Лекція 12 (2 год.)

Методологічні напрями і стан розробки

Публіцистичне мислення, без якого неможлива повноцінна журналістська модель, універсальне, а в його основі – загальна методологія соціального пізнання, зокрема соціальна філософія як система уявлень про базові суспільні закони, що породжують новий тип свідомості – „створювач, який у контексті відповідного парадигматичного мислення епохи може прогнозувати та інтерпретувати інформацію на рівні майбутніх соціодуховних концепцій розвитку” ¹. Публіцистичний метод В.Буряк називає соціосвідомісною системою відображення, яка включає в себе елементи інших методологічних систем, зокрема історичного, логічного, історико-генетичного, порівняльно-історичного, соціологічного, художнього та інших методів пізнання².

На труднощах становлення національної журналістики і європейського вибору України акцентує С.Й.Вовканич: глобалізація інформаційного простору та збереження національної ідентичності, патогенний текст ЗМІ і свобода слова, мозаїчна культура світу та духовно-національне відродження народів і народностей, мовна ситуація в Україні та її інформаційна, якщо не національна безпека³. Оскільки слово, ідея, інформація здатні акумулювати і досвід, і розум (в минулому і сьогодні), то відчутно впливають і на майбутнє людства. Інтенсивність впливу кореспондована суспільним рухом знань, тобто інформації. Нині інформація, як і комунікація, прискорюється, тому запорукою збереження-незбереження етнічної ідентичності є духовно-інформаційна мобільність нації (ДІМ), невіддільна від процесів ренаціоналізації світу – як джерела (чинника) та форми (механізму) реалізації, тобто у зв’язку окремого із загальним⁴. С.Вовканич виокремлює вертикальну та горизонтальну форми, в яких на практиці конкретизуються напрями руху інформації (знань, досвіду) у суспільстві та її зміст, цінність, новизна тощо.

По вертикалі інформація передається від покоління до покоління, формуючи історичну пам’ять, духовність, національну свідомість, гордість і менталітет народу, базовий (ресурсний) рівень знань – національну освіту, культуру, традиції, громадську думку, виховний ідеал, норми поведінки, цінності, орієнтації, тобто сприяє вертикальній ідентифікації людини, формує почуття її національної ідентичності, гідності на основі одержаних від довкілля знань, досвіду, традицій, звичаїв, чим задіює вертикальні генно-етно-середовищні творчі механізми. Горизонтальні інформаційні зв’язки передбачають рух на рівні одного покоління чи особи і, таким чином, формують інтелектуальну власність народу, науку, системи інтелектуальних національних центрів, різні творчі та інноваційні організації: „У цих формах людина виступає не лише об’єктом впливу інформації, а і її творцем, тобто активним творчим суб’єктом. Створюючи суспільно нову інформацію (знання, досвід), тобто прирощуючи існуючі знання та досвід на якусь величину І, людина не лише самоідентифікується з іншими членами спільноти, але й самоутверджується через створене як особистість, стає лідером завдяки інтелектуальному, духовному чи іншому творчому внеску в суспільний розвиток своєї країни і не лише своєї”⁵. Горизонтальні зв’язки задіюють пошуково-особистісно-національні механізми творчості, детерміновані бажанням змінити навколишній світ.

У вузькому (регіональному, національному) аспекті форми духовно-інформаційної мобільності нації охоплюють суспільні інституції культурно-духовного відродження народу, а в широкому контексті виступають соціальними (економічними, науково-технічними, інформаційними, соціолінгвістичними, інноваційними, психологічними та ін.) механізмами процесу ренаціоналізації світу. Отже, журналістика як один із функціональних елементів ДІМ, як психогенне і соціокультурне ядро, співвідповідальна не тільки і не стільки за „оперативність, актуальність, професійність, об’єктивність зібраної-обробленої-переданої інформації”, скільки за збереження національної ідентичності – як головного середовища її функціонування, а отже, й розвитку.

Феноменальність журналістики як онтологічне і соціокультурне явище базується насамперед на ґенетично-продуктивній, а не історично-подієвій парадигмі.

Предметна і фахова розмова потребує поняттєвої ідентифікації хоча б головних термінів, часто – функціонально-модульних конфігураторів у роботі моделей.

