- •Итлння філології
- •1 Див. В. Костащук. Володар дум селянських, Львів, Книжково-журнальне видавництво, 1959, стор. 76.
- •Новели василя стефаника як експресіоністичне відображення дійсності
- •Апокаліптичні ремінісценції в новелістиці Василя Стефаника
- •"Слрво, сказане самим буттям"
- •Ература
- •8 Це відзначено в монографії в. М. Лесина «Василь Стефаник — майстер нов с. 117. .
- •4 ' Ввнп
Итлння філології
М. С. ГРИЦЮТА
Самобутній талант
Коли ми говоримо про найвищі досягнення української дожовтневої прози, то маємо на увазі насамперед творчість П. Мирного, І. Франка, М. Коцюбинського і В. Стефаника. І. Франко у статті «З останніх десятиліть XIX в.» (1901) писав, що найбільшим талантом серед молодих прозаїків початку віку «визначається Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка...», і не без гордості додавав: «Се правдивий артист із божої ласки, яким уже нині можемо повеличатися перед світом».
Марко Черемшина назвав Стефаника «поетом мужицької розпуки». За його вірним спостереженням трагічність становища українського селянства «знайшла у творах Стефаника свій величний вислів».
Стефаник захоплював видатних митців-мислителів своєю тонкою спостережливістю, глибоким знанням душі селянина, сповненим болю і туги ліризмом, граничним лаконізмом, соціальною та психологічною наповненістю образів, злободенністю піднятих тем.
Відомо, що суспільно-політичні та літературно-естетичні погляди Стефаника формувались головно під впливом Шевченка, Франка, прогресивних російських письменників, зокрема Герцена, Чернишевсько-го, Успенського, Чехова, а також західноєвропейських літератур. До революційно-демократичних переконань Стефаник приходить, можна сказати, безболісно, по прямій дорозі. В цьому значна заслуга живого прикладу Франка, щира переконаність Стефаника у вірності думок, дій Каменяра. «З довгого мого життя про минуле і я маю моїм приятелям честь донести,— казав Стефаник у 1931 р.,— що був безгранично щасливий, коли приймав я, як учень, вказівки і поради Франка... Я був найщасливішим, коли я сидів коло нього і слухав його...» '.
Що ж до естетичних уподобань Стефаника, його новаторських творчих засад, то вони народжувалися у тяжких муках. 1896—1897 рр.— це час болісних шукань власного художнього вислову, місця в літературі. У листі до В. Морачевського від 3 березня 1897 р. Стефаник пише: «Я маю раз вийти з ліса різних напрямів літературних, котрі тепер мене на роздорожжю напали, і каждий тягне «а овій бік» 2. Чим більше знайомився він із світовою літературою, тим більше вболівав за дальший розвиток рідної літератури, ставив до неї нові вимоги, виходячи з потреб часу і найвищих досягнень художнього слова інших
народів.
Стефаник уважно стежив за тією боротьбою, яка велася в Європі «межи двома школами літературними», тобто реалізмом і модернізмом. Будучи твердо переконаним, що «два рази ніколи нічого не буває», що художнє мислення повинно видозмінюватись, збагачуватись, Стефаник під впливом чужої йому по духу модерністичної літератури
пише цілий ряд безсюжетних ліричних образків — поезій у прозі. Захоплений реформаторськими настроями стосовно української літератури, початкуючий письменник пробує «творити силу з молодих літераторів наших». Але для цього потрібна була творча трибуна, журнал, який стояв би «на висоті штуки». І він вживає заходів до організації такого видання, мріє про втілення в життя своєї програми, зміст якої образно передав у листі до Морачевського: «...Я хотів лиш трохи сонця пустити межи людей, я хотів ті зорі, що блимають слабеньким світлом, згуртувати і зробити молочну дорогу, аби людям зробити дорогу до звізд краси» (III, 80).
Намірові Стефаника видати журнал не судилося здійснитись. Спробу творчої реалізації ідейно-етичних засад письменника бачимо в його наполегливій роботі над прозовими мініатюрами, які він мав намір видати окремою книжечкою. Поезії в прозі Стефаника слід розцінювати, як щире бажання внести в українську літературу щось свіже, оригінальне, що вважалось тоді вищим досягненням художнього мислення.
