13. Схоластика.Номіналізм і реалізм..Docx

Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, який, в основному, полягав у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів та Біблії, і виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм..Схоластику поділяють на ранню, зрілу та пізню. Існує також, схожий на досократський період, досхоластичний період, який датується VI — IX ст.Рання схоластика (XI—XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізмуВ ранній схоластиці домінує спір про універсалії: Що більше належить до сутності — одиночні речі чи загальні (універсальні) поняття? Реалісти (послідовники Платона) вважали, що універсальні поняття реально існують як сутності речей, тобто створюються перед окремим речами. Номіналісти (послідовники Аристотеля) вважали, що справжня суть полягає в окремих речах, а універсальні поняття є нічим іншим як сформовані в голові людей (від лат. «номен»). Отже, універсалії створюються після речей. Згідного із цим вченням, Божа трійця повинна складатися із трьох осіб. Варто звернути увагу на наступну термінологічну деталь: реалісти були би ідеалістами, а номіналісти — реалістами. Синтез був запропонований Абелярдом (концептуалізм) — універсалії знаходяться в окремих речах як їх властивості,а за їх межами як поняття духа (для Бога вони є перед речами, а для людини після речей).В період зрілої схоластики (XII—XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся аристотелізмом.Реалі́зм — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації.У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом. У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.В підсовітській Україні реалізм — стиль майже обов'язковий і виступає у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають реалізм як основну мету і завершення творчості, тоді як антиреалісти приймають реалізм як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва.

[14] Альберт Великий

зрозумів, що проникнення античного мислення в область культури Західної Європи не можна зупинити і що, навпаки, слід використовувати філософську мудрість античності для обгрунтування і підкріплення християнства. У своїй творчості він часто звертається до трактатів Аристотеля, коментує їх, зокрема високо оцінює логіку. У її дусі він знову вводить в схоластику XIII в. реалістичне рішення проблеми універсалій, причому в її компромісною формі (universalia in rebus). Він відводить філософії більш самостійну роль, ніж старші схоласти. Розрізняє, наприклад, проблеми релігійних догматів і містерій (триєдності, втілення, спокутування, воскресіння і т. д.), що є змістом теологічного дослідження, і природничонаукові проблеми, які вимагають філософського пояснення. У арістотелізме Альберта проявляються і елементи інших ідейних концепцій, зокрема неоплатонізму. По суті це вже арістотелізм, пристосований до вимог християнства і церковного вчення. Цей найбільш відомий німецький схоласт сам не створив логічно стрункої, єдиної філософської та теологічної системи. Виконав це завдання тільки його учень Фома.В основних питаннях вони дотримувалися однакового думки. Головними працями Фоми Аквінського вважаються «Сума теології» (1266-1274) і «Сума проти язичників» (1259-1264) Завдання науки зводяться до пояснення закономірностей світу. Аквінський визнає також можливість досягнення об'єктивного, вірного знання і відкидає такі уявлення, згідно з якими дійсним вважається лише діяльність людського розуму. Пізнання повинно бути спрямоване насамперед на об'єкт, але ні в якому разі не всередину, на суб'єктивні форми мислення. І хоча пізнання об'єктивно і правдиво, воно не може охопити все. Над царством філософського, метафізичного пізнання знаходиться інше царство, яким займається богослов'я. Сюди не можна проникнути природною силою мислення. Область наісущественнейшіх таїнств християнської віри залишається для Аквінського поза філософського розуму і пізнання (наприклад, триєдність, воскресіння і т. д.). Проте між наукою і вірою немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить розуму. Істина може бути лише одна, бо походить від бога. Аргументи, які висуваються проти християнської віри з позицій людського розуму, суперечать вищому, божественному розуму, а коштів, якими володіє людський розум для такого протистояння, явно недостатньо. Філософія повинна служити вірі, теології тим, що релігійні істини представляє і тлумачить у категоріях розуму, і тим, що спростовує як помилкові аргументи проти віри. Цією роллю вона і обмежується. Філософія сама не може довести надприродну істину, але може послабити виставлені проти неї аргументи. Світ він представляв як систему, порядок, згідно з яким все розділено на кілька ієрархічно обумовлених ступенів. Сама широка ступінь - нежива природа, над нею підноситься світ рослин і тварин, з якого виростає найвищий ступінь - світ людей, який є переходом до надприродною і духовній сфері. Наісовершеннейшей реальністю, вершиною, першою причиною абсолютної, сенсом і метою всього сущого є бог. Аквінський з'єднує метафізику Аристотеля з платонівським уявленнями, це проявляється в поняттях есенції і екзистенції (сутності та існування). Будь-яке суще, як одиничне, так і божественний абсолют, складається з сутності (еssentia) і існування (esse, ехistensia). У бога сутність тотожна з існуванням. Навпаки, сутність усіх створених речей не узгоджується з існуванням, бо вона не випливає з їхньої одиничної суті.