Отже, медіа (англ. media) – просто засоби передачі інформації, а мас-медіа (англ. mass media) – комплекс різноманітних засобів для доставки інформації масовій аудиторії. Крім ЗМІ, це книжки, брошури, кіно, відеокасети, компакт-диски... Комунікація (communication) – передача повідомлень і спілкування за допомогою обміну інформації, масова комунікація (mass communication) – поширення інформації за допомогою преси, телерадіомовлення та інших її носіїв і виробників інформації для більшості громадян суспільства. Вона передбачає спілкування за допомогою означених засобів комунікації⁶, тобто спілкування на основі інформації; соціально-культурна взаємодія людей, груп, організацій, держав та регіонів з допомогою інформаційних зв’язків⁷. Засоби масової комунікації (англ. media) – синонім до мас-медіа.

Підсистема ЗМІ є складовою підсистеми ЗМК. Популярна сьогодні теза про „діалогічність” ЗМК і монологічність ЗМІ – не точна, адже масова комунікація – не завжди передбачає суспільний діалог (це також відверто пропагандистські й рекламні кампанії), так само як найпростіша модель комунікації, яка, як відомо, одновекторна. Тому ми розуміємо поняття „ЗМІ” як спеціалізовані носії масової інформації, призначені для розповсюдження соціально значущої інформації невизначеній масовій аудиторії в широкому інформаційному просторі, а „ЗМК” – весь виробничо-розповсюджувальний комплекс системи масової комунікації: а) комунікатор-ініціатор масового соціального спілкування з аудиторією і всередині її, б) носії і канали масової інформації (ЗМІ) і в) масова інформація як засіб спілкування.

Журналістика – соціальна система, покликана шукати, переробляти і передавати актуальну соціальну інформацію з допомогою спеціалізованих комунікативних засобів (преса, радіо, телебачення, інтернет) для невизначеної масової аудиторії з метою її інформування, соціальної адаптації, а також відображення та формування суспільної думки. Журналістика – також особливий соціальний інститут, система різноманітних закладів, система видів діяльності; сукупність професій; система творів; комплекс каналів передачі масової інформації (С.Г.Корконосенко⁸, Є.П.Прохоров⁹, В.В.Тулупов¹⁰).

Журналізм – інформаційне комунікування або інформаційна медіація, спосіб, тип діяльності, пов’язаний з пошуком і передачею актуальної соціальної інформації ритмізовано, дискретно масовій ймовірно-анонімній аудиторії¹¹.

Модель – це система, зразок конструкції, зменшення або збільшення відтворення чого-небудь, схема для пояснення якогось предмета, явища або процесу в природі та суспільстві¹². Модель – це скелет, а теорія – цілий організм разом із м’ясом (Ф.Джордж)¹³,

Онтологія (з грецьк. ontos – справжнє і logos – слово; поняття, вчення) – вчення про буття (на відміну від гносеології – вчення про пізнання), що досліджує загальні основи, принципи буття, його структуру та закономірності.

Пентада Лассуела – формула американського вченого Ґарольда Лассуела, що складається з п’яти елементів-запитань: „хто повідомляє?”, „що саме?”, „якими каналами?”, „кому?”, „наскільки ефективно?”

Плюралізм (з лат. pluralis – множинний) – антонім до політично-ідеологічного монізму (з грецьк. monos – один). Множинність суспільних інтересів різних соціальних груп і соціальних інститутів.

Посткомунікативний фактор ефективності повідомлення – вплив інформації на свідомість і соціальну поведінку представників аудиторії.

Пропаганда (з лат. propaganda – призначене розповсюдженню) – поширення політичних, філософських, релігійних, економічних, науково-технічних та інших ідей і знань з метою формування в суспільній свідомості певного світогляду.

Ретіальний комунікативний процес – передача інформації певній сукупності вірогідних або можливих спадкоємців.

Система – це множинність взаємопов’язаних елементів, що творять певну цілість. Близька до моделі і теорії. Перша її зображує, інша – осмислює.

Системний підхід – напрямок методології пізнання, що базується на дослідженні об’єктів як систем.

Соціальні інститути, на думку Є.Прохорова, - це державні, господарські органи, профспілкові та інші організації, партії, асоціації, що функціонують у сфері поширення ЗМІ і діяльність яких є предметом обговорення у творах журналістів, щоб впливати на прийняття певних рішень¹⁴.

Соціально-політична організація суспільства (СПОС) – системоформуючий фактор журналістики, що сприяє регулюванню системи шляхом підготовки законодавчої бази, створення специфічних суспільних і державних інститутів (суб’єктів управління) з контролю за діяльністю виробництва і поширення масової інформації.

Суспільна думка – вияв суспільної свідомості, виражений у масових оцінках соціальними групами актуальних проблем; міркування в суспільстві про щось, яке схвалює чи засуджує, що впливає на регулювання поведінки індивідів та соціальних груп, нав’язує певні норми суспільних відносин (В.Тулупов).