У мініатюрі «Амбіції», написаній нібито в дусі декадентських поетичних рецептів, Стефаник з трохи награною патетикою звертається до своєї жадібної на красу і щирість мови: «Ти будь у мене тверда, як небо осіннє уночі. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічков темнов дитину хитає та тихонько-тихонько приспівує до сну. Вбирайся, як дівчина раненько вбираєся; як виходить до милого, ще й так вбирайся. Шепчи до людей, як ярочок до берега свого. Грими, як грім, що найбільшого дуба коле і палить. Плач, як ті міліони плачуть, що тінею ходять по світі. Всякай у невинні душі, як краплина роси у чорну землю всякає... Біжи та лови чужі нам'єтності та сплітайся з ними... Такою будь, моя бесідо!» (II, 38).
Як бачимо, тут нема занепадницьких, песимістичних настроїв, культу смерті, пропаганди індивідуалізму, всього того, що характеризує соціальний індиферентизм естетики декадентів. Є високе розуміння покликання художника — служити своїм словом мільйонам. Образ митця, охопленого тривогою за долю свого народу, виступає з цих щирих, пройнятих громадським пафосом слів.
Правда, хаотичність асоціацій, неясність ідеалів, хвороблива самозаглибленість, естетизація смерті, штучне нагнітання трагічного — все це наявне в таких мініатюрах Стефаника, як «Чарівник», «Ользі присвячую», «У воздухах плавають ліси». Але і в мініатюрі «Ользі присвячую» письменник не може бути байдужим до природи, окраси людського життя, проймається жалібним стогоном наймитської сопілки. І вже менше спільного з модерністичними творами мають такі поезії в прозі, як «Городчик до бога ридав», «Вночі», а ще менше «Раненько чесала волосся» та ті, що дійшли до нас в уривках: «Вітер гне всі дерева», «Вечір», «Старий 4-ій», «Старий жебрак...».
Не збереглася підготовлена Стефаником до друку збірка його поезій у прозі, що мала назву «З осені». У зв'язку з відмовою видавців опублікувати збірку Стефаник писав Морачевському: «...Ті, що мали дати гроші, сказали: «Талант є, та нема у сих творах служби громаді, нема науки для теперішнього покоління, таке можуть собі багаті німці друкувати» (III, 138).
Обурений не стільки мотивами відмови видати збірку, скільки вимогою видавців «писати так, як вони хочуть», Стефаник у пориві гніву знищує рукопис своєї першої книги, заявляючи: «Тепер я буду служити людям і собі, а не громаді» (III, 138). Та як би там не було, а ця відмова відіграла позитивну роль у творчому розвиткові Стефаника. Вона посилила його власне невдоволення своїми поезіями в прозі і спричинилася значною мірою до того, що він звернувся до кращих
традицій української та російської реалістичної прози і почав творчо їх розвивати.
1897 р. на матеріалі раніших і свіжоздобутих спостережень із життя покутського селянства Стефаник пише і друкує в газеті «Праця» ряд реалістичних новел: «Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська». Поява цих творів схвилювала передову літературну громадськість новизною художнього відображення дійсності, поглибленим, по-справжньому оригінальним трактуванням тем з життя села.
Як знаємо, новому в мистецтві не завжди і не всюди відкривають двері одразу. Воно здебільшого мусить боротись за своє право на визнання, що інколи приходить пізніш. Щось подібне сталося і з новаторством Стефаника. Пославши до «Літературно-наукового вісника» три свої новели («Вечірня година», «З міста йдучи», «Засідання»), Стефаник отримав пораду, яка була по суті делікатною відмовою в надрукуванні їх. Це й викликало появу знаменитого Стефаникового листа від 11 березня 1898 р. до редакції «Літературно-наукового вісника», адресованого фактично О. Маковею. Тут виявилися принципові розходження між Стефаником — поборником нових принципів художнього змалювання дійсності — і представниками старої реалістичної школи.
