2. Проблема класифікації конфліктів стала привертати увагу дослідників з того моменту, коли з’ясувалося, що конфлікти у різних сферах життя об’єднує деяка сукупність однакових рис.

Так, американські дослідники Т. Парсонс та Л. Козер у своїх класифікаціях виходили з того, що групи конфліктів по-різному проявляються у різних соціальних системах, а останні вони поділяли на закриті та відкриті. У закритих або ригідних соціальних системах за типом тоталітарних суспільств конфлікти, здебільшого, вирішуються через насильство, у той час, як у відкритих демократичних системах – через спеціальні інститути, створені для задля цієї мети.

Т. Парсонс, крім того, виділив конфлікти всередині соціальної системи та конфлікти між системами.

Р. Даль за основу класифікації конфліктів поклав рівень напруженості, боротьби, навіть антагонізму у відносинах між сторонами. Згідно з цією класифікацією конфлікти поділяються на конфлікти з низьким та високим рівнем антагонізму, а також кумулятивні конфлікти, у яких рівень напруженості поступово зростає. За чисельністю антагоністів (тих сторін, які непримиренно борються) ним виділені біполярні та мультиполярні конфлікти, а також ті, де сторони перехрещуються, тобто змінюють свою позицію на протилежну, до переходу в протилежний табір.

Є. Гіденс класифікував конфлікти за типом «експлуатації» на конфлікти міждержавні, міжетнічні та сімейні.

Класифікація конфліктів Л. Козера передбачає реалістичні (предметні) конфлікти, які викликані незадовленням певних вимог сторін чи розподілом переваг та спрямовані на виправлення цієї ситуації. Нереалістичні (безпредметні) конфлікти мають на меті відкритий прояв негативних емоцій, образ, ворожості, тобто конфліктна взаємодія стає не засобом, а самоціллю. Однак розпочавшись, предметний конфлікт може перетворитися у нереалістичний, якщо емоційна напруженість така, що заміщує предмет боротьби.

Класифікація конфліктів Дж. Смелзера побудована за рівнем зростання складності суб’єктів:

• міжіндивідуальні;

• міжгрупові за інтересами, етнонаціональними ознаками, соціальним становищем;

• міжпартійні чи між асоціаціями;

• внутрішньо-інституційні конфлікти;

• між секторами розподілу праці;

• між державами;

• міжкультурні чи між типами культур.

У популярній у США книзі Д. Гелрігела, Дж. Склокума, Р. Вудмена, С. Бренінга «Організаційна поведінка» вказано на 4 типи (форми) конфліктів:

• конфлікт цілей, у якому відбито несумісність бажаних для сторін цілей або очікуваних результатів;

• конфлікт уявлень, у якому вступають у суперечку протилежні уявлення та думки сторін;

• конфлікт емоцій (смисл конфлікту у першоджерелі не прояснений);

• конфлікт процедур, який відбувається в результаті співставлення різних поглядів на те, як вирішити те чи інше виробниче питання.

Серед дослідників на теренах СНД перевагу надають «змішаній» системі типологізації. Наприклад, Є. Уткін пише, що у виробничих колективах виділяють такі типи конфліктів:

• функціональні конфлікти, викликані протиріччями виробничого характеру;

• психологічні конфлікти, які виникають на основі несумісності соціально-психологічних характеристик: потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій окремих осіб і груп;

• конфлікти норм на основі сприйняття поведінки деяких членів колективу як такої, що суперечисть прийнятному кодексу норм.

Перспективною можна вважати методику відомого російського соціолога А. Здравомислова, який класифікує конфлікти виходячи з того, хто є конфліктуючими сторонами: міжіндивідуальні та міжгрупові конфлікти, які він поділяє на:

а) групи інтересів;

б) етнонаціонального характеру;

в) групи соціального формування, конфлікти між асоціаціями, партіями, внутрішньо- і міжінституційні конфлікти, конфлікти між секторами суспільного поділу праці, конфлікти між державними закладами, конфлікти між культурами та типами культур.

Більшість українських дослідників спираються на проаналізовані вище західні та російські класифікації типів конфліктів.