Суспільні інтереси – системотворчий фактор журналістики, що складається з різних світоглядів, ідеологій, інших специфічних інтересів; „відповідає” за характер суспільної думки та концепції видавця/продюсера і типологічні модифікації ЗМІ.

Толерантність (з лат. tolerantia - терпіння) – терпляче ставлення до наявних у суспільстві різноманітних ідей, поглядів, програм, інтересів тощо.

Функція – (з лат. functio – виконання, здійснення) – діяльність, обов’язок, призначення; зовнішній вияв засобів об’єкта в певній системі відносин до цілого, до системи.

Означення типологічних, психологічних, культурологічних аспектів української журналістики як соціокультурних феноменів синхронізують проблемний конфігуратор журналістики за політично-правовими, культурно-традиційними, ідеологічними, онтологічними, ґенетичними характеристиками, уможливлюють осмислення національної журналістики як націотворчого феномену. Журналістика як складна соціальна система потребує певних методик формалізації, типологізації та моделювання, врахування аналогічних, структурних і функціональних закономірностей, законів організації, притаманних різним соціальним системам.

У нашому розумінні соціокультурний” ближче до значення „соціум” – історично зумовлена людська спільнота, об’єднана спільними ідеями, діями, традиціями, культурою і оформлена у своєму розвитку різними соціальними системами. Журналістика – одна з таких систем, що має свої традиції й новації, яка відображає й творить дійсність. А моделі журналістики – принципи розуміння й пояснення її стану, динаміки і перспектив за допомогою макетів, графіків та формул.

Сучасні теоретики журналістики (Є.Ахмадулін, Є.Прохоров, В.Шкляр, О.Вартанова, К.Батароєв...) вважають, що моделювання стало загальнонауковим інструментом пізнання, адже жодна теорія не може існувати без моделі або групи моделей, незалежно від того, чи вони за своїми конструктивними особливостями математичні, природничо-наукові чи соціальні¹⁵. Важливе адекватне розуміння системи журналістики, її функцій і закономірностей у минулому. Від того, наскільки добре ми знаємо елементи, структуру та функції журналістики, залежить, чи точно і правильно побудовано модель. Звідси – більше: репрезентативність, відповідність до чинних масовокомунікаційних процесів теорії журналістики, створеної на основі моделі.

Онтологічною проблемою, аспектом, на який не можна не звернути увагу, – прирівняння, нерозрізнення моделей комунікації (Вілбура Шрама, Джона і Матильди Райлі, Ґерберта Малецкі, Мелвіна де Флера...) з моделями журналістики, хоч журналістика і масова комунікація – не одне і теж (див. вище).

Соціокультурні трансформації у світі, започатковані у 60-ті рр. ХХ ст. і посилені в останні десятиліття, перенесли людство в інформаційне (постіндустріальне) суспільство ідеї „нової парадигми”, (полі)модальності й етнічності, постмодернізму, загалом стали реальністю, ніби підтвердивши придатність свого часу абсурдно-абстрактних концепцій М.Маклюена, О.Тоффлера, Ф.Капра, Т.Роззака, водночас альтернативних попереднім антиутопіям Дж.Оруела, О.Гакслі.

Українська журналістика теж змінюється – не завжди на ліпше, оскільки дозволяє собі бути причетною до примітивних полемік, що заперечують історичні події, принижують національну гідність, не поважають інших поглядів. Має місце перетворення українських ЗМІ на ЗМІ в Україні (в т.ч. й чужі), на ЗМК.

Відповідно до вимог системного та синерґетичного розуміння¹⁶, себто взаємодії, осмислення термінологічних особливостей теорії і практики комунікації та моделей тексту підводить нас до розуміння величини, всі елементи якої є складовими однієї системи. Чому “комунікація”, а не, наприклад, “спілкування”, або чому первинне не “спілкування”, а “комунікація”? Причин цих „чому” насправді багато. І головна з них – не беззастережна мода на нове або чуже, як вважає С.Г.Тер-Мінасова у книжці “Мова і міжкультурна комунікація”¹⁷, а неперервний „парад” нових інформаційних технологій, які семантично трансформували традиційне поняття “спілкування”. В.І.Тузлукова і В.В.Богуславська стверджують: поняття “комунікація” набуло нових значень, пов’язаних із “соціально обумовленим процесом обміну думками та почуттями між людьми в різних галузях/ сферах їхньої пізнавальної діяльності і здійснюваних, головно, з допомогою вербальних засобів комунікації”¹⁸. З допомогою різних комунікативних засобів (вербальних, невербальних...), можливий соціально обумовлений цілеспрямований обмін інформацією в умовах і міжособистісного, і масового спілкування, тобто комунікація стала реальністю. Логічний концепт і в К.Авербуха¹⁹: спроби визначення конкретної термінологічної системи не слід підміняти її окремими складовими, розрізненими термінами, значно важливіше мати чітку уяву про цілу систему, бачити її концепцію.