О. Маковей сприйняв прислані в «Літературно-науковий вісник» новели Стефаника, як лишень «живо заобсервований матеріал», «шкіци занадто сирі», дорікав молодому письменникові за «завелику скупість на слова», за те, що «багато має читач дорозумітися» в образку «Вечірня година». «На мою думку, шкода би,— говорив Маковей про новелу «Вечірня година»,— таку гарну обсервацію вбирати в такі убогі лахи. Як кажуть: мелодія е, але гармонізація кепська». Фактично так само він оцінював твори Стефаника, надруковані в газеті «Праця», бо запропонував на основі їх та новел «З міста йдучи», «Засідання» «зложити один або й кілька прегарних викінчених образків», тобто оповідань, написаних в традиційній розповідній манері.
Однак Стефаник рішуче відмовився від пропозицій Маковея. Полемізуючи з ним, він гаряче захищав свою новаторську концепцію художнього відображення дійсності.
Молодий письменник підкреслював, що свідомо обминав «естетичні заокруглення», які, на його думку, «є на то, аби їх читач борзенько минав, або на то, аби запліснілому мозкові не дати ніякої роботи». Стефаник стояв за якнайактивніше думання читача, за його максимальну участь в зображуваних письменником життєвих явищах. «Штука не є учитель гімназії!» — доводив він.
Керуючись власними ідейно-естетичними принципами, Стефаник зводив «присутність» автора у творі до мінімуму. Особливо показовою з цього погляду була його новела «З міста йдучи», де авторські слова вичерпуються кількома ремарками. Письменник тільки попереджає, хто буде говорити далі: чи перший, чи другий, чи третій з односельчан; які, розмовляючи, йдуть з міста додому. Леся Українка в свій час відзначала, що Стефаник «володіє трудним секретом передавати настрій в розмовах і в обстановці... зовсім не вдаючись до характеристики від автора» '.
Стефаник не любив давати прямих, лобових оцінок зображуваного. Ідеалом для нього було — зробити читача не тільки свідком події, а й учасником її, людиною, яка здатна самостійно розібратися в ситуації, збагнути її соціальний і психологічний зміст, пов'язати з тими чи іншими обставинами і, пройнявшись відповідним настроєм, зробити, нарешті, належний висновок з прочитаного. Стефаник діяв у цьому
напрямі цілком свідомо, сміливо беручи на себе роль письменника-реформатора. «Як ми маємо,— писав він Маковею,— стати на якусь оригінальну і сильну літературу, то треба писати безлично голі образки з життя мужицького». В цих словах письменника — ключ до розуміння і оцінки його творчості.
У листі до Маковея Стефаник відстоював також правомірність композиції своїх новел. «Будовою своєю, вони, мої оповідання,— доводив він рецензентові,— не кривдять естетики». Зокрема про свою новелу «Вечірня година» він сказав Маковею: «Се образ без рамців — але образ». І справді, композиція — одна із найбільших видимих і суттєвих зовнішніх ознак оригінальності новел Стефаника.
Говорячи про молодих українських письменників (В. Стефаника, М. Черемшину, М. Яцкова та інших представників нового тоді напряму в нашій літературі), І. Франко звернув увагу насамперед на незвичайність композицій їхніх творів, з якою в'яжуться новаторські тенденції української прози кінця XIX — початку XX ст., зокрема її глибокий психологізм. Звернемо увагу, що саме Стефаника Франко називав «абсолютним паном форми».
Лист Стефаника до Маковея зробив своє. В тому ж 1898 р. «Літературно-науковий вісник» опублікував новели Стефаника «Засідання», «З міста йдучи», «Вечірня година», хоч, правда, під дещо применшуючим художнє їх значення заголовком: «Фотографії з життя». Вони справили сильне враження в-колах галицької інтелігенції. Цікаво, що пізніше Леся Українка, не маючи, може, на увазі цієї назви, заперечила її правомірність стосовно новел Стефаника. Вона зазначала: «Оповідання Стефаника, при всій їх реальності,— не фотографії, а саме малюнки, ніби ескізи для майбутньої картини»1.
