад, вимоги потерпілих про відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, в порядку правонаступництва переходять до вищестоящої організації або до організації, вказаної в рішенні про ліквідацію юридичної особи).

Укладач:

кандидат юридичних наук, зав. кафедри

загальноправових дисциплін Ю.З. Торохтій