Розглядаючи комунікацію як структуру, слід говорити про комунікативні структури, системи, процеси. Комунікативний процес – це зміна структури, комунікативної системи. Якщо розглядати поняття “комунікація” як процес, то слід брати до уваги комунікативні зв’язки, відношення, адже комунікативний процес – це процес обміну інформацією або передачі інформації між комунікаторами.

Отже, як слушно зазначає В.Богуславська, журналістський текст – предмет спостереження, наукового дослідження, а журналістика – місце створення, реалізації і функціонування цього тексту²⁰, його активне внутрішнє середовище. Тому моделі тексту можна осмислювати не тільки в теоріях перекладу чи літератури (як структурно-композиційне елементне й функціональне вираження), а й у структурі соціокультурної моделі журналістики (як у видимому контенті (текст), так і невидимому (контекст) – тобто на рівні не просто інформування-відтворення, а й інформування-творення, нейролінґвістичного програмування. Модель/лі журналістики – не просто журналістика, не “місце її реалізації...”, не один із елементів, а основне поняття, що об’єднує і текст, і форму, і час, і реальність у щось суттєвіше з допомогою соціальних і культурних ідентифікаторів.

Моделювання тексту важливе в кількох аспектах.

Морфологічно-композиційний. Структурна складова дискурсу, тобто висловленої думки, журналістики і комунікації.

Прагматичний. Текст має мету, завдання, зрештою, адресата. З його допомогою можна ставити завдання і реалізовувати певні стратегії.

Функціональний. З одного боку, текст як команда, наказ, прохання, опис, діалог... З іншого – як сфера використання: побут, місце праці, соціальне середовище, рекреація, наука, література, політика, міжнародні відносини...

Програмувальний. Текст спонукальний, заперечний, стверджувальний...

Емоційний. Нейтральний, індивідуалізований, експресивний...

Соціальний. Важливий більш ніж для однієї людини.

Політичний. Творить або ж реалізує певну програму...

Цей перелік аспектів – далеко не повний. Спираючись на думку американського фахівця в галузі комунікації Дж.Периша-Спрола²¹, у соціокультурному моделюванні адаптогенні наступні аспекти: процес, парадигми, пертурбації і технології. Російські учені В.Тузлукова і В.Богуславська²² бачать ці теоретичні проблеми ще інакше: а) процес комунікації, б) моделі/ абстракції, теоретичні уявлення про моделі комунікативних ситуацій, типів комунікації і на традиційному (людина-людина), і на модерному/ технологічному (людина-машина) рівнях, в) реалізації моделей, тобто процес із погляду практики, г) технології, засоби, провідники, канали як об’єкти, і наші уявлення про їхні можливості та досвід використання.

Використання моделей необхідне тоді, коли важко або ж неможливо отримати відповідь на справжньому об’єкті. Спочатку є сенс визначити окремі елементи, зв’язки і функції реального об’єкта, які впливають на розв’язання поставлених завдань. У майбутньому, очевидно, можна буде говорити і про дескриптивне моделювання²³, з допомогою якого можна детально пояснити головні спостережені фактори, що, з одного боку, впливають на термінологію досліджуваного явища, його впорядкування і формування стійких структур, з іншого ж – прогнозують його стан.

Моделювання тексту зокрема і соціокультурне моделювання журналістики загалом є новими перспективними науковими напрямами. Комплексне осмислення західного, російського і вітчизняного досвіду оперування методами моделювання в теорії журналістики, розуміння, глибокий аналіз стану і суті національної журналістики дозволяють побудувати типологічну і контурно окреслити універсальну модель сучасної української журналістики, запропонувати формулу ефективності журналістики.

Теоретичному осмисленню української журналістики й публіцистики завдячуємо П.Федченкові, Д.Григорашеві, А.Москаленкові, В.Здоровезі, В.Шкляреві, Б.Потятиникові, О.Гриценко, С.Андрусів, О.Кузнєцовій, В.Бурякові, Й.Лосеві, О.Бочковському, С.Сірополкові та ін. Певний внесок – зокрема монографія „Соціокультурна модель журналістики: традиції і новаторство” – належить і нам.