«Фотографіями з життя» можуть справді здаватись не тільки названі вище, а й пізніші новели Стефаника. Автор уміє вдало відособлюватись у своєму творі, вдавано відсторонюватись від зображуваних ним подій, що декому він міг видатись холодним обсерватором. У виключній об'єктивності його розповіді якраз і немає отого безкрилого об'єктивізму, яким уславились натуралісти. Особливість самобутньої манери Стефаника полягає в тому, що він ніколи не висловлює своїх симпатій чи антипатій прямо і безпосередньо. Письменник весь у підтексті свого твору. Як зауважив свого часу Іван Труш, образки Стефаника — це майстерно підхоплені шматки життя. Проте вони далекі від докладних описів «дневникарського або поліційного агента», бо в них письменник «віддає не лише факт, хвилю, але й враження, яке би відніс кожний вразливий чоловік, оглядаючи описану ним сцену або людину»2.
Загальне визнання самобутності таланту Стефаника приходить після виходу в світ його першої збірки «Синя книжечка» (1899), до якої ввійшла більшість недрукованих новел, її автор одразу став відомим навіть за межами своєї батьківщини.
Борис Грінченко писав Стефаникові у вересні 1899 року: «Потрапила мені до рук Ваша «Синя книжечка». Ще поперед неї читав я Вашого «Кам'яного хреста». Прочитав я це все і поздоровив українську літературу з новим талантом, а Галичину з новим белетристом, що, певне, стане поруч із найкращими галицькими белетристами — Федьковичем та Франком. Дозвольте стиснути Вам по-товариському руку, бажаючи щиро такої популярності Вашим маленьким белетристичним перлинкам, якої вони варті через свою талановитість, симпатичність і важність думок, що в їх лежать»3.
Дещо пізніше висловлює своє захоплення «Синьою книжечкою» і Коцюбинський. «На превеликий жаль,— говорив він у листі до Стефаника,— опріч «Синьої книжечки», я нічого не читав з Ваших писань, але та невеличка книжечка так мене захопила, що я довго носився з нею і не міг заспокоїтись. Я дуже хотів би познайомитись з другими друкованими Вашими роботами...»'.
Автор «Синьої книжечки» звернув на себе увагу насамперед відкриттям моторошних трагедій селянства, 'болючого процесу пролетаризації його, а також новизною і силою художнього вислову, обробкою тем, доведеною «до крайніх границь ефекту» (І. Труш).
Найсильнішими творами у збірці «Синя книжечка» є новели «Катруся» і «Новина», що можуть стояти поряд хіба з такими, пізніше написаними творами письменника, як «Кленові листки», «Дитяча пригода», «Мати» та ін. Саме про них ми мусимо згадати, коли захочемо довести слушність слів Горького, сказаних про Стефаника: «...Коротко, сильно і страшно пише ця людина»2.
В основу сюжету новели «Новина» покладений дійсний факт, який дуже збентежив письменника. Він зустрівся особисто з Гандзунею — майбутньою героїнею своєї новели, і вперше розповів про цю подію в листах до О. Кобилянської та В. Морачевського (III, 160—161).
Цікаво, що в листі Стефаника до Морачевського знаходимо не тільки текстуальні збіги з новелою «Новина». Навіть інтонаційне багатство новели в значній мірі залежне від змісту цього листа. Оповідання і лист починаються однаково — без якоїсь попередньої підготовки читача до сприйняття теми, з повідомлення про подію, що сталася. І це цілком природно, бо в сюжеті головне — подія, яка стає його зав'язкою, а потім уже соціально-психологічний коментар до неї. Цим продиктована композиція твору. Новела «Новина» починається з короткого повідомлення про те, що Гриць Летючий втопив у річці дитину. Дальша частина твору — вияснення причин нелюдського вчинку. І те вияснення більше вражає, ніж сам факт.
Повідомляє письменник про найсуттєвіше просто, коротко, одразу втягуючи читача в саму суть подій. Концентруючи увагу на кульмінаційному моменті, він досягає виняткового мистецького лаконізму в «самовизначенні» героя. Дія набуває високого драматизму, який просто гіпнотизує читача, робить його ніби учасником трагедії.
Стефаник володів рідкісним талантом наближення читача до свого героя, умінням проникнути у світ його думок, переживань. Стати впритул до людини в рідкісний момент її «самовираження», узнати сокровенну тайну її душі,— чи не найбільший творчий ідеал Стефаника. Адже не випадково на своєму ювілеї, звертаючись до селян — своїх героїв, 1926 р. він говорив: «Більше описати не можу, бо руки трясуться і кров мозок заливає. Приступити ще ближче до вас — значить спалити себе» (II, 167).
