- •1.Роль праці, спілкування й мовлення у формуванні та розвитку свідомості.
- •2.Взаємозв'язок діяльності, мислення та мови.
- •3.Структура свідомості. Свідомість і несвідоме. Самосвідомість.
- •6. Практика - критерій істини
- •4.Розуміння пізнання як діалектичного й культурно-історичного процесу взаємодії людини і світу. Об'єкт і суб'єкт пізнання.
- •5,7.Проблема істини у філософії. Діалектична єдність абсолютної й відносної істини. Істина й омана. Істина та правда.
- •8. Чуттєве і раціональне в пізнанні
- •11.Предмет соціальної філософії
- •9,10.Буденне та наукове пізнання. Форми і методи наукового пізнання.
- •13.Соціальний простір і час
- •12,14.Специфіка буття суспільства як співбуття людей. Суспільне буття та суспільна свідомість.
- •15.Структурованість соціальної системи. Основні елементи соціальної структури суспільства та їх історичний характер.
- •17,18.Історична періодизація суспільного розвитку: формаційний та цивілізаційннй, осьовий і хвильовий підходи.
- •16.Матеріальні фактори функціонування суспільства. Єдність продуктивних сил та виробничих відносин.
- •19.Поняття політики та політичної системи суспільства. Основні елементи політичної системи.
- •20,21.Держава як основний політичний інститут. Громадянське суспільство й держава.
- •22. Проблема взаємозв’язку свободи та необхідності в житті людини та суспільства.
- •23.Поняття духовного життя суспільства. Специфіка духовних відносин і духовної культури.
- •25,26.Суспільна свідомість та її структура: буденна й наукова свідомість, суспільна психологія та ідеологія, форми суспільної свідомості.
- •27.Особистість як міра соціальності в людині. Особистість та особа. Роль індивідуальних якостей у процесі формування особистості.
- •24.Культура як символічний світ людського життя. Співвідношення культури й цивілізації.
- •28,29.Діалектика об'єктивного й суб'єктивного в історичному процесі, його рушійні сили. Співвідношення еволюційного та революційного моментів у розвитку людської цивілізації.
20,21.Держава як основний політичний інститут. Громадянське суспільство й держава.
Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність. Держава — основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політичних і культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання і узгодження.
Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці (йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу), айв її історичності як такої, у часі. Поняття "держава" і "влада" не тотожні, влада старіша за державу, бо не може бути суспільства безвладного (тобто анархічного), і протягом всієї первісної історії ця влада функціонувала як недержавне і дополітичне суспільне самоуправління.
Держава як політична організація — це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.
Як особливий конституйований суб'єкт держава виражає суспільний (публічний) характер людської діяльності. В міру своєї еволюції вона виявляє, таким чином, відділення суспільної сутності від самого суспільства. Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей "громадянського" на противагу "суспільству політичному", тобто власне державі.
Держава-нація — найвищий щабель розвитку державності, явище "для інших". Тільки держава-нація може виступати як повне і адекватне втілення сутності держави, оскільки вона максимально відокремлена від суспільства. Вона співвідноситься з суспільством до останнього не як частина з цілим і не як особлива частина з цілим, а як ціле з цілим.
Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції — внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати господарсько-організаційну, управлінську, соціальну, національно-інтегративну, демографічну, освітянську, культурно-виховну, екологічну, правоохоронну функції. До основних зовнішніх функцій держави слід віднести дипломатичну (встановлення широких сталих економічних, політичних, культурних та інших зв'язків з іншими державами) і оборонну.
Функціонування держави у внутрішньополітичному і зовнішньополітичному просторі набуває особливого значення, оскільки без цього політичного інституту неможливі національна ідентифікація і самовизначення. В такому разі функції держави покликані "захистити" вільний розвиток нації як складової світового співтовариства.
Сам термін "громадянське суспільство" вживається в широкому і вузькому значеннях. У широкому сенсі громадянське суспільство — це вся та частіша суспільства, яку не охоплює держава чи н структури, тобто все те, до чого "не доходять руки" держави. Воно виникає і видозмінюється в процесі природно-історичного розвитку як автономна безпосередньо незалежна від держави сфера. Громадянське суспільство в широкому значенні сумісне не тільки з демократією, а й з авторитаризмом, і лише тоталітаризм повністю або частково поглинає його політичною владою.
Громадянське суспільство у вузькому розумінні нерозривно пов'язане з правовою державою, вони не існують одне без одного. Громадянське суспільство являє собою сукупність взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності, які неопосередковані державою.
Економічними засадами громадянського суспільства є приватна власність в усій багатоманітності форм, насамперед особиста, державна, кооперативна, асоційована, колективна тощо. Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи. І чим розвинутіше громадянське суспільство, тим ефективнішою є соціальна захищеність індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних галузях життєдіяльності суспільства.
Громадянське суспільство передбачає насамперед і гарантує законом вільний вибір форм економічного і політичного буття людини, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду, забезпечує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних справах. Тут держава та громадяни пов'язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів.
Громадянське суспільство має складну структуру і охоплює господарчі, економічні, сімейно-родинні, етнічні, релігійні і правові відносини, мораль, а також опосередковані державою політичні відносини між індивідами як первинними суб'єктами влади, партіями, групами інтересів та ін. У громадянському суспільстві на відміну від державних структур переважають не вертикальні (підпорядкованості), а горизонтальні зв'язки — відносини конкуренції і солідарності між юридично вільними і рівноправними партнерами.
Для посткомуністичних країн, зокрема для України, формування громадянського суспільства — необхідна умова переходу до ринку і правової державності.