Загальнотеоретичне підґрунтя вивчення і трактування української журналістики неоднорідне. З одного боку – радянська марксистська методологія (В.Ленін, К.Маркс, Ф.Енґельс, матеріали пленумів, постанов і з’їздів ЦК КПРС) має вплив і на радянську (в т.ч. й українську) систему журналістики, і на радянських українських дослідників преси (йдеться насамперед про праці до часів Перебудови). З іншого боку – на праці українських діаспорних пресознавців наклала свій відбиток німецька методологія (К.Бюхер, Р.Брунгубер, Е.Довіфат), що передбачає системне вивчення преси (за суттю, параметрами, характеристиками, організацією творчо-продуктивної та економічної діяльності ЗМІ).

Пострадянський період означений концептуальним переосмисленням заборонених донедавна „буржуазних” теорій журналістики, обґрунтуваннями значимості й актуальності переважно соціологічних (А.Токвіль, М.Вебер, Г.Д.Лассуел, М.Г.Маклюен, Е.Ноель-Нойман), менше психологічних (Е.Аронсон, К.Левін, Д.Маєрс, В.МакГвайр, Т.Ньюком, Б.Фірсов, Ю.Асєєв, Р.Абельсон, Л.Фестінґер, Ф.Хайдер, Д.Кац, С.Осгуд, П.Таненбаум, Г.Андрєєва, Н.Богомолова, Л.Петровська) і культурологічних методів дослідження (Ю.Лотман, М.Бахтін, Р.Барт, Б.Паскаль, Б.Успенський, С.Андрусів). На пострадянському просторі найактивніші росіяни (Москва, Санкт-Петербург, Ростов-на-Дону, Свердловськ: Є.Прохоров, О.Вартанова, Г.Лазутіна, С.Михайлов, Є.Корнілов, Є.Ахмадулін): переклади, підручники, монографії...

Якщо розуміти журналістику як синонім масової комунікації, то журналістика – щось інше, ніж публіцистика, бо тут головне масове тиражування. Якщо трактувати масову комунікацію, по-перше, як трансформацію форм і методів журналістики з допомогою технічних засобів і, по-друге, розвиток, перехід від міжлюдської комунікації, то стає очевидним: і журналістика, і масова комунікація, маючи багато спільного, все ж розвиваються паралельно, а не спільно. Тобто давня журналістика (додрукарського періоду) все ж ближче до давньої публіцистики.

У журналістиці як публічному виді діяльності застосовується комунікативний аспект, осмислений ще у працях давніх учених, філософів та ораторів (Аристотель, Демосфен, Цицерон...), що дозволяє вибудувати трикомпонентну модель:

Промовець (оратор) – Розповідь (зміст, текст і контекст) – Народ (слухач, публіка, аудиторія).

Давніх пророків М.Шлемкевич називає публіцистами, що сповідували власний світогляд (світоглядні публіцисти)²⁴. В основі будь-якої комунікативної дії є зв’язок, поєднання. Подібно стародавнім ораторам, які поєднували народ (підданих) під час промови, сучасний автор (адресант) поєднується із споживачем інформації (адресатом) у вигляді тексту (дискурсу) – закінченої думки.

Журналісти – теж самостійні, мислячі поєднувачі (не плутати із посередниками):

автор (журналіст) – повідомлення (текст) – читач (слухач, глядач).

Принципової різниці між періодами „до нашої ери” та „сучасність” немає. Є тільки термінологічні особливості, пов’язані з появою і розвитком нових наук.

Звідси випливає, що, по-перше, журналістика включає в себе і публіцистику, в т.ч. й національну (світоглядну), моральну, політичну тощо, по-друге, публіцистами можемо вважати усіх відомих людей свого часу, чиї тексти були почуті і бодай якось інтерпретовані, по-третє, появу журналістики не потрібно „прив’язувати” до дощечок чи листків, хай і періодично поновлюваних, бо періодичність – це лише формалізація журналістсько-публіцистичної діяльності (у когось раніше, в когось – пізніше, римські дощечки прочитані, декодовані, а шумерські – ні, одні збережені, інші – втрачені або ще не розкопані).

Надання переваги принципові про „періодичне подання новин письмово” практично викреслює з формату журналістики ораторські тексти минулого й сучасні електронні програми (радіо і телебачення). Недаремно Г.В.Прутцков у праці „Вступ до світової журналістики. Антологія у двох томах” першу частину називає „Короткий нарис зарубіжної журналістики з найдавніших частин до кінця XVIII ст.” з параграфами „Ораторське мистецтво Давньої Греції”, „Ораторське мистецтво Давнього Риму”, „Публіцистика Нового Заповіту”, „Латинська ранньохристиянська публіцистика”, „Візантійська ранньохристиянська публіцистика”²⁵.