У новелі «Новина» Стефаник зумів подати глибоко переконливу психологічну мотивацію вчинку Гриця Летючого. Перед письменником стояло надзвичайно складне завдання: примусити читача повірити в те, що сталося.
Письменник, як і завжди, не вдається до опису переживань героя. Про характер тих переживань говорить сама поведінка Гриця. Відколи спала йому думка потопити дітей, він боявся сидіти в хаті, ходив по сусідах. Перед здійсненням наміру Гриць погодував дітей і цим ніби полегшив свої переживання. Йому важко нести зовсім легеньку Доцьку не тому тільки, що він зовсім знесилений. Тут, як вірно зауважує один із дослідників, «фізичне» виступає синонімом «психологіч-
ного» '. Коли Гриць кинув Доцьку в річку, «йому стало легше, і він заговорив скоро»,— зауважує спостережливий письменник.
Стефаник з гідною подиву витримкою і тактом не виявляє «свого» захоплення батьківською любов'ю Гриця до дітей. Уже відправивши дочку в село, Гриць раптом завертає її назад і дає в руки бучок, аби дитина мала чим оборонятись від собаки. Ніби нічого особливого й не сталось. Але яка сила батьківської любові в цій деталі! На підставі її читач в міру своїх інтелектуальних можливостей і гостроти сприйняття робить висновки — більш чи менш глибокі, але завжди хвилюючі, гуманні, що пом'якшують жорстокість вчинку, знаходить йому людське пояснення.
Важке життя зробило селянина суворим, грубим, неповоротким, ніби вичавило з нього все людське, вивело із сфери духовного життя у світ фізично спрощених відносин. Майстерність Стефаника і полягає у володінні секретом вияву через гранично виражальні деталі складних, нібито і не існуючих з першого погляду людських переживань простого селянина. Гриць Летючий іде лугом до річки. Річка здаля здається йому великою струєю живого срібла, від чого він «здригнув-ся, бо блискуча ріка заморозила його». Через одну лише деталь розкривається нервове напруження зовні ніби байдужого героя. Таким же психологічно наповненим є кінцевий епізод новели. Гриць хоче перейти річку вбрід, та, вступивши у воду, дерев'яніє. Дерев'яніє не тому, що вода холодна, а тому, що вона збудила в ньому бурю асоціацій, пов'язаних з утепленням дочки.
Гриць Летючий — дітовбивець. Велич Стефаника-художника в тому, що він зумів показати соціальні корені цього страшного вчинку.
1900 р. виходить друга збірка новел Стефаника під назвою «Камінний хрест», що становить вищий етап художнього зростання письменника. Він виявляється в показі активного шукання селянином виходу з важкого становища, у виявленні і піднесенні громадянської свідомості селянина, його патріотичних почуттів.
Новела «Камінний хрест» посідає одне з чільних місць серед найкращих надбань української класики. Та, на жаль, і досі залишається поза увагою дослідників головна ідея твору. Навіть у найпросторіших аналізах новели не знаходимо належного розкриття авторського задуму, того, в ім'я чого, власне, писався твір. Питання про новаторський підхід Стефаника до популярної в ті часи теми еміграції селян за океан повинно стати в центрі уваги дослідників. Без висвітлення його значно збіднюється розуміння головного образу твору.
Іван Дідух ніби заживо ховає себе: на спадковому горбі ставить кам'яний хрест з вибитими на ньому своїм і жінчиним іменами. Але не тільки ховає, а й увіковічнює — і то перш за все. Коли Іван ставив хрест, то ним керували не фанатичні релігійні почуття, не намір задобрити бога, відмолити гріхи, попасти у рай на тому світі. Цим хрестом він хоче «кілько пам'яті по собі лишити». При всій своїй мистецькій викінченості новела не була б видатним твором без отого кам'яного хреста — деталі великої ідейно-художньої сили, не випадково винесеної в назву оповідання і цілої збірки. Вона надає своєрідного забарвлення всім подіям, збуджує в читача бурю почуттів, думок. Нею ж письменник воскрешає в серці забитого, затурканого, нібито зовсім позбавленого духовного життя свого героя високе почуття людської гідності, яке вже претендує на свідомий патріотизм, розуміння громадянства. Роль цієї деталі остільки значна в розвиткові теми, що через неї новела набирає особливого змісту.
У зв'язку з новелою «Камінний хрест» Стефаник писав К. Гамо-раку, якому й присвятив цю свою «сердечну роботу»: «Серед таких
мужиків, як Іван, Ви свій вік звікували. Вони, ті мужики, були дітьми невинними, із-за достатку землі вони могли щось любити і носити повні пазухи ясного ідеалізму. Тепер вони не сміють нічого любити. Хіба лишень їди, одежі вони прагнуть, аби душу погодувати. За сими брутальними вимогами пропадає їх ідеалізм або тікає в саму глубину душі. Зо дна душі я єго винесу на світ божий, і я буду його показувати яко силу і спасення для нас. Цілий наш народ лежить тепер в муках, як жінка, що дитину плодить. Треба ті страждання і судороги при рожденню нових форм життя і нових ідеалів витесати на камінних хрестах, бо ся наша теперішня доба є великою добою пародин. Треба, аби придуркувата інтелігенція заразилася тими болями і котлети свої не могла спокійно травити. Треба, аби довести до того, аби всіх наших гарних людей обсипали ті сльози і кроваві крики народу, аби вони запалилися і горіли, як жертвеник перед богом» (III, 180).
Таким глибоким було авторське розуміння голоІІІюї ідеї новели «Камінний хрест», плоду великих творчих мук письменника. В автобіографічному тнорі «Серце» Стефаник пише: «Кирило Гаморак, приятель, старший від мене на сорок років, сказав: «І1сі пиши так, бо вмреш» (II, ЗО). За спогадами Олени Плешкан ця «порада» була висловлена Гамораком під його свіжим враженням від прочитання саме новели «Камінний хрест» '.
Наступна збірка творів Стефаника «Дорога» (НЮ1) становила собою нове слово письменника щодо проблематики і суттєво відрізнялася від попередніх збірок. У ній знайшла свій дальший розвиток поетика Стефаникової новели, частково внаслідок тих тенденцій, що раніше виявилися в його поезіях у прозі. Посилюється ліричний струмінь і досягає свого найяскравішого вияву як одна із своєрідних рис мистецького стилю письменника. Правда, іноді все це йде в парі з певним послабленням чіткості малюнку, викликається посиленою увагою до символів та інших дуже складних метафоричних образів. Ясно, що ця еволюція в образотворчих засобах зумовлювалась певною мірою і тогочасними модерністськими віяннями.
Окремі новели збірки присвячені мистецьким та суспільним проблемам. Змістом їх стають ліричні роздуми Стефаника про мистецтво взагалі і про свою власну творчість, свій обов'язок перед народом. Порушуються теми з життя міського пролетаріату, висміюється буржуазна інтелігенція. Конкретну дійсність галицького села Стефаник оцінює в збірці «Дорога», виходячи вже з глибших соціальних критеріїв. Він бачить тепер не лише картину злигоднів, нестатків, а й чітке соціальне розшарування селянства, класову боротьбу. Письменник і далі вдивлявся у страшні обличчя селян. «Він читав ті лиця і велику пісню бою на них. З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з серць виссав чуства» («Дорога»).
Велика заслуга Стефаника перед українською літературою полягає в яскравому відображенні найхарактерніших соціальних процесів, які відбувались у тодішньому галицькому селі, в художньому розкритті класового розшарування селянства, показі визрівання класової солідарності сільського пролетаріату, відстоюванні інтересів наймитства, викритті антинародної суті куркульства, запереченні «теорії» безбур-жуазності української нації і, нарешті, в об'єктивному доведенні необхідності революційної боротьби народу за свої права. Все це з найбільшою повнотою і виразністю знайшло своє відображення в новелі «Палій» — творі великих художніх відкриттів та узагальнень, що ідейно особливо споріднює В. Стефаника з М. Коцюбинським.
«Палій» — це видатне мистецьке досягнення, плід великих творчих зусиль Стефаника. Письменник ставився вимогливо, надзвичайно від-