Боргові зобов’язання країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою перед банками розвинутих країн на 1 січня 1999 р., млрд дол. [4, с. 47]

Країни	Усі країни	Японія	Велика- Британія	США	Євро- простір	Франція	Німеччина
Азія	639,5	186,7	84,6	31,7	237,4	55,3	92,6
Китай	59,3	17,5	7,8	2,1	23,5	8,0	7,4
Гонконг	174,6	54,6	32,8	6,1	59,4	12,6	24,1
Азія-5	210,4	74,3	15,1	16,6	98,9	20,0	26,9
Латинська Америка	295,7	14,8	23,1	64,2	140,7	25,1	39,5
Аргентина	60,2	1,7	5,2	10,2	34,3	5,2	7,5
Бразилія	84,6	5,2	5,8	16,8	37,6	7,9	12,8
Мексика	62,9	4,4	5,7	16,7	24,9	6,1	6,1
Країни з перехідною економікою	133,5	4,1	3,9	12,4	92,5	11,1	52,5
Росія	76,0	1,0	1,8	7,8	51,6	6,7	31,3
Близький Схід	57,3	3,0	6,5	5,3	25,7	7,0	11,6
Африка	58,3	2,3	3,9	4,8	39,4	18,7	9,4
Усі країни	1185,1	210,9	122,0	118,4	535,7	117,2	205,6

Рис. 29. Зовнішній борг країн, що розвиваються (1,9 трлн дол.) [4, с. 50]

Криза міжнародної заборгованості

Сучасна криза міжнародної заборгованості розпочалася в середині 70-х років, коли поєднання потрясіння на нафтовому ринку, різке зростання цін на товари широкого вжитку, падіння реальних ставок процента примусили багатьох країн-кредиторів і країн-пози­чальників переглянути раніше укладені кредитні угоди, що стали недійсними внаслідок кардинальних змін об’єктивних зовнішніх умов. До початку 80-х років багато країн, що розвиваються, мали труднощі під час виконання своїх зобов’язань. Дійсна боргова криза вибухнула в 1982 р., коли Мексика заявила, що не в змозі більше обслуговувати свій іноземний борг.

Умовно останні 20 років, протягом яких загострювались проблеми міжнародної зовнішньої заборгованості, можна розділити на 3 стадії кризи

1. Перша стадія — 1980—1985 рр.

Характерними рисами є зміни об’єму та структури заборгованості країн, що розвиваються, та країн із середнім доходом, які мали більшу частину заборгованості перед основними комерційними банками, а інша частина заборгованості припадала на офіційних кредиторів. Стратегія вирішення проблем була спрямована на визнання унікальності явища. Для підтримання такої стратегії було вирішено ширше відкрити ринки для торгівлі та проводити розумні економічні реформи. Головна роль у цій політиці відводилася міжнародним організація — МВФ і (у меншому обсязі) Всесвітньому банку.

2. Друга стадія — 1985—1989 рр.

Характеризувалась затримкою здійснення реформ. Економічні проблеми позичальників мали структурний характер і вимагали більш довгострокових зусиль як з боку позичальників, так і з боку кредиторів. Приватний капітал витікав із цих країн у пошуках вищих та стабільніших норм прибутку.

Кредитори не передбачали скорочення заборгованості чи скорочення об’єму обслуговування заборгованості. Було розроблено план Бейкера — виділення нових грошових коштів для підтримки рівнів інвестування.

3. Третя стадія — з 1989 р. дотепер.

У 1989 р. міжнародним фінансовим установам було запропоновано використати свої ресурси для допомоги країнам-боржни­кам у справі обміну своїх боргових документів на нові випущені урядом цінні папери. Було зменшено величини ставок за основною сумою чи процентах платежів у погашення нового боргу. Боржники використовували політику залучення як прямих так і побічних інвестицій; свопи борг/акції; викуп заборгованості; погашення заборгованості поставками товару.

Для оцінки платоспроможності окремої країни використовують показник норми обслуговування державного боргу (НОБ):

НОБ = СП : СВ · 100 %,

де СП — сума платежів, яку країна має виплатити іншим державам за певний період;

СВ — сума іноземної валюти, отриманої від експорту товарів та послуг.

Якщо НОБ перевищує 20 %, то дана країна є неплатоспроможною.

Показник міжнародної валютної ліквідності (МВЛ) оцінює стан сукупної платоспроможності країн світу чи окремого регіону:

МВЛ = ВР : ІР · 100 %,

де ВР — золотовалютні резерви центральних банків країн світового співтовариства;

ІР — сума річного імпорту товарів